Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході — головний нормативно-правовий документ, яким мало керуватися українське населення Далекого Сходу у справах внутрішнього самоврядування в 19191922 роках в межах Української Далекосхідної Республіки.

Принципові засади Конституції були розроблені членом Українського Далекосхідного Секретаріату I. Гадзаманом та схвалені на Четвертому Українському Далекосхідному з'їзді (25 жовтня — 1 листопада 1918 року) та Першій сесії Української Далекосхідної Крайової Ради, яка доручила Українському Далекосхідному Секретаріатові докладно розробити Конституцію українства Далекого Сходу та розіслати її для ознайомлення по округах.

Конституцію було одностайно ухвалено Другою сесією Української Далекосхідної Краєвої Ради 30 травня 1919 року. Остаточно Конституція мала бути розглянута та затверджена П'ятим Українським Далекосхідним з'їздом, який двічі призначався в 1920 році, але так i не відбувся через несприятливі зовнішні обставини. Однак, незважаючи на це, Конституція залишалася головним чинним актом, згідно з яким діяли українські національні організації на Далекому Сході (на Зеленому Клині та в Маньчжурії) в 19191922 роках. Вона мала бути надіслана до місцевого уряду для прийняття її як основи життя далекосхідного українства.

Конституція проголошувала право українського населення Далекого Сходу (Забайкальської, Амурської, Приморської, Сахалінської i Камчатської областей та Маньчжурії), яке визнавалося частиною «окремої української самостійної нації», на національно-культурну автономію та мала регулювати відношення українського населення до його виборного народного органу — Крайової Ради (з Секретаріатом на чолі) та до крайової влади.

Норми внутрішнього українського життя, зазначені Конституцією визнавалися обов'язковими для далекосхідного українства від часу прийняття Конституції Українською Далекосхідною Крайовою Радою. Користуватися правом на національно-культурну автономію могли українці, що вписалися в національний список (реєстр) при місцевих у Окружних Радах, а також всі організації, товариства та громади, які визнали себе українськими.

Національно-культурна автономія українців Далекого Сходу, згідно з Конституцією, передбачала:

  • Закладання i утримання на крайові чи державні кошти українських шкіл та інших навчальних закладів у кількості пропорційно до кількості українського населення та введення викладання української мови, як предмету в усіх крайових середніх та вищих навчальних закладах з російською мовою викладання;
  • Створення українських військових частин з українською офіційною мовою, де мали відбувати військову службу українці — громадяни Далекого Сходу;
  • Визнання української мови як крайової i допущення її до вживання в офіційних установах з правом вільних зносин українського населення своєю рідною мовою з названими установами i обов'язковим знанням української мови для службовців цих установ i для задоволення потреб українського громадянства державними установами; в місцевостях, де українці складають більшість населення, місцеві обласні i крайові земства повинні були вживати українську мову як у внутрішньому діловодстві, так i у зовнішніх зносинах;
  • Включення представників організованого українства в особі Крайової i Окружних Рад до крайової влади i її обласних органів «для зв'язку i охорони національно-культурних інтересів українського населення»;
  • Право українців Далекого Сходу на вільну самоорганізацію у своєму внутрішньому житті на місцевому та крайовому рівнях «при допомозі з'їздів, конференцій, періодичних нарад, делегацій, петицій, преси i іншого у такій мірі i засобами, які самі визнають потрібними i відповідними».

Найвищим автономним виборним органом самоврядування для українців Далекого Сходу з усіх справ нацiонально-громадського життя, а саме — «законодавчої, керівничої i роз'яснювальної вдачі» визнавалася Українська Далекосхідна Крайова Рада, яка спираючись на право кожного народу на самовизначення i керуючись у своїй діяльності «підвалинами повного народоправства» та постановами Українських Далекосхідних з'їздів, мала об'єднувати та керувати життям усіх Українських Окружних Рад, крайових українських фахових спілок, економічних, культурно-освітніх товариств та інших українських громадських організацій на Далекому Сході.

Крайова Рада повинна була «дбати про поширення національної i політичної свідомості, піднесення освітнього i культурного рівня i матеріального добробуту серед працюючого населення i про охорону інтересів українського народу на Далекому Сході перед Крайовою i місцевою владою» та про полагодження своєї діяльності з «державними актами уряду i постановами законодавчих народних органів Сибіру i України».

Виконавчим органом Крайової Ради визнавався Український Далекосхідний Секретаріат, який мав упорядковувати поточні справи, виконувати постанови i накази Крайових з'їздів та Крайової Ради та відповідати за свою діяльність перед Крайовою Радою. Через Секретаріат Рада мала вести докладний перепис (реєстрування) як усього українського населення краю, так i всіх українських організацій.

Для розгляду i полагодження справ «особливої вдачі» Секретаріат мав закладати окремі комісії й відділи з залученням досвідчених осіб та фахівців у відповідних справах. Конституція визначала, що Крайова Рада i її Секретаріат, як урядовий орган українського населення на Далекому Сході, мали утримуватися державними коштами, а тимчасово — коштами українського громадянства через «самооподаткування особисте, організацій i українських громад».

Найвищою владою «установчої i санкційної вдачі» у краю з усіх справ і питань українського життя визнавалися Українські Далекосхідні з'їзди, які мали скликатися Секретаріатом за постановами Крайової Ради чи по бажанню трьох Окружних Рад Далекого Сходу у місці i часі, ухваленому Крайовою Радою. Таким чином, Конституцією була затверджена чітка структура органів національного самоврядування українське населення, що вже фактично склалася на той час на Далекому Сході. Їхня роль визначалася окремим пунктом, згідно з яким усі українські громадяни мали зноситися з усіх питань з крайовою владою та її місцевими установами лише через свої органи національні самоврядування. Деякі положення Конституції були оформлені законодавством Далекосхідної Республіки в 19201922 роках.

Джерела[ред. | ред. код]