Колочава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Колочава
Kolochava gerb.gif
Герб
Колочава і довколишні гори
Колочава і довколишні гори
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Міжгірський район
Рада/громада Колочавська сільська рада
Код КОАТУУ 2122482101
Основні дані
Населення 5029
Поштовий індекс 90043-90045
Телефонний код +380 3146
Географічні дані
Географічні координати 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361Координати: 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361
Середня висота
над рівнем моря
631 м
Водойми Теребля, Сухар, Колочавка
Місцева влада
Адреса ради 90043, Закарпатська обл., Міжгірський район, с. Колочава, вул. Шевченка, 78, тел. 2-82-24; 2-82-81
Сільський голова Кливець Юрій Васильович
Карта
Колочава. Карта розташування: Україна
Колочава
Колочава
Колочава. Карта розташування: Закарпатська область
Колочава
Колочава

Колочава у Вікісховищі?

Колоча́ва (угор. Alsókalocsa, чеськ. Koločava) — село у Міжгірському районі Закарпатської області, на території Національного природного парку «Синевир».

Село лежить у гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікають річки Негровець, Герсовець,Сухар і Колочавка — притоки Тереблі. До села входять колишні присілки: Брадолець, Горб, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар.

Історія[ред. | ред. код]

Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».[1]

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої історичні назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси ввійшли до складу Хустської домінії, а населення було підпорядковане Хустському замку.

Церква Св. Духа, 1795[ред. | ред. код]

Церква Св. Духа, 1795
Церква Св. Духа

Михайло Сирохман пише про церкву св. Духа: У Колочави-Горбі біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття. Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.

У 1801 році в документах єпископської візитації записано, що «Колочава має дві церкви деревяні: в матери р. 1797 поставлену 300 вірников вмістящу, другу же в филіалу для 300 вірников, добра, добрі сооружена».[2]

Легенда про розбійника Миколу Шугая[ред. | ред. код]

У XX столітті Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні в селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії і разом з друзями організував загін опришків, який нібито «від багатих брав, бідним давав». Утім, селяни до сьогодні переважно переконані, що Сюгай був звичайним розбійником, бандитом і згодом — убивцею. Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька «четників» загинуло. Зрештою Шугая загнали у пастку. Його зрадили друзі і зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу. Цю історію описав у 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який тут прожив шість років. За його романом «Микола Шугай — розбійник» у Чехії згодом були зняті кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості.

В Україні легенду про Шугая знають менше. Тут, у середній школі Колочави, в 1982 році був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, у 1996 році перероблений в етнографічному стилі. З початком масового туристичного руху у 1990-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів та місцевих фольклорних колективів. Музеєм та фестивалем займається вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком та синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут — корчма у народному стилі та пансіон для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною у 2005 році візового режиму побільшало у десятки разів.

Сучасність[ред. | ред. код]

Метеостанція на хребті поряд з Колочавою
Вид на Колочаву зі схилів Стримби

Колочава славиться своїми музеями та пам'ятниками. Всього налічується 10 музеїв[3], деякі з них є унікальними і близько 20-ти пам'ятників[4].

Музей «Колочавська вузькоколійка» присвячений закарпатській вузькоколійці, відтворює процес транспортування, показує життя залізничників.

Музей «Колочавський бокораш» — наймолодший музей в Колочаві розповідає про вимерлу професію бокорашів. Тут показана технологія лісокористування та його сплаву карпатськими річками.

Два музеї присвячені шкільництву: «Радянська школа» та «Чеська школа» відтворюють умови навчання закарпатських школярів у різні періоди ХХ століття.

Музей-скансен «Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті знайомить відвідувачів з побутом та життям жителів Колочави.

«Лінія Арпада» — це музей присвячений Другій світові війні. Він знаходиться у частині відреставрованих оборонних споруд, що знаходяться вздовж річки Теребля.

Музей «Бункер Штаєра» розповідає про діяльність місцевих повстанців, що вели антирадянську боротьбу і були частиною українського визвольного руху.

Музей «Воїнам-інтернаціоналістам» присвячений місцевим жителям, що воювали і різних частинах світу.

Також є музей в церкві Святого Духа та музей-колиба «Фауна Закарпаття».

Серед пам'ятників є унікальні для України: пам'ятник «Заробітчанам», пам'ятник «Примирення» — воїнам радянської, чехословацької та угорської армій, пам'ятник «Вівчар». А також пам'ятники народному герою Миколі Шугаю, Тарасу Шевченку, Олександру Духновичу, воїнам загиблим у мирний час, Роману Шухевичу, загиблим у таборах ГУЛАГ, «Вчителька з Вкраїни». У 2002 році встановлено погруддя Івана Ольбрахта.

Через Колочаву проходять популярні гірські туристичні маршрути[5][6]. Поряд з селом розташовані хребти: Красна, Квасний Верх. Існує маркований маршрут до села Усть-Чорна. Маршрут доступний для пішоходів, велосепедистів та позашляховиків[7][8].

Колочава є одним з найбільших сіл на Закарпатті, його населення становить близько 8 тисяч осіб. Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні використовуються у повсякденному спілкуванні («колиба», «салаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»). У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять до різних країн на заробітки — до Чехії, Росії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку притулку для психічно хворих. Ужгородський університет має тут свою біобазу. Поблизу села працює метеостанція. Гори навколо Колочави багаті на чорниці.

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина у частих повенях полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу у Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди. Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися:

Проживав:

Відвідав:

  • Моргоч Олег і Арич Віталій - відомі на увесь світ мандрівники, які відвідали Колочаву наприкінці жовтня 2017 року.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. І. Ольбрахт. Микола Шугай — розбійник. Львів, 1959, стор. 170
  2. http://www.derev.org.ua/zakarp/kolochava.htm
  3. Село 10 музеїв - Колочава. Колочава. Процитовано 2016-09-03. 
  4. Село 20 пам'ятників - Колочава. Колочава. Процитовано 2016-09-03. 
  5. Маршрут полониною Красна | КАРПАТИ.LIFE (uk-UA). Процитовано 2016-09-03. 
  6. Ігор Меліка: ПОГОДА ЯСНА – ПОЛОНИНА КРАСНА (24-25.09.11.). igormelika.com.ua. Процитовано 2016-09-03. 
  7. хребет Красна - Позашляховий клуб «Львів 4×4». lviv4x4.club. Процитовано 2016-09-03. 
  8. Max, Sinyelnikov. Хребет Красна, хребет Свидовець -> VeloMAX - Львівський велофорум. velomax.com.ua. Процитовано 2016-09-03. 

Джерела[ред. | ред. код]

Інтернет посилання[ред. | ред. код]

Фільми про Колочаву

  • «Марійка-невірниця»(Чехословаччина)1933 р., режисер В.Ванчура, сценарій К.Нови за новелами І.Ольбрахта [1]
  • «Микола Шугай» (Чехословаччина) 1947 р., режисер М-Дж. Крнянський за романом І.Ольбрахта [2]
  • «Балада про бандита» («Balada pro banditu») (ЧССР) 1979 р., режисер В.Сис [3], [4]
  • «Я піду в далекі гори» (док/ф. СРСР)1981 р., режисер В.Стороженко студія Укркінохроніка
  • «Легенда про безсмертя» (СРСР)1985 р., режисер Б.Савченко [5]
  • «Голет у долині» (Чехія) 1995 р. режисер З.Достал [6], [7]
  • «Ольбрахт і Колочава» (док/ф. Україна)2008 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [8]
  • «Пам'ять і примирення» (док/ф. Україна)2009 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [9]