Карпатська група говорів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Карпатська група говорів (карпатський говір) – одна із груп, які входять до південно-західної діалектної групи української мови. Південно-західні наріччя поширені на території південно-західної України. Сформувалися ці говори на основі східнослов’янських діалектів південного заходу Київської Русі.[1]

До ареалу карпатських говірок входять гірські райони західної України (значна частина Закарпатської області, південь Львівської області та захід Івано-Франківської області), прикордонні з Україною гірські райони Польщі та Словаччини. У даний ареал входять різні історико-етнографічні області, такі, як Лемківщина, Пряшівщина, Верховина, Бойківщина та інші. Носіями карпатських говірок є представниками кількох карпатських етнографічних груп – долиняни, лемки, бойки.

Карпатські говірки мають дві смуги:

1. Північно-карпатську – на північних схилах Карпат – лемківські (галицьких лемків) та бойківські говірки;

2. Південнокарпатську – лемківські ( в Східній Словаччині) і закарпатські говірки.

КАРПАТСЬКУ ГРУПУ ГОВОРІВ ПОДІЛЯЮТЬ НА ТРИ ТИПИ:

Лемківський (західнокарпатський) – говір південно-західного наріччя української мови. Складається з двох діалектних масивів. Основиний - на південних схилах Карпат від річки Попрад (У Словаччині) і до річки Лабірець. На північних схилах Карпат живуть так звані галицькі лемки - приблизно на схід від правобережжя Попраду і до річки Ослави (притоки Сяну)[2].

Бойківський (північнокарпатський) – говірів південно-західного наріччя української мови. Поширений у гірських районах Львівської області та південно-західній частині  гірських районів  Івано-Франківської (до р. Лімниці) областей[3]

Закарпатський (західнокарпатський) – говір південно-західного наріччя української мови. Поширюється у Закарпатській області від р. Шопурки.

У межах закарпатського говору діалектологи виділяють чотири говіркові групи:

1) східнозакарпатські говірки (тересвянсько-річанські, східномарамороські, марамороські);

2) центральнозакарпатські (надборжавсько-латорицькі, березькі, боржавські);

3) західнозакарпатські (ужанськолаборецькі, ужанські й східноземплинські);

4) північнозакарпатські (верховинські)[4] .


Примітки[ред. | ред. код]

  1. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – С. 173.
  2. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – С. 133.
  3. Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.1 : А. – Борона. 1977. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – С. 508.
  4. Німчук В. В. Закарпатський говір // Українська мова. Енциклопедія. Видання третє, зі змінами і доповненнями / Німчук В. В. – К., 2007. – С. 197–199.


Джерела[ред. | ред. код]

Бевзенко С. П. Українська діалектологія / Бевзенко С. П. – К., 1980. – 248 c.; 14, с. 197.

Дзендзелівський Й. О. Конспект лекцій з курсу української діалектології : (вступні розділи) / Йосиф Олексійович Дзендзелівський / МВ і ССО УРСР, Ужгородський держ. ун-т. – Ужгород, 1966. – 96 с.

Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української – К. : Рад. шк., 1966. – 307 с. : карти.

Німчук В. В. Закарпатський говір // Українська мова. Енциклопедія. Видання третє, зі змінами і доповненнями / Німчук В. В. – К., 2007. – С. 197–199.

Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.1 : А. – Борона. 1977. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 542 с.

Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.4: Електрод – Кантаридин. 1979. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 558 с.

Українська радянська енциклопедія 2-ге вид: (в 12-ти т.) Т.6: Куликів – Мікроклімат. 1981. Гол. ред.: Микола Бажан. Київ: Головна редакція УРЕ. – 552 с.