Карське море

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карське море
Kara Sea map.png
Карське море
Координати: 74°49′55″ пн. ш. 71°18′43″ сх. д. / 74.83194° пн. ш. 71.31194° сх. д. / 74.83194; 71.31194
Розташування Росія Росія
Площа 883 тис. км²
Найбільша глибина 620 м
Впадаючі річки Об, Єнісей, Таз, Пур, Таймира, Пясіна
CS: Карське море у Вікісховищі
Катер на повітряній подушці Хивус-10 на березі Карського моря

Карське море — окраїнне море Північного Льодовитого океану, біля берегів Азії, між Новою Землею і Північною Землею; 883 тис. км² глибина до 620 м; найважча ділянка Північного морського шляху.

Клімат[ред. | ред. код]

Акваторія моря лежить в арктичному кліматичному поясі, лише південна частина в субарктичному[1]. Цілий рік переважає полярна повітряна маса. Льодовий покрив цілорічний. Низькі температури повітря цілий рік. Атмосферних опадів випадає недостатньо. Порівняно м'яка зима і холодне літо[2]. На південному заході влітку переважають прохолодні й вологі помірні повітряні маси, взимку — полярні з вітрами і значним зволоженням. Чітко відстежується сезонна зміна переважаючих вітрів[2].

Межі моря[ред. | ред. код]

Міжнародна гідрографічна організація так визначає межі Карського моря:[3]:

Рельєф дна[ред. | ред. код]

Рельєф дна і течії Карського моря

Море майже повністю лежить на шельфі з глибинами до 100 метрів. Два жолоба - Святої Анни з максимальною глибиною 620 м (80°26′ пн. ш. 71°18′ сх. д. / 80.433° пн. ш. 71.300° сх. д. / 80.433; 71.300) і Вороніна з глибиною до 420 метрів - прорізають шельф з півночі на південь. Східно-Новоземельський жолоб з глибинами 200-400 метрів прямує уздовж східних берегів Нової Землі. Мілководне (до 50 м) Центральне Карське плато розташоване між жолобами.

Дно мілководь і височин покрито пісками і піскуватим мулом. Жолоби і улоговини покриті сірими, синіми і коричневими мулами. На дні центральній частині моря зустрічаються залізо-марганцеві конкреції.

Гідрологічний режим[ред. | ред. код]

Циркуляція поверхневих вод моря має складний характер. У південно-західній частині моря відбувається замкнутий циклонний круговорот води. У центральній частині моря з Об-Єнісейського мілководдя розтікаються на північ опріснені води річок Сибіру.

Припливи в Карському морі півдобові, їх висота сягає 50 - 80 см. У холодний період великий вплив на припливи надає морський лід - величина припливу зменшується, поширення припливної хвилі йде із запізненням.

Море майже весь рік покрито льодами місцевого походження. Льодоутворення починається у вересні. Зустрічаються значні простори багаторічних льодів завтовшки до 4 метрів. Уздовж берегів утворюється припай, в центрі моря - плаваючі льоди.

Влітку льоди розпадаються на окремі масиви. Спостерігаються річні і сторічні коливання льодовитості.

Температурний режим і солоність[ред. | ред. код]

Температура води біля поверхні моря взимку близька до -1,8 ° C, тобто до температури замерзання. Вода в мілководних районах добре перемішана від поверхні до дна і має однакову температуру і солоність (близько 33 проміле). У жолоби проникають тепліші води з Баренцова моря, тому на глибинах 150-200 метрів в них виявляється шар з температурою води до 2,5 ° C і солоністю 34 проміле. Річковий стік і танення льоду влітку призводять до зменшення солоності морської води нижче 34 проміле, в гирлах річок вода стає близькою до прісної.

Вода прогрівається влітку до 6°C (на півночі тільки до 2°C) у верхніх 50-70 метрах (на сході тільки 10-15 метрів).

Екологія[ред. | ред. код]

У східній частині моря розташований Великий Арктичний заповідник.

Основна маса екологічних проблем Карського моря походить від підвищеного забруднення важкими металами вод річок що впадають Єнісей та Об.

У роки Холодної війни Карське море було місцем таємних поховань ядерних відходів ВМФ СРСР[4][5]:

  • 1965-1988 - затоплені шість ядерних реакторів радянських атомних підводних човнів і десять інших ядерних реакторів[6]
  • В 1981 у затоці Степового на східному узбережжі Малої Землі була затоплена пошкоджена АПЛ К-27. В порушення міжнародних правил, човен була затоплена на глибині всього в 30 м (за правилами утилізації морських суден затоплення повинно проводитися на глибинах не менше 3 тисяч метрів)[4].
  • За даними, наданими урядом РФ Норвегії[7], крім K-27 радянські військові затопили в Карському морі величезну кількість інших ядерних відходів: 17,000 контейнерів і 19 судів з радіоактивними відходами, а також 14 ядерних реакторів, п'ять з який містять небезпечне відпрацьоване паливо. За даними британського видання BBC, рідкі відходи з низьким рівнем радіації нібито просто зливалися в море[4].

Палеоісторія[ред. | ред. код]

Сучасна акваторія моря склалася в результаті відступу плейстоценового заледеніння. В епоху раннього плейстоцену (1,80-0,78 млн років тому) рівень Північного Льодовитого океану був на 200-290 м нижче сучасного, гирла річок Об, Пура, Єнісей розташовувалися значно північніше, в межах сучасного шельфу Карського моря. В ході середнього плейстоцену (781-126 Кілороків тому) море двічі поширювалося на південь приблизно до Сибірських Увалів. У Тобольський період (перша половина середнього плейстоцену) вода досягала сучасних відміток 20-30 м над рівнем моря і була тепліше завдяки течії з Атлантики - у південних берегів росли сальвінієві папороті, рдести, ялина, модрина, сосна, сибірський кедр. У Салехардський період вода досягала сучасних відміток 100-120 м над рівнем моря і була холоднішою через обмін з Арктикою. Температурний режим нагадував сьогоденний. У період пізнього плейстоцену (Казанцевський період, 126-11,7 Кілороків тому) вода відступила до сучасних відміток 60-70 м над рівнем моря, теплі атлантичні течії досягали берегів Таймиру. Кліматичні умови були схожі на сучасний південний захід Баренцова моря. Наприкінці плейстоцену підйом Західно-Сибірської рівнини відсунув море до сучасних меж[8].

Початок мореплавства[ред. | ред. код]

Дата початку плавань по Карському моря невідома. Зафіксований тільки факт, що 1556 року англійський мандрівник Стівен Бороу[en] зустрів у Карських воротах російських моряків і отримав чітке уявлення про морський шлях до гирла Обі, росіяни виявили повну готовність супроводжувати по цьому шляху англійців. Є відписка тобольских воєвод М. М. Годунова і І. Ф. Волконського царю від 1601 року, де дається опис цього шляху: протокою Югорський Шар до західної частини Ямалу, потім по річці Мутній (притоки Мордияхі) до озер Нейто і Ямбуто, вододілу з річкою Зеленою, далі волоком і річкою спуск в Обську губу. З Обської губи відкривався шлях на південь по Обі (Обдорськ) і на схід через Тазівську губу (Мангазея) в басейн Єнісею.

Першими іноземцями, які досягли Карського моря, були:

  • між 1576 і 1580 роками — голландець Олівер Брюнель за дорученням Строганових зробив морське плавання з гирла Печори до гирла Обі (ймовірно, в складі російської команди);
  • 1580 рік — експедиція англійських судів «Джордж» (капітан Артур Піт) і «Вільям» (капітан Чарльз Джекмен);
  • 1594 рік — експедиція голландських судів «Лебідь» (командир адмірал Корнеліс Най) і «Меркурій» (капітан Брант Ізбрантсон) дійшла до гирла річки Кари;
  • 1596 рік — третя експедиція голландця Віллема Баренца.
  • 1619 року за наполяганням Тобольського воєводи князя І. С. Куракіна указом царя Михайла Федоровича торгові плавання через Карське море були заборонені, що призвело до поступового занепаду Мангазеї.

Відновлення плавань[ред. | ред. код]

Береги Карського моря стали предметом вивчення Двінсько-Обського і Обсько-Єнісейського загонів Великої Північної експедиції. 1737 року лейтенанти Степан Малигін і Олексій Скуратов обігнули морем північну частину Ямальського півострова, а лейтенант Дмитро Овцин став першою людиною, яка пройшла морським шляхом з Обської губи в Єнісейську. 1740 року штурман Федір Мінін і підштурман Дмитро Стерлегов досягли точки 75°15'N, яка до 1878 року залишалася крайнєю східною межею плавання в Карському морі.

1860 року шхуна «Єрмак» під командуванням П. П. Крузенштерна зробила невеликий успішний рейд в Карське море, однак через 2 роки при спробі повторити плавання вона була розчавлена ​​кригою у західних берегів Ямалу.

Бойові дії під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

Є припущення, що перша розвідка німцями майбутнього театру військових дій в Арктиці відбулася під час польоту дирижабля LZ 127 «Граф Цепелін» у липні 1931 року. Після приводнення в бухті Тихій (о. Гукера, Земля Франца-Йосифа) дирижабль пролетів за маршрутом Земля Франца-Йосифа — Північна Земля — ​​о. Вардропер — о. Діксон — мис Фліссінгський (о. Північний, Нова Земля), потім взяв курс на острів Колгуєв і Архангельськ. Вершиною німецьких розвідувальних операцій на Крайній Півночі став рейд через Північний морський шлях із заходу на схід допоміжного крейсера «Комет» у серпні 1940 року (при первинному сприяння з боку СРСР).

Німцям вдалося створити в Арктиці кілька опорних пунктів. Так, в 1944 році на о. Земля Олександри (архіпелаг Земля Франца-Йосифа) була виявлена ​​підскальна база підводних човнів, а в 1951 році там же — метеостанція експедиції «Шукачи скарбів», що діяла в 1943—1944 роках. У 1946—1947 роках виявлено продовольчий склад на березі затоки Вовча (архіпелаг Норденшельда), а потім і база підводників на острові Кравкова (острови Мона). У архіпелазі Нова Земля німці зуміли спорудити три злітно-посадочні смуги: на острові Междушарський (1942 рік), мисах Костянтина (1943 рік) і Пинегина. Ряд документів американської розвідки свідчать про те, що над Карським морем пролягав наддалекий повітряний маршрут від фінського Наутсі до Японії, польоти за яким на Junkers Ju 290 здійснювала в роки війни німецька Kommando Japan, виділена зі складу 2-ї ескадрильї групи далеких розвідників Fernaufklärungsgruppe 5.

У серпні 1942 року бойову вилазку в Карське море (операція «Вундерланд») зробив німецький важкий крейсер «Адмірал Шеєр», потопив криголам «Олександр Сибіряков», а також ряд кораблів при обстрілі порту Діксон. У той же час головне своє завдання — знищити конвой ЕОН-18, який йшов з Тихого океану, крейсер не виконав. Після невдачі «Адмірала Шеера» кригсмарине зробила ставку на підводну війну.

У 1942—1944 роках у районі Нової Землі і в Карському морі діяло кілька німецьких підводних човнів спочатку 11-й, а пізніше 13-й і 14-й флотилій. Так, 27 липня 1942 року човен U-601 обстріляла полярну станцію «Малі Кармакули» (о. Південний, Нова Земля) і знищила два гідролітака ГСТ. 25 серпня ворожий човен обстріляв станцію «Мис Желанія», на початку вересня була обстріляна полярна станція на острові Уєдінєнія.

З липня по жовтень 1943 року в Карському морі перебувал до 13 субмарин, зведених в групу «Вікінг», ними було виставлено 5 мінних загороджень. 23 липня артилерійським вогнем човна U-255 було потоплено дослідницьке судно «Академік Шокальский». Також в липні були обстріляні полярні станції на острові «Правди» (архіпелаг Норденшельда) і в затоці Благополуччя (Нова Земля). У вересні у північних берегів Нової Землі безслідно зник радянська підводний човен К-1. Найбільших втрат від ворожих підводних човнів у тому році поніс арктичний конвой ВА-18, внаслідок атаки на шляху від острова Нансена до Діксона втратив транспорти «Архангельськ» і «Сергій Кіров», а також тральщик Т-896.

В навігації 1944 року в море діяв загін «Грейф» в числі 6 модернізованих підводних човнів: обладнаних шноркелем і безслідними самонавідними торпедами. 12 серпня субмарина U-365 розгромила біля острова Білий радянський конвой БД-5. 23 серпня о районі островів Мона загинули судна, які охороняли конвой ДВ-2: підводний човен U-957 торпедувала сторожовий корабель СКР-29, а U-739 потопила тральщик Т-120. У вересні підводні човни U-711 і U-957 захопили полярну станцію «Мис Стерлегова» на Таймирі.

Для боротьби з німецькими підводними човнами, що прямують в Карське море, підводниками Північного флоту було скоєно 8 бойових походів в район мису Желанія на Новій Землі. У серпні 1943 року радянська С-101 потопила в цьому районі німецьку U-639.[9] 5 вересня 1944 року тральщик Т-116 поблизу острова Уєдінєнія потопив підводний човен U-362, що встиг перед цим потопити радянське гідрографічне судно «Норд».

Біологія[ред. | ред. код]

Акваторія моря утворює окремий екорегіон Карського моря арктичної морської зоогеографічної провінції[10]. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м відноситься до арктичної циркумполярної області арктичної зони[11].

Флора і фауна[ред. | ред. код]

Флора і фауна Карського моря формується під впливом різнорідних кліматичних і гідрологічних умов на півночі і півдні. Великий вплив роблять і сусідні басейни, завдяки проникненню з них деяких теплолюбних форм (з Баренцева моря) і високоарктичних видів (з моря Лаптєвих). Екологічною межею їх поширення служить восьмидесятий меридіан. Значну роль в житті Карського моря грають і прісноводні елементи.

Якісно флора і фауна у Карському морі є біднішою, ніж у Баренцевому морі, але значно багатша, ніж у морі Лаптєвих. Це видно з порівняння їх іхтіофауни. У Баренцевому морі водиться 114 видів риб, в Карському — 54, а в море Лаптєвих — 37. Промислове значення в Карському морі мають: з сигів — омуль, муксун і ряпушка; з корюшкових — корюшка європейська; з тріскових — навага і сайда; з лососевих — нельма. Рибні промисли організовані тільки в бухтах, затоках і низов'ях річок. У морі водяться ластоногі різних видів: нерпа кільчаста, лахтаки, рідше моржі. У літню пору в великій кількості сюди заходить білуха — стадна тварина, яка здійснює регулярні сезонні кочівлі. У Карському морі водиться також білий ведмідь.

Впадають річки[ред. | ред. код]

Об, Єнісей, Таз, Пур, Таймира, Пясіна, Надим.

Порти[ред. | ред. код]

Діксон (Росія)

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Атлас. 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. — К. : ДНВП «Картографія», 2008.
  2. а б (рос.) Физико-географический атлас мира. — М. : Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
  3. Limits of Oceans and Seas, 3rd edition. International Hydrographic Organization. 1953. Архів оригіналу за 8 жовтень 2011. Процитовано 6 February 2010. 
  4. а б в BBC:"Russia explores old nuclear waste dumps in Arctic"
  5. Саркисов А. А. и др. Проблемы радиационной реабилитации арктических морей, способы и пути их решения // Арктика. Экология и экономика : журнал. — М., 2011. — № 1. — С. 70-81.
  6. "Radioecological Hazard of Ship Nuclear Reactors Sunken in the Arctic, " Atomic Energy, Vol.79, No. 3, 1995.
  7. «Резко обострился интерес России к ядерному потенциалу архипелага Новая Земля»
  8. Брызгалова М. М., Биджиев Р. А. История морских бассейнов севера Западной Сибири в плейстоцене // Известия АН СССР. Серия географическая : журнал. — М., 1986. — № 1. — С. 81—93.
  9. С.В.Апрелев, Действия подводных лодок СФ по обеспечению Арктических союзных конвоев
  10. (англ.) Mark D. Spalding et al. Marine Ecoregions of the World: A Bioregionalization of Coastal and Shelf Areas. BioScience Vol. 57 No. 7. July/August 2007. pp. 573—583. doi: 10.1641/B570707
  11. (рос.) Жизнь животных. Том 1. Беспозвоночные. / Под ред. члена-корреспондента АН СССР профессора Л. А. Зенкевича. — М. : Просвещение, 1968. — с. 576.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Визе В. Ю. История исследования Советской Арктики. Карское и Баренцево моря. — 3-е изд. — Архангельск: Севкрайгиз, 1935. — 250 с. — 15 000 экз.
  • Визе В. Ю. Карское море // Моря Советской Арктики: Очерки по истории исследования. — 2-е изд. — Л.: Изд-во Главсевморпути, 1939. — С. 180—217. — 568 с. — (Полярная библиотека). — 10 000 экз.
  • Сибирцев Н., Итин В. А. Северный морской путь и карские экспедиции. Новосибирск: Западно-Сибирское краевое издательство, 1936. — 220 с. — 2020 экз.
  • Ковалёв С. А. Арктические тени Третьего рейха. — М.: Вече, 2010. — 432 с. — (Морская летопись). — 5000 экз. — ISBN 978-5-9533-4348-0.
  • Ковалёв С. Заполярные базы Кригсмарине // Независимое военное обозрение : газета. — М., 29 марта 2002.