Київська митрополія (1458—1596)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Київська Митрополія
Київський Софійський собор
Собор Св. Софії
Засновники Апостол Андрій,
св. Володимир Великий
Автокефалія/автономія визнана Визнана вселенським правосла'ям
Нинішній предстоятель Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси
Центр Київ, Україна
Основна юрисдикція Литовсько-Руська Держава, Річ Посполита
Юрисдикція для діаспори Московське царство
Літургічна мова українська
Музична традиція Український наспів
Церковний календар Юліанський

Українська Православна Церква (1458—1596) — Митрополія Константинопольського Патріархату з центром у місті Київ, що була створена 1458 року, після відокремлення від Київської митрополії — митрополії Московської, та перестала існувати після Берестейської унії.

Передісторія[ред.ред. код]

Центром церковного українського життя з X століття був Київ, як колиска християнства у Східній Європі. З Києва християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. Глава Київської Митрополії носив титул «Митрополит Київський і всієї Руси», і згодом йому підпорядковувались всі ієрархії в Русі (Україні), Володомиро-Суздальському (згодом Московському) князівстві, у Білій Русі та в Литві.

Наприкінці XI — на початку XII ст., з початком міжусобною боротьби між руськими (українськими) удільними князями за Київський престол, на північному сході постає нова держава Володимиро-Суздальське князівство. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ, пограбував та спалив церкви та монастирі, вивіз багато православних святинь, ікон, коштовностей. Тоді ж відбулась перша спроба володимиро-суздальських (згодом московських) правителів поставити собі окремого митрополита. Андрій Боголюбський вислав до Константинопольського патріарха свого кандидата на митрополита Федора. Тоді патріарх не згодився на це, й висвятив Федора лише на єпископа.

У XIII столітті до України підступила монголо-татарська орда. Руські князі виступили єдиним фронтом, але зазнали нищівної поразки у битві на Калці. Північні князі в цій битві участі не брали, більше того вони першими пішли на тісні контакти з татарами й отримали від орди «ярлик» на правління. Після другого зруйнування Києва 1240 року, тепер вже татарами, він остаточно втратив значення як столиця Київської Русі.

Після цього «Київський» митрополит Максим, десь 1299 чи 1300 року, переїхав у Володимир-на-Клязьмі, а 1325 року, митрополит Петро, переніс свою резиденцію до Москви, чим сильно зміцнив Московську державу. Осівши в Москві та допомагаючи розбудовувати нову державу, митрополити продовжували носити давній титул: «Митрополит Київський і всея Русі». Але в Києві та на українських землях митрополити з'являлись тільки для збирання данини та вивезення святинь. Так, на митрополита Фотія скаржилися, що він «се нине все узорчье церковное и сосуды переносить на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами»[1]

Українське духовенство, галицько-волинські, а згодом литовсько-руські князі вважали таку ситуацію неприродною. Тому було декілька спроб заснувати, з дозволу Константинопольського патріарха, Галицьку митрополію, а згодом — Литовську митрополію. Це послужило підґрунтям для розділення давньої Руської (Української) митрополії на дві — Київську та Московську.

Відокремлення московської митрополії[ред.ред. код]

Після входження Києва до Литовсько-Руської держави відбувається його поступове відродження, як духовного та релігійного центру України. В той же час, протягом XIV — поч.. XV ст. у Києві та Москві періодично виникали ситуації, коли одночасно діяло два (а то й три) «Митрополити Київські» одночасно.

1433 року — після смерті митрополита Київського та всієї Руси Фотія, московський князь вирішив призначити на митрополита — рязанського єпископа Іону. Але прибувши до Константинополя Іона затвердження від патріарха не отримав. Патріарх висвятив на Київську кафедру митрополита Ісидора. Проте, ні Іона, ні московський князь такого рішення не прийняли й ставились вороже до Ісидора. Коли, після Флорентійської унії, він прибув до Москви, його там заарештували. Згодом йому вдалося втекти. Московський князь просив у Константинополя висвятити для них нового митрополита, але патріарх відмовився це робити.

У 1448 році Собор московських єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. 1453 року, Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 року.

1458 року Константинопольським патріархом було проведено реорганізацію Київської митрополії. Тепер до митрополії входило 11 єпархій: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемишльська, Галицька та Холмська. А новому митрополиту Григорію ІІ, патріарх надав новий титул — Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави Київської митрополії носили аж до приєднання української церкви до московського патріархату 1686 року.

Проти поділу активно виступили московський князь й митрополит. Вони засилали до єпископів посланців з просьбами та погрозами, але нічого не добилися. Митрополит Іона (†1461), був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всія Русі». Його наступники на кафедрі вже називалися «Московський і всія Русі». Новий митрополит Феодосій був поставлений без дозволу й благословення Константинопольського патріарха. Московська митрополія перебувала в стані невизнаної — до перетворення її в Московську патріархію в 1589 році, тобто 141 рік.

Після відокремлення Московської митрополії, митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси мали за столицю Київ, але деякий час осідком митрополитів був Новгородок (у Білорусі), а згодом — Вільно.

Розвиток церкви[ред.ред. код]

Зважаючи на занепад Константинополя, після його завоювання турками, українська церква розвивалась цілком автономно. В церковнім житті помалу скрізь установлюється виборне право: вільними голосами обирали священиків, архімандритів, єпископів; вільно обирали митрополита, а патріарх тільки благословляв його.

Українською Церквою керував помісний собор, що збирався в міру потреби на важливіші справи, наприклад обрання митрополита, вирішення важливих чи спірних проблем церкви тощо. Єпархіальними справами управляв єпархіальний собор, що звичайно збирався в неділю першого тижня великого посту; в разі потреби скликалися надзвичайні єпархіальні собори. На цих соборах єпископ призначав своє духовенство й вирішувались нагальні питання.

Перші (після відокремлення московської митпрополії) митрополити Київські, Галицькі та всієї Руси — Григорій ІІ, Мисаїл Пструч, Іона, Йосиф Болгаринович були прихильниками Флорентійської унії, але підтримували зв'язки з Константинопольським патріархом, й всі (окрім Мисаїла) були затверджені патріархом на митрополитів. Київські митрополити сподівались, за допомогою унії, позбутися утисків католицької влади та наступу на православ'я. З проханням захистити їх митрополити неодноразово звертались до Папи Римського. Проте, всупереч папським буллам, якими східний обряд прирівнювався в правах до західного, польські ксьондзи та шляхта так не вважали. Вони проводили постійну політику асиміляції українців та златинщення православної церкви.

Останнім митрополитом, який був прихильником Флорентійської унії, хоча й отримав благословення від Константинопольського патріарха та підтримував з ним постійні зв'язки, був митрополит Йосиф Болгаринович. В цей час, литовський князь Олександр, бажаючи зблизитись з Москвою, одружився з московською княжною Оленою (дочкою князя Василія).

1501 року — за сприяння княгині Олени на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси було обрано Іону ІІІ. Він був противником Флорентійської унії, припинив усяке спілкування з Римом і провадив промосковську політику.

1507 року новим митрополитом став Йосиф ІІ Солтан. Отримавши посвячення від Константинопольського патріархату, цей митрополит провів ряд дуже потрібних для церкви реформ, розвивав монастирське життя, намагався обмежити свавілля польської шляхти та багато іншого.

Протягом XVI століття в Україні з'являється ціла низка перекладів Святого Письма на живу українську мову, наприклад Пересопницьке євангеліє 1556 року, Новий заповіт Негалевського 1581 року, Крехівський апостол 1560-х років та інші. Було написано багато так званих Учительних євангелій, що читалися в церквах разом з відповідною проповіддю живою українською мовою. З'явилась перша друкована ціла Біблія — Острозька 1581 року. Усе це, а особливо Святе Письмо живою мовою, підтримувало народ, утримувало його у православ'ї та зміцнювало основи національної культури. Засновуються та починають активно діяти православні братства. 1580 року — починає діяти Острозька академія.

Занепад церкви[ред.ред. код]

1569 року була підписана Люблінська унія, відповідно до якої українські землі опинились переходили від Литовського князівства до Речі Посполитої. Після цього життя православної церкви значно ускладнилось. Зовнішні несприятливі чинники, як то активна дія католицького духовенства, єзуїтів та польської шляхти супроти української церкви, наклалися на внутрішні проблеми православної церкви.

Митрополит Сильвестр, до його призначення на митрополію був цивільною людиною та вимагав збирати данину з прихожан. Митрополит Іона (Протасевич), відповідно до свідчень, продав митрополію своєму наступнику Іллі Кучі, за якого духовні звання та монастирі відкрито купувались й продавались.

В такій ситуації, в кінці XVI століття Україну відвідало два східні патріархи. Спочатку, 1586 року, прибув антіохійський патріарх Йоаким, який ознайомившись с ситуацією, надав Львівському братству права ставропігії.

1589 року Україну відвідав константинопольський патріарх Єремія II. Він, також підтримав православні братства та усунув з митрополичого престолу митрополита Онисифора, та призначив на його місце архимагдрита Мінського монастиря Михайла Рогозу. Одночасно патріарх призначив Луцького єпископа Кирила Терлецького своїм заступником — екзархом Київської митрополії.

Відразу після від'їзду патріарха, Львівський єпископ Гедеон Балабан розпочав переговори з польським єпископом Соліковським щодо унії. До цього процесу долучились й інші епископи. Проте згодом Балабан відмовився від ідеї унії.

У грудні 1594 року єпископ Терлецький, від імені українського єпископату, оголосив, що православна церква має намір об'єднатися з католицькою церквою, за умови збереження православного обряду та стародавніх прав церкви.

У грудні 1595 року представники української церкви у Римі підписали умови злуки з католицькою церквою. Відповідно до них зберігався східний обряд, права щодо вибору митрополиту та єпископів, зберігався православний церковний календар, нижче духовенство мало право брати шлюб і т.і.

6 жовтня 1596 року у Бересті митрополит Рогоза скликав Собор на який прибули єпископи, архімандрити, священики та миряни. На соборі було проголошена Берестейська унія. Більшість епіскопів, на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою, та українська шляхта підтримували унію. З другого боку багато священиків, монастирі, козаки та міщани — виступали проти унії. Відразу після собору, митрополит Рогоза позбавив єпископського уряду львівського єпископа Гедеона Балабана та перемиського Михайла Копистенського, що виступили проти унії. Не підтримав унію й князь Костянтин-Василь Острозький. Крім того, Львівське братство мало ставропігію та підпорядковувалось напряму Константинопольському патріарху. Екзархом патріарха для православних українців став єпископ Балабан. Активно заявили про себе Київське, Віленське братства, починають діяти православні братства у Могилеві, Мінську, Люблині, Луцьку та інших містах. Більшість монастирів, в тому числі: Києво-Печерський, Видубицький, Богоявленський, св. Троїці у Вільно, Почаївський та інші, також не підтримали унію.

Але офіційно — Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцькі прийняли унію. Українська православна церква опинилась майже без власної ієрархії. Така ситуація продовжувалась до 1620 року, коли була відновлена православна ієрархія та Київська митрополія у складі Константинопольського патріархату.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Филарет. >История Русской Церкви. Пер. III. C. 6.

Джерела[ред.ред. код]