Кахлі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іран. Кахля з газелями, до 17 ст.
Запит «Кахель» перенаправляє сюди; сучасну керамічну плитку див. Керамічна плитка.

Ка́хлі (переважно в множині, однина ка́хель, ка́хля)[1] — різновид кераміки, художньо-декоративна плитка, що використовується для личкування печей, стін осель і палаців, фонтанів тощо. Кахлі мають цінну властивість: вони накопичують тепло, поступово віддаючи його та не перегріваючи повітря в приміщенні[2].

Слово «кахель» через посередництво пол. kafel, kachel походить від нім. Kachel[3]. Майстрів, що працюють з кахлями, називають кахлярами[4].

Історія дослідження кахлів в Україні[ред.ред. код]

Вперше кахлі Поділля став досліджувати Юхим Сіцінський[5]. Кахлярське мистецтво Івано-Франківщини описане у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина»[6]. Євгенія Спаська досліджувала кахлі Чернігівщини[7][8] Лідія Орел вивчала кахлі Ічні[9]. У післявоєнний період з'явились роботи Катерини Матейко[10] та Лесі Данченко[11], Пантелеймона Мусієнка[12][13]. Серед сучасних досліджень можна виділити узагальнюючу працю Олександра Тищенка[14].

Патріарх української керамології Юрій Лащук розробив схему поділу теренів України на три керамічні зони[15], що є актуальним і для кахлярства.

Різновиди кахлів[ред.ред. код]

Азулєжу, Місто Порто, вокзал Сан Бенто, Португалія
  • Рамочні.
  • Безрамочні
  • Пласкі.
  • Коробчасті.
  • Архітектурні.
  • Неглазуровані.
  • Глазуровані.
  • Одноколірні.
  • Багатоколірні.
  • Килимові безрамочні
  • Сюжетні.
  • Безсюжетні, орнаментальні.

При використанні кахель, як елемента архітектурного декору в інтер'єрах та екстер'єрах, їх розподіляють за формою та призначенням на —

  • пласкі
  • карнизні
  • кутові
Пезаро, мануфактура Антоніо Феделі. Кахли для студії-кабінету Ізабелли д'Єсте, до 1494 р. Лувр, Париж.
Килимові кахлі з тваринами, до 1625 р. Нідерланди


Історія[ред.ред. код]

Молитва Аве Марія, викладена кахлями з літерами перед вівтарем, абатство Цинна, до 14ст., Бранденбург, Німеччина

Кахлі відомі в Західній Європі з 8 століття, тобто з ранішнього Середньовіччя. Дешевизна матеріалу і початкова нескладність виготовлення надали їм поширення. Найбільший розквіт використання кахлів прийшовся на 15–17 і на 19–20 століття.

У післямонгольський період на Русі для облицювання печей в інтер'єрі житла почали використовувати плитку. На зворотній стороні почали робити стінки у вигляді коробки (так звана «румпа»). Це забезпечувало міцне з'єднання з кладкою печі. У такому вигляді плитка ставала кахлею. Перші горщикові кахлі використовувались у кладці печей[16].

В деяких країнах використання сюжетних і орнаментальних кахлів було таким широким, що стало ознакою національної культури (азулєжу Португалії, Бразилії, кахлі Іспанії, кахлі Голландії16–17 ст.).В інших країнах кахлі набули поширення лише в якусь добу культури чи історичний період (кахлі Московії 17 століття, кахлі Петербурга початку 18 століття) і дуже відрізнялись від попередніх використанням, зразками, технікою виконання, сюжетами чи візерунками, відсутністю культурної спадковості.

Фахівці вважають помилковою назву «кахлі» для коробчатих і архітектурних кахель з румпою на зворотній стороні, що слугує для укріплення їх у стіну. Але сучасна назва «кахлі» поширилася на всі їх різновиди попри зауваження фахівців-пуристів.

Кахлі мусульманських країн[ред.ред. код]

Азулежу (кахлі) Португалії[ред.ред. код]

Панель з орнаментом, бл. 1680 р.
Габріель дель Барко. Панорма Лісабона, до 1755 р.
"Галантна сцена ". 1702 рік. Церква Сан Франциско да Байя, Сальвадор, Бразилія
Панно з побутовою сценкою, м. Ламегу

Кахлі Португалії посіли особливе місце в мистецтві країни. Їх широко використовували в добу португальського бароко. Біло-блакитні сюжетні і орнаментальні кахлі йшли на оздоблення палаців, фонтанів, церков.

Ними викладали або панно, або навіть усю поверхню стіни, стіни кліток для сходинок, навіть стелі палацових залів і церков. В сюжетах використовували зразки західноєвропейських гравюр на релігійні та побутові теми. Картина з кахлів нагадує мозаїку або сучасні пазли, тільки в кераміці і в пишній рамі, що імітує гобеленові бордюри. Існували і чисто орнаментальні панно, схожі на килими арабських країн.

Кахлі і мистецькі стилі[ред.ред. код]

Довге використання кахель обумовило і їх співідношення до мистецьких стилів. Існують кахлі ранішнього і пізнього середньовіччя, доби Відродження, кахлі доби бароко, доби класицизму, доби історичних стилів 19 століття, кахлі доби сецесія (модерн) тощо. Серед відомих майстрів, що зверталися до створення кахель — Антоніо Фіделі, Врубель Михайло Олександрович .

Коробчаті і архітектурні кахлі виробляють за старими і сучасними технологіями і використовують у реставраційних роботах. Сюжетні, одноколірні кахлі деяких епох давно стали предметами колекціонування приватних осіб і музеїв. В різних містах існують різноманітні колекції кахлів (орнаментальних і сюжетних) доби голландського бароко з міста Делфт, кахлів Португалії (азулежу), Італії, Білорусі тощо. Кахлі так званого петровського бароко початку 18 століття (голландські і місцевого виробництва) експонує музей Ермітаж, Петербург.

Невеличка колекція сюжетних і безсюжетних кахлів існує і в місті Києві.

Кахлі доби сецесії[ред.ред. код]

Гронінген. Сюжетне керамічне панно доби сецесії

Кахлярська спадщина України[ред.ред. код]

Камін роботи Бобруйка. Остерський краєзнавчий музей, Чернігівська область.

Українські кахлі пройшли тривалий шлях розвитку. В пізньому середньовіччі намітилися певні регіональні особливості. Велику варіативність кахель спостерігаємо в Лісостеповій частині України. Кахлярство Полтавщини перебувало під значним впливом кахлярства Чернігівщини, досить своєрідним було мистецтво кахель Наддніпрянщини. Для кахель цього регіону характерний динамізм, рухливість зображень людей, тварин чи рослин. Щонайрізноманітнішими були кахлі Поділля. Основні центри кахлярства: Кам'янець-Подільський, Вінниця, Бар та ін. Багато архаїчних рис зберегли кахлі Прикарпаття (цьому сприяла певна ізоляція гірських поселень). Кахлярство Північно-Західної Галичини перебувало під впливом мистецтва ренесансної Європи. Про кахлярське мистецтво Закарпаття немає достатньої кількості матеріалу, однак відомо, що тут вироблялися два тип кахель: «вогневі» та обличкувальні.

У першій половині XIX століття під впливом фабричної промисловості кахлярство почало поступово занепадати. Введення системи центрального опалення зняло потребу у кахельних печах. З початку XX століття попит на кахлі різко падає. Дещо пізніше вони стають предметом суто наукового інтересу[17].

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Кахлі // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Каміни і кахельні грубки // Наш дім. — 1998. — № 6. — С. 6.
  3. Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 2: Д — Копці / Укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 1985. — 572 с.
  4. Кахляр // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  5. Сицинский Е. Материалы для истории цехов в Подолии // Труды Подольского историко-археологического общества. — Т.10. — Каменец-Подольск, 1904. — 643 с.
  6. Шухевич В. Гуцульщина // Матеріали до українсько-руської етнології. — Т. 4. — Львів, 1901. — 452 с.
  7. Спаська Є. Ганчарські кахлі Чернігівщини XVIII—XIX ст. / Є. Спаська. — К.: Вид. Київського краєвого сільськогосподарського музею та П. П. П. виставки, 1928. — 30 с.
  8. Спаська Є. Кахлі Чернігівщини (XVIII—XIX ст.) / Є. Спаська. — К.: Видання Укрнауки УСРР, 1927. — 24 с.
  9. Орел Лідія. Ічнянські кахлі / Л. Орел // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник [науковий збірник за минулі літа]. — Кн.1. — Київ–Опішне: Молодь–Українське Народознавство, 1993. — С. 437—443.
  10. Матейко К. І. Народна кераміка західних областей Української РСР ХІХ-ХХ ст. / К. І. Матейко. — К. : Видавництво АН УРСР, 1959. — 107 с.
  11. Данченко Леся. Народна кераміка Наддніпрянщини / Л. Данченко. — К.: Мистецтво, 1969. — 140 с.
  12. Мусієнко П. Н. Кераміка / П. Н. Мусієнко // Історія українського мистецтва: [в 6-ти томах]. — Т. 3 : Мистецтво другої половини XVII — першої половини XVIII ст. — К. : Вид-во АН УРСР, 1968. — С. 322-355.
  13. Мусієнко П. Н. Сидір Перепілка — видатний майстер кахлярства XVIII ст. / П. Н. Мусієнко // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 4. — С. 98–100.
  14. Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII—XVIII ст.) / О. Тищенко. — К.: Либідь, 1992. — 191 с.
  15. Лащук Ю. П. Українська народна кераміка ХІХ-ХХ ст.: Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства. — Львів, 1969 // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. — Ф. 1. — Оп.2. — Од. зб. 16/1. — С. 40-41.
  16. Тищенко О. Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII—XVIII ст.) / О. Тищенко. — К.: Либідь, 1992. — С. 46
  17. Гриценко, М. М. Еволюція українських кахель: Регіональні аспекти / Микола Гриценко // Мистецтвознавчі записки. — 2011. — Випуск 20. — С. 278.

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Jonge С. Н., de, Oud-nederlandsche majolica en Delfts aardewerk, Amst., 1947.
  • Филиппов А. В. Древнерусские изразцы, в. 1, М., 1938;
  • Воронов Н. В. Русские изразцы 18 века, в сборнике: Памятники культуры, в. 2, М., 1960;
  • Овсянников Ю. В.«Русские изразцы», М, 1968 (рос)
  • Немцова Н. О Суздальских изразцах. ж «Наука и жизнь»,№ 4, 1989 (рос)
  • Немцова Н. Исследование и реставрация русских изразцовых печей 17-18 вв. М. Стоийиздат. 1989.(рос)