Коляда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Коляда
Коляда
К. Трутовський. Колядки в Малоросії.
Інші назви Святий Вечір, Свят-вечір, Вілія, Кутя, Богата кутя, Посная куцця (білорус.), Свято народження Сонця
Місце Поворот сонця з зими на літо
Ким святкується слов'яни
Тип народно-християнський
Дата ніч з 24 грудня (6 січня) на 25 грудня (7 січня)
Святкування сімейна трапеза, колядування, ряджені, святочні ігри, ворожіння
CMNS: Коляда у Вікісховищі
Сучасні колядники. Львівська область

Коляда́ — дохристиянське слов'янське свято в ніч на 25 грудня на честь народження Сонця. Старе слов'янське свято на честь повороту Сонця на весну[1]. Встановлення святкування Різдва Христового цього дня змінило акцент на Ісуса Христа[2][3] і Святки (Пор. біл. Каляды, лит. Kalėdos — Різдво). Невід'ємними атрибутами свята були подарунки, переодягання (ряджені з використанням шкур, масок і рогів), співи.

Етимологія[ред. | ред. код]

Праслов'янське запозичення з латинської мови[ред. | ред. код]

Основна версія походження слова «коляда» — давнє запозичення з латинської мови; прасл. *kolęda виводять від лат. Calendae («календи»), припускалося і посередництво при цьому грец. κάλανδαι[4][5] (див. також: Календар). Новорічні «календе» справлялися дуже урочисто і співалося (колядували) особливі пісні (колядки). Це продовжувалося й за часів християнства, тому Церква поєднала свято Різдва зі старим Святом Нового Року, так що пізніше новорічні колядки зовсім перенесено на Різдво[5]. Від грецького «каляндай» пішли всі відповідні назви слов'янські; так само Рим свої «календе» поширив по цілій Європі[5].

«

Саме слово «калянда», «календа», яким означалися давні греко-римські поганські обряди, перенесено на Різдвяні Свята і зробилося своїм словом у всіх романських, германських та слов'янських народів[5]. Таким чином старе (поганське) свято і нове (християнське) стали поруч, обопільно впливаючи одно на друге: елементи ворожіння, привітань, переодягу, данини у християнському обряді пояснюється лише впливом поганського обряду, водохреща (хрещення водою), святі гості (Божа Мати, Ісус Христос, апостоли й інші святі), ходження Богородиці і багато інших лише під впливом християнських молитвенних сюжетів проникли в колядкові пісні, що мають на меті привітання поганського новоліття[5].

«

Іранське походження[ред. | ред. код]

На думку Ксенофонта Сосенка, слово «коляда» походить з іранського джерела й означає «сонце готове», «сонце тут»; свято Коляди означало принесення жертви божеству Cонця[5].

Іранські впливи в Україні признає у своїй «Малій Українській Енциклопедії» професор Євген Онацький[5].

Питомо слов'янське походження[ред. | ред. код]

Необґрунтовані версії питомо слов'янського походження слова, оскільки вони засновуються лише на фонетичній схожості деяких слов'янських лексем з «коляда». Ці гіпотези не згадуються в ЕСУМ і можуть бути віднесені до «народних» або «кабінетних» етимологій:

  • Матвій Номис припускав, що «коляда» утворене від «коливо»[5];
  • Д. Щепкін виводив його від «коль» + «еда», тобто «їда в колі», «колова їда»[5];
  • Дослідник П. Безонсов — від «колода» (ним начебто називали запалений пень, довкола якого сідали давні предки й відбували ритуальні церемонії)[5]
  • Микола Костомаров — від слова «колесо», «коло», яке символізувало сонце, бога тепла[5].

Інше[ред. | ред. код]

Професор С. Килимник є тієї думки, що попередником слова «коляда» було слово «корочун», яке означало «свято дня, що ступнево збільшується, а ніч скорочується»[5]. Але запевнити, що саме від того пішла назва «корочун», проф. С.Климник каже, дуже трудно, та й не можливо[5]. Він є тієї думки, що наш цикл зимових свят наближається і нагадує цикл подібних грецьких та римських. «Врумалії» — від 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса; «Сатурналії» від 17 до 24 грудня; «Воти» від 24 грудня до 1 січня; цьому циклу відповідають наші[5].

Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна, не збереглися, а з прийняттям християнства всім цим святам дано вже і християнські назви[6].

Що настала зміна назв, то це зрозуміло, бо християнська церква з давніх часів вела завзяту боротьбу з «врумаліями», «вотами» й «календами». Ця рішуча, на жаль, боротьба з дохристиянськими святами провадилась і на Русі-Україні[6]. Найдовше втримались в Європі «календи»[6]. Таким чином в англ. J.B.Rudnyckyj's dialectological field records and notes, 1934-1970 (Arch.133) припускається, що згадані свята могли прийти з Азії через Грецію та Рим в Європу. Тут перетравилися, прибрали європейської особливості, змісту, ідейності — кожен нарід уклав у ці свята свою особливу притаманність, свою психіку, свої ідеї, свої вірування[6].

Історія свята[ред. | ред. код]

За науковими даними, давній ритуал колядування, відомий багатьом індоєвропейським народам, був ритуалом «Дідів». Уважалося, що «Діди» є своєрідними посередниками між світом живих і «тим» світом, який, за уявленням людей, був населений різними потойбічними істотами — язичницькими богами, духами, що впливали на явища природи чи навіть управляли ними, а також людським життям і смертю. Тому без звернення по допомогу до предків-покійників не обходилася жодна важлива подія чи ритуал у житті традиційної общини. Щонайменше раз на рік «Діди» ненадовго поверталися до світу живих. Це траплялося в таємничу й сакральну пору — період, коли кінець сонячного року стикався з його початком[7].

Уночі на переламі часу «Діди» «відвідували» своїх живих однокровників з метою привернути добро й багатство до кожної родини і тим, власне, зробити хід року, що настає, удалим для селянина. Ритуал обходу дворів у давнину, очевидно, здійснювали служителі язичницького культу: жерці, волхви, які перевтілювалися в образ вихідців з «того» світу. «Діди», у розумінні людей давніх часів, це завжди старі чоловіки, що прийшли здалеку. Саме тому обхідні ритуали згодом стали прерогативою тільки чоловічих та парубочих громад; роль колишнього головного жерця перебрав на себе колядний отаман, що в Україні звався Березою[7].

До сьогодні традиція чоловічого колядування-щедрування збереглася в деяких районах Карпат, а в інших регіонах — у ритуалі водіння «Кози».Тому обов’язковими зовнішніми ознаками колядників були: сива борода та маска білого кольору на обличчі з великими страшними зубами, а неодмінним атрибутом — посох. Одяг і поведінка «Дідів» теж відповідали уявленням про «той» світ. Так, убранням колядників слугувало старе дрантя. «Діди» поводили себе досить незвичайно, навіть непристойно: могли зчинити галас, украсти чи перевернути в хаті все «догори дном», зняти й перенести на сусідню вулицю хазяйські ворота чи хвіртку тощо. Але ж «той» світ і його вихідці, за уявленням пращурів, мали в усьому бути протилежними світу живих. Цим пояснювалося на диво шанобливе ставлення як до їхніх дій та зовнішності, так і, головне, до сакральних канонічних текстів, що проспівувалися колядниками на спеціальну мелодію, яка звучала лише в цей відтинок часу і більше ніколи в році не повторювалася[7].

Унаслідок кількасотлітнього впливу християнства на східнослов’янських землях давня семантика ритуалів забулася. Акценти в обрядах змістилися, і тепер на більшості українських територій різдвяно-новорічні обходи дворів не відбуваються без жінок або дівчат. Відпала також необхідність в архаїчному ритуальному маскуванні та атрибутиці, які стали незрозумілими. У деяких різновидах новорічних обрядів («Коза», «Маланка») давні образи «Дідів» змінилися на актуальніші й тому стали зрозумілішими. Кумедні маски «Циганки», «Солдата», «Чорта» — це персонажі, які «бачимо» і в різдвяному вертепі, що вже повністю базується на християнській ідеології та моралі[7].

Язичники святкували свято Коляди, або, як його ще називали свято Коротуна, 21 грудня[джерело?] за новим стилем. Язичники співали пісні про Сонце, Місяць і зорі, вшановували кожен з 12 місяців в році, готуючи так звані «12 страв». Ця традиція збереглася і до наших днів, але змінила свій мотив із християнським. На Різдво колядники також ходять від хати до хати і співають колядки, але пов'язані із народженням Ісуса Христа.

На свято Різдва Сонця вечорами з 25 грудня по 1 січня парубки та дівчата ходять по господах і під вікнами прославляють Коляду, або колядують. Це — відгомін повір'я з язичницьких часів, коли вірили в Коляду — Бога торжества і миру. Зміст колядок прославляв Коляду або господаря хати.

На Різдво хлопчики, які вивчали грамоту, вітали своє начальство та батьків віршами, що прославляли…[8].

Згодом, із появою християнської релігії, обряд колядування був приурочений до Різдва Христового і в колядках з'явились біблійні і світські мотиви. Традиція колядування збереглася й до сьогодні. Як тільки на небі з'являється перша зоря — розпочинається Свята Вечеря, а діти збираються гуртом і йдуть вітати усіх колядками з народженням Христа.

Зараз в Україні Коляда асоціюється перш за все з колядками, які співають власне на свято Різдва Христового. Але небагато хто знає, що спочатку ці колядки співалися Коляді на його Воскресіння (Великдень).

Найкраще колядки збереглися на Гуцульщині (Галичині, Буковині та Закарпатті). Велику стійкість виявили святочні обряди, багато в чому зазначені рисами язичницької давнини, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків[9].

Святкування[ред. | ред. код]

« В надвечір'я Христового Різдва сплелися з християнськими звичаями відсвяткованням народження Христа і давні дохристиянські звичаї, які аж ніяк не відносяться до культу християнського свята, а саме: згадується душі усіх де-небудь померлих (членів роду), запрошуючи їх взяти участь у цих поминках. (Гуцули здмухували лави, сідаючи до вечері, щоб не присісти якоїсь душі). Приношено в жертву душам плоди природи, головно варену пшеницю, приправлену медом (символом життя) і маком (символом сну-смерти). Це звалося Коливо. Наросток -иво, -як у печиво, м'ясиво і тд. Цю сумішку плодів природи перед жертвуванням споживали члени родини (кушали), причому згадувалося душі померших і ворожилося, (як тепер при куті), а решту ставилося як жертву душам померших. (Християни теж лишали на столі страви, щоб душі мали чим поживитись, дещо зі страв розсилали теж своякам — рід жертвування). Якщо взяти під увагу християнські парастаси, ті задушні церковні відправи, на які теж ставили всяке вариво (головно пшеницю) і печиво (теж з пшениці), то це теж дохристиянський звичай жертв за душі померлих.

— В. Винницький / Розбудова держави, ч. 21 1957[5]

«

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. «Український пасічник». Річник VII. Січень Ч.1., 1934. — С. 1.
  2. Сапіга, 1993
  3. Скуратівський, 1995, с. 11
  4. Коляда // Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці. — 572 с.
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с Коляда // Етимологічний словник української мови: У 2-х т. Укл. Ярослав Рудницький. — Вінніпеґ-Оттава, 1962-82. — С. 713—717.
  6. а б в г J.B.Rudnyckyj's dialectological field records and notes, 1934—1970 (Arch.133)
  7. а б в г Єфремов Є. В. Зимові пісні. Колядки і щедрівки // Історія української музики: У 7 т. Т. 1. Кн. 1: Від найдавніших часів до XVIII століття. Народна музика / НАН України, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, редкол.: Г. А. Скрипник (голова) та ін. — К., 2016. — С. 41—42.
  8. Арандаренко Николай. Записки о Полтавской губернии, 1852. — Т. 2, 1849. — С. 225.
  9. Грушевський М. С. Історія української літератури: у 6 т., 9 кн. / Т. 1. — М. С. Грушевський; упоряд. В. В. Яременко; авт. передм. П. П. Кононенко, приміт. Л. Ф. Дунаєвської. – Київ: Либідь, 1993. — С. 186–190. ISBN 5-325-00016-0

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]