Католицький традиціоналізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Римо-католицький вівтар для тридентської меси

Католи́цький традиціоналі́зм — включає у себе течії в Римо-католицькій Церкві, які наполягають на необхідності відновлення багатьох звичаїв, традицій, літургійних форм і викладу вчення Церкви, що існували до Другого Ватиканського собору (1962-1965). Екуменізм також відкидається більшістю представників традиціоналізму.[1]

Діляться на кілька груп:

Серед кардиналів прихильником католиків-традиціоналістів був покійний австрійський кардинал Альфонс Штиклер.

Традиціоналісти в сопричасті з Церквою[ред. | ред. код]

Наступні групи в принципі приймають документи Другого Ватиканського Собору:[1]

У 1984 році, щоб піти назустріч традиціоналістам, які в першу чергу вимагали перегляду літургійної реформи, Папа Іван Павло ІІ дозволив, за певних умов, відправляти Святу Месу за Римським Місалом 1962 року,[2] після того, як з 1974 року в парафіяльних месах було дозволено використовувати лише видання Римського Місалу, оприлюднене Папою Павлом VI у 1969 році, яке з 1970-х років гостро критикували традиціоналісти.

У своєму motu proprio Summorum Pontificum[en] 2007 року Папа Бенедикт XVI повторно врегулював і значно розширив умови, за яких літургійні святкування могли відбуватися в дособоровій формі, яку він оголосив надзвичайною формою римського обряду. Папа Франциск скасував цю дихотомію римського обряду у своєму motu proprio Traditionis custodes[en] від 16 липня 2021 року, постановивши, що літургійні книги 1970 року у версіях, виданих папами Павлом VI та Іваном Павлом II, є "єдиним вираженням lex orandi[en] римського обряду". Відтоді відправлення Святої Меси згідно з Missale Romanum 1962 року обмежується кількома винятками, які потребують схвалення відповідного єпархіального єпископа.

Традиціоналісти в незгоді з Церквою[ред. | ред. код]

Лефевр[ред. | ред. код]

Найвищої популярності серед речників католицького традиціоналізму досяг французький архієпископ Марсель Лефевр, який помер у 1991 році. Його рух, за деякими даними, налічує понад 600 000 послідовників. На чолі руху стоїть Священиче Братство св. Пія X, яке стверджує, що налічує понад 700 священиків,[3] не має канонічного статусу в Римо-Католицькій Церкві з 1975 року і вважається розкольницьким.[1] Незаконні єпископські свячення призвели до відлучення чотирьох висвячених і двох висвячених єпископів у 1988 році. Деякі священики, які відкинули цей розкольницький розвиток, заснували Священиче братство святого Петра в 1988 році.[4]

Відлучення чотирьох священиків, які були висвячені в той час, було знято Папою Бенедиктом XVI 21 січня 2009 року. Однак вони і священики братства залишаються відстороненими і вважаються "бродячими кліриками", які були законно, але здебільшого незаконно висвячені на священство і діють без церковного дозволу. Коли незабаром після цього єпископ-брат Річард Вільямсон був засуджений за підбурювання людей до заперечення Голокосту[5], Папу Бенедикта XVI критикували за те, що він недостатньо відмежувався від антисемітизму, інтегрувавши Братів Пія.[6]

У 2020 році Братство Пія відзначило своє 50-річчя[7].

Інтегралізм[ред. | ред. код]

З богословської точки зору традиціоналізм є спадкоємним з течією богословського інтегралізму, яка певний час домінувала в керівництві Римо-Католицької Церкви в 19-му і на початку 20-го століть. Інтегралістський традиціоналізм відкидає позиції Другого Ватиканського Собору, які, на думку його прихильників, несумісні з попередніми рішеннями церковного магістрату, або критикує його постанови як нечіткі та оманливі. Окрім літургійних змін, це стосується, зокрема, визнання релігійної свободи та колегіальності єпископату.

Історично інтегралістський традиціоналізм пов'язаний з оборонною боротьбою папства проти Просвітництва і лібералізму, яка завершилася спочатку догматом непогрішності Першого Ватиканського Собору, а потім внутрішньою боротьбою Папи Пія X проти так званого модернізму. Традиціоналісти вважають цей захист від сучасних помилок часу і відповідних папських заяв останніх 200 років істотним компонентом католицької доктрини. На задньому плані стоїть статична концепція традиції і об'явлення, яка по суті зупиняється на посттридентському і неосхоластичному розвитку доктрини і не розуміє подальший розвиток, навіть якщо він походить з духу біблійної і святоотцівської традиції, як частину живої доктринальної традиції і тому відкидає їх як неприпустимі інновації[8].

Позиції[ред. | ред. код]

Традиціоналістські групи зазвичай відкидають сексуальну революцію, легалізацію абортів, пренатальну діагностику, розлучення, запровадження одностатевих шлюбів, ранню сексуалізацію та евтаназію як несумісні з вченням Католицької Церкви. Вони також переважно виступають проти екуменізму, побоюючись розмивання меж між католицизмом та іншими християнськими конфесіями в цьому контексті.

Братство Пія також характеризується неприйняттям Просвітництва, демократії та релігійної свободи. Деякі з його представників також помітні своєю ворожістю до ісламу і, на відміну від більшості євангелістів, антисемітизмом.[9][10][11]

УГКЦ[ред. | ред. код]

Після Другого Ватиканського Собору різні Східні Католицькі Церкви відмовилися від деяких практик і акцентів, які були запозичені у Латинської Церкви. Опозиція до цього набула відносно великого розголосу щодо Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ).

Передумови[ред. | ред. код]

Ще до Другого Ватиканського Собору Святий Престол заявив про важливість оберігати і зберігати в цілості й непорушності назавжди звичаї та відмінні форми здійснення таїнств, які використовуються у Східних Католицьких Церквах (Папа Лев XIII, енцикліка Orientalium Dignitas).[12] Наступник Лева Папа Пій X сказав, що священики новоствореної Російської Католицької Церкви повинні служити Божественну Літургію Nec Plus, Nec Minus, Nec Aliter ("Не більше, не менше, не інакше"), ніж священики Російської Православної Церкви та старообрядців[13].

В Українській Греко-Католицькій Церкві літургійна делатинізація почалася з виправлення богослужбових книг митрополитом Андреєм Шептицьким у 1930-х роках. За словами його біографа Кирила Королевського, митрополит Андрей виступав проти застосування примусу до тих, хто залишався прив'язаним до латинської літургійної практики, побоюючись, що будь-яка спроба призведе до греко-католицького еквіваленту розколу 1666 року в Російській Православній Церкві[14].

Делатинізація в УГКЦ набрала подальших обертів з прийняттям декрету Orientalium Ecclesiarum Другого Ватиканського Собору 1964 року та кількох наступних документів. Латинізація була відкинута в українській діаспорі, тоді як серед візантійських католиків у Західній Україні, змушених до підпільного існування після радянської заборони УГКЦ, латинізація залишилася, "важливим компонентом їхніх підпільних практик"[15]. У відповідь на це деякі священики, монахині та кандидати до священства опинилися "витісненими на периферію Церкви з 1989 року через їхнє бажання "зберегти традицію". У деяких єпархіях, зокрема Івано-Франківській та Тернопільсько-Зборівській, єпископи негайно відсторонювали від служіння будь-якого священика, який "виявляв схильність до "традиціоналістських" практик"[16].

Влад Наумеску повідомляє, що стаття в лютневому випуску 2003 року "Патріярхату", офіційного журналу Української Греко-Католицької Церкви, написана студентом Українського Католицького Університету, який з моменту свого заснування в 1994 році є "найсильнішим прогресивним голосом всередині Церкви". У статті названо священиків і парафії в кожній єпархії України, які беруть участь у "добре організованому русі" і називають себе "традиціоналістами". Згідно зі статтею, вони становили "паралельну структуру", пов'язану з Товариством св. Пія X і харизматичним лідером о. Василем Ковпаком, парохом церкви св. Петра і Павла в передмісті Львова Рясне[17].

За словами Влада Наумеску, "релігійне життя в традиціоналістській парафії відбувалося за моделлю "підпільної церкви". Богослужіння були більш інтенсивними, кожен священик просував свою парафію як "місце паломництва" для сусідніх районів, таким чином залучаючи більший натовп у неділю, ніж могла забезпечити його місцева парафія. У неділю та святкові дні богослужіння відбувалися тричі на день (у Рясному), а недільна літургія тривала дві з половиною-три години. Основні релігійні святкування відбувалися за межами церкви, посеред мікрорайону, і щоразу традиціоналісти організовували довгі процесії через весь населений пункт. Громаду сильно об'єднував спільний опонент, відтворюючи модель "захисника віри", характерну для часів репресій. Ця модель, яка передбачає чіткі погляди і тверду моральну позицію, мобілізувала громаду і відтворила колишню рішучість "підпільних" вірян[18].

Священиче товариство святого Йосафата[ред. | ред. код]

Священиче товариство святого Йосафата (СТС), яке має семінарію, василіянський монастир і численні парафії, отримує священичі свячення. Його настоятель, о. Василь Ковпак, звинуватив єрархію УГКЦ у застосуванні сильного психологічного тиску на священиків, які не бажають або не хочуть латинізуватися.

Присутній на зустрічі о. Джон Дженкінс, священик СБСП, пізніше зауважив: "Ми всі були дуже повчені їхньою побожністю, і я сам був вражений подібністю атмосфери серед семінаристів до тієї, яку я знав у семінарії - і це незважаючи на різницю в мові, національності і навіть обряді"[19].

Архиєпископ Львівський Ігор Возняк засудив ці свячення як "злочинний акт", а також засудив участь о. Ковпака в церемонії. Він підкреслив, що двоє священиків, яких висвятив єпископ Вільямсон, не отримають духовного сану в архиєпархії. Представники Львівської архиєпархії заявили, що о. Ковпаку загрожує відлучення від Церкви, і що "він обманює Церкву, заявляючи, що є греко- (візантійсько-) католицьким священиком, підтримуючи при цьому групу, яка використовує виключно стару латинську літургію, відмовляючись від візантійської традиції, і не підтримує вірність Святому Престолу."[20]

Процес відлучення отця Ковпака був відновлений єрархією Української Греко-Католицької Церкви і підтверджений Конгрегацією доктрини віри 23 листопада 2007 р.[21]

Седевакантизм і конклавізм в Українській греко-католицькій церкві[ред. | ред. код]

У березні 2008 року група священиків-василіан у Підгірцях, Україна, оголосила, що четверо з них були висвячені на єпископів, щоб врятувати Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ) від єресі та відступництва, а в серпні 2009 року вони оголосили про утворення Української Православної Греко-Католицької Церкви.[22] Обравши чеського священика-василіянина о. Антонія Еліаса Донала «Патріархом Іллею», вони оголосили, що Святий Престол є вакантним,[23][24] хоча в жовтні 2019 року вони «обрали» нового Папу[en], Архиєпископа Карло Марія Вігано[en], колишнього Апостольського Нунція в США[en]. У The New York Times[25] та львівській газеті «Експрес» з'явилися твердження, що керівництво церкви пов'язане з російськими спецслужбами.

Див. також[ред. | ред. код]

Споріднені релігійні чи інтелектуальні рухи:

Споріднені політичні рухи:

Споріднені католицькі інституції:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Buchberger, Michael; Kasper, Walter, ред. (1995). Lexikon für Theologie und Kirche. 3: Dämon bis Fragmentenstreit. Lexikon für Theologie und Kirche (вид. 3., völlig neu bearb. Aufl). Erscheinungsort nicht ermittelbar. с. 160. ISBN 978-3-451-22003-6. 
  2. ↑ Der Römische Ritus im Missale von 1962.. dli.institute. Процитовано 6 липня 2023. 
  3. ↑ Über 700 Priester im Weinberg des Herrn. District of Germany (нім.). 1 липня 2022. Процитовано 6 липня 2023. 
  4. ↑ Priesterbruderschaft St. Petrus - Die FSSP. petrusbruderschaft.de. Процитовано 6 липня 2023. 
  5. ↑ Geldstrafe bestätigt. www.katholisch.de (нім.). Процитовано 6 липня 2023. 
  6. ↑ Wie aus einer Versöhnungsgeste ein Streitfall wurde. www.katholisch.de (нім.). Процитовано 6 липня 2023. 
  7. ↑ Zwischen Schisma und Annäherung: Die Piusbruderschaft wird 50. www.katholisch.de (нім.). Процитовано 6 липня 2023. 
  8. ↑ Kasper, Walter (2012). Katholische Kirche: Wesen - Wirklichkeit - Sendung (вид. 4., erneut durchges. Aufl). Freiburg Basel Wien: Herder. с. 491. ISBN 978-3-451-30499-6. 
  9. ↑ Schreiben an alle Bischöfe von Franz Schmidberger vom 9. Dezember 2008
  10. ↑ Bishop Richard Williamson tells the truth about the "holocaust" - video Dailymotion. Dailymotion (англ.). 25 липня 2015. Процитовано 6 липня 2023. 
  11. ↑ Streit um Holocaust-Leugner - Der Vatikan sucht einen Schuldigen - Politik - Süddeutsche.de. web.archive.org. 28 квітня 2014. Архів оригіналу за 28 квітня 2014. Процитовано 6 липня 2023. 
  12. ↑ XIII, Pope Leo (30 листопада 1894). Orientalium Dignitas. Papal Encyclicals (англ.). Процитовано 6 липня 2023. 
  13. ↑ Kurian, George Thomas; Lamport, Mark A.; Marty, Martin E., ред. (2016). Encyclopedia of Christianity in the United States. Lanham: Rowman & Littlefield. с. 1724. ISBN 978-1-4422-4432-0. 
  14. ↑ Cyril Korolevsky, Metropolitan Andrew (1868-1944), Translated and Edited by Fr. Serge Keleher. Stauropegion Brotherhood, Lviv, 1993.
  15. ↑ Stéphanie Mahieu and Vlad Naumescu (2008), Churches In-between: Greek Catholic Churches in Postsocialist Europe, Halle Studies in the Anthropology of Eurasia. Page 162, Footnote 10.
  16. ↑ Stéphanie Mahieu and Vlad Naumescu (2008), Churches In-between: Greek Catholic Churches in Postsocialist Europe, Halle Studies in the Anthropology of Eurasia. Pages 164-165.
  17. ↑ Naumescu, Vlad (1 січня 2008). Continuities and Ruptures of a Religious Tradition: Making 'Orthodoxy'in the Ukrainian Greek Catholic Church. Churches in-between: Greek Catholic …. Процитовано 6 липня 2023. 
  18. ↑ Mahieu, Stéphanie; Naumescu, Vlad (2008). Churches in-between: Greek Catholic churches in postsocialist Europe. Halle studies in the anthropology of Eurasia. Münster: LIT. с. 162. ISBN 978-3-8258-9910-3. 
  19. ↑ La Porte Latine - Jenkins anglais. web.archive.org. 23 серпня 2006. Архів оригіналу за 23 серпня 2006. Процитовано 6 липня 2023. 
  20. ↑ Missing Page Redirect. www.cwnews.com. Процитовано 6 липня 2023. 
  21. ↑ Missing Page Redirect. www.cwnews.com. Процитовано 6 липня 2023. 
  22. ↑ UOGCC / English / About Church. uogcc.org.ua. Процитовано 6 липня 2023. 
  23. ↑ UOGCC / English / Actual. uogcc.org.ua. Процитовано 6 липня 2023. 
  24. ↑ "Pastoral letter for the Catholic Church". 
  25. ↑ Higgins, Andrew (21 червня 2014). Ukrainian Church Faces Obscure Pro-Russia Revolt in Its Own Ranks. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 6 липня 2023. 
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Католицький_традиціоналізм&oldid=40342085