Копенгагенські критерії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Копенгагенські критерії (англ. Copenhagen criteria)

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу [1] вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:

  • політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
  • економічного: дійова ринкова економіка;
  • «членського»: зобов'язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.

Так звані «копенгаґенські критерії» або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.

Критерії членства в Європейському Союзі[ред.ред. код]

Під час переговорів про приєднання з країнами-кандидатами, відбувається регулярний моніторинг дотримання Копенгагенських критеріїв. На основі даних моніторингу, ухвалюються рішення про приєднання та час приєднання країни, та дії, які необхідно перед тим здійснити.

Критерії членства в Європейському Союзі (англ. European Union Membership criteria) визначені в трьох документах:

  • Маастрихтський договір 1992 року (Стаття 49) — географічні та загальні політичні критерії
  • Декларація Європейської Ради 1993 року в Копенгаґені, тобто, Копенгагенські критерії, в яких детальніше описані загальні критерії:
    • політичні
    • економічні
    • законодавчі
  • Схема переговорів з окремою країною-кандидатом
    • окремі та детальні умови
    • твердження, яке наголошує на тому, що приєднання нової країни не може відбутись, поки не буди вирішено, що Союз має «здатність до приєднання» нового члену.

При ухваленні в 1993 році, не існувало механізму, який би гарантував, що існуючі країни-члени ЄС відповідають цим критеріям. Однак, було схвалено рішення стежити за дотриманням цих критеріїв, вслід за «санкціями», накладеними на уряд Австрії Вольфганга Шуселя (нім. Wolfgang Schüssel) на початку 2000 року урядами інших 14 країн-членів Союзу. Ці домовленості вступили в дію 1 лютого 2003 в рамках Ніццького договору.

Географічні критерії[ред.ред. код]

Стаття 49 (колишня стаття O) Договору про утворення Європейського Союзу (TEU) [2] або Маастрихтський договір визначає, що будь-яка Європейська країна, яка поважає принципи ЄС може подавати заявку на приєднання. Про приднання до ЄС не-Європейських країн не згадується, але з відомих прецедентів відмови Марокко та переговорів про найтіснішу інтеграцію Ізраїля свідчать про неможливість приєднання не-Європейських країн. Однак, існують різні визначення Європейськості, й питання приналежності країни до Європи є «предметом політичних дискусій»[3] Європейської Комісії, і, що важливіше Ради.

Існують прецеденти, коли частини країн-членів ЄС розташовані за межами Європи, наприклад, Французька Гвіана знаходиться в Південній Америці і є складовою частиною Франції. Гренландія яка є частиною континенту Північної Америки, приєдналась до Європейської економічної спільноти в 1973 як залежна від Данії територія, але вирішила покинути ЄС в 1983 році, через 4 роки після здобуття права на внутрішнє самоврядування.

Границі Європи згідно з однією з точок зору.
   Європейська територія Європейських держав
   Територія Європейських держав в Азії
   Території, які інколи відносять до Європи

Грузія належить до трансконтинентальних країн, яка має наміри приєднатись до ЄС.[4] Вона знаходиться на кордоні між Європою та Азією, при цьому приблизно 65% її території знаходиться в Європі. Вона є членом Ради Європи[5], а Європейська Комісія визнала її Європейською державою[6] через культурну та релігійну приналежність до континету.

Політичні критерії[ред.ред. код]

Демократичність[ред.ред. код]

Дієве демократичне правління має забезпечувати рівне право для всіх громадян країни брати участь в політичних процесах ухвалення рішень на всіх рівнях влади, від місцевого самоврядування до національного. Необхідна наявність вільних виборів за умови дотримання таємного голосування, права на створення політичних партій без перешкоджання з боку держави, справедливого та рівного доступу до вільної преси; вільних профспілкових організацій, свободи думки, а виконавча влада має бути обмежена законами та дозволяти рівний доступ до судів незалежно від неї.

Верховенство права[ред.ред. код]

Верховенство права передбачає, що орган державної влади може діяти лише в рамках справедливих законів, прийнятих у встановленому порядку. Призначення цього принципу полягає в захисті від сваволі влади.

Права людини[ред.ред. код]

Права людини «невід'ємні» і належать всім людям, тобто ними не можна наділити, їх неможливо надати, обмежити, обміняти, або продати (наприклад, людина не може продати себе в рабство). До них відносяться право на життя, право бути притягнутим до судової відповідальності лише відповідно до законів, які існували на момент скоєння злочину, право бути вільним від рабства і право на свободу від катувань.

Загальна декларація прав людини вважається найавторитетнішим нормативним документом у галузі прав людини, хоча у неї немає такого ефективного механізму забезпечення дотримання положень, як у Європейської конвенції з прав людини. Дотримуватися вимоги цієї конвенції зобов'язані і кілька країн, які нещодавно приєдналися до ЄС з метою здійснення серйозного реформування законодавства, державних служб і судової системи. Багато змін, мають відношення до свобод і прав етнічних і релігійних меншин, або усунення нерівності у зверненні між різними політичними групами.

Повага та захист прав меншин[ред.ред. код]

Члени національних меншин повинні мати можливість зберегти свою культуру і мати право на свою рідну мову (наскільки це не суперечить дотриманню прав інших людей, а також демократичним процедурам та загальній законності), вони також не повинні страждати від будь-якої дискримінації.

Відповідна конвенція Ради Європи з цього питання була великим проривом у цій галузі. Однак, конвенція досі не включає чітке визначення таких меншин. Як наслідок, багато хто з її підписантів, додали офіційні роз'яснення, які описують, хто в їхній країні зараховується до меншості. Деякі приклади представлено нижче. Заяви, зроблені у зв'язку з договором № 157. Рамкова конвенція про захист національних меншин, включає:

Багато інших підписантів заявили, що не мають будь-яких національних меншин.

Був досягнутий консенсус (серед експертів-юристів, так званих Венеціанських груп), що ця конвенція відноситься до будь-якої етнічної, мовної або релігійної групи, яка визначає себе як відмінну, яка формує історичну частину населення і нинішньої меншини в чітко визначеній області, і яка підтримує стабільні та дружні відносини з державою, в якій вона живе. Деякі експерти і країни хотіли просунутись ще далі. Тим не менш, деякі нові групи меншин, як, наприклад, іммігранти, які ніде не згадуються, стурбовані цією конвенцією.

Економічні критерії[ред.ред. код]

Економічні критерії, в широкому сенсі, вимагають наявність ринкової економіки та здатність виробників витримати конкуренцію в рамках Союзу. Європейська система обмінних курсів використовувалась для підготовки як нових країн так і дійсних членів для приєднання до Єврозони.

Юридична гармонізація[ред.ред. код]

Останнім критерієм, який не належить до Копенгаґенських, є вимога, аби всі майбутні члени узгоджували своє законодавство з Європейськии актами, також відомими як доробок спільноти або acquis communautaire. При підготовці до кожного приєднання, доробок розбивається на окремі розділи, кожний з яких відноситься до окремої галузі. Під час п'ятої хвилі збільшення Європейського Союзу, якою було приєднано Болгарію та Румунію в 2007 році, доробок було поділено на 31 розділ. Для переговорів з Хорватією та Туреччиною, його було поділено на 35 розділів.

Примітки[ред.ред. код]

  1. http://europa.eu/eur-lex/en/treaties/dat/EU_consol.pdf Текст Маастрихтської угоди
  2. «The Maastricht Treaty» (PDF). Treaty on the European Union. eurotreaties.com. 1992-02-07. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-07-09. 
  3. «Legal questions of enlargement». Enlargement of the European Union. The European Parliament. 1998-05-19. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2008-07-09. 
  4. Georgia's EU accession hopes http://www.networkeurope.org/feature/georgias-eu-accession-hopes Retrieved 16.03.2010
  5. Coe member states http://www.coe.int/aboutCoe/index.asp?page=47pays1europe&l=en Retrieved 16.03.2010
  6. Other European Countries according to the EU http://europa.eu/abc/european_countries/others/index_en.htm Retrieved 16.03.2010

Посилання[ред.ред. код]


Європейський Союз Це незавершена стаття про Європейський Союз.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.