Концепція Бобат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Нейророзвиваюча терапія, або Бобат-терапія — концепція ведення фізичної реабілітації пацієнтів з органічними ураженнями мозку ( дитячим церебральним паралічем або інсультом).

Історія[ред.ред. код]

Значний внесок у розвиток методів реабілітації ДЦП внесли Берта і Карел Бобат. Ще в 40-х роках XX століття вони почали розробляти свій підхід, який базувався на клінічних спостереженнях Берти Бобат. Їхні погляди знаходилися під впливом існуючої в той час теорії рефлекторного та ієрархічного дозрівання нервової системи. Завдяки своїм публікацій, лекцій та курсам, які інтенсивно проводили як вони особисто, так і їхні учні, Бобат-концепція, відома також як «Нейро-розвиваюча терапія» (Neuro Developmental Treatment, NDT) широко поширилася по всьому світу і зробила істотний вплив на загальний розвиток принципів реабілітації дітей з ДЦП після другої світової війни. 88% фізичних реабілітологів у Великій Британії використовують концепцію Бобат для ведення пацієнтів з інсультом.

Теоретичне підґрунтя[ред.ред. код]

Згідно з Бобат, моторні проблеми при церебральних паралічі виникають внаслідок ураження центральної нервової системи. При цьому порушується розвиток постуральних антигравітаційних механізмів, сповільнюється і спотворюється нормальний моторний розвиток дитини. Метою відновного лікування цих дітей є стимуляція нормального моторного розвитку та профілактика виникнення контрактур і деформацій. Нейро-розвиваючий підхід Бобат був спрямований на сенсомоторні компоненти м'язового тонусу, рефлексів, патологічних рухових моделей, постурального контролю, органів почуттів, сприйняття і пам'яті — тобто на ті компоненти, що найбільш ймовірно порушуються при ураженні центральної нервової системи.

Основою підходу було застосування спеціальних положень тіла дитини, прийомів догляду за нею, які контролювали сенсорні стимули до нервової системи. Вони використовувалися як для зниження спастики м'язів, патологічних рефлексів і патологічних рухових моделей, так і для створення нормального м'язового тонусу, реакцій рівноваги і правильних рухових моделей. Дитина була порівняно пасивним реципієнтом нейро-розвивального лікування. Нормальна послідовність моторного розвитку вважалася одним з основних теоретичних постулатів.

З часом, завдяки своєму особистому досвіду, а також завдяки новим досягненням нейрофізіології, Бобат дещо змінили свій підхід і змістили акценти на інші аспекти лікування. У своїй останній публікації в 1984 році вони описали, як змінювалися основні теоретичні засади їх концепції.

Спочатку вони відстоювали необхідність ставити дитину в спеціальні «положення, що пригнічують патологічні рефлекси». Хоча перебування дитини в цих положеннях і приводило до зниження спастики, але Бобат згодом прийшли до висновку, що це зниження тонусу тимчасове і не зберігається при виконанні дитиною інших рухів.

У подальшому вони підкреслювали важливість впливу на «ключові точки контролю». При цьому вплив фізіотерапевта ( фізичного реабілітолога) проводилося під час рухової активності дитини і було спрямоване на придушення патологічних рухових моделей і стимулювання розвитку більше правильних рухів.

Основа концепції[ред.ред. код]

За концепцією Бобатів фізична реабілітація дитини з ДЦП повинна проходити у такій послідовності, у якій протікає нормальний розвиток дитини: спочатку тримання голови, потім перевертання, далі сидіння, далі рачкування, далі стояння, далі ходьба, біг, стрибки… Відповідно до цієї концепції фізичний реабілітолог визначає рівень на якому знаходиться дитина і скеровує зусилля для досягнення наступного рівня (наприклад, дитина вміє рачкувати — тренувати м'язи спини, рівновагу та вчити сидіти).

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]