Користувач:AnatolyPm

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анатолій
Стать:чоловіча
День народження:23 жовтня 1988 (35 років)(19881023)
Місце народження:Київ
Країна:Україна
Національність:українець
Сімейний стан:одружений
Діти:є
Освіта:вища
Навчальний заклад:Київський національний лінгвістичний університет
Діяльність:бізнес
Хобі:читання, переклад, спорт (фітнес, бадмінтон), живопис, колекціонування (книги, філокартія, філателія, нумізматика, спортивна атрибутика), кулінарія, піші прогулянки Києвом
Інтереси
література, образотворче мистецтво, історія, києвознавство, музика (блюз, джаз), театр, спорт, мандри
Скриньки
5681
Цей користувач в українській Вікіпедії вже 5681 день (15 років, 6 місяців, 17 днів)
5148
Цей користувач створив уже 5148 статей в Українській Вікіпедії.
Wikipedia
Цей користувач є одним із
34 найактивніших
100k+ Цей користувач зробив понад 122000 редагувань в українській Вікіпедії
140k+
Цей користувач уже завантажив 1004 файли на Вікісховище
Інші скриньки…
День народження цього користувача — 23 жовтня
36
Цей користувач живе вже 13133 дні
Цей користувач за зодіаком — Скорпіон
Герб Києва
Герб Києва
Цей користувачпідприємець
Цей користувач полюбляє блюз.
Цей користувач полюбляє джаз.
святий Йосип з дитяком Ісусом (Гвідо Рені)
Цей користувач має такого звіра вдома і вважає його своїм товаришем
C2H5OH Цей користувач не вживає алкогольних напоїв і радить іншим робити те саме.
Цей користувач — учасник
проєкту Київ

    Закоханий в Київ, я блукаю по зелених кучерявих, шепотливих його вулицях. Милий, тихий, задумливий красунь! Каштани обсипають рудявим цвітом дахи вагонів трамвая. Нема ніде такої ласкавої чепурности, природної охайности, грайливости! Він подібний до великого гарного звіра, який бозна-коли слідкує за собою.
    Ось заходить сонце за Кадетською рощею, і ще горять хрести Андріївської церкви, Володимирського собору і блискають червоним, металічним одблиском вікна високих камʼяниць на горах. Унизу, в подібних до веселок алеях-вулицях, засаджених каштанами, тополями, акаціями ніжна, тепла, наша південна тінь. За палісадниками з розчинених вікон якось особливо, хвилююче, закликаюче чується сміх і музика. Біля дверей бакалійних крамничок, які через щось у Києві люблять підвали, неодмінно, щовечора збирається клюб: двірники, поліцаї, покоївки. З дверей крамничок потягає холодком підвалу, политою підлогою, таранею, свіжими овочами.
    А на Дніпрі в цей час посуваються вгору до Чорторию човни. З човнів тягнуться до міста нитки пісень. З міста, з Царського саду, їм відповідає музика. Десь дзвонять у церкві. Як гудіння джмеля втискується гудок пароплава. Часто, завзято видзвякує такт трамвай.

Володимир Винниченко, «Записки кирпатого Мефістофеля», 1916

    За три дні він одвідав Лавру, спустився в дальні й ближні печери, де у вузькому кам'яному проході з низьким склепінням тягнуться одноманітні засклені домовини святих і свічки прочан блимають, задихаючись, у загусклому повітрі; зайшов на Аскольдову могилу, занедбане тепер кладовище, і читав там на пам'ятниках імена людей, що жили колись і не лишили по собі нічого, крім табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії і Володимирському соборі, осередках церковного руху, що непомітно точиться під високими банями; дивився на Золоті Ворота, колись браму великого Києва, обійшов великі базари — Житній, Єврейський та Бессарабку, блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе до політехніки, мандрував через Деміївку в Голосіївський ліс, спочивав у Ботанічному саду й витратився не без вагання на тридцять копійок, щоб потрапити до Історичного музею та музею Ханенка, де захоплено любувався на прадідівську зброю, старовинні меблі, панно й фарфоровий кольоровий посуд, що найбільше спиняв на собі його очі. Блиск, фарби й тонкі малюнки на ньому чарували його й вабили до себе його руки. Він подовгу стояв перед експонатами, пильнував у них кожної дрібнички, міцно вбираючи їх у пам'ять, і все нове, що він бачив, легко вкладалося йому в голову рівними шарами, зв'язуючись тисячами ниток з тим, що він читав чи про що догадувався. І все нове збуджувало йому нову жадобу. Від пам'ятників, позначених у старому плані, лишились здебільшого самі п'єдестали. Постаті Іскри і Кочубея він, правда, бачив — вони валялися на надбережжі з побитими руками коло якоїсь кузні. Тільки Богдан скакав незайманий на баскому коні й показував на північ булавою, чи то погржуючи нею, чи збираючись її схилити.

Валер'ян Підмогильний, «Місто», 1927

    Сніг білим пір'ям закидав Київ. Гори блискучого й пухнатого клоччя вкрили брук, тротуари, покрівлі будинків, димарі. Гірлянди зі снігу звисли на дротах міського телефону та електрики, віти дерев почали потріскувати під тягарем вогкої сліпучо-чистої прикраси. Чудове місто Київ одяглось у свій зимовий одяг з блискучого білого хутра. Зима, як величезна цукроварня, постачала Європі рафінований цукор, що мав смак звичайної води.
    Київ мав урочистий вигляд. На його вулицях, укритих снігом, було святково і приємно.
    Старовинне місто, зогріте, поколіннями, і тепер під снігом було затишне і тепле.

Гео Шкурупій, «Жанна-батальйонерка», 1930

    Сонячний Київ і бульвар Шевченка… Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі — свічі своїх квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожнену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфільно кадять небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічках квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, — по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка — безжурна, відважна, горда, закохана молодість! І їй присвячує сяйво фантастичних зелено-рожевих паникадил… Каштани… Вони ж стояли і в парку його рідного міста — свідки його дитинства, свідки його юнацтва, свідки його любови, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими… Розпростерши віти густими шатрами, вони оберігали його щастя, його тайну, його радість, буремне кипіння його молодости. І вони мовчали, як змовники, й, шуміли грайливо вітами назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях… Каштани…

Іван Багряний, «Сад Гетсиманський», 1950

     Я йду Узвозом до Подолу, мого улюбленого, брудненького, але найдемократичнішого в цілому місті Подолу, з його найдемократичнішим Житнім базаром, старенькими церковцями, вологим вітром з Дніпра і незліченними школами — подільці, либонь, найкраще розуміють «проблему одної дитини» і вміють її запобігти.
    На Узвозі мало перехожих. Субота. Люди або ще сплять, або ж базарують. Тільки в сквері біля Андріївської церкви сидять на лавочках пенсіонери з онучатами в колясках та кімнатними собачками на пасках. Нині на Узвозі тихо…


Григір Тютюнник, «День мій суботній», 1981

Підсторінки

[ред. | ред. код]