Київський Пустинно-Микільський монастир

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Київський Свято-Микільський Пустинний монастир
Mikolsky.jpg
Микільський монастир на малюнку 1783 року
50°26′32″ пн. ш. 30°33′11″ сх. д. / 50.44242100002777818° пн. ш. 30.553096000028° сх. д. / 50.44242100002777818; 30.553096000028Координати: 50°26′32″ пн. ш. 30°33′11″ сх. д. / 50.44242100002777818° пн. ш. 30.553096000028° сх. д. / 50.44242100002777818; 30.553096000028
Розташування Київ
Тип монастиря Чоловічий монастир
Заснування 1411[1]


Київський Свято-Микільський Пустинний монастир — православний чоловічий монастир на Печерську в Києві.

Опис[ред. | ред. код]

Відомий з середини XV століття. Спочатку був розташований на схилах Дніпра, у вкритій лісом місцевості (звідси його тогочасна назва Києво-Микільський Пустинний монастир — «пустинний», тобто «усамітнений»), що з XVII століття знана як Аскольдова могила.

У 1518 році Юхно Обернейович відписав монастиреві с.Городище біля Малина. Зять Обернейовича Івашко Немирич звернувся до ченців з проханням продати йому Городище. Після тривалих переговорів Івашко дійшов згоду з ченцями, обмінявши Городище на Ворохобовичі[2].

У 1656 р. гетьман Петро Дорошенко купив у чигирин-дубровського мірошника Андрія Ілляшенка на р. Сулі, поблизу Чигирин-Дуброви землі, які згодом передав монастиреві[3].

Наприкінці XVII століття ігуменом монастиря був Варлаам Ясинський, на прохання якого 20 березня 1681 р. московський цар Федір Олексійович підтвердив грамоту царя Олексія Михайловича про закріплення за монастирем всіх земель і володінь, дарованих польськими королями і руськими князями. А 31 березня 1681року король Польщі Ян III звільняє маєтки Шепеличі, Ворохобовичі, Дранки, Зубковичі, Літки, Остапи та Радогоща в Овруцькому повіті Київського воєводства, що належать Києво-Пустинно-Микільському монастиреві, від зборів на утримання війська і від постоїв[3]. Приблизно у цей же час на плато, в урочищі Довга Нива (нині район площі Слави), збудували новий монастирський бароковий ансамбль: він складався зі Свято-Микільського собору («Великий Микола», зведений у 1690–1694 роках коштом гетьмана Івана Мазепи, архітектор Осип Старцев), дзвіниці (спочатку дерев'яна, 1750 року замінена мурованою), трапезної зі Свято-Покровською церквою (бл. 1695–1696 років) та келій.

16 червня 1694 року гетьман Іван Мазепа на прохання ігумена Києво-Пусти нно-Ми кільського монастиря Іоасафа Кроковського дозволяє на місці спустілого містечка Максимівки Миргородського полку оселити слободу і підтверджує право володіння містечком Городище (тепер Градизьк) того ж полку і всіма володіннями Півського монастиря, об’єднаного з Києво-Пустинно-Микільським монастирем[3].

1715 року окремо від цього комплексу, на місці стовпа («слупа»; нині район Арсенальної площі), що був дороговказом до старого монастиря, коштом князя Дмитра Голіцина збудовано Свято-Микільську Слупську церкву («Малий Микола», храм належав монастиреві, але використовувався як парафіяльний). Після того, як ченці перейшли до Великого Миколи, стара дерев'яна церква на Аскольдовій Могилі стала кладовищенською.

1810 року за проектом архітектора Андрія Меленського на її місці збудовано ампірову церкву-ротонду; монастирське кладовище згодом перетворилося на місце поховання міської еліти.

1831 року територію навколо Великого Миколи відвели для потреб Київської фортеці, Свято-Микільський собор зробили гарнізонним (відтоді його називали військовим), у келіях розташували казарми, а монастир переїхав до Малого Миколи, навколо якого було збудовано нові келії та дзвіницю. Від 1844 року настоятелями обителі ставали за сумісництвом ректори Київської духовної семінарії.

У 1919–30 роках Свято-Микільський собор належав Українській автокефальній православній церкві (1919 року Василь Липківський тут уперше відправив літургію українською мовою).

За радянської влади 1934 року монастир було закрито, майже всі монастирські будівлі знищено. Трапезну розібрано на початку 1960-х років.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ЕСУ
  2. Невідома Житомирщина: Замок Немиричів у Городищі. dks новини (укр). ІА «Всі новини». 03.04.2018. Процитовано 10.04.2019. 
  3. а б в Я. Р. Дашкевич , Л. А. Проценко , 3. С. Хомутецька (1971). Каталог колекції документів Київської археографічної комісії 1369-1899 (укр). Київ: Наукова думка. с. 67, док.198,199, 69, док.206, 70 док.219. 

Джерела та література[ред. | ред. код]