Коливо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пшеничне коливо

Ко́ливо (від дав.-гр. κόλλυβον — «варена пшениця») — у слов'ян, зокрема українців, ритуальна страва, поминальна кутя[1][2][3][4][5] зі злаків з солодкою підливою (ситою), що подається першою на поминальному обіді. Різні види колива об'єднує традиція споживання, коливо — спільна страва, яку учасникам поминального обіду їдять по черзі[6].

Назва[ред. | ред. код]

Назва пов'язана з античним[7] звичаєм поминального підношення із зерна та фруктів, яке у давньогрецькій мові звалось κόλλυβα, «коллуба» (у візантійській вимові — «колліва»)[8], що значить «варена пшениця»[9][10]. Також місцями ця страва відома під назвами сита, [поминальна] кутя, канун, кануна[11].

Рецепт[ред. | ред. код]

Румунський варіант колива, освячуваного в церкві

Приготування традиційного колива майже збігається з рецептом куті, однак коливо менш солодке. Коливо традиційно готується з вареного (пропареного) зерна пшениці. В сучасних рецептах його замінює рис із родзинками[12]. Іноді до каші додають круглі маленькі цукерки. Заливається коливо ситою — водою, підсолодженою медом чи цукром[13]. В минулому до страви могли додаватися горіхи, сушені сливи, маслини, сушене їстівне коріння[14]. На півночі України та подекуди на Полтавщині замість злаків використовувались покришені та залиті ситою білий хліб, булки, бублики, печиво[15].

Традиція[ред. | ред. код]

Походження[ред. | ред. код]

Перші згадки про коливо на Русі датуються XII століттям[16]. Традиція вживати коливо була принесена на Русь Православною церквою після запровадження християнства, сам термін є грецького походження[17]. Вживання колива пов'язане з переказом про переслідуванням християн Юліаном ІІ Відступником. Той вирішив підступним чином осквернити християнський Великий Піст, давши наказ градоначальнику таємно покропити всі харчі на ринках ідоложертовною кров'ю. Проте місцевому архієпископу Євдоксію явився святий мученик Теодор Тирон, замучений язичниками за віру християнську півстоліття перед цим, і доручив йому попередити християн не купувати харчів на ринках. Замість них Теодор Тирон порадив приготувати варену пшеницю (колліву) з медом із домашніх запасів. З того часу коливо є ритуальною стравою в православних християн в першу п'ятницю Великого Посту, і в поминальні дні[17].

Також існує версія, що традиція готувати коливо співпала з місцевою традицією язичницьких часів, коли така страва була жертовною, «їжею померлих предків», відтак є проявом залишків культу предків на українських землях. Етнограф Дмитро Зеленін писав, що за віруваннями східних слов'ян «небіжчик має всі ті ж потреби, що й жива людина, особливо — потребу в їжі»[18]. Використання зерна злаків у коливі обумовлене його символікою — зерно символізує продовження роду[19]. Меду ж приписувалася здатність очищати від гріхів[14].

Вживання[ред. | ред. код]

Коливом починається і закінчується поминальний обід одразу після похорону, а також на дев'ятий, сороковий день після нього, і на роковини. Також коливо подавалося на Різдво, в поминальний тиждень після Великодня, в поминальні суботи. Його традиційно тричі накладають кожному учаснику обіду, після чого ставлять на підвіконня чи стіл[19]. Їсти коливо належало всім присутнім однією ложкою, але цей звичай відходить у минуле[6]. Згідно язичницьких пережитків, нероздане коливо призначене в їжу померлими, що відвідують живих під час трапези[19].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Значення слова «Коливо»
  2. «Інститут Україніки»: Значення слова «Коливо»
  3. Коливо — поминальна кутя(рос.)
  4. Этимологический словарь русского языка Макса Фасмера: Коливо — поминальна кутя(рос.)
  5. Словарь живого великорусского языка В. И. Даля: Коливо — поминальна кутя(рос.)
  6. а б Народна творчість та етнографія (uk). Наукова думка. 2007. с. 466. 
  7. Сайт «Азбука Християнства»: Коливо
  8. Як приготувати кутю, сочиво або коливо(рос.)
  9. Відкрита православна енциклопедія «Древо»: Коливо(рос.)
  10. Етимологічний словник української мови у 7 томах. К.: Наукова думка, 1982 - 2009. 
  11. Народная демонология Полесья. Публикации текстов в записях 80-90-х гг. XX века. Том II. Демонологизация умерших людей (ru). Litres. 2017-09-05. с. 195. ISBN 9785457526556. 
  12. Борисенко, В. К. (2007). Українська етнологія (uk). Либідь. с. 197. 
  13. Дробижева, Леокадия Михайловна; Кашуба, Маргарита Сергеевна (1990). Традиции в современном обществе: Исслед. этнокульт. процессов : [Сб. ст.] (ru). Наука. с. 181. ISBN 9785020099630. 
  14. а б Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka (uk). Tovarystvo. 2001. с. 268–269. 
  15. Коливо — Інститут Україніки - міжнародна громадська організація. www.ukrainica.org.ua. Процитовано 2019-07-28. 
  16. Україна і світ у часовому вимірі (uk). "Ноулідж", Донецьке відділення. 2010. с. 35. 
  17. а б Великомученик Феодор Тирон"
  18. Д. К. Зеленин. Восточнославянская этнография. — М.: Наука, 1991, с. 356
  19. а б в Кононенко, Олексій (2019-03-26). Українська міфологія. Символіка (uk). Litres. с. 178. ISBN 9785041208660. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. К.: Довіра, 2006. — С. 299—300.
  • Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. М.: Наука, 1991 (рос.)
  • Кононенко О. Українська міфологія. Символіка. Litres, 2019.
  • Таланчук О. М. Українознавство. Усна народна творчість. К.: Либідь, 1998.

Посилання[ред. | ред. код]