Кизилтепе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кизилтепе
тур. Kızıltepe

Мечеть Кочхісар в Кизилтепе
Мечеть Кочхісар в Кизилтепе
Mardin location Kızıltepe.PNG
Основні дані
37°11′38″ пн. ш. 40°35′10″ сх. д. / 37.19388888891677425° пн. ш. 40.58611111113877712° сх. д. / 37.19388888891677425; 40.58611111113877712Координати: 37°11′38″ пн. ш. 40°35′10″ сх. д. / 37.19388888891677425° пн. ш. 40.58611111113877712° сх. д. / 37.19388888891677425; 40.58611111113877712
Країна Туреччина Туреччина
Регіон Південно-Східна Анатолія
Столиця для Kızılteped (район Туреччини)

Межує з

— сусідні нас. пункти
Derikd, Шанлиурфа (іл), Мазидаиd, Artuklud, Аль-Хасаке (район) ?
Площа 1416,37 км²
Населення 252 656 осіб (2018)
Висота НРМ 498 м
Клімат середземноморський (Cs)
Телефонний код 0482
Часовий пояс UTC+3
Номери автомобілів 47
GeoNames 307084
OSM r1694027  ·R
Поштові індекси 47440
Міська влада
мер Hüseyin Çam[1]
Вебсайт www.kiziltepe.bel.tr
www.kiziltepe.gov.tr
Мапа
Кизилтепе. Карта розташування: Туреччина
Кизилтепе
Кизилтепе
Кизилтепе (Туреччина)


CMNS: Кизилтепе у Вікісховищі

Кизи́лтепе́ (тур. Kızıltepe (kızıl — червоний, tepe — пагорб) — місто в Туреччині, в Південно-Східній Анато́лії (турецький Курдистан). Є найбільшим містом і адміністративним центром однойменного району провінції Мардін.

Назва[ред. | ред. код]

За багато років існування місто декілька разів міняло свою назву. Перший найстаріший відомий топонім в історії Кизилтепе: Дунайсі́р (курд. Dunaisir, араб. دُنَيصَ‎). Через те, що в районі проживало багато вірмен, наступним ім'ям, яке отримало місто, було Тілерме́н або Тіль-Арме́н (вірм. Թիլ Արմեն[2], араб. ل أرمن‎ (أرمن — вірменський, تل — пагорб)). Потім до 1931 року місто йменували Кочхіса́р[3][4] або Косе́р (тур. Koçhisar, осман. قوجحصار‎ або осман. قۆسەر‎)[5]. В ісламських джерелах місто фігурує як Дунайсир, так і Кочхісар.

Після створення турецької держави Указом від 13 жовтня 1929 року було засновано однойменний район під старою назвою Кочхісар, а в 1931 році назву міста і района було змінено на Кизилтепе і місту було надано статус районного центру провінції Мардін.

Історія[ред. | ред. код]

Дата заснування поселення Кизилтепе достеменно не відома, але сходить за роки до Різдва Христового. Його історія базується на історичних артефактах та залишках стародавніх поселень, які сьогодні перетворилися на руїни. З огляду на археологічні знахідки, вважається, що життя в цьому районі почалося 2000 років тому. Місцем першого поселення в районі, вочевидь, є Харамхатта́т, невелике селище за 10 км на південь від сучасного центру міста.

Район Кизилтепе протягом всієї історії був жвавим торговим і житловим центром поселень, розташованих на дорогах, що з'єднують Урфу і Діярбакир з Мосулом. Ці маршрути відігравали помітну роль у середньовічній анатолійській турецькій історії, на ранніх етапах тюркизації Анатолії та у зв’язках між Анатолією та Північною Сирією. Так склалося завдяки заснуванню міста на родючих землях Месопотамії, а також розташуванню на перехресті Шовкового шляху, важливої торговельної артерії між Азією та Європою. Через цю особливість місто було свідком багатьох воєн, було неодноразово пограбоване різними завойовниками, і входило до складу різних держав[6].

Близько 1600 року до н. е. територія сучасної провінції Мардін належала до першої в Малій Азії великої імперії, заснованой хеттами. Потім на ці землі вторглися дорійці, які поклали край пануванню хеттів. В X столітті до н. е. іонійські, еолійські і дорійські греки заселили все узбережжя Малої Азії і заснували багато міст і поселень. В VIIVI ст. до н. е. західну частину Малої Азії завоювали лідійці. В 546 році до н. е. Крез, останній цар Лідії, втратив свою імперію під натиском персів, які почали панувати на всій території Малої Азії, включаючи грецькі приморські міста.

Ахеменіди (Перське царство)[ред. | ред. код]

Перське царство в 539331 роках до н. е. було найбільш динамічною державою Близького Сходу. Під час правління імператора Дарія І Персія почала управлятися шляхом поділу на регіони під керівництвом сатрапів, а регіон Мардіна був пов'язаний з сирійсько-фінікійсько-палестинською сатрапією. Перське панування в регіоні закінчилося в 331 р. до н. е., коли Александр Македонський розбив перську армію Дарія III під Ербілєм.

Селевкіди[ред. | ред. код]

Після смерті Александра Македонського в 323 р до н.е. полководці і військові правителі (діадохи) почали ділити між собою імперію на держави-наступники. Внасліок цієї боротьби регіон Мардіна перейшов до династії Селевкідів, які захопили майже всю східну частину колишньої імперії. Цар Селевкідів Антіох IV Епіфан намагався поширити еллінську культуру серед корінних народів регіону, і на це відреагували арамеї і вірмени в Парфії. Це протистояння почало перетворюватися в конфлікти, і зрештою парфяни стали досить сильними, щоб загрожувати присутності в регіоні Селевкідів під керівництвом царя Мітріда́та I. Селевкіди почали втрачати один за одним свої важливі центри на узбережжі Тигра. Остаточно вони позбулися влади над регіоном під час військових дій у 129 р. до н. е., які вели сирійський цар Антіох VII Сіде́т та парфянський цар Фраат II. Едуард Меєр писав з цього приводу: «Поразка Антіоха Сідета у 129 р. була катастрофою еллінізму у континентальній Азії і одночасно Держави Селевкідів»[7].

Осроена (Едеське царство)[ред. | ред. код]

У той час як вплив парфян в регіоні збільшувався, арамеї разом із вождями арабського племені Орро, що захопили західну частину Межиріччя (Осроену), в 132 до н. е. заснували в регіоні Шанлиурфи Едеське царство, головним містом якого була Едеса.

Незалежним царство, вплив якого сягав до території сучасного Кизилтепе, залишалось недовго. Місцеві володарі змушені були визнавати над собою владу парфянських царів, а потім, при правителі Абгарі I, Едеське царство було завойоване внаслідок тиску вірменів. Протягом 8870 років до н. е. якийсь час Осроена входила до складу вірменської держави Тиграна II.

Велика Вірменія[ред. | ред. код]

Тигран II, зійшовши на престол в 95 до н. е., почав об'єднання Вірменії. У 94 році до н. е. він уклав військово-політичний союз і поріднився з понтійським царем Мітрідатом VI Евпатором. В результаті цієї домовленості Тигран підпорядкував Сирію і території на сході, углиб Передньої Азії, а Мітрідат — Малу Азію[8].

В 93 р. до н. е. Тигран II розпочав війну спочатку проти Каппадокії, а потім на сході — проти старих ворогів Вірменії парфян. Перейшовши річку Тигр, Тигран II захопив міста Едесу і Нісібіс. Війна закінчилася у 85 р. до н. е. укладенням миру, за яким Парфія поступилася Вірменії всією Месопотамією і визнала себе залежною від Тиграна II. У 83 році до н. е. в столиці Селевкідів — Антіохії, Тигран II Великий був проголошений царем Сирії і прийняв титул «царя царів» (шахіншаха)[9].

Об'єднавши величезну кількість підкорених земель у своє царство, Тигран II Великий почав у 77 р. до н. е. будувати на крайньому південному заході власне Великої Вірменії (поблизу нинішнього Фаркіна в Південній Туреччині) нову столицю, якій дає назву Тигранакерт[10][11].

З часом спорідненість з Мітрідатом VI Евпатором втягла Тиграна у війну з римлянами. Але він не тільки не готувався до війни, а й був зайнятий виключно продовженням будівництва Тигранакерта. Така бездіяльність монарха під час Третьої Митридатовой війни стала його великою політичною помилкою, що призвела до фатальних наслідків для його держави. В ході битви під стінами Тигранакерта з військом римського полководця Лукулла 6 жовтня 69 р. до н. е. Тигран II зазнав поразки.

Край вірменському панюванню в регіоні поклала Східна Римська імперія, що просуваючись до Західної Азії, захопила рівнину, на якій розташувалися Кизилтепе і Нусайбін. Тим часом, скориставшись вірмено-римської війною, проти влади Вірменії виступили парфяне, підбурювані Римом. Тигран II виявився не в змозі вести війну відразу проти двох могутніх держав — Рима і Парфії. Проти нього повстала і частина вірменської знаті, і населення завойованих вірменським царством країн і міст. У зв'язку з цим Тиграну II довелося підписати в 66 році до н. е. договір з римським полководцем Гнеєм Помпеєм Великим, за яким Велика Вірменія втратила майже всі свої завоювання, а Сирія, Коммагена і Кілікія потрапили під владу Риму. Так Третя Мітрідатова війна різко зміна політичну карту Східного Середземномор'я і утвердила гегемонію Риму майже у всій Малій Азії.

Східна Римська імперія[ред. | ред. код]

Ісламізація[ред. | ред. код]

Сельджуки[ред. | ред. код]

Османська імперія[ред. | ред. код]

Турецька Республіка[ред. | ред. код]

Географія[ред. | ред. код]

Розташування[ред. | ред. код]

Райони провінції Мардін

Кизилтепе розташований в південно-східній частині країни, на південному заході провінції Мардін. Район межує на заході з провінцією Шанлиурфа́, на північному заході з районом Дерік, на півночі — з Мазидаи́, на сході — з Мардіном, центром провінції. Південна межа району одночасно є кордоном Туреччини з Сирією. Місто Кизилтепе знаходиться на відстані 15-20 км від Мардіна, і в 738 км на схід від столиці країни, Анкари. Площа району становить 1 416 370 га — рівнина Кизилтепе є найбільшою територією провінції Мардін. Більшу площу всіх земель, 1 319 250 га, займають землі сільськогосподарського призначення.

Кліматичні умови[ред. | ред. код]

Кизилтепе має характеристики середземноморського клімату зі спекотним і вологим літом і м'якою і дощовою зимою. Середня річна температура — 18 ° С. Найтепліші місяці — липень та серпень із середньою температурою 32.0 °C (89.6 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 7.0 °С (44.6 °F). Середня кількість опадів становить 350 міліметрів на рік. Найбільш вологий місяць — січень, коли випадає 87 міліметрів опадів, і найменш вологий — серпень, коли випадає 1 міліметр. Через невелику кількість опадів час від часу трапляються посухи. Рельєф району переважно плаский, горбистий на півночі. Структура ґрунтів району — глини й суглинок[12].

Клімат Кизилтепе
Показник Січ. Лют. Бер. Квіт. Трав. Черв. Лип. Серп. Вер. Жовт. Лист. Груд. Рік
Середній максимум, °C 11 12 17 23 29 36 40 40 35 28 19 13 25
Середня температура, °C 7 7 11 12 22 28 32 32 27 21 14 8 18
Середній мінімум, °C 3 3 6 10 15 20 24 24 20 15 9 4 13
Норма опадів, мм 87 78 72 58 34 7 2 1 4 30 53 72 498
Джерело: Iklim Kızıltepe

Населення[ред. | ред. код]

Турецький інститут статистики (TÜİK, TÜRKSTAT) оголосив результати Адресної системи реєстрації населення (ADNKS) та дані про населення Кизилтепе (провінція Мардін) у лютому 2021. За даними інституту, населення Кизилтепе у 2020 році становило 261 тисячу 442 особи. 50,25 % населення Кизилтепе складається з 131 тис. 370 чоловіків, а 49,75 % — це 130 тис. 72 жінки[13].

Площа району на 31 грудня 2019 року була 1300 км², населення становило 256 664 людини, тобто щільність населення становила 197,4 осіб/км² [16]. У відносно малонаселених частинах Кизилтепе щільність населення складає біля 67 осіб/км² (в найменш густонаселеному кварталі Tuzla Mahalle проживало всього 28 осіб)[17]. В 1960-х роках почалась міграція до міста, і сільське населення почало пропорційно скорочуватися. Найвагомішими чинниками цього є економічні проблеми та терористична діяльність, що розпочалася у 90-х роках.

До 1915 Кизилтепе був регіоном, де у більшості проживали вірмени. Зараз найчисленнішу групу населення Кизилтепе за етнічним походженням становлять курди (як правило, шафійської течії)[18], також араби-суніти, ассирійці, турки (корінні турки, туркменські та балканські іммігранти (в Кизилтепе є туркменське поселення Ельбейлі), сирійці, вірмени, зази і черкеси.

Адміністративне управління[ред. | ред. код]

Крім власне центрального міста Кизилтепе (тур. ilçe merkezi), до району входять ще 4 невеликих повітові містечка чотирьох муніципалітетів (тур. belediye) — Дікме́н, Ґьокче́, Шеню́рт та Юджелі[19] з населенням від 5 тисяч осіб, і близько 200 сіл (тур. köy). Під час адміністративної реформи 2013 — 2014 вони були переформовані в махаллє (тур. mahalle, квартал). Кожну махаллє очолює (тур. muhtar) — староста, як головна посадова особа. Райони в Туреччині носять ту саму назву, що і їхні центральні міста і управляються призначеним губернатором (тур. kaymakam). Муніципалітет районного центру також є муніципалітетом всього району.

Мером Кизилтепе на місцевих виборах в березні 2019 було обрано Нілюфер Елік Їлмаз[20]. Але 15 листопада 2019 року вона була звільнена через звинувачення, пов'язані з тероризмом і замінена призначеною державою посадовою особою, губернатором району — Хусеїном Чамом[21].

Транспорт[ред. | ред. код]

Крізь Кизилтепе проходить державна автомагістраль D400 протяжністю 2057 кілометрів. Вона починається у Датчі (провінція Мугла) в південно-західному кутку Анатолійського півострова і закінчується біля іранського кордону в Есендере. D400 курсує через міста Мармарис, Фетхіє, Анталію, Аланью, Мерсін, Адану, Газіантеп, Шанлиурфу, Ширнак та Хаккярі та зв'язується з дорогою 16 в Ірані. Між Низипом та Чізре D400 є частиною європейського маршруту E90. Також у Кизилтепе починається автомагістраль D950 до Артвіна, довжиною 568 км.

Визначні пам'ятки[ред. | ред. код]

Всі історичні будівлі в районі Кизилтепе відносяться до періоду правління Артукідів. Найважливішими з них є Велика («Стара») мечеть, медресе Харзем Таджеттін Месуд, кам’яний міст Ташкёпрю, вежа Тарассут і купол Шахкулубей.

Велика мечеть Кочхісар[ред. | ред. код]

Велика («Стара») мечеть (тур. Dunaysır Ulu Camii або тур. Koçhisar Ulu Camii, араб. Cami-i Kebir (الجامع الكبير)‎) є однією з найвидатніших історичних пам'яток району Кизилтепе[22]. У період Артукідів адміністративною столицею був Мардін, а військовою столицею — Кизилтепе, це стало причиною зведення в місті Великої мечеті. Вона була побудована в XIII столітті Артукідами і донині відкрита для богослужінь. Одночасно в цій мечеті можуть молитися 800 чоловік. Будівництво Великої мечеті у 1184 розпочав султан Юлюк-Арслан Хусам ад-дін, один із Мардінських Артукідів, а завершив у 1204 його брат Артук-Арслан Насір ад-дін. На дату будівництва мечеті вказує напис над конусоподібною аркою, що оточує нішу міхраба[23].

« Ім'ям Аллаха Милостивого, Милосердного! Добудову цієї споруди за милістю Аллаха здійснив Ель-Фатіх Артук Арслан, брат Меліка Саїда Хусамеддіна Явлака Арслана (нехай спочиває з миром), син Артука, син Ільґазі, син Тімурташа, син Альпі, син Ільґазі. Хай Аллах прийме. Мухаррам 601
Оригінальний текст (тур.)
Esirgeyen ve bağışlayan Allah’ın adıyla. Bu yapının tamamlanmasını Melik Said Hüsameddin Yavlak Arslan (Allah O’na rahmet etsin)’ın kardeşi Allahü teâlânın rahmetine muhtaç Artuk oğlu İlgazi oğlu Timurtaş oğlu Alpi oğlu İlgazi oğlu Ebu’l Feth Artuk Arslan gerçekleştirdi. Allah kabul etsin. Muharrem 601. — İnşa Kitabesi (mihrabın yedi dilimli kuşatma kemerinin üzerinde yer alan, H. 601/ Muharrem (1204 tarihli)
«

Велика мечеть Дунайсір відображає всі архітектурні особливості регіону і вважається шедевром ісламської анатолійської архітектури часів Артукідів. Спочатку вона була величезною будівлею з медресе і з подвійним мінаретом. Існування двох мінаретів на кутах внутрішнього двору було доказано завдяки розкопкам у 1970-х і підкреслило важливість будівлі з точки зору розвитку анатолійської турецької архітектури. Але будівля медресе загинула, а мечеть залишилася лише зі стінами, двома третинами даху та західним мінаретом; стінні камені мечеті були вилучені та вивезені до сусідніх сіл, а у 1940-х роках використовували для будівництва поліцейського відділку. У 1971 році були замовлені відновлювальні роботи Генеральним управлінням релігійних фондів Туреччини, а з 2015 по 2019 муніціпалітетом були проведені реставраційні роботи[24].

План мечеті із прямокутним внутрішнім двором і трьома нефами вказує на те, що вона була спроєктована на основі Великої мечеті Дамаска[25]. Будівля займає площу 63,40x16,35 метрів, має стіни товщиною до 2,15 метрів. Діаметр злегка овального купола становить 9,75 метрів. Виступи на зовнішніх стінах є слідами фундаменту. В стінах та опорних елементах використано різьблений камінь, а в покривній системі — цеглу. Інтер’єр мечеті, міхраб та стіни прикрашені витонченими різьбленими написами. Кам’яний вівтар (міхраб) у формі раковини з розкішною кладкою демонструє ассирійський вплив з точки зору стилю, а в геометричних прикрасах — вплив архітектури періоду сельджуцької династії Зангідів[26].

Медресе Харзем Таджеттін Месуд[ред. | ред. код]

Медресе Харзе́м Таджеттін Месу́д (тур. Harzem Taceddin Mesud Medresesi) — комплекс будівель з різьбленого каменю, який зазнав великих пошкоджень арміями Айюбідів і Тамерлана. Наразі тільки могилу, яка сьогодні використовується як мечеть і як місце поклоніння, та сам простір мечеті можна відокремити одне від одного. Відомо, що медресе було зведено в XIII столітті, за часів Артукідів. Згідно з написом на внутрішніх дверях, медресе було побудовано Таджеддіном Месудом бен Абдуллою, звільненимй рабом Меліка уль-Мансура Насреддіна Артук Арслана з династії Артукідів.

Руїни медресе знаходяться за 8 кілометрів від міста Кизилтепе у селі Зіярет на березі річки Зеркан Сую. З огляду на багато змін, ремонтів та доповнень у структуру споруди, план першої версії медресе не вдалося скласти. В цілому в архітектурі домінують ознаки періоду Зангідів і Артукідів.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Офіційний сайт району Кизилтепе
Офіційний сайт міста Кизилтепе

Література[ред. | ред. код]

  • David Thomas, Alexander Mallett. Christian-Muslim Relations. A Bibliographical History. Volume 4 (1200-1350). — Berlin, 2012. — 331 с. (англ.)
  • Dr. Adem Avcıkıran (ed.). Kürtçe Anamnez, Anamneza bi Kurmancî. — Diyarbakır, 2012. — 55 с. (тур.)
  • Anonymous. Taşın Belleği: Mardin. — İstanbul : YKY, 2005. — 504 с. — ISBN 975-08-1029-5. (тур.)
  • Eduard Meyer. Ursprung und Anfänge des Christentums. — Berlin : YKY, 1925. — Т. 2. — 272 с. (нім.)
  • P. Bearman, Th. Bianquis, C.E. Bosworth, E. van Donzel, W.P. Heinrichs. Groot, A.H. de, “Ḳoč Ḥiṣār”, in: Encyclopaedia of Islam, Second Edition. — Berlin : YKY, 1960-2007. — Т. 2. — 272 с. — ISBN 978-90-0416-1214. (англ.)
  • Т. Моммзен. Історія Риму. Глава VI. Справи на Сході. Мітрідат. — Санкт-Петербург : Леніздат, 1993. (рос.)
  • Плутарх. Сравнительные жизнеописания в двух томах. Издание второе, исправленное и дополненное. — М. : Наука, 1994. — Т. 1. (рос.)
  • Манандян Я. А. Тигран второй и Рим : В новом освещении по первоисточникам. / Армян. филиал Акад. наук Союза ССР. Ин-т истории. с. 91-92, 115-117. — Ереван : АРМФАН, 1943. — 239 с. (рос.)
  • Ред. А. Белявский, Л. Лазаревич, А. Монгайт. Всемирная история. — М. : Государственное издательство политической литературы, 1956. — Т. 2, ч. II, гл. XIII. (рос.)
  • Oktay Aslanapa. Anadolu’da İlk Türk Mimarisi Başlangıç ve Gelişmesi, Atatürk Kültür Merkezi Yayınları. — Ankara, 2007. (тур.)
  • Albert Gabriel; Jean Sauvaget. Voyages Archéologiques dans la Turquie Oriental. — Paris : E. De Boccard, 1940. (фр.)
  • Altun, Ara. Anadolu’da Artuklu Devri Türk Mimarisinin Gelişimi. — Ankara : Kültür Bakanlığı, 1978. — 334 с. (тур.)
  • Curatola, Giovanni. Türkiye: Selçuklulardan Osmanlılara Sanat. — İstanbul : YKY, 2010. (тур.)