Кольорознавство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Акварель Гете (1809)

Кольорознавство — аналіз процесу сприйняття і розрізнення кольору на основі систематизованих знань з фізики, фізіології й психології.

Кольорознавство складається з:

  • фізичної теорії кольору;
  • теорії колірного зору;
  • теорії вимірювання та кількісного вираження кольору.

Суб'єктивний аспект сприйняття кольору можна розглядати також, як кваліа.

Також: кольорознавство — дисципліна, що викладається у художніх та художньо-промислових навчальних закладах.В українській мові виокремлюють лексико-семантичну групу кольоративів.

Колір та його роль у композиції[ред. | ред. код]

Колір відіграє важливу роль у нашому житті та діяльності. У природі немає нічого безколірного. Людина живе у різнобарвному світі. Одні кольори дуже яскраві й чисті, інші бліді й настільки невизначені, що деколи важко підібрати їм назву.

Поняття кольору та його сприйняття дуже складні. Кольорознавство охоплює питання пов’язані з фізикою, психологією, світлотехнікою, медициною, технікою, мистецтвом.

Колір – властивість тіл викликати визначені зорові відчуття у відношенні із спеціальним спектральним складом та інтенсивністю відображеного або випроміненого видимого випромінювання. Встановлено, що людським оком сприймаються світлові коливання з довжиною хвилі від 380 до 760 нм (1 нм = 10-9 м). Довжина хвилі позначається через λ (лямбда).

Кольори спектру чергуються в такій послідовності: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий.

Око людини має різне відчуття до хвиль різної довжини. Найбільшу чутливість око має в області жовто-зелених променів. Максимум видимості відповідає зеленим променям з довжиною хвилі 550 нм.

В 1666 році I. Ньютон пропустив сонячні промені через тригранну призму і побачив спектральну смугу, яка складалася із гамми (сім) різних кольорів. Так було створено схематичне коліне колесо, і з тих часів воно пройшоло через багато перетворень, але все ще залишається основним інструментом для комбінування кольорів. Основна ідея полягає в тому, що колірне колесо має бути створене, щоб кольори були змішані правильно. Колірне колесо, як правило, будується з первинного, вторинного та третинного кольорів. Первинними є ті три відтінки, які не можуть бути сформовані будь-якою комбінацією інших кольорів. Поєднуючи основні кольори, ми отримуємо вторинні, а суміш основних і вторинних кольорів дає нам третинні кольори, які зазвичай мають назви з двох слів, наприклад, червоно-фіолетовий.

Колірні моделі[ред. | ред. код]

Перш ніж почати змішувати кольори, потрібно зрозуміти, що колір має дві різні природи: перші, породжуються світлом, як промені телевізора, другі – “відчутні” кольори, які є поверхнею об’єктів. Ці типи створюють дві колірні моделі, за допомогою яких утворюється колірне колесо: адитивну та субтрактивну.

Адитивна модель кольорів бере червоний, синій та зелений як основні кольори, тому вона також відома як колірна система RGB (red, green, blue). Ця модель є основою всіх кольорів, що використовуються на екрані. Комбінація основних кольорів у рівних пропорціях цієї системи створює вторинні кольори, які є блакитними, пурпурними і жовтими, чим більше світла ви додаєте, тим яскравішими і світлішими стають кольори.

Результати, отримані шляхом змішування адитивних барвів, часто протидіють інтуїтивно зрозумілому для людей, які звикли до субтрактивної колірної системи: фарб, барвників, чорнил та інших матеріальних об’єктів.

Субтрактивна модель отримує кольори шляхом віднімання світла. Вона складається з двох кольорових систем. Перша – RYB (red, yellow, blue), також відома як художня система, що часто використовується в мистецтві, особливо в живописі. RYB була основою для сучасної наукової теорії кольору, яка визначила, що синій, маджента та жовтий кольори – це найефективніший набір з трьох кольорів для об’єднання. Так була сформована модель кольорів CMY. Вона переважно використовувалася в друці. А коли до фотомеханічного друку додали чорне чорнило, ключовий компонент, система отримала назву CMYK (блакитний, маджента, жовтий і чорний – cyan, magenta, yellow, black). Без цього додаткового пігменту, найближчим до чорного, виходив брудно коричневий колір.

Різниця між двома системами[ред. | ред. код]

Якщо дизайн-проект, над яким ви працюєте, призначено для друку, кольори, які є на екрані, ніколи не виглядають так само у друкованому вигляді. Адитивний колірний спектр ширший, ніж CMYK, тому дизайнери рекомендують конвертувати свої проекти у субтрактивну систему кольорів перед друком, щоб вони могли бачити результат, близький до того, що вийде у друці.

Однак, якщо ви працюєте з цифровими продуктами, колірна система RGB є мудрим вибором, оскільки це дозволяє створювати дивовижні речі з широким колірним спектром.

Характеристика кольору[ред. | ред. код]

Частина світлового потоку, досягаючи поверхні тіла, відображається, а частина поглинається і переходить в інші види енергії, як правило в теплову. Залишок світлового потоку пропускає крізь себе. Ці явища характеризуються коефіцієнтами відображення (ρ), пропускання та поглинання тіла.

Існує два основних типи відображення:

  • дзеркальне;
  • дифузійне.

За дзеркального відображення кут падіння дорівнює куту відображення. При дифузійному відображенні промінь відображається у всіх напрямках. Для відображеного світла коефіцієнт поглинання й, відповідно, коефіцієнт відображення змінюються залежно від довжини хвилі, тобто коефіцієнт відображення є функцією довжини хвилі.

Ахроматичні та хроматичні кольори[ред. | ред. код]

Всі кольори поділяються на дві групи:

  • ахроматичні;
  • хроматичні.

До ахроматичних відноситься білий, чорний і всі відтінки сірого кольору. До хроматичних відносяться всі спектральні кольори: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий, пурпуровий зі всіма відтінками й переходами.

Хроматичних кольорів велика кількість, проте людське око здатне відрізняти один від одного лиш обмежену кількість, приблизно 300.

Ахроматичні кольори відрізняються один від одного тільки світлотою. Тіла, які мають ахроматичний колір характеризуються незбирним поглинанням, тобто їх коефіцієнт відображення однаковий для всіх довжин хвиль.

Тіла, які мають хроматичний колір, характеризуються збірним поглинанням і відповідно, їх коефіцієнт відображення різний для різних довжин хвиль.

Хроматичний колір має три властивості:

  • колірним тоном;
  • світлотою;
  • насиченістю.

Колірний тон — це така ознака хроматичного кольору, за якою один колір або відтінок відрізняється від іншого та йому можна дати назву "жовтий", "синій", "червоний". Колірних тонів існує 7, це кольори спектру з визначеною довжиною світлової хвилі, а кольорових відтінків значно більше, чим назв для них. Наприклад, працюючи з 30-40 зеленими відтінками, ми зможемо визначити словесно тільки деякі (світло-зелений, жовто-зелений, темно-зелений, салатовий, бірюзовий, сіро-зелений, теплий зелений). Художники використовують замісто словосполучення "колірний тон" слова "колір" або "колірний відтінок".

Термін "колірний тон" більш вузький до поняття "колір". Колір характеризує не тільки хроматизм ізольованої плями фарби, але й усій картини цілком. Ми оцінюємо це у вираженнях типа: "гарно за кольором, красиво за кольором, не відчуває кольору, підкорює колір принципам світлотіні". Відсутність фарб яскравих спектральних кольорів пояснюється не недостачею технічних засобів і наукових знань, а самою природою матеріальних фарб, які не можуть випромінюватися та бути прирівняні до спектральних. Зміна колірного тону при механічному змішуванні дає нові колірні відтінки.

Світлість кольору (або яскравість), як хроматичного, так і ахроматичного — це ступінь різниці визначеного кольору від чорного або білого. Синоніми — тон, світлосила, тональність. Світлість кожної колірної плями залежить від 2-х компонентів — від світлості чорного, яке є у даному кольорі, та від власної світлості колірних променів. Є одна цікава особливість: чистий спектральний синій темніше червоного, чистий спектральний червоний темніше жовтого. У практиці можна використовувати й власну світлість, і суміші з білим або чорним. Будь-якому кольору завжди відповідає ахроматичний колір, рівний йому за світлістю.

Терміни "світлість" та "колірний тон" тісно пов`язані за своїм змістом з поняттями "тон" та "колір". В мистецтвознавчої практиці розповсюджено розподілення художників на тоновиків та колористів, на рисувальників та живописців, це також пов`язано з проблемою зв`язку світлості та колірного тону і має на увазі художників, в картинах яких перевершує ахроматичний або хроматичний початок. У натурі колірний тон та світлість (тональність) завжди виявляються разом, нероздільно, їх розподілення — умовність образотворчого мистецтва.

За будь-якого ступеня освітлення в будь-якому мотиві будуть проявлятися 3 компоненти: світлий, середній та темний. Дотримування цього закону — гарантія правильного зображення натури та гарного сприйняття її глядачами. Не можна "добирати" колір предмету, якщо не визначені загальні тонові або світлотні відношення, котрі тримають усю картину. Це наочно виявляється при репродуціюванні картин. Перевершують чорно-білі репродукції.

Основними треба вважати 3 варіанти організації зображення:

• світлій предмет на темному фоні;

• темний предмет на світлому фоні;

• темний предмет на світлому фоні;

Насиченість — ступінь кольоровості плями фарби порівняно рівною їй за світлістю ахроматичною плямою. Наприклад, колір апельсину та колір піску мають один колірний тон (оранжевий), однаково світлі та все ж мають велику різницю. Апельсин більш оранжевий, ніж пісок. Таки ж відношення зеленого яблука та зеленої трави. Умовно насичування кольору можна уявити як поступове перетворювання чорно-білої фотографії на кольорову. Насиченість — поняття особливо важливе для живописця. У починаючих предмети якось невизначено трактуються по ступеню кольоровості. Дуже помітно це у живопису тіла людини, яке стає то білильним, то грязно-сірим, то неправдоподібно яскравим.

У пейзажу від вірної передачі насиченості неба, води, землі, світла та тіней в основному залежить правдивість передачі стану природи. В багатьох посібниках з кольорознавства термін "насиченість" змінюється словом "чистота", "ясність" і ці терміни розглядаються як синоніми. При популярному викладанні питань кольорознавства таке споріднення для простоти допускається, але воно стає неприємним при більш глибокому та професійному розгляді проблем теорії кольору. Під "чистотою" кольору у кольорознавстві мають на увазі відсутність сумішок інших кольорів. Не всі спектральні кольори у цьому значенні є чистими, будучи при цьому насиченими. Чистих тільки 3 кольори, 3 фарби: червоний, жовтий та синій, це первинні, основні кольори. Фіолетовий, оранжевий, зелений не можуть бути чистими. Їх називають доповняльними (додатковими) або похідними (складеними). Інтенсивність кольору є силою враження, що впливає на наше око. Інтенсивність чорного кольору становить 0, інтенсивність синього мала, а найбільшу інтенсивність мають жовті та червоні кольори.

Закони змішування кольорів[ред. | ред. код]

1-й закон: для кожного хроматичного кольору можна знайти інший хроматичний колір, який при змішуванні у певній пропорції з першим дає ахроматичний колір. Така пара хроматичних кольорів називається додатковими кольорами. Наприклад, до червоних кольорів додатковими кольорами будуть блакитно-зелені; до оранжевих – блакитні; до жовтих – сині; до зелених – пурпурові; до жовто-зелених – фіолетові. На колірному крузі додаткові кольори лежать на кінцях одного діаметра.

2-й закон: змішування двох не додаткових кольорів хроматичних різних колірних тонів дає завжди новий тон, який лежить у колірному крузі між колірними тонами змішуваних кольорів. Наприклад, змішуючи червоний і жовтий кольори одержимо помаранчевий колір, змішуючи червоний і синій – фіолетовий або пурпуровий. З другого закону випливає, що із будь-яких трьох кольорів (наприклад, червоний, зелений, синій) розміщених на колірному крузі приблизно на однаковій віддалі один відносно одного, можна одержати, змішуючи у визначених пропорціях, всі можливі колірні тони.

3-й закон: результат змішування залежить від змішуваних кольорів, а не від спектрального складу світлових потоків, які викликають ці кольори. Завжди можна замінити спектральний помаранчевий сумішшю червоного з жовтим і колір суміші від цього не зміниться.

Наслідком цього закону є те, що при змішуванні трьох і більше кольорів результат буде таким самим, якщо б по черзі змішати кольори парами, а потім скласти результати змішування цих пар. Промені, які йдуть із різних джерел ніби складаються один з одним. Такий вид змішування кольорів називають складальним або адитивним.

Колірний та яскравісний контрасти[ред. | ред. код]

Колірним контрастом називається зміна кольору, яка відбувається внаслідок його сусідства з іншими кольорами.

Яскравісним контрастом називається зміна яскравості або світлоти кольору під дією сусідніх кольорів.

Яскравісний контраст математично виражається не різницею яскравості, а відношенням їх різниці до більшої яскравості: при r1>r2

Kr= (r1- r2)/r1

де r1 і r2 – коефіцієнти яскравості двох предметів, що порівнюються;

Kr – яскравісний контраст, який завжди менший від одиниці.

Зір і колірне сприйняття[ред. | ред. код]

Око, зоровий нерв і зоровий центр головного мозку складають фізіологічну основу органів зору. Близько 90% інформації людина одержує через органи зору. У процесі зорового сприйняття простору людина пізнає колір, тобто бачить визначений колір. Проте, зустрічаються люди, які не можуть розрізняти кольори. Таких людей поділяють на три групи:

1-а група: люди, які добре розрізняють кольори спектра, проте їм потрібен підвищений колірний подразник внаслідок послаблення колірного сприйняття;

2-а група: люди із значним розладом колірного зору (червоно-зелена сліпота). Для цих осіб спектр складається з жовто-блакитний кольорів;

3-я група: люди з повною колірною сліпотою (ахроматизм). Для цих осіб світ безколірний, як чорно-біла фотографія.

Найбпродуктивнішою робота зору може бути при освітленні, на рівні 150-200 лк. Велике значення при сприйнятті кольору та світла має явище адаптації – пристосованості зорового апарату до будь-якої освітленості.

Психофізіологічний вплив кольору. Колірні гармонії[ред. | ред. код]

Психофізіологічний вплив на людину в емоціональному плані дуже великий. Колір може заспокоювати, хвилювати, радувати, пригнічувати тощо. Викликати відчуття теплоти й холоду, бадьорості й втоми, розширювати та звужувати простір, стимулювати зір, мозок, нерви; допомагати лікуванню хворих.

Червоний колір – збудливий, гарячий, енергійний, життєрадісний. Має найдовшу хвилю, стимулююче впливає на мозок, сприяє збільшенню мускульної напруги, підвищенню тиску крові та ритму дихання. Активізує гормональну систему, підвищує працездатність, створює відчуття тілесного тепла.

Жовтогарячий – яскравий, викликає радість, покращує настрій. Заряджає енергією, допомагає боротися зі стресом. Також сприяє покращенню перетравлення їжі та прискоренню руху крові.

Жовтий – стимулює зір, роботу головного мозку, позитивно впливає на моторику. Стимулює уяву. Колір гарного настрою, допомагає боротися з апатією та відчуттям тривоги.

Зелений – заспокійливо діє на нервову систему, знижує головний біль, знімає втому та роздратування.

Блакитний– легкий, свіжий, небесний. Знімає надмірну збудженість та гнів. Колір ясного розуму, сприяє розвиткові творчих здібностей, покращенню здатності до концентрації.

Синій - холодний, спокійний, благородний колір. Заспокоює, знімає агресію. Стимулює розумові здібності, покращує пам'ять.

Фіолетовий – покращує роботу серця, судин та легенів, підвищує витривалість організму. Допомагає заспокоїти розум та привести в порядок думки. Також вважається кольором смутку та скорботи.

Коричневий – теплий, гармонійний; створює спокійний настрій, виражає стійкість та міцність предметів.

Сірий – холодний, спокійний, відсторонений. При тривалому спогляданні навіює сум, сонливість.

Білий – легкий, вільний. Символ чистоти та рівноваги. Добре поєднується з іншими кольорами. Як правило, не набридає. Вважається кольором гармонії, оскільки одночасно передає і блиск променів, і холод льоду.

Чорний – суворий, зібраний, елегантний. Так само як і синій, допомагає настроїтись на інтелектуальну роботу. При тривалому спогляданні понижує настрій. Зазвичай, у невеликій кількості застосовується для контрасту.

Світло та колір[ред. | ред. код]

Джерело природного світла – сонце. Денне світло змінюється кількісно: від декількох сотень люксів в тіні, до 80…100 лк на сонці; у літні місяці зовнішня освітленість коливається від 10 000 до 70 000 лк, зимового – від 10 000 до25 000 лк.

Еволюція науки про колір[ред. | ред. код]

Кінець ХХ ст. визначив естетику як науку про сутність і форми творчості за законами краси. Існує дві основні думки. Одні дослідники доводять, що краса і гармонія — це якості, котрі привносить до дійсності сама людина, а природні явища самі не можуть бути ні красивими, ні поганими. Краса не може бути осягнута як властивість матеріальних об'єктів, красивими вони стають лише завдяки нашому відповідному ставленню до них. Інші вважають, що краса — це суто природне явище, а певні форми, кольори, ритми, пропорції, звуки впливають на наші органи почуттів та викликають почуття краси, виховують нас. Проблема колірної гармонії належить до найбільш складних проблем естетики, тому що ставлення людини до кольору формується під впливом безлічі різноманітних факторів. І все ж таки історія культури дає можливість простежити динаміку змін "колористичного ідеалу".

Проблема гармонії досліджувалася в працях Платона, Арістотеля і багатьох інших античних філософів-ідеалістів суб`єктивних і об`єктивних напрямків. Їх судження базувалися на метафізичних позиціях духовної безособової першооснови, божественного створення світу. Відповідно до цього явища природи розглядалися не в їх розвитку, а у стані спокою і незмінності, вічного порядку, а гармонія уявлялась, як віддзеркалення божественних ідей. Платон, наприклад, вважав, що світ осяжний — лише химерне відтворення світу ідей. Для Арістотеля, як і для Платона, світобудова розуміється не лише через число та фігури, а здебільшого візуально, через відчуття, через сприйняття. Стосовно фізичних основ кольору Арістотель вважав, що білий і чорний є головними та породжують всі інші кольори.

За давньогрецькою міфологією, Гармонія — дочка бога війни Арея і богині любові та краси Афродіти, тобто в ній злиті протилежні, антагоністичні начала. Тому поняття гармонії містить у собі контраст, як необхідну умову, а контраст сприяє різноманіттю і розмаїтості, без яких немислима гармонія. Загальна риса вчення матеріалістів — визнання розвитку природи, динаміка життя. Античні мислителі-матеріалісти Піфагор, Геракліт, Анаксагор, Емпедокл, Демокріт, Епікур розробили діалектичне розуміння гармонії як єдності та боротьби протилежностей, що складають художню досконалість. За думкою Геракліта, прихована гармонія краще від явної. Піфагор шукав числові вирази загальним гармонійним відношенням. Стосовно кольору в живописі і декоративному мистецтві поняття гармонії інтерпретувалося як чітке розрізнення кольорів, і водночас їхня близькість, пом'якшення відношень відтінками і світлотінню, невелике число домінантних кольорів і чіткість типу колірної композиції, головним чином, на основі монохромності або полярності.

Поряд з безмежною вірою античних мислителів у число, логіку, закономірність ідеальних кольорів тощо, на практиці відбувалося зародження першої психофізіологічної системи кольорів. Від грецької хрома (колір) походить поняття хроматизм, в яке античні автори вкладали такі поняття:

• колір як психічне, безпредметне, ідеальне;

• фарба як фізичне, предметне, матеріальне;

• вплив кольору на тіло людини як фізіологічне;

• емоції як їхнє інформаційно-енергетичне співвідношення.

Схожі тенденції у розумінні гармонії спостерігаються й у філософії Древніх Індії та Китаю серед ідеалістів (Веданта, Конфуціанство) і матеріалістів (Лаоцзи, Ян Чжу, Ван Чун).

Середньовіччя (XII-XV ст.) — інтерпретація колірної семантики за суворими релігійними канонами і догматами християнства та ісламу. Естетика Середньовіччя тлумачила гармонійну будову світу та порядок в теологічній формі для обґрунтування абсолютної краси божества. В роботах учених середніх століть вже зустрічаються елементи теорії колірних гармоній. Велика кількість учених і філософів погоджується з естетикою "золотої середини" Арістотеля. Але все ж таки поняття гармонії переосмислюється — на перший план виступає не єдність, а боротьба протилежностей. У колірних гамах з'являються напружені контрасти, кольори вітражів гранично насичені, їхні сяючі фарби доповнюються блиском мозаїки, дорогоцінних металів і каменів.

Відродження (XV-XVII ст.) характеризується значною втратою символічного значення кольору і створенням "практично-живописних" систем кольорів. Європа знову повертається до ідеалу античної гармонії, але до самого кінця епохи Відродження не був переборений вплив Середньовіччя. Крім того, проблема кольору в епоху Відродження ускладнюється індивідуалізацією мистецтва: у кожній країні, у кожній художній школі і ледве не в кожного майстра з'являється своєрідність колірних уподобань. Ренесансні теорії кольору в живописі (Альберті, Леонардо да Вінчі, Вазарі, Ломаццо) вбачають основу колірної гармонії, насамперед, у контрастних зіставленнях за колірним тоном і яскравістю. Водночас вони вимагають і стриманості в кольорі, пом'якшення хроматичних контрастів світлотінню та повітряною перспективою. Мальовничі гами стали значно світлішими за середньовічні, вони співмасштабніші почуттям звичайної мирської людини. Художники Відродження втілили у своїх творах ідеал гармонійної людини, ідеальні гармонійні відношення людини і природи.

Епоха Просвітництва (XVII-XVIII ст.): Ньютон — природничо-наукове (фізичне) вивчення кольорів за довжиною хвиль; Гете — психофізіологічна основа згідно з враженням від кольорів; Ломоносов — гіпотеза про трикомпонентність теорії колірного зору; куля Рунге — перше тривимірне представлення кольору.

У ХVII столітті відбувся суттєвий злам в історії європейської культури: буржуазні революції, наступ капіталізму, розвиток виробництва. Це століття називають "великим століттям природознавства" — протягом нього ламається колишня система наукового мислення, природознавчі науки розподіляють свої галузі. І.Ньютон (1643-1727) вперше впроваджує наукову, фізичну теорію кольорів, яка справедлива й до цього часу.

ХІХ століття: Максвелл — електромагнітна теорія світла; Гельмгольц — фізіологічне представлення трьох основних кольорів для оптичного змішування; Герінг — чотириколірна опонентна теорія зорового кольоросприйняття; Бецольд — дослідження прикладних аспектів кольору; Оствальд — система геометричних або математичних відношень кольорів.

На початку ХІХ ст. колір, його дія і сутність стали викликати загальний інтерес. Наука про колір стала точнішою, посилився її зв`язок з іншими науками, але водночас вона розпалася на низку галузей, з`явилися суб`єктивізм у питаннях про колір, значна кількість колористичних теорій і відокремленість художників.

ХХ століття: диференціація колірних систем, залежно від практичного застосування (Манселл, Іттен, Цойгнер, Хард, Шугаєв); дослідження механізмів зору людини (Рок, Рабкін, Теплов, Хьюбел і Вайзел) та зв'язків кольорів із психікою (Бехтєрєв, Люшер); створення теорій колориту (Кандінський, Волков, Зайцев, Миронова). У XX столітті прикладна лінія теорії гармонії кольору продовжує активно розвиватися. Всі представники зводять проблему гармонізації до вибору кольорів із певної просторової системи за рівними інтервалами чи за яким-небудь іншим логічно виправданим принципом

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Кольорознавство : [підруч. для студ. вищ. навч. закл.] / Таміла Печенюк ; Львів. нац. акад. мистецтв. — К. : Грані-Т, 2009. — 191 с. : іл., табл., портр. ; 27 см. — Бібліогр.: с. 187—188 (68 назв) та в кінці розд. — Імен. покажч.: с. 191. — 2 000 пр. — ISBN 978-966-465-235-0