Перейти до вмісту

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
АбревіатураCESDH і ECHR Редагувати інформацію у Вікіданих
Типміжнародний договір[1][2] і Міжнародні документи з прав людини Редагувати інформацію у Вікіданих
Підписано4 листопада 1950 Редагувати інформацію у Вікіданих
МісцеРим Редагувати інформацію у Вікіданих
Сайтhttps://www.coe.int/en/web/human-rights-convention
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих
Не плутати з Хартією основних прав Європейського Союзу.

Конве́нція про за́хист прав люди́ни і основополо́жних свобо́д (скорочено — Європе́йська Конве́нція з прав люди́ни (ЄКПЛ)) — наднаціональний[en] міжнародний договір, розроблений для захисту прав людини та політичних свобод по всій Європі. Він був відкритий для підписання 4 листопада 1950 року державами-членами новоствореної Ради Європи[3] та набув чинності 3 вересня 1953 року. Усі держави-члени Ради Європи[en] є учасниками Конвенції, і будь-який новий член зобов'язаний її ратифікувати.[4]

Європейська конвенція про права людини (ЄКПЛ) була безпосередньо натхненна Загальною декларацією прав людини, проголошеною Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Її основна відмінність полягає в існуванні міжнародного суду, Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), рішення якого є юридично обов'язковими для держав-учасниць. Це гарантує, що права, викладені в Конвенції, є не просто принципами, а конкретно забезпечуваними шляхом розгляду індивідуальних скарг або процедур міждержавного оскарження.

Щоб гарантувати таке судове забезпечення виконання, Конвенція заснувала як Комітет міністрів Ради Європи, так і ЄСПЛ, який засідає у Страсбурзі з моменту свого створення у 1959 році. Будь-яка особа, яка вважає, що її права згідно з Конвенцією були порушені державою-учасницею, може подати позов до Суду, за умови, що її держава дозволяє це відповідно до статті 56 Конвенції. Рішення, що встановлюють порушення, є обов'язковими для відповідних держав, які зобов'язані виконувати рішення, зокрема, виплачуючи заявникам відповідну компенсацію за будь-яку завдану шкоду. Комітет міністрів контролює виконання рішень.

ЄСПЛ визначив Конвенцію як живий інструмент[en][5],[6] що означає, що її слід тлумачити з урахуванням сучасних умов. Ця судова практика, що постійно розвивається, може обмежувати свободу розсуду[en], надану державам, або створювати нові права, що випливають з існуючих положень.

З моменту прийняття Конвенцію було змінено сімнадцятьма додатковими протоколами, які додали нові права або розширили існуючі.[7] До них належать право на власність, право на освіту, право на вільні вибори, заборона позбавлення волі за борги, право на свободу пересування, заборона висилання громадян, заборона колективного висилання іноземців, скасування смертної кари, процесуальні гарантії висилки іноземців, які законно проживають, право на подвійну юрисдикцію у кримінальних справах, право на компенсацію за неправомірне засудження, принцип ne bis in idem, рівність між подружжям та загальна заборона дискримінації.

Україна, ставши 9 листопада 1995 членом Ради Європи, взяла на себе зобов'язання дотримуватися положень названої конвенції. 23 квітня 1998 кабінет міністрів України ухвалив постанову «Про уповноваженого у справах дотримання конвенції 1950 р. „Про захист прав і основних свобод людини“». У листопаді 1998 року Європейський суд з прав людини та Європейська комісія з прав людини були об'єднані в новий постійно діючий орган — Європейський суд. До його складу увійшов представник України, який бере участь у засіданнях вищої палати суду при розгляді справ за позовами українських громадян[8]. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року. МЗС України затвердило офіційний переклад 27 січня 2006 року.

Найновіша редакція ЄКПЛ набула чинності 1 серпня 2021 року через Протокол № 15, який додав принцип субсидіарности до преамбули. Цей принцип підтверджує, що держави-учасниці несуть основну відповідальність за забезпечення та усунення порушень прав людини на національному рівні.

Європейська конвенція з прав людини широко вважається найефективнішим міжнародним договором про захист прав людини та мала значний вплив на внутрішнє законодавство всіх держав Європи.[9][10]

Контекст

[ред. | ред. код]
«Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод», поштова марка України (2010)

Європейська конвенція з прав людини відіграла важливу роль у розвитку та обізнаності про права людини в Європі. Розвиток регіональної системи захисту прав людини, що діє по всій Європі, можна розглядати як пряму відповідь на подвійну проблему. По-перше, після Другої світової війни конвенцію, натхненну Загальною декларацією прав людини, можна розглядати як частину ширшої відповіді союзних держав на розробку порядку денного у сфері прав людини, щоб запобігти повторенню найсерйозніших порушень прав людини, які мали місце під час Другої світової війни.[11]

По-друге, конвенція була відповіддю на зростання сталінізму в Центральній та Східній Європі та мала на меті захистити держави-члени Ради Європи від комуністичного підриву.[12] Це, частково, пояснює постійні посилання на цінності та принципи, які є «необхідними в демократичному суспільстві[en]», протягом усієї конвенції, незважаючи на те, що такі принципи жодним чином не визначені в самій конвенції.[13] Отже, конвенція на момент свого створення була задумана головним чином як «антитоталітарний» захід, спрямований на стабілізацію соціал-демократій у Західній Європі, а не як конкретна реакція на спадщину нацизму та Голокосту. Цей підхід був продовженням атлантистських переконань часів Другої світової війни та ранньої холодної війни, які закликали до захисту демократії від усіх форм авторитаризму. [14]

Історія ухвалення Конвенції

[ред. | ред. код]

З 7 по 10 травня 1948 року політики, включаючи Вінстона Черчилля, Франсуа Міттерана та Конрада Аденауера, а також представники громадянського суспільства, науковці, бізнес-лідери, профспілкові діячі та релігійні лідери, скликали Конгрес Європи в Гаазі. Після завершення Конгресу було опубліковано декларацію та наступне зобов'язання створити конвенцію. Друга та третя статті зобов'язання зазначають: «Ми прагнемо Хартії прав людини, яка гарантує свободу думки, зібрань та вираження поглядів, а також право формувати політичну опозицію. Ми прагнемо Суду з адекватними санкціями за виконання цієї Хартії».[15]

Конвенцію було розроблено як одне з перших і найважливіших завдань новоствореної Ради Європи. Понад 100 парламентарів з дванадцяти тодішніх держав-членів Ради зібралися у Страсбурзі влітку 1949 року на перше в історії засідання Консультативної асамблеї Ради, щоб розробити «хартію прав людини», проголошену в Гаазі, та створити суд для її забезпечення виконання. Британський депутат парламенту та юрист сер Девід Максвелл-Файф[en], голова Комітету Асамблеї з правових та адміністративних питань, був одним із його провідних членів та керував розробкою конвенції, що базувалася на попередньому проекті, підготовленому Європейським рухом[en]. Як прокурор на Нюрнберзькому процесі, він на власні очі бачив силу міжнародного правосуддя.

Колишній міністр Франції та боєць Руху опору Франції П'єр-Анрі Тейтжен[en] подав Асамблеї доповідь[16] у якій запропонував перелік прав, що підлягають захисту, вибравши низку з Загальної декларації прав людини, нещодавно узгодженої в Нью-Йорку, та визначивши, як може функціонувати судовий механізм забезпечення виконання. Після тривалих дебатів[17] Асамблея надіслала свою остаточну пропозицію[18] до Комітету міністрів Ради Європи, який скликав групу експертів для розробки проекту самої конвенції.

Конвенція була розроблена для того, щоб включити традиційний підхід до громадянських свобод для забезпечення «ефективної політичної демократії», що походить з найсильніших традицій Сполученого Королівства, Франції та інших держав-членів молодої Ради Європи, як зазначив Ґвідо Раймонді[en], президент Європейського суду з прав людини:

Європейська система захисту прав людини з її Судом була б немислима без демократії. Насправді, нас пов'язує не лише регіональний чи географічний зв'язок: держава не може бути стороною Європейської конвенції з прав людини, якщо вона не є членом Ради Європи; вона не може бути державою-членом Ради Європи, якщо не поважає плюралістичну демократію, верховенство права та права людини. Отже, недемократична держава не може брати участь у системі ЄСПЛ: захист демократії йде рука в руку із захистом прав.

— Ґвідо Раймонді[19]

Конвенцію було відкрито для підписання 4 листопада 1950 року в Римі. Вона була ратифікована та набула чинності 3 вересня 1953 року. Контроль за її виконанням та забезпечення його виконання здійснюють Європейський суд з прав людини у Страсбурзі та Рада Європи. До процесуальних реформ наприкінці 1990-х років конвенцію також контролювала Європейська комісія з прав людини.

Пропозиції щодо реформи конвенції були висунуті, наприклад, колишнім прем'єр-міністром Сполученого Королівства Ріші Сунаком[20] та іншими британськими політиками.[21] Консервативні політики пропонували реформу або вихід з конвенції під час виборів керівництва Консервативної партії 2024 року.[22] Багато науковців, а нещодавно і тодішня міністерка юстиції Шабана Махмуд, стверджували, що проблемою є не сама Конвенція, а спосіб, у який Сполучене Королівство тлумачить Конвенцію всередині держави, який, як правило, є більш суворим, ніж у більшості інших держав-учасниць.[23]

Ратифікація Конвенції Україною

[ред. | ред. код]

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став її вступ 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

Україна ратифікувала Конвенцію 17 липня 1997 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями) і вона набула чинності 11 вересня того ж року. Тим самим Україна взяла зобов'язання привести своє законодавство до міжнародних стандартів, закріплених у Конвенції. Зокрема, цим має займатися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У 1999 році Парламентська асамблея Ради Європи порушила питання про можливе припинення членства України в РЄ через те, що країна не поспішала змінювати своє законодавство у сфері прав людини відповідно до прийнятих нею міжнародних пактів. У жовтні того ж року для вивчення ситуації в Україну приїхали представники РЄ, за результатами їхніх висновків застосування санкцій було відкладено.

Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів РЄ, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Станом на грудень 2011 р. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. З групи дванадцяти конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи п'яти конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню — до 2; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії — до жодної з п'яти (підписані — дві); з групи конвенцій з соціальних питань — до жодної з 15; з групи конвенцій щодо охорони здоров'я — до жодної з 18; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту — до однієї з 14 (підписана 1); з групи конвенцій з кримінального права — до 9 з 22 (підписана 1), з групи конвенцій із загального права та захисту інформації — до двох із 8; з групи конвенцій із біоетики — до жодної з двох[24].

Участь

[ред. | ред. код]
Докладніше: Держави-члени Ради Європи[en]

Станом на 2025 рік 46 країн є учасницями Конвенції. З 1996 по 2022 рік Російська Федерація також була учасницею Конвенції, але була виключена після повномасштабного російського вторгнення в Україну та війни в ній.

Структура Конвенції

[ред. | ред. код]

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2—18), Європейський суд з прав людини (ст. 19—51), Інші положення (ст. 52—59)[25].

  • Стаття 1. Зобов'язання поважати права людини

Розділ I. Права і свободи

[ред. | ред. код]

Розділ II. Європейський суд з прав людини

[ред. | ред. код]
  • Стаття 19. Створення Суду
  • Стаття 20. Кількість суддів
  • Стаття 21. Посадові критерії
  • Стаття 22. Вибори суддів
  • Стаття 23. Строк повноважень і звільнення з посади
  • Стаття 24. Канцелярія і доповідачі
  • Стаття 25. Пленарні засідання Суду
  • Стаття 26. Одноособовий склад Суду, комітети, палати та Велика палата
  • Стаття 27. Компетенція суддів, які засідають одноособово
  • Стаття 28. Компетенція комітетів
  • Стаття 29. Рішення палат щодо прийнятності та суті заяв
  • Стаття 30. Відмова від розгляду справи на користь Великої палати
  • Стаття 31. Повноваження Великої палати
  • Стаття 32. Юрисдикція Суду
  • Стаття 33. Міждержавні справи
  • Стаття 34. Індивідуальні заяви
  • Стаття 35. Умови прийнятності
  • Стаття 36. Участь третьої сторони
  • Стаття 37. Вилучення заяв з реєстру справ
  • Стаття 38. Розгляд справи
  • Стаття 39. Досягнення дружнього врегулювання
  • Стаття 40. Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів
  • Стаття 41. Справедлива сатисфакція
  • Стаття 42. Рішення палат
  • Стаття 43. Передання справи на розгляд Великої палати
  • Стаття 44. Остаточні рішення у справі
  • Стаття 45. Умотивованість рішень у справі та ухвал
  • Стаття 46. Обов'язкова сила рішень та їх виконання
  • Стаття 47. Консультативні висновки
  • Стаття 48. Консультативна компетенція Суду
  • Стаття 49. Умотивованість консультативних висновків
  • Стаття 50. Витрати на забезпечення діяльності Суду

Розділ III. Інші положення

[ред. | ред. код]
  • Стаття 51. Привілеї та імунітети суддів
  • Стаття 52. Запити Генерального секретаря
  • Стаття 53. Гарантія визнаних прав людини
  • Стаття 54. Повноваження Комітету Міністрів
  • Стаття 55. Відмова від інших засобів урегулювання спорів
  • Стаття 56. Територіальне застосування
  • Стаття 57. Застереження
  • Стаття 58. Денонсація
  • Стаття 59. Підписання і ратифікація

Протоколи

[ред. | ред. код]

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з таких протоколів:

  • Перший протокол від 20.03.52[26]
  • Протокол № 2 від 06.05.63. Про надання Європейському суду з прав людини повноважень робити консультативні висновки[27]
  • Протокол № 4 від 16.09.63. До Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї[28]
  • Протокол № 6 від 28.04.83. До Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари[29]
  • Протокол № 7 від 22.11.84[30]
  • Протокол № 9 від 06.11.90[31]
  • Протокол № 10 від 25.03.92[32]
  • Протокол № 11 від 11.05.94. Який передбачає перебудову контрольного механізму створеного Конвенцією про захист прав і основних свобод людини[33]
  • Протокол № 12 від 04.11.2000. (ETS N 177)[34]
  • Протокол № 13 від 03.05.2002. Стосується скасування смертної кари за всіх обставин[35]
  • Протокол № 14 від 13.05.2004. Змінює контрольну систему Конвенції[36]
  • Протокол № 14-bis від 27.05.2009[37]

Права, які захищаються Конвенцією

[ред. | ред. код]

Конвенція забороняє

[ред. | ред. код]
  • Катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
  • Смертну кару.
  • Рабство і примусову працю.
  • Дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції.
  • Вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.
  • Покарання без закону.

Принципи тлумачення Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року

[ред. | ред. код]

Тлумачення міжнародних договорів відбувається за правилами які встановленні у Віденській конвенції про право міжнародних договорів, але на конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод не діють ці правила тлумачення. Тому, що згідно зі ст. 4 Віденської конвенції застосовується лише до тих договорів, які укладені після набрання нею чинності. А Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була прийнята задовго до підписання Віденської конвенції.

При тлумаченні Конвенції потрібно брати до уваги особливу природу конвенції як правозахисного договору. У центрі уваги повинні бути права людини, які є критерієм оцінки правомірності дій або бездіяльності учасників Конвенції. Тому для тлумачення конвенційних норм потрібно вибирати різні методи інтерпретації[38].

Принцип ефективного й динамічного тлумачення

[ред. | ред. код]

Європейський суд з прав людини сформулював позицію, яка гарантує права, які мають практичний вплив і є ефективними. Зараз принцип ефективного та динамічного тлумачення перетворився на спосіб «експлуатації потенційних можливостей Конвенції». Будь-яке тлумачення прав і свобод, повинне відповідати «загальному духу Конвенції — правового акту, метою якого є забезпечення й розвиток ідеалів і цінностей демократичного суспільства»[39]. Інакше кажучи, специфіка Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод надає тлумаченню її норм особливу цільову орієнтацію. Досягнення ефективного захисту прав людини стає найголовнішим критерієм «зважування» дій держави щодо виконання або обмеження цих прав. Дієвість принципу ефективного тлумачення Конвенції ще виявляється у тому, що він найкращим чином пристосовує положення Конвенції до соціальних умов, які постійно змінюються. Цей принцип обумовлює так звану еволюційну інтерпретацію конвенційних норм. Застосування принципу ефективного та динамічного тлумачення у впливає на обсяг їхнього тлумачення, та на розширення обов'язків держави перед людиною, що дає підстави говорити про безпосередній «вихід» тлумачення норм за «обсягом» на зазначений принцип.

Отже, з декількох можливих варіантів тлумачення змісту правової норми для правозастосування обирається та, практична реалізація якої забезпечить вищий рівень захисту прав та основних свобод людини, у тому числі й шляхом застосування належних механізмів їх поновлення[40].

Принцип забезпечення певної свободи національного розсуду

[ред. | ред. код]

Європейський суд з прав людини як наднаціональний орган, вимагає в усіх випадках враховувати не лише закріплені у Конвенції норми у галузі прав людини, але й інші особливості. Такий підхід виражається в доктрині меж самостійної оцінки держав-учасниць. Сутність цього принципу полягає у тому, що на національні органи покладаються обов'язки тлумачення та конкретизування норм Конвенції відповідно реалій країни. Завдання Суду по здійсненню нагляду полягає в тому, щоб виносити рішення по справі згідно зі ст. 10. Під час виконання своїх повноважень представники держави повинні брати до уваги ті стандарти, які є в Конвенції та прецедентах Європейського суду з прав людини, а також обставини конкретної справи[41].

Принцип автономного тлумачення

[ред. | ред. код]

Багатоманітність правових систем держав, які входять до складу Ради Європи, не дають змогу однаково тлумачити правові поняття в різних європейських країнах, тому практично унеможливлюють інтерпретацію деяких термінів Конвенції відповідно їхнього буквального значення. Через це Суд повинен шукати «спільний знаменник» у розумінні відповідних понять. І наявність визначення якогось терміну у праві держави, ще не означає, що результат справи є заздалегідь визначеним (наприклад, у праві країни це визначається як дисциплінарний проступок, а Суд це може кваліфікувати як «кримінальне обвинувачення»). Під час розгляду справ, як правило, застосовують принцип автономного тлумачення конвенційних норм, посилаючись на потребу враховувати «завдання та цілі Конвенції». Зараз, завдяки інтерпретації судом положень Конвенції сформовані автономні поняття, як-от:

  • цивільний (civil)
  • кримінальний (criminal)
  • обвинувачення (charge)
  • особисте життя (private life)
  • сімейне життя (family life)
  • житло (home)
  • кореспонденція (correspondence)
  • майно (property)
  • закон (law).

Автономні значення таких понять повинні братися до уваги усіма гілками влади під час застосування положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод[42].

Принцип забезпечення мінімальних гарантій прав і свобод людини

[ред. | ред. код]

53 стаття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплює найважливіший принцип тлумачення її норм:

Ніщо у цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є[43].

Інакше кажучи, коли в Конвенції закріплені мінімальні права людини, а в законі більші, то держава не повинна, спираючись на Конвенцію обмежувати права, які закріплені національним правом. Так само, Конвенція не може бути виправданням для ухилення від виконання державою зобов'язань, відповідно до інших міжнародних угод з прав людини, учасницею яких вона є. Цей принцип насамперед, є важливим у практиці уповноважених органів, обов'язок яких забезпечувати реалізацію відповідних норм права на національному рівні[44].

Протоколи

[ред. | ред. код]

Станом на листопад 2025, для підписання відкрито сімнадцять протоколів до конвенції. Їх можна розділити на дві основні групи: ті, що вносять зміни до структури системи конвенції, та ті, що розширюють права, які можуть бути захищені. Перші вимагають одностайної ратифікації державами-членами перед набранням чинності, а другі вимагають підписання певною кількістю держав перед набранням чинності.

Протокол № 1

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 1 до Європейської конвенції з прав людини

Цей Протокол містить три різні права, які підписанти не змогли домовитися вписати в саму конвенцію.[45] Монако та Швейцарія підписали, але ніколи не ратифікували Протокол 1.[46]

Стаття 1 – власність

[ред. | ред. код]

Стаття 1 («A1P1»)[47] передбачає, що «кожна фізична або юридична особа має право на мирне користування своїм майном ». Європейський суд з прав людини визнав порушення справедливого балансу між вимогами загальних інтересів громади та вимогами захисту основних прав особи, також у разі невизначеності – для власника – щодо майбутнього майна, а також за відсутності компенсації.[48]

У справі Міфсуд та інші проти Мальти (38770/17) було визнано, що держава Мальта порушила статтю 1 Протоколу № 1 до конвенції. Справа стосувалася земельної ділянки, що належала родині Міфсуд та їхнім спадкоємцям, яку було експропрійовано двічі (у 1984 та 2012 роках). У своєму рішенні суд зазначив, що

Конституційний суд [Мальти] не мав підстав для винесення такого рішення. Суд стурбований обставинами даної справи, які призвели до затвердження експропріації майна без можливості для будь-кого довести причини такої експропріації.[49]

У 2013 році Апеляційний суд Англії та Уельсу залишив у силі рішення на користь Infinis проти Ofgem, яка відмовила компанії в доступі до Сертифікатів зобов'язань щодо відновлюваної енергії, форми фінансового стимулювання виробництва відновлюваної енергії, на які вона мала право. Ця справа стала першою справою у Сполученому Королівстві, де компенсація A1P1 була надана регуляторному органу.[50]

Стаття 2 – освіта

[ред. | ред. код]

Стаття 2 передбачає право не бути позбавленим освіти та право батьків на те, щоб їхні діти навчалися[en] відповідно до своїх релігійних та інших поглядів. Однак вона не гарантує якогось конкретного рівня освіти будь-якої конкретної якості.[51]

Хоча в Протоколі це сформульовано як негативне право, у справі Лейла Шахін проти Туреччини[en] суд постановив, що:

важко уявити, що вищі навчальні заклади, які існують на даний момент, не підпадають під дію першого речення статті 2 Протоколу № 1. Хоча ця стаття не покладає на договірні держави обов'язку створювати вищі навчальні заклади, будь-яка держава, яка це робить, зобов'язана забезпечити ефективне право доступу до них. У демократичному суспільстві право на освіту, яке є незамінним для просування прав людини, відіграє настільки фундаментальну роль, що обмежувальне тлумачення першого речення статті 2 Протоколу № 1 не відповідатиме меті або призначенню цього положення.[52]

Стаття 3 – вибори

[ред. | ред. код]

Стаття 3 передбачає право на вибори, що проводяться таємним голосуванням, які також є вільними та відбуваються через регулярні проміжки часу.[53]

Протокол № 4

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 4 до Європейської конвенції з прав людини

Стаття 1 забороняє ув'язнення осіб за нездатність виконувати контракт. Стаття 2 передбачає право вільно пересуватися[en] в межах держави після законного перебування в ній та право залишати будь-яку країну. Стаття 3 забороняє висилку громадян та передбачає право особи в'їжджати до країни свого громадянства. Стаття 4 забороняє колективне видворення іноземців.[54]

Туреччина та Сполучене Королівство підписали, але ніколи не ратифікували Протокол 4. Греція та Швейцарія не підписали та не ратифікували цей протокол.[55]

Відмова Сполученого Королівства ратифікувати цей протокол пов'язана з побоюваннями щодо взаємодії статей 2 та 3 із британським законодавством про громадянство. Зокрема, кілька категорій «громадян Сполученого Королівства» (таких як громадяни Сполученого Королівства (за кордоном) ) не мають права на проживання у Сполученому Королівстві та підлягають там імміграційному контролю. У 2009 році уряд Сполученого Королівства заявив, що не планує ратифікувати Протокол 4 через побоювання, що ці статті можуть бути витлумачені як такі, що надають це право.[56]

Протокол № 6

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини
Люксембурзька гільйотина. Протоколи 6 та 13 мають на меті скасувати смертну кару в Європі.

«Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари». Прийнятий у Страсбурзі 28 квітня 1983 р. та набрав чинності 1 березня 1985 р. На 1 вересня 2009 р. Протокол № 6 підписали всі держави-члени Ради Європи, а ратифікували всі окрім Російської Федерації. Україна підписала протокол 5 травня 1997 р., ратифікувала 4 квітня 2000 р. В Україні Протокол набув чинності 1 травня 2000 р.

Протокол № 7

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 7 до Європейської конвенції з прав людини

Незважаючи на те, що Німеччина та Нідерланди підписали протокол понад тридцять років тому, вони ніколи його не ратифікували. Туреччина, яка підписала протокол у 1985 році, ратифікувала його у 2016 році, ставши останньою державою-членом, яка це зробила. Сполучене Королівство не підписало і не ратифікувала протокол.[57]

Протокол № 12

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 12 до Європейської конвенції з прав людини

Протокол 12 застосовує чинні розширені та невизначені підстави заборони дискримінації, передбачені статтею 14, до здійснення будь-якого законного права та до дій (включаючи зобов'язання) органів державної влади. Додаткова сфера застосування Протоколу охоплює чотири категорії випадків:[58]

  • Випадки, коли особа зазнає дискримінації при здійсненні будь-якого права, спеціально наданого особі національним законодавством (а не лише прав, передбачених Конвенцією);
  • Випадки, коли особа зазнає дискримінації при здійсненні будь-якого права, що виникає з чітких зобов'язань, покладених на органи державної влади згідно з національним законодавством (коли такі органи юридично зобов'язані діяти певним чином);
  • Справи, що стосуються дискримінації з боку державних органів під час здійснення дискреційних повноважень (таких як гранти чи субсидії);
  • Справи, що стосуються дискримінації, що виникла внаслідок інших дій або бездіяльності державних органів (наприклад, поведінка правоохоронних органів під час придушення заворушень).

Протокол набув чинності 1 квітня 2005 року та ратифікували 20 держав-членів. Кілька держав-членів — Болгарія, Данія, Франція, Литва, Монако, Польща, Швеція, Швейцарія та Сполучене Королівство — не підписали протокол.[59]

Уряд Сполученого Королівства відмовився підписувати Протокол 12, оскільки, на його думку, формулювання протоколу є занадто широким і призведе до потоку нових справ, які перевірять обсяг нового положення. Вони вважають, що фраза «права, встановлені законом» може включати міжнародні конвенції, стороною яких не є Сполучене Королівство, і призведе до прихованого включення цих документів.[60]

Було висловлено припущення, що протокол таким чином потрапляє в пастку-22, оскільки Сполучене Королівство відмовиться підписувати або ратифікувати протокол, доки Європейський суд з прав людини не розгляне значення цього положення, тоді як суду в цьому заважає відсутність звернень до суду щодо протоколу, спричинена рішеннями найнаселеніших держав Європи, включаючи Велику Британію, не ратифікувати протокол. Проте уряд Сполученого Королівства заявив у 2004 році, що він «у принципі погоджується з тим, що ЄКПЛ повинна містити положення проти дискримінації, яке є самостійним і не паразитує на інших правах Конвенції».[61] Перше рішення, яке визнало порушення Протоколу № 12, Сейдич і Фінці проти Боснії і Герцеговини, було винесено у 2009 році.

Протокол № 13

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 13 до Європейської конвенції з прав людини

Протокол 13 передбачає повне скасування смертної кари.[62] Наразі всі держави-члени Ради Європи, окрім Азербайджану, ратифікували Протокол 13.[63]

Однак, слід враховувати позицію Суду, який на практиці розглядав Конвенцію як таку, що забороняє смертну кару. У своєму рішенні 2010 року у справі Аль-Саадун та Муфді проти Сполученого Королівства Суд постановив, що стаття 2 та стаття 3 Конвенції забороняють смертну кару через загальну тенденцію до її скасування серед держав-учасниць Конвенції.[64] Ця заборона поширюється на всі держави-учасниці Конвенції, включаючи ті, які не ратифікували Протокол 13.

Відповідно, ратифікація цього Протоколу тепер має по суті символічний характер: вона демонструє добровільне зобов'язання держави-учасниці щодо аболіціоністської тенденції в Європі, не створюючи зобов'язання, якого вона зобов'язана дотримуватися.

Протокол № 16

[ред. | ред. код]

Протокол № 16 було прийнято 2 жовтня 2013 року та набув чинності 1 серпня 2018 року.[65] Він дозволяє найвищим національним судам держав, що ратифікували Конвенцію, запитувати необов'язкові консультативні висновки Суду з принципових питань, що стосуються тлумачення або застосування Конвенції. Метою цього Протоколу є сприяння діалогу між судами та зміцнення «конституційної» ролі Суду.[66]

Лише суди, визначені кожною державою як «вищі», можуть подавати запити, які повинні стосуватися поточної національної справи та порушувати принципове питання. Якщо запит приймається колегією з п’яти суддів, Велика палата виносить висновок; національний суддя засідає за посадою.

Консультативні висновки формально не є обов'язковими згідно зі статтею 5 Протоколу,[67] але вони мають значну переконливу вагу в національних судочинствах і, як правило, дотримуються Страсбурзького суду в пізніших справах.

З моменту набрання чинності Суд отримав одинадцять запитів та виніс сім висновків (думок).[68][69] Серед розглянутих тем – сурогатне материнство та визнання батьківства (Франція),[70] дифамація та подвійне покарання (Вірменія)[71] та усиновлення дорослих (Фінляндія).[72]

Станом на липень 2025 року двадцять п'ять держав ратифікували Протокол, а ще чотири підписали його, не ратифікувавши.[73]

Процедурні та інституційні протоколи

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 2 до Європейської конвенції з прав людини, Протокол № 3 до Європейської конвенції з прав людини, Протокол № 5 до Європейської конвенції з прав людини, Протокол № 8 до Європейської конвенції з прав людини та Протокол № 9 до Європейської конвенції з прав людини

Положення конвенції, що стосуються інституційних та процедурних питань, кілька разів змінювалися протоколами. Ці поправки, за винятком Протоколу 2, внесли зміни до тексту конвенції. Протокол 2 не вносив змін до тексту конвенції як такого, але передбачав, що вона повинна розглядатися як невід'ємна частина тексту. Усі ці протоколи вимагали одноголосної ратифікації всіма державами-членами Ради Європи для набрання чинності.

Протокол № 11

[ред. | ред. код]

Протоколи 2, 3, 5, 8, 9 та 10 тепер замінені Протоколом 11, який набрав чинності 1 листопада 1998 року.[74] Він запровадив фундаментальні зміни в механізмі конвенції. Він скасував комісію, дозволивши окремим особам звертатися безпосередньо до суду, якому було надано обов'язкову юрисдикцію, та змінив його структуру. Раніше держави могли ратифікувати конвенцію, не визнаючи юрисдикцію Суду з прав людини. Протокол також скасував судові функції Комітету міністрів.

Протокол № 14

[ред. | ред. код]
Докладніше: Протокол № 14 до Європейської конвенції з прав людини

Протокол 14 є продовженням Протоколу 11, пропонуючи подальше підвищення ефективності суду. Він прагне «фільтрувати» справи, які мають менше шансів на успіх, разом із тими, які загалом схожі на справи, порушені раніше проти тієї ж держави-члена. Крім того, справа не буде вважатися прийнятною, якщо заявник не зазнав «суттєвої шкоди». Ця остання підстава може бути використана лише тоді, коли розгляд заяви по суті не вважається необхідним, і коли предмет заяви вже був розглянутий національним судом.

Протоколом № 14 було запроваджено новий механізм для сприяння виконанню рішень Комітетом міністрів. Комітет може звернутися до суду з проханням про тлумачення рішення і навіть може подати позов проти держави-члена до суду за невиконання попереднього рішення проти цієї держави. Протокол № 14 також дозволяє Європейському Союзу приєднатися до конвенції.[75] Протокол був ратифікований кожною державою-членом Ради Європи, Росія була останньою у лютому 2010 року. Він набув чинності 1 червня 2010 року.[76]

Тимчасовий Протокол 14bis було відкрито для підписання у 2009 році.[77] До ратифікації самого Протоколу 14, 14bis було розроблено, щоб дозволити суду запроваджувати переглянутий порядок дій стосовно держав, які його ратифікували. Він дозволяв одноосібним суддям відхиляти явно неприйнятні заяви, подані проти держав, які ратифікували протокол. Він також розширював компетенцію палат із трьох суддів оголошувати заяви, подані проти цих держав, прийнятними та вирішувати їх по суті, якщо вже існує усталена практика суду. Тепер, коли всі держави-члени Ради Європи ратифікували Протокол 14, Протокол 14bis втратив свою сенс існування та, згідно зі своїми власними умовами, припинив мати будь-яку силу, коли Протокол 14 набрав чинності 1 червня 2010 року.

Протокол № 15

[ред. | ред. код]

Протокол № 15, відкритий для підписання державами-учасницями 24 червня 2013 року та набув чинності 1 серпня 2021 року, вносить зміни до Конвенції, додаючи посилання на принцип субсидіарності та на свободу розсуду, що надається національним суддям при тлумаченні Конвенції.[78] Згідно з Протоколом № 15, термін подання заяви до Суду скорочується з шести до чотирьох місяців з дати остаточного національного рішення. Крім того, судді більше не мають права обиратися після 65 років, що дозволяє їм завершити повний термін повноважень. Нарешті, Суд може визнати заяву неприйнятною, навіть якщо справа не розглядалася національним судом.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
  2. ↑ http://www.bpb.de/nachschlagen/gesetze/menschenrechtskonvention/
  3. ↑ The Council of Europe should not be confused with the Council of the European Union or the European Council.
  4. ↑ Resolution 1031 (1994) on the honouring of commitments entered into by member states when joining the Council of Europe [Архівовано 10 January 2010 у Wayback Machine.].
  5. ↑ Case of Tyrer v. the United Kingdom, 25 April 1978, paragraph 31
  6. ↑ Case of Tyrer v. the United Kingdom, 25 April 1978, paragraph 31
  7. ↑ Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Процитовано 6 липня 2025.
  8. ↑ А. Ю. Мартинов. Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 та Європейський суд [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.]Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
  9. ↑ Andreadakis, S. (2013). The European Convention on Human Rights, the EU and the UK: Confronting a Heresy: A Reply to Andrew Williams. European Journal of International Law. 24 (4): 1187—1193. doi:10.1093/ejil/cht063. Five decades later, it is undisputed that the ECHR has been successful in carrying out its mission, judging from its influence on the laws and social realities of the contracting parties, the extensive jurisprudence in the field of the protection of human rights, as well as the remarkable compliance with the ECtHR’s judgments.
  10. ↑ Karlsson, Johan (11 травня 2024). Why Incorporate the ECHR? The Domestic Incentives of Human Rights Commitment. International Studies Quarterly. 68 (2). doi:10.1093/isq/sqae039. Процитовано 6 липня 2025. the ECHR is the world's most effective international human rights treaty
  11. ↑ Ovey, Clare; Robin C.A. White (2006). The European Convention on Human Rights. Oxford University Press. с. 1–3. ISBN 978-0-19-928810-6.
  12. ↑ Measures to Dismantle the Heritage of Communism in Central and Eastern Europe. Human Rights' Context (PDF). www.corteidh.or.cr. Архів оригіналу (PDF) за 28 березня 2023. Процитовано 16 січня 2025.
  13. ↑ Ovey, Clare; Robin C.A. White (2006). The European Convention on Human Rights. Oxford University Press. с. 1–3. ISBN 978-0-19-928810-6.
  14. ↑ Iriye, Akira, Petra Goedde, and William I. Hitchcock, eds. The human rights revolution: an international history. Vol. 3. Oxford University Press, 2012, pp 63-64
  15. ↑ Mowbray, Alastair (2007). Cases and Materials on the European Convention on Human Rights. Oxford, UK: Oxford University Press. с. 1–2. ISBN 978-0-19-920674-2.
  16. ↑ Report by Pierre-Henri Teitgen of France, submitted to the Consultative Assembly of the Council of Europe (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2009. Процитовано 13 жовтня 2010.
  17. ↑ Verbatim of the speech given by Pierre-Henri Teitgen when he presented his report to the Consultative Assembly of the Council of Europe (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2009. Процитовано 13 жовтня 2010.
  18. ↑ Recommendation 38 of the Consultative Assembly of the Council of Europe on 'Human rights and fundamental freedoms' (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2009. Процитовано 13 жовтня 2010.
  19. ↑ Raimondi, Guido (January 2016). Immunità parlamentari e diritti umani [Parliamentary immunity and human rights]. European Public Law Online Review (італ.). ISSN 2421-0528. Архів оригіналу за 30 вересня 2024 — через academia.edu.
  20. ↑ McDonald, Andrew (16 травня 2023). Rishi Sunak demands ECHR reform ahead of Council of Europe summit. politico.eu. London. Архів оригіналу за 30 вересня 2024. Процитовано 27 жовтня 2023.
  21. ↑ McDonald, Andrew (17 червня 2024). We read Nigel Farage's manifesto so you don't have to. politico.eu. London. 1) Leave the ECHR. Архів оригіналу за 30 вересня 2024.
  22. ↑ Riley-Smith, Ben (28 вересня 2024). Robert Jenrick: Kemi's ECHR plan is just fantasy. The Telegraph. Архів оригіналу за 30 вересня 2024. Процитовано 30 вересня 2024. Mr Jenrick is the only one of the four candidates explicitly proposing to pull the UK out of the ECHR. Others have not ruled it out but called for a wider overhaul of migration policy before that is considered.
  23. ↑ https://www.telegraph.co.uk/news/2025/09/04/britain-extreme-interpretation-echr-justice-secretary
  24. ↑ Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод на сайті Комітету із боротьби з корупцією та захисту прав людини. Архів оригіналу за 2 березня 2013. Процитовано 1 січня 2013.
  25. ↑ Текст Конвенції з сайту Верховної Ради України
  26. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  27. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  28. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  29. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  30. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  31. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  32. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  33. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  34. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  35. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  36. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  37. ↑ Текст протоколу з сайту Верховної Ради України. Архів оригіналу за 8 жовтня 2015. Процитовано 27 серпня 2015.
  38. ↑ Мармазов В. Є. До питання про телеологічне (цільове) тлумачення Конвен- ції про захист прав і основних свобод людини / В. Є. Мармазов // Адвокат. 2003. — № 6. — С. 29–31.
  39. ↑ Судове рішення ЄСПЛ від,7.07.1989 р. у справі «Soering v.the United Kingdom»
  40. ↑ Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України навчальний посібник/ М. В. Мазур: Луганськ, 2006: стр 132
  41. ↑ Судебная практика Европейского Суда по правам человека по статье 10 Европейской Конвенции./Под редакцией Г. Ю. Араповой: М.2004
  42. ↑ Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України навчальний посібник/ М. В. Мазур: Луганськ, 2006: стр 154
  43. ↑ http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_004 Текст Конвенції з сайту Верховної Ради України
  44. ↑ Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами України навчальний посібник/ М. В. Мазур: Луганськ, 2006: стр 163
  45. ↑ Full list. Coe.int. Процитовано 17 жовтня 2018.
  46. ↑ Protocol signatory and ratification info, Council of Europe treaties office.
  47. ↑ UK Supreme Court, R (on the application of Mott) (Respondent) v Environment Agency (Appellant) (2018) UKSC 10: Press Summary, published 14 February 2018, accessed 28 December 2018
  48. ↑ Buonomo, Giampiero (18 грудня 2001). Legislatore e magistratura si "scontrano" anche sulla rottamazione delle cose sequestrate [Legislature and judiciary "clash" also over the scrapping of seized property]. Diritto&Giustizia Edizione Online (італ.). Архів оригіналу за 24 березня 2016. Процитовано 21 березня 2016.
  49. ↑ Case of Mifsud and others v. Malta [первинне джерело]
  50. ↑ Blackstone Chambers, R (Infinis) v Gas and Electricity Markets Authority, published on 13 February 2013, accessed on 16 May 2025
  51. ↑ See the Belgian linguistic case.
  52. ↑ Sahin v. Turkey at para. 137.
  53. ↑ Full list. Coe.int. 1 листопада 1998. Процитовано 17 жовтня 2018.
  54. ↑ Protocol No. 4 to the Convention. Council of Europe Portal. Процитовано 28 жовтня 2022.
  55. ↑ Full list. Coe.int. Процитовано 17 жовтня 2018.
  56. ↑ Lords Hansard text for 15 Jan 200915 Jan 2009 (pt 0003). Publications.parliament.uk. Retrieved on 12 July 2013.
  57. ↑ Treaty Office. Chart of signatures and ratifications of Protocol 7. Coe.int. Процитовано 14 вересня 2024.
  58. ↑ Explanatory Report to the Protocol No. 12 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (pdf). Council of Europe. 4 листопада 2000. с. 5. Процитовано 5 липня 2025.
  59. ↑ Chart of signatures and ratifications of Protocol 12. Treaty Office (брит.). Процитовано 14 вересня 2024.
  60. ↑ 2004 UK Government's position [Архівовано 25 February 2006 у Wayback Machine.]
  61. ↑ 2004 UK Government's position [Архівовано 25 February 2006 у Wayback Machine.]
  62. ↑ Protocol No. 13 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, concerning the abolition of the death penalty in all circumstances. Council of Europe. Процитовано 27 червня 2008.
  63. ↑ Chart of signatures and ratifications of Treaty 187. Council of Europe. Процитовано 14 вересня 2024.
  64. ↑ [%22001-97575%22} Case of Al-Saadoon and Mufdhu v. The United Kingdom] (Judgment). 2 березня 2010. с. 120. Процитовано 5 липня 2025. All but two of the member States have now signed Protocol No. 13 and all but three of the States which have signed it have ratified it. These figures, together with consistent State practice in observing the moratorium on capital punishment, are strongly indicative that Article 2 has been amended so as to prohibit the death penalty in all circumstances. Against this background, the Court does not consider that the wording of the second sentence of Article 2 § 1 continues to act as a bar to its interpreting the words “inhuman or degrading treatment or punishment” in Article 3 as including the death penalty.
  65. ↑ Protocol No. 16 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms (CETS No. 214). Council of Europe. Процитовано 5 липня 2025..
  66. ↑ Explanatory Report to Protocol No. 16 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Council of Europe. Процитовано 5 липня 2025. The Group of Wise Persons concluded that “it would be useful to introduce a system under which the national courts could apply to the Court for advisory opinions on legal questions relating to interpretation of the Convention and the protocols thereto, in order to foster dialogue between courts and enhance the Court’s ‘constitutional’ role.
  67. ↑ Protocol No. 16 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. Council of Europe. Процитовано 5 липня 2025.
  68. ↑ Advisory opinions under Protocol No. 16 of the Convention. European Court of Human Rights. Процитовано 5 липня 2025.
  69. ↑ [%22NOT%20\%22legal%20summary\%22%22,%22languageisocode%22:[%22ENG%22],%22documentcollectionid2%22:[%22PROTOCOL16%22]} List of advisory opinions delivered and requests for advisory opinion rejected]. European Court of Human Rights. Процитовано 5 липня 2025.
  70. ↑ [%22003-6380464-8364383%22} Advisory opinion concerning the recognition in domestic law of a legal parent-child relationship between a child born through a gestational surrogacy arrangement abroad and the intended mother]. European Court of Human Rights. 10 квітня 2019. Процитовано 5 липня 2025.
  71. ↑ [%22003-6708535-9909864%22} Advisory opinion concerning the use of the "blanket reference" or "legislation by reference" technique in the definition of an offence and the standards of comparison between the criminal law in force at the time of the commission of the offence and the amended criminal law]. European Court of Human Rights. 13 липня 2022. Процитовано 5 липня 2025.
  72. ↑ [%22003-7623141-10493170%22} Advisory opinion on the procedural status and rights of a biological parent in proceedings for the adoption of an adult]. European Court of Human Rights. 13 квітня 2023. Процитовано 5 липня 2025.
  73. ↑ Chart of signatures and ratifications of Protocol No. 16 to the Convention. Council of Europe. Процитовано 31 липня 2025.
  74. ↑ List of the treaties coming from the subject-matter: Human Rights (Convention and Protocols only). Архів оригіналу за 7 липня 2011. Процитовано 21 лютого 2009.
  75. ↑ See Article 17 of the Protocol No. 14 amending Article 59 of the Convention.
  76. ↑ Chart of signatures and ratifications of Protocol 14
  77. ↑ Chart of signatures and ratifications of Protocol 6. Treaty Office.
  78. ↑ Protocol No. 15 amending the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. European Court of Human Rights. 24 червня 2013. Процитовано 5 липня 2025..

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Конвенція_про_захист_прав_людини_і_основоположних_свобод&oldid=46807608