Ковалевський Максим Максимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Максим Максимович Ковалевський
Ковалевський М.jpg
Народився 27 серпня (8 вересня) 1851(1851-09-08)
Харківська область, Краснокутський район
Помер 23 березня (5 квітня) 1916(1916-04-05) (64 роки)
Санкт-Петербург, Російська імперія[1]
Місце проживання Україна
Національність українець
Галузь наукових інтересів історія, право, соціологія

Макси́м Макси́мович Ковале́вський (27 серпня (8 вересня) 1851(18510908), садиба поблизу с. Ольшани, Харківська область, Краснокутський район — 23 березня (5 квітня) 1916, м. Петроград), український правник, соціолог, історик, суспільний і політичний діяч. Родом з Харківщини, закінчив Харківський університет, академік Петербурзької АН1914 року) та інших численних товариств і академій, професор Московського та Петербурзького університетів, університетів у Стокгольмі, Оксфорді та ін.

Біографія[ред.ред. код]

Народився у дворянській родині. Закінчив Третю Харківську гімназію із відзнакою (1868), юридичний факультет Харківського університету з ступенем кандидата права (1871). Залишився працювати на кафедрі державного права західноєвропейських країн. Кандидат наук (тема дисертації: «История полицейской администрации и полицейского суда в англ. графствах с древнейших времен до смерти Эдуарда III», 1877), доктор юридичних наук (тема дисертації: «Общественный строй Англии в конце средних веков», 1880). Доцент (1877), професор кафедри державного права Московського (1878–1887) та Петербурзького (1905–1916) університетів. Ректор (1910–12) вищих курсів П. Ф. Лесгафта (тепер Національний державний університет фізичної культури, спорту та здоров’я імені П. Ф. Лесгафта, Санкт-Петребург). 

Був прихильником класичного позитивізму. У своїй теорії суспільного прогресу дотримувався принципу історичного детермінізму. Найбільш відомим учнем М. Ковалевського є Пітирим Сорокін

До революції 1905 року якийсь час жив у еміграції через переслідування в Росії за демократичні погляди. Працював за кордоном (1887–1905): разом із Е. В. де Роберті та Ю. С. Гамбаровим заснував у Парижі Російську вищу школу суспільних наук (1901)де історію викладав Михайло Грушевський, виступав із лекціями у Стокгольмі, Оксфорді, Брюсселі, Чикаго.

У 1906 році на з'їзді землевласників Харківського повіту був обраний депутатом першої Державної думи. У 1907 році — член Державної Ради від академічних організацій і університетів. У 1879–1880 роках видавав журнал «Критическое обозрение», «Вестник Европы», газету «Страна», співпрацював із журналом «Юридический вестник», газетами «Порядок», «Земство». Очолював редакційну газету енциклопедичного видання «Украинский народ в прошлом и настоящем». Виступав за перебудову Росії на принципах автономії неросійських народів, протестував проти переслідування царатом української мови.

Голова Петроградського юридичного та Вільного економічного суспільств, голова Петроградського відділення суспільства «Мир», кореспондент французького інституту по відділенню моральних і політичних наук, голова Міжнародного інституту соціології (1907), член-кореспондент Британської асоціації наук, голова Професорського Дисциплінарного Суду (1907–1914). Брав участь в Міжнародному Історичному Конгресі в Лондоні (1913) і другому з'їзді адміністративних наук в Мадриді (1915). Засновник партії демократичних реформ. Був активним учасником масонських рухів (1888–1915, Париж).

1912 року члени Російської міжпарламентської групи номінували кандидатуру Ковалевського на здобуття Нобелівської премії миру.[2] Праці Ковалевського були відомі у Європі. Наприклад, з ним листувався Карл Маркс. На честь М. Ковалевського відкрито пам’ятну дошку на будинку, де він мешкав (1908–1916) у Санкт-Петербурзі.

Головні праці[ред.ред. код]

  • «Закон и обычай на Кавказе» (1887),
  • «Происхождение современной демократии» (1895—1899, Т. 1—4),
  • «Экономический строй России» (1900),
  • «Очерки по истории политических учреждений России» (СПб., 1908),
  • «Социология» (Т. 1—-2),
  • Клан у аборигенных племен России // Социологические исследования. — 2002. — № 5. — С. 129—138. — [1]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]