Кваме Нкрума
Кваме Нкрума Francis Nwia Kofie Kwame Nkru-mah | |
---|---|
Fanti Kwame Nkrumah ![]() | |
![]() Francis Nwia Kofie Kwame Nkru-mah | |
1-й Президент Гани | |
1 липня 1960 — 24 лютого 1966 | |
Попередник | посада запроваджена |
Наступник | Джозеф Артур Анкра |
![]() | |
6 березня 1957 — 1 липня 1960 | |
Попередник | посада запроваджена |
Наступник | посада скасована |
Народився | 21 вересня 1909[2][3][…] ![]() Нкрофулd, Еллембеллеd, Західна область (Гана)d, Гана[4][5] ![]() |
Помер | 27 квітня 1972[6][3][…] (62 роки) ![]() Бухарест, Румунія[8] ![]() |
Похований | Kwame Nkrumah Mausoleumd, Аккра[8] і Нкрофулd[8] ![]() |
Відомий як | політик, письменник, дипломат, викладач ![]() |
Країна | ![]() ![]() ![]() |
Національність | нзіма |
Alma mater | Університет Лінкольна, Лондонська школа економіки та політичних наук, University of Pennsylvania Graduate School of Educationd, школа Ачімотаd і Університет Лінкольна[9] ![]() |
Політична партія | Об'єднаний конвент Золотого Берегу (ОКЗБ) (1947—1948) (Народна партія конвенту (НПК) (с 1949) |
Діти | сини: Френсіс, Гамаль і Секу дочка: Самія |
Рідня | Батько Кофі Нгонлома та мати Елізабет Н'янібах |
Релігія | католицизм[1] |
Нагороди | Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1962 |
![]() | |
![]() | |
Ця стаття є частиною серії статей про |
Комунізм |
---|
![]() |
Портал:Комунізм |
Френсіс Нвіа Кофі Ква́ме Нкру́ма (англ. Francis Nwia Kofie Kwame Nkrumah; 21 вересня 1909, село Нкрофул, південний захід Золотого Берега (нині Гана) — 27 квітня 1972, Бухарест, Румунія) — державний і політичний діяч та революціонер Гани, один із провідних борців за незалежність народів Африки. Він обіймав посаду прем'єр-міністра Золотого Берега з 1952 до 1957 рік, коли країна здобула незалежність від Великої Британії.[10] Нкрума був першим прем'єр-міністром (1957–1960) і першим президентом (1960–1966) незалежної Гани. Один з найвпливовіших діячів панафриканізму XX століття, один із засновників Організації Африканської Єдності та лауреат Ленінської Премії Миру (СРСР) 1962 року.[11]
Після дванадцяти років, проведених за кордоном, де він здобув вищу освіту, розробив свою політичну філософію та організував рух панафриканістів з діаспори, Нкрума повернувся до Золотого Берега, щоб розпочати свою політичну кар'єру як прихильник національної незалежності.[12] Він створив Народну партію конвенту, яка швидко досягла успіху завдяки своїй безпрецедентній привабливості для пересічних виборців.[13] У 1952 році він став прем'єр-міністром і зберіг цю посаду, коли в 1957 році привів Гану до незалежності від Великої Британії, що на той момент було першим випадком в Африці на південь від Сахари. У 1960 році ганці схвалили нову конституцію та обрали Нкруму президентом.[14]
Його адміністрація була переважно соціалістичною та націоналістичною. Вона фінансувала національні промислові та енергетичні проєкти, розвивала потужну національну систему освіти та просувала панафриканську культуру.[15] За правління Нкруми Гана відігравала провідну роль в африканських міжнародних відносинах та панафриканському русі під час деколонізації Африки.[16]
Після кількох невдалих замахів на його життя, а також у зв'язку з погіршенням економічної ситуації в країні, у 1960-х роках уряд Нкруми став авторитарним: він придушував політичну опозицію і проводив вибори, які не були ані вільними, ані справедливими.[17] [18] [19] [20] [21] У 1964 році конституційна поправка перетворила Гану однопартійною державою, а Нкрума став довічним президентом країни та партії.[22] Він сприяв культу особистості, створюючи ідеологічні інститути та прийнявши титул «Доктор Осаг'єфо».[23] Нкрума був усунутий від влади в 1966 році в результаті державного перевороту, здійсненого Національною радою визволення[en]. Твердження про причетність ЦРУ до його повалення ніколи не були підтверджені.[24] Нкрума прожив решту свого життя в Гвінеї, де був призначений почесним співпрезидентом.
За етнічною належністю — нзіма. Народився в сім'ї ремісника-ювеліра. Закінчив католицьку школу в Хаф-Ассіні, а потім (1926–1930) педагогічний коледж в Аккрі й Ачимоті. Працював учителем у католицьких школах в Елміні й Аксимі та викладачем в римо-католицькій семінарії. Хотів стати членом ордену єзуїтів, але потім відмовився від цього щоб продовжити навчання.
У 1939–1945 вчився й викладав філософію в Університеті імені Авраама Лінкольна (США), який закінчив зі ступенями бакалавра з економіки, соціології й богослов'я. Залишився в університеті на посаді асистента з філософії, одночасно закінчив при ньому Богословську семінарію (1942).
У Пенсильванському університеті (США) захистив дисертацію і отримав ступінь магістра філософії й педагогіки. Брав участь у створенні Інституту африканських мов і культури при Пенсильванському університеті.
Став членом студентського братства «Фі-Бета-Сигма», брав участь у русі отця Дівайна, котрий проповідував ідеї негритянського релігійного відродження.
У 1945–1947 жив у Великій Британії, вчився в Лондонському університеті й Лондонській школі економіки й політичних наук. Вивчав філософію та право. Не завершив докторську дисертацію з етнофілософії, оскільки захопився логічним позитивізмом.
Политичну діяльність Нкрума почав у США, де створив Асоціацію студентів-африканців США й Канади. У Великій Британії він брав активну участь в підготовці й роботі 5-го Панафриканського конгресу в Манчестері (1945), зіграв важливу роль в переході панафриканського руху до організації боротьби за незалежність у африканських колоніях. Повернувся до Золотого Берега та став генеральним секретарем Об'єднаного конвенту Золотого Берега (ОКЗБ, створено 1947). Лінія Нкруми на перетворення ОКЗБ у масову партію призвела до його розриву з керівництвом ОКЗБ у 1948 році. В 1949 Нкрума створив Народну партію конвенту (НПК) й очолив боротьбу за незалежність. В 1948 й 1950 був арештований за звинуваченням в організації страйків і демонстрацій. Перші вибори в законодавчі збори в 1951 році принесли перемогу НПК.
Звільнений з тюрми, Нкрума став у 1952 прем'єр-міністром першого африканського уряду Золотого Узбережжя, а з 1957 — незалежної держави Гана. У 1960 був обраний президентом Республіки Гана; з 1961 генеральним секретарем НПК та її пожиттєвим керівником. У 1964 був проголошений пожиттєвим президентом Гани.
Уряд Нкруми був повалений внаслідок військового перевороту у лютому 1966, коли сам Нкрума здійснював державний візит до Північного В'єтнаму й КНР. Нкрума не повернувся до Гани, а оселився в гвінейському місті Конакрі. Президент Гвінеї та політичний соратник Нкруми в боротьбі за визволення Африки з-під колоніального гніту, Ахмед Секу Туре запропонував Нкрумі притулок і проголосив його своїм почесним співпрезидентом. У засланні Нкрума продовжував політичну діяльність і пропаганду своїх ідей африканської єдності. У 1971 здоров'я Нкруми погіршилося. Він полетів на лікування в Бухарест, де й помер від раку шкіри у квітні 1972.[25]
Нкрума похований в рідному селищі Нкрофул в Гані. Пізніше його залишки перенесли в національний меморіал в Аккрі.
Діяльність Нкруми демонструвала суперечливі тенденції, притаманні багатьом лідерам національно-визвольного руху 1950-70-х: демократизм вождя мас і прийоми влади, запозичені з середньовічних традицій африканського племінного ладу, тяга до соціалізму і націоналістичні настрої, прагнення служити народу і надмірне честолюбство. З самого початку Нкрума був переконаний, що мета національно-визвольного руху не зводиться лише до завоювання незалежності, що вона передбачає встановлення демократичного ладу та підвищення добробуту народу на основі соціалізму. Щоправда, уявлення про соціалізм у нього тоді не пов’язувалися з класовою боротьбою, що її для Африки спочатку він взагалі не визнавав. Разом з тим Нкрума стверджував, що справжня національна незалежність в економіці та політиці вимагають продовження боротьби з імперіалістичною експлуатацією і приборкання егоїстичних устремлінь буржуазних елементів. Ця боротьба, своєю чергою, вимагає об'єднання революційних сил всього континенту.
Імперіалізм Нкрума вважав найбільшою небезпекою для народів Африки. У своїй книжці «Неоколоніалізм, як остання стадія імперіалізму» (1965) він проаналізував такі методи відновлення імперіалістичного панування у формі неоколоніалізму, як нав'язування «оборонних» угод і відкриття військових баз, підтримка маріонеткових урядів, економічний контроль через фінансову й технічну «допомогу» та позики, нерівноправні умови торгівлі й удушення місцевого господарства міжнародними корпораціями, проникнення у суспільство шляхом насадження місцевої буржуазії, ідеологічна пропаганда тощо.
У «Філософії свідомості» (1964) Нкрума писав про конфлікт «позитивної та негативної дії», себто про протиборство сил прогресу, що прагнуть встановити соціальну справедливість, скасувати олігархічну експлуатацію, і реакційних сил, що намагаються продовжити своє колоніальне панування. Розуміючи умовність такого поділу. він передбачав можливість розколу в рамках позитивного революційного процесу і переходу частини сил на бік реакції. Нкрума обґрунтовував необхідність тактики єдиного антиімперіалістичного фронту, а щоб цей фронт не розпадався, треба постійно шукати «шляхи стримування потенційних розкольницьких тенденцій». Після виходу «Філософії свідомості» заговорили про появу «нкрумаїзму» — різновиду африканського марксизму (хоча сам Нкрума себе марксистом не називав).
Політична поразка 1966 року змусила Нкруму зайнятися «переоцінкою цінностей». У вигнанні він зробив крок у бік марксизму та заговорив про соціалістичну революції у всій Африці. Нкрума проголосив збройну боротьбу єдиним способом досягнення цілей визвольного руху. У всіх книжках, написаних після 1966, говориться про настання нової, вирішальної фази революції, що характеризується збройною боротьбою з силами реакції. Революційну війну Нкрума висував як засіб не тільки завоювання незалежності, але й боротьби з неоколоніалізмом. У «Посібнику з революційної війни» (1968) африканська революція розглядалась як складова світової революції, проводити її має «всеафриканська народна революційна армія», що виступатиме з гаслами націоналізму, панафриканізму та соціалізму.
У «Класовій боротьбі в Африці» (1970) Нкрума дещо видозмінив свою революційну платформу, замінивши націоналізм «завоюванням справжньої національної незалежності». Він заявляв, що і справжня незалежність і панафриканізм можливі лише на основі соціалізму. За Нкрумою, «тільки селянство та пролетаріат здатні повністю підтримувати послідовну політику соціалізму», а вся африканська буржуазія є контрреволюційною силою, що остаточно зв'язала свою долю з міжнародним монополістичним капіталом. Нкрума виступив проти союзу не тільки з нею, але і з дрібною буржуазією, таким чином відмовившись від тактики єдиного антиімперіалістичного фронту, що її він пропагував на початку 1960-х.

У 2000 році слухачі Всесвітньої служби BBC визнали його «Африканською людиною тисячоліття», назвавши «Героєм незалежності» та «Міжнародним символом свободи як лідера першої чорношкірої африканської країни, що скинула з себе кайдани колоніального правління».[26][27]
Згідно з документами розвідки, опублікованими Офісом історика[en] Державного департаменту США, «Нкрума робив більше для підриву інтересів [уряду США], ніж будь-який інший чорношкірий африканець».[28]
У вересні 2009 року президент Джон Атта Міллс оголосив 21 вересня (100-річчя від дня народження Кваме Нкруми) Днем засновників, державним святом у Гані, присвяченим спадщині Кваме Нкруми.[29] У квітні 2019 року президент Акуфо-Аддо схвалив Закон про державні свята (з поправками) 2019 року, який змінив 21 вересня з Дня засновників на День пам'яті Кваме Нкруми.[30]
У 1961 році Нкрума виголосив промову під назвою «Я говорю про свободу». Під час цієї промови він говорив про те, як «Африка може стати однією з найбільших сил добра у світі».[31] Він згадує, що Африка є країною «величезних багатств» з мінеральними ресурсами, які «варіантуються від золота та алмазів до урану та нафти».[31] Нкрума каже, що причина, чому Африка зараз не процвітає, полягає в тому, що європейські держави забирають собі всі багатства. Якщо Африка зможе звільнитися від європейського панування, сказав він, то вона зможе по-справжньому процвітати та робити позитивний внесок у світ. У заключних словах цієї промови Нкрума закликає свій народ до дії, кажучи: «Це наш шанс.[32] Ми повинні діяти зараз. Завтра може бути надто пізно, і можливість буде втрачена, а разом з нею і надія на виживання вільної Африки».[31] Це згуртувало націю в націоналістичному русі.
На його честь було засновано щорічне свято під назвою «Подорож до Нкрофула», присвячене його дню народження.[33] Мавзолей та музей у Нкрофулі, Західний регіон, були названі на його честь, де представлені деякі артефакти, якими він користувався за життя.[34]
Меморіальний парк і музей Кваме Нкруми в Аккрі були створені, щоб зберегти пам'ять про нього. Крім того, Університет науки та технологій був перейменований в Університет науки та технологій імені Кваме Нкруми на знак визнання його внеску в створення сильної системи освіти в країні.[35][36][37]
Кваме Нкрума одружився з Фатією Ріцк[en], єгипетською коптською банківською працівницею та колишньою вчителькою, ввечері в день її прибуття до Гани: в новорічну ніч 1957–1958 років.[38] Мати Фатії відмовилася благословити їхній шлюб після того, як ще одна її дитина поїхала з чоловіком-іноземцем.[39] [40]
У шлюбі Фатія і Нкрума мали трьох дітей: Гамала (нар. 1958), Самію (нар. 1960) та Секу (нар. 1964). Гамаль — журналіст, а Самія та Секу — політики. У Нкруми є ще один син, Френсіс, педіатр (нар. 1935).[41] [42] [43] [44] [45]
За своє життя Нкрума був удостоєний почесних докторських ступенів багатьма університетами, включаючи Лінкольнський університет (Пенсільванія), Московський державний університет (СРСР), Каїрський університет (Єгипет), Ягеллонський університет (Польща) та Гумбольдтський університет (Східна Німеччина).[46]
Стрічка | Опис | Країна | Дата | Посилання |
---|---|---|---|---|
![]() |
Великий ланцюг Ордену Нілу | ![]() |
1957 | [47] |
![]() |
Великий ланцюг Національного Ордену Кедра | ![]() |
1957 | [47] |
![]() |
Орден Югославської Великої Зірки | ![]() |
2 березня 1961 | [48] |
![]() |
Командор Ордену Білого лева | ![]() |
2 серпня 1961 | [49] |
![]() |
Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» | ![]() |
30 квітня 1962 | [50] |
![]() |
Кавалер Великого хреста на ланцюгу Ордена «За заслуги перед Італійською Республікою» | ![]() |
25 вересня 1963 | [51] |
![]() |
Великий Хрест Ордену Відродження Польщі | ![]() |
1965 | [52] |
![]() |
Верховний Компаньйон Ордену Компаньйонів О. Р. Тамбо | ![]() |
16 червня 2004
(посмертно) |
[53] |
- До свободи від колоніалізму (Towards Colonial Freedom. London: The African Publication Society, 1947)
- Гана. Автобіографія Кваме Нкруми (Ghana: The Autobiography of Kwame Nkrumah. New York: International Publishers, 1957) — ISBN 0-901787-60-4
- Я кажу про свободу. Заява про африканську ідеологію (I Speak of Freedom: A Statement of African Ideology. London: William Heinemann, 1961)
- Африка має об'єднатися (Africa Must Unite. London: Panaf, 1963) — ISBN 0-901787-13-2
- Неоколоніалізм — найвища стадія імперіалізму (Neocolonialism: The Last Stage of Imperialism. [Архівовано 22 Лютого 2010 у Wayback Machine.] London: Panaf, 1965) — ISBN 0-901787-23-X
- Аксіоми Кваме Нкруми (Axioms of Kwame Nkrumah. London: 1967) — ISBN 0-901787-54-X
- Ще раз про африканський соціалізм (African Socialism Revisited [Архівовано 27 Квітня 2014 у Wayback Machine.], 1967)
- Голос з Конакрі (Voice from Conakry. London: Panaf, 1967) — ISBN 90-17-87027-3
- Чорні дні в Гані (Dark Days in Ghana. New York: International Publishers, 1968)
- Посібник з революційної війни (Handbook for Revolutionary Warfare. London: Panaf, 1968)
- Філософія свідомості — філософія та ідеологія деколонізації (Consciencism: Philosophy and Ideology for decolonisation, 1970) — ISBN 0-901787-11-6
- Класова боротьба в Африці (Class Struggle in Africa. New York: International Publishers, 1970) — ISBN 0-901787-12-4
- Боротьба триває. Шість памфлетів (The Struggle Continues: Six Pamphlets. London: Panaf, 1973) — ISBN 0-901787-41-8
- Шлях революції (Revolutionary Path. London: Panaf; New York: International Publishers, 1973) — ISBN 0-901787-22-1
- Кваме Нкрума. Я говорю о свободе. Изложение африканской идеологии / Пер. с англ. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1962. 304 с.(рос.)
- Кваме Нкрума // Ульяновский Р. Политические портреты борцов за национальную независимость. — Москва: Политиздат, 1983. — C. 269-287.(рос.)
- Kwame Nkrumah, Class Struggle In Africa, London: Panaf, 1970. 96 p.(англ.)
- Kwame Nkrumah, Consciencism: Philosophy and Ideology for Decolonization, New York: Monthly Review, 1964. 122 p.(англ.)
- Kwame Nkrumah, Handbook of Revolutionary Warfare, New York: International Publishers, 1969. 122 p.(англ.)
- Kwame Nkrumah, Neo-Colonialism, the Last Stage of imperialism, Lonodn: Thomas Nelson & Sons, 1965. 200 p.(англ.)
- Син Африки // «Всесвіт» (Київ). — 1962. — №6. — Стор. 5-6.
- Роман Тиса. Нкрума Френсіс Нвіа Кофі Кваме // Історія політичної думки: навч. енцикл. словник-довідник для студентів вищих навч. закл / за наук. ред Н. М. Хоми. — Львів: Новий Світ-2000, 2014. — С. 480.
- Роман Тиса. Визволення людини. Нариси з історії суспільної думки XX ст. — Київ: «Вперед», 2023.
- Ama Biney, The Political and Social Thought of Kwame Nkrumah, New York: Palgrave Macmillan, 2011, 249 pp.(англ.)
- Charles Martin, “Nkrumah's Strategy of Decolonization: Originality and Classicism”, in Présence Africaine, Nouvelle série, No. 85, Hommage à Kwame Nkrumah / Homage to Kwame Nkrumah (1er trimester 1973), pp. 74–105.(англ.)
- ↑ Kwame Nkrumah
- ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118588354 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ а б в г http://www.blackhistoryheroes.com/2010/09/kwame-nkrumah.html
- ↑ https://www.blackpast.org/global-african-history/nkrumah-kwame-1909-1972/
- ↑ Нкрума Кваме // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1974. — Т. 18 : Никко — Отолиты. — С. 39–40.
- ↑ SNAC — 2010.
- ↑ а б в https://ghanaianmuseum.com/osagyefo-kwame-nkrumah-buried-at-nkroful/
- ↑ https://docs.google.com/spreadsheets/d/1dZOZwEjFCMqof-RM1N39iaJlED4E41Wg3MGZcCe9KCI/edit#gid=0&range=W15
- ↑ o'Hara, Glen (11 квітня 2012), President Kennedy, Prime Minister Macmillan and the Gold Market, 1960–63, Governing Post-War Britain, Palgrave Macmillan: 53—72, doi:10.1057/9780230361270_4, ISBN 978-0-230-36127-0
- ↑ Rathbone, Richard (23 вересня 2004). Nkrumah, Kwame (1909?–1972), president of Ghana. Oxford Dictionary of National Biography (вид. онлайн). Oxford University Press. doi:10.1093/ref:odnb/31504. (Необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства .)
- ↑ Hsü, Leonard Shihlien (5 листопада 2013), Political Progress, The Political Philosophy of Confucianism, Routledge: 258—273, doi:10.4324/9781315018775, ISBN 978-1-315-01877-5
- ↑ Proceedings of the convention at which the American federation of arts was formed. B. S. Adams. 1909. doi:10.5479/sil.380651.39088006011662.
- ↑ Prime Minister 1957–60, Kwame Nkrumah. Vision and Tragedy, Sub-Saharan Publishers, 15 листопада 2007: 192—214, doi:10.2307/j.ctvk3gm60.17, ISBN 978-9988-647-81-0
- ↑ Stanek, Łukasz (2020). Architecture in global socialism: Eastern Europe, West Africa, and the Middle East in the Cold War. Princeton: Princeton University Press. ISBN 978-0-691-19455-4. OCLC 1134854794.
- ↑ Nkrumah, Kwame (1953). [Letter: Kwamé Nkrumah to Richard Wright]. Архів оригіналу за 3 серпня 2020. Процитовано 26 травня 2020.
- ↑ Mazrui, Ali (1966). Nkrumah: The Leninist Czar. Transition (26): 9—17. doi:10.2307/2934320. ISSN 0041-1191. JSTOR 2934320.
- ↑ Kilson, Martin L. (1963). Authoritarian and Single-Party Tendencies in African Politics. World Politics (англ.). 15 (2): 262—294. doi:10.2307/2009376. ISSN 1086-3338. JSTOR 2009376. Архів оригіналу за 1 лютого 2023. Процитовано 19 лютого 2022.
- ↑ Bretton, Henry L. (1958). Current Political Thought and Practice in Ghana*. American Political Science Review (англ.). 52 (1): 46—63. doi:10.2307/1953012. ISSN 1537-5943. JSTOR 1953012. Архів оригіналу за 1 лютого 2023. Процитовано 19 лютого 2022.
- ↑ Ghana's Kwame Nkrumah: visionary, authoritarian ruler and national hero. Deutsche Welle (брит.). 2016. Архів оригіналу за 1 лютого 2023. Процитовано 19 лютого 2022.
- ↑ Portrait of Nkrumah as Dictator. The New York Times (амер.). 3 травня 1964. ISSN 0362-4331. Архів оригіналу за 1 лютого 2023. Процитовано 19 лютого 2022.
- ↑ VII. The Reluctant Nation, One-Party Government in the Ivory Coast, Princeton: Princeton University Press, 31 грудня 1964: 219—249, doi:10.1515/9781400876563-012, ISBN 978-1-4008-7656-3
- ↑ Commanding Heights, 1998
- ↑ John Prados, Safe For Democracy: The Secret Wars of the CIA (Chicago: Ivan R. Dee, 2006), p. 329.
- ↑ Kwame Nkrumah | Biography, Education, | Britannica. www.britannica.com (англ.). 5 січня 2024. Архів оригіналу за 5 жовтня 2023. Процитовано 27 лютого 2024.
- ↑ BBC World Service Network Africa. African Studies Companion Online. doi:10.1163/1872-9037_afco_asc_853.
- ↑ «Kwame Nkrumah's Vision of Africa» [Архівовано 25 July 2013 у Wayback Machine.], BBC World Service, 14 September 2000.
- ↑ Foreign Relations of the United States, 1964–1968, Volume XXVI, Indonesia; Malaysia-Singapore; Philippines – Office of the Historian. Архів оригіналу за 28 вересня 2015. Процитовано 24 січня 2016.
- ↑ Nkrumah's birthday declared a holiday. modernghana.com. 4 вересня 2009. Архів оригіналу за 15 грудня 2013. Процитовано 5 січня 2013.
- ↑ President Akufo-Addo assents to Public Holidays Amendment Act 2019. ghanaweb.com. 9 травня 2019. Архів оригіналу за 23 вересня 2019. Процитовано 23 вересня 2019.
- ↑ а б в «Modern History Sourcebook: Kwame Nkrumah: I Speak of Freedom, 1961» [Архівовано 31 March 2017 у Wayback Machine.]. Fordham University.
- ↑ Nkrumah, Bright (1 грудня 2018). Words that Wound: Rethinking Online Hate Speech in South Africa. Alternation: Interdisciplinary Journal for the Study of the Arts and Humanities in Southern Africa. SP23: 108—133. doi:10.29086/2519-5476/2018/sp23a6. ISSN 1023-1757.
- ↑ Foster, Ayisah (26 вересня 2023). Journey to Nkroful has come to stay - Joana Gyan-Cudjoe declares. GhanaWeb (англ.). Архів оригіналу за 21 жовтня 2023. Процитовано 28 вересня 2023.
- ↑ Visit Ghana - Kwame Nkrumah Memorial Park. Visit Ghana (амер.). Архів оригіналу за 26 лютого 2024. Процитовано 6 березня 2024.
- ↑ Ferdinand, Ellis (18 липня 2021). History of Kwame Nkrumah University of Science and Technology (KNUST) (брит.). Архів оригіналу за 7 березня 2024. Процитовано 6 березня 2024.
- ↑ A Public University is created and named by an Act of Parliament - MyJoyOnline. www.myjoyonline.com (амер.). 12 серпня 2019. Архів оригіналу за 7 березня 2024. Процитовано 6 березня 2024.
- ↑ University History | Kwame Nkrumah University of Science and Technology. www.knust.edu.gh. Архів оригіналу за 6 березня 2024. Процитовано 6 березня 2024.
- ↑ Fathia Nkrumah by her son Gamal Nkrumah. Ahram Weekly, 14 - 20 September 2000. [Архівовано 24 August 2007 у Wayback Machine.]
- ↑ Here are all the First Ladies of Ghana since independence. Pulse Gh (амер.). 2 вересня 2019. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 27 травня 2020.
- ↑ Fathia: The Rock Of The Nkrumah Family. Modern Ghana (англ.). Архів оригіналу за 3 серпня 2020. Процитовано 30 травня 2020.
- ↑ Yankson, Nathaniel (22 вересня 2014). Africa must re-examine, implement Nkrumah's ideas – Francis Nkrumah. MyJoyOnline. Multimedia Group Ltd. Архів оригіналу за 19 жовтня 2018. Процитовано 19 жовтня 2018.
- ↑ Kwame Nkrumah's unknown son surfaces. Ghanaweb. 4 квітня 2012. Архів оригіналу за 6 квітня 2019. Процитовано 19 жовтня 2018.
- ↑ Confirmed! Onsy is Kwame Nkrumah's Son. PeaceFMOnline. Peace FM. 31 липня 2015. Архів оригіналу за 4 вересня 2019. Процитовано 19 жовтня 2018.
- ↑ Doe, Esther Eyra (31 липня 2015). "My Father Would Not Have Denied Onsy"- Samia Nkrumah. yen.com.gh. Архів оригіналу за 5 квітня 2019. Процитовано 19 жовтня 2018.
- ↑ Mubarik, Abu (24 вересня 2017). Sekou Nkrumah threatens to throw 'brother' in jail. pulse.com.gh. Pulse Ghana. Архів оригіналу за 19 жовтня 2018. Процитовано 19 жовтня 2018.
- ↑ Education For Leadership: The Vision of Kwame Nkrumah. kwamenkrumahcentenary.orgm. Процитовано 9 січня 2012.[недоступне посилання]
- ↑ а б Danquah, Moses, ред. (1958). Ghana: One Year Old. A First Independence Anniversary Review. Accra: Publicity Promotions. с. 32. Процитовано 5 травня 2025.
- ↑ Председник Тито предао председнику Нкрумаху Ореден велике југословенске звезде. Borba (серб.). 3 березня 1961. Процитовано 6 травня 2025.
- ↑ Československý řád Bílého lva 1923–1990 (PDF) (чес.). Archivu Kanceláře prezidenta republiky. с. 130. Процитовано 5 травня 2025.
- ↑ Picasso Gets Lenin Prize. Daytona Beach Morning Journal. 1 травня 1962. Процитовано 6 травня 2025.
- ↑ Elenco dei Cavalieri di Gran Croce, decorati di Gran Cordone dell'Ordine, defunti (PDF) (італ.). Portale storico della Presidenza della Repubblica. Процитовано 5 травня 2025.
- ↑ Stela, Wojciech (2008). Polskie ordery i odznaczenia (Vol. I). Warsaw. с. 49.
- ↑ 2004 National Orders awards. SouthAfrica.info. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 5 травня 2025.
- Клясові характеристики й ідеолоґії (1970) [Архівовано 7 Січня 2012 у Wayback Machine.]
- Елітизм (1970) [Архівовано 31 Травня 2019 у Wayback Machine.]
- Інтеліґенція й інтелєктуали (1970) [Архівовано 24 Грудня 2014 у Wayback Machine.]
- Архів К. Нкруми на Marxists.org [Архівовано 13 Жовтня 2011 у Wayback Machine.](англ.)
- Кевін Окот. Краще отрута (2023)
- Син Африки [Архівовано 3 Липня 2019 у Wayback Machine.] // «Всесвіт» (Київ). — 1962. — № 6. — Стор. 5-6.
- Роман Тиса. Кваме Нкрума та неоколоніялізм в Африці (2019) [Архівовано 19 Липня 2019 у Wayback Machine.]
- Народились 21 вересня
- Народились 1909
- Уродженці Гани
- Померли 27 квітня
- Померли 1972
- Померли в Бухаресті
- Випускники Університету Лінкольна (Пенсільванія)
- Випускники Лондонської школи економіки
- Президенти Гани
- Прем'єр-міністри Гани
- Постколоніалізм
- Лауреати Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами»
- Випускники Пенсільванського університету
- Померли від раку шкіри
- Диктатори
- Міністри закордонних справ Гани
- Кавалери золотого ордена Компаньйонів Олівера Тамбо
- Люди на банкнотах
- Люди на марках
- Почесні доктори Московського університету
- Почесні доктори
- Члени Таємної ради Великої Британії
- Довічні президенти