Карташов Антон Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карташов Антон Володимирович
Карташов Антон Володимирович.jpg
Народився 23 липня 1875(1875-07-23)
м. Киштим, Пермська губернія Російської імперії
Помер 10 вересня 1960(1960-09-10) (85 років)
м. Мантон, Франція
Поховання Сент-Женев'єв-де-Буа
Громадянство Росія
Діяльність Обер-прокурор Священного синоду Російської православної церкви

Анто́н Володи́мирович Карташов (*23 липня 1875, м. Киштим, Пермська губернія Російської імперії. — †10 вересня 1960 м. Мантон, Франція ), — російський журналіст та історик Церкви. Обер-прокурор Священного синоду Російської православної церкви; міністр сповідань Тимчасового уряду Росії; церковний діяч Російського екзархату Константинопольського патріархату у Франції.

Теолог, політик та літератор.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в родині гірничого майстра. Закінчив Пермську семінарію (1894) й Санкт-Петербурзьку духовну академію (1899). В Санкт-Петербурзькій духовній академії викладав історію російської церкви (1900—1905). У Петербурзі захопився літературою та політикою. Після Лютневої революції — на гребні подій. До історії увійшов як останній обер-прокурор Священного Синоду Російської Православної Церкви. У цій якості 1917 року він провів ліквідацію цього державного інституту Російської імперії. Також він передав повноту церковної влади Помісному Собору РПЦ 1917—1918.

Про цей період діяльності Карташова український історик Лариса Владиченко пише наступне:

В липні 1917 р. Тимчасовий Уряд очолив О.Керенський (октябрист) і на посаду обер-прокурора 25 липня 1917 р. був призначений Антон Карташов (кадет). Останній був ініціатором реорганізації обер-прокуратури і зазначеного вище департаменту у Міністерство ісповідань, що власне і відбулося у серпні 1917 р. А.Карташов стає міністром ісповідань. Згідно з положенням, Міністерству належали: справи православної церкви тимчасово в обсязі компетенції колишнього обер-прокурора; справи інославних та іновірних ісповідань в обсязі компетенції відповідного департаменту Міністерства внутрішніх справ, яке діяло до остаточного утвердження радянської влади у 1918 р., яка взяла курс антирелігійної політики. І з цього періоду у Росії релігійними питаннями займалися відповідні органи (нижче ми повернемося до цього питання).

Естонський та фінський період[ред.ред. код]

У січні 1919 утік з Росії до Естонії, де увійшов до уряду Юденича на правах міністра сповідань. Згодом став активним діячем російської еміграції у фіно-угорських країнах півночі Європи — обіймав посаду голови Російського національного комітету у Фінляндії.

Еміграція до Франції[ред.ред. код]

З Фінляндії виїхав до Франції, де у Парижі став членом єпархіальної ради Великоруського екзархату Вселенської Патріархії. Редагує тижневик «Борьба за Россию». Був одним із засновників та професорів Свято-Сергієвського православного богословського інституту у Парижі (1925—1960).

Джерела[ред.ред. код]