Карташов Антон Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карташов Антон Володимирович
Карташов Антон Володимирович.jpg
Народився 23 липня 1875(1875-07-23)
м. Киштим, Пермська губернія Російської імперії
Помер 10 вересня 1960(1960-09-10) (85 років)
м. Мантон, Франція
Діяльність Обер-прокурор Священного синоду Російської православної церкви

Анто́н Володи́мирович Карташов (*23 липня 1875, м. Киштим, Пермська губернія Російської імперії. — †10 вересня 1960 м. Мантон, Франція ), — російський журналіст та історик Церкви. Обер-прокурор Священного синоду Російської православної церкви; міністр сповідань Тимчасового уряду Росії; церковний діяч Російського екзархату Константинопольського патріархату у Франції.

Теолог, політик та літератор.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в родині гірничого майстра. Закінчив Пермську семінарію. У Петербурзі захопився літературою та політикою. Після Лютневої революції - на гребні подій. До історії увійшов як останній обер-прокурор Священного Синоду Російської Православної Церкви. У цій якості 1917 року він провів ліквідацію цього державного інституту Російської імперії. Також він передав повноту церковної влади Помісному Собору РПЦ 1917-1918.

Про цей період діяльності Карташова український історик Лариса Владиченко пише наступне:

В липні 1917 р. Тимчасовий Уряд очолив О.Керенський (октябрист) і на посаду обер-прокурора 25 липня 1917 р. був призначений Антон Карташов (кадет). Останній був ініціатором реорганізації обер-прокуратури і зазначеного вище департаменту у Міністерство ісповідань, що власне і відбулося у серпні 1917 р. А.Карташов стає міністром ісповідань. Згідно з положенням, Міністерству належали: справи православної церкви тимчасово в обсязі компетенції колишнього обер-прокурора; справи інославних та іновірних ісповідань в обсязі компетенції відповідного департаменту Міністерства внутрішніх справ, яке діяло до остаточного утвердження радянської влади у 1918 р., яка взяла курс антирелігійної політики. І з цього періоду у Росії релігійними питаннями займалися відповідні органи (нижче ми повернемося до цього питання).

Естонський та фінський період[ред.ред. код]

У січні 1919 утік з Росії до Естонії, де увійшов до уряду Юденича на правах міністра сповідань. Згодом став активним діячем російської еміграції у фіно-угорських країнах півночі Європи - обіймав посаду голови Російського національного комітету у Фінляндії.

Еміграція до Франції[ред.ред. код]

З Фінляндії виїхав до Франції, де у Парижі став членом єпархіальної ради Великоруського екзархату Вселенської Патріархії. Редагує тижневик "Борьба за Россию". Був одним із засновників та професорів Свято-Сергієвського православного богословського інституту у Парижі (1925-1960).

Джерела[ред.ред. код]