Користувач:MiskoGe/Чернетка2

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Докладніше: Українське бароко
Фрагмент декору Дзвіниці Софійського собору в Києві

Для історико-регіонального стилю українського бароко характерне поєднання композиційних рішень західноєвропейського бароко і ренесансу з творчою переробкою спадщини православного церковного зодчества, давньоруської архітектури та української народної орнаментики. Як відзначають деякі дослідники, на лівому березі Дніпра, а також в Слобідській Україні, при проектуванні храмів, традиції народного дерев'яного зодчества враховувалися навіть більше, ніж колишні традиції православного зодчества[1].

Характерні риси архітектури українського бароко: яскравий кольоровий фон стін, частіше синій або блакитний, і суцільний килим дрібного орнаменту, що складається зі стилізованих завитків і натуралістично трактованих рослин. Орнаментальний, поверхнево-маньєристичний принцип помітний і в використанні ордерних елементів: пілястри, колонки, фронтони разом з орнаментом вплітаються в загальне мереживо, як би накладене на площину стіни. Безсумнівним є вплив української народної творчості, зокрема, через орнаментацію друкованих книг друкарні Києво-Печерської лаври, заснованої в 1616 році. Відоме і критичне, навіть злегка іронічне, ставлення знавців російської архітектури до українського бароко. Так Ігор Грабар відзначав "кустарно-пряниковий характер" української барокової архітектури[2]. Георгій Лукомський саме щодо українського бароко сформулював свій знаменитий афоризм, про те, що таке зодчество складається "не в будівництві прикраси, а в оздобленні будівлі", називаючи подібні будівлі "різьбленими рамами" і "писаними пряниками"[3].

Історія[ред. | ред. код]

Виникнення[ред. | ред. код]

Раннє українське бароко[ред. | ред. код]

Гетьманське меценатство[ред. | ред. код]

Найбільш продуктивний період в історії українського бароко пов'язаний з періодом гетьманування Івана Самойловича, Івана Мазепи, Івана Скоропадського та Данила Апостола. Його нижню межу позначає зведення Миколаївського собору в Ніжині (1668—70), верхню — будівництво Апостолом Спаської церкви в Великих Сорочинцях (1733). Всі згадані гетьмани заохочували зведення храмів не тільки на словах, а й фінансами. Найбільшу кількість храмів було зведено за гетьманування Івана Мазепи, коли повноваження гетьмана були широкими. Гетьманство Івана Мазепи ознаменувало розквіт зодчества на Дніпровських берегах, що дозволяє українським мистецтвознавцям сьогодні говорити не стільки про козацьке або українське бароко, скільки про бароко «мазепинське»[4]. Саме за підтримки та активної участі Івана Мазепи відбулося поширення та утвердження рис козацького бароко у всіх галузях культури[5].

Мазепинським будівлям властиві монументальна пишність і вільне розташування частин і деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотіні, покликані підкреслити переваги величезній площі кам'яних церков[6]. Однак під мазепинським бароко розуміється нова епоха не лише в розвитку архітектурного стилю: це бурхливий розвиток як мистецтва: архітектури, іконопису, портретного живопису, гравюри, художнього литва тощо, так і ремесла.

Деякі храми часів мазепинського бароко:

Взаємовплив українського та російського бароко[ред. | ред. код]

Українське бароко справило значний вплив на становлення московського бароко, багато майстрів якого були вихідцями з Лівобережжя. Серед українських архітекторів, що працювали в Росії, найвідомішим є Іван Зарудний. Архітектурним запозиченням з України протегували церковні ієрархи, які здобули освіту в Києво-Могилянській академії. В кінці XVII століття в Московській державі слідом за Україною набувають поширення храми в формі восьмериків (див. восьмерик на четверику), іноді складаються з трьох збудованих в ряд обсягів (церква царевича Іоасафа в Ізмайлово).

Бані Нового собору в Донському монастирі за українською традицією орієнтовані строго по сторонах світу. Казанська церква у Вузькому, подібно до українських храмів, п'ятибаштова. Волинець Федір Дуб'янський, ставши царським духівником, вибудував у своєму маєтку Кьорстово під Петербургом точне повторення дерев'яного п'ятибанного храму в рідному селі. Сибірські єпископські кафедри займали вихідці з України, чим пояснюється, мабуть, те, що майстри «сибірського бароко» орієнтувалися на українські зразки в не меншому ступені, ніж на московські[7].

У той же час вплив українського зодчества на російське не було однобічним. Зведенням Військово-Микільського собору в Києві керував московський архітектор Йосип Старцев, а один з найхарактерніших храмів українського бароко, Всіхсвятську церкву Печерської Лаври, будував московський «кам'яних будівель художник» Дмитро Аксамитов. В середині XVIII століття в Україні активно працювали представники єлизаветинського бароко — московські архітектори Іван Федорович Мічурін (зведення Андріївської церкви за кресленнями Растреллі) і Дмитро Васильович Ухтомський (Покровський собор в Охтирці).

Наприкінці XVII — на початку XVIII століть у зв'язку із реформами Петра I в Росії на вищих церковних посадах опинилась значна кількість церковних ієрархів — вихідців з тогочасної України. Вони внесли деякий вклад і в архітектурні смаки тогочасної Росії. На багатьох спорудах позначились впливи українського мистецтва, а деякі збудовані безпосередньо в стилі українського бароко. До найкращих зразків українського мистецтва на теренах Росії належать комплекс Троїцького монастиря в Тюмені та Військовий Воскресенський собор в Старочеркаській.

Протягом XVIII століття українське бароко видозмінювалася під впливом західноєвропейських і російських архітекторів, що працювали в Україні. У Києві середини століття будували майстри іноземного походження, такі, як Йоган-Ґоттфрід Шедель (Велика Лаврська дзвіниця) і Франческо Бартоломео Растреллі (Маріїнський палац, Андріївська церква в Києві). Останній з гетьманів, Кирило Розумовський, надавав перевагу над місцевими будівельними кадрами архітекторам, виписаних з Санкт-Петербурга. У його маєтках будували такі далекі від української традиції майстри, як Антоніо Рінальді і Андрій Квасов . Останній не тільки захопився українським бароко, але і зміг вписати в нього нову сторінку, звівши дев'ятикамерний п'ятибанний собор в місті Козельці на Чернігівщині.

Пізнє українське бароко[ред. | ред. код]

В ніжинській церкві Іоана Богослова (1757, арх. Григорович-Барський Іван Григорович) помітний перехід від бароко до класицизму

Традиції національного зодчества продовжували Степан Дем'янович Ковнір (собор в Василькові) і Григорович-Барський Іван Григорович (реконструкція Кирилівської церкви).

За правління Катерини II класицизм стає панівним напрямом в архітектурі. Перехід від українського бароко до нової естетики можна простежити на прикладі київських будівель Івана Григоровича-Барського (1713—1785).

Церковне зодчество[ред. | ред. код]

Перебудова давньоруських храмів[ред. | ред. код]

Народження козацького бароко прийнято пов'язувати з оновленням київських і чернігівських давньоруських храмів за сприяння митрополита Петра Могили і його наступників. Вперше після падіння Київської Русі почали масштабно зводитися православні храми. Зруйновані або застарілі склепіння храмів найчастіше перекладалися, куполам надавалася характерна грушоподібна або тюльпаноподібна форма, коли на один цибулиноподібний купол немов би насаджується інший. Барабан міг вінчатися куполом у вигляді півсфери, на який насаджується ще один барабан з ще одним куполом цибулиноподібної або конічної форми. При цьому, на відміну від «російського стилю», діаметр «цибулини» менше діаметра барабана. Колір куполів або золотий, або зелений. На монументальні хрестово-купольні споруди накладався дрібний бароковий декор (напівколони, ризаліти, портики) із зображенням рослинного орнаменту і ангелів. Будинки або білились, або штукатурились в контрастні біло-блакитні кольори.

До числа оновлених таким чином давньоруських пам'яток належать собор Єлецького монастиря в Чернігові, Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собори Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Зокрема, для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської було запрошено італійського архітектора Октавіана Манчіні. Тоді ж в багатьох давньоруських монастирях вперше з'явилися муровані дзвіниці. Ці ярусні споруди будувалися окремо від храмів і вінчалися масивним грушоподібним куполом. Багато обителів були обнесені кам'яною огорожею декоративного призначення.

На древні зразки орієнтувалися і будівельники соборів у відносно нових монастирях. Відповідно до православного канону це були хрестово-купольні, триапсидні, п'ятибанні, чотири- або шестистовпні храми. Разом з тим декоровані вони були на «польський» (бароковий) манер, фасади іноді фланкували вежами. До пам'ятників цієї групи належать «мазепинські» собори — Троїцький в Чернігові (1679—1695), Микільський військовий собор (1690—1696), Богоявленський собор в Братському монастирі (1690—1693).

Як і численні будівлі XVI—XVII століть, багато давньоруських храмів XI—XII століть були перебудовані у XVII—XVIII століттях, отримавши нове оздоблення, новий вигляд, і таким чином вони стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать київські Софійський собор, церкви Видубицького та Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенський собор Києво-Печерської Лаври та інші.

Храми Лівобережжя[ред. | ред. код]

Хрещаті дерев'яні храми — типове явище в народному українському будівництві. Першу відому п'ятибанну церкву було збудовано за наказом Ярослава Мудрого над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді[8]. Заслуга козацтва в тому, що цей тип дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва. Перший кам'яний хрещатий собор на Лівобережжі з'явився в Ніжині (тогочасному полковому центрі) в 1658 році. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Храми парафіяльні, які будувалися «всім миром», а не по державно-монастирському замовлення, більшою мірою орієнтувалися на зразки козацького дерев'яного зодчества[9]. Саме звідти був запозичений типовий для українського бароко план церкви у вигляді хреста з осередками по кутах, так само як і динамічна композиція центрального обсягу. Будівельники кам'яних храмів брали за зразок сільські три- і п'ятизрубні дерев'яні церкви, причому форма зрубів, як правило, була восьмигранною.

У тризрубних храмах восьмерики зазвичай збудовані в ряд по поздовжній осі схід-захід (приклад - Миколаївська церква в Глухові, 1693). У п'ятизрубних храмах восьмерики розташовані хрестоподібно, при цьому на кутах є камери, часом досить розвинені, що досягають у висоту двох третин від основного обсягу храму (Катерининська церква в Чернігові, Успенський собор в Новгороді-Сіверському). Дуже рідко зустрічаються храми не з трьома чи п'ятьма, а з сімома (Хрестовоздвиженський собор в Полтаві, 1699—1709; Спаська церква в Стародубі) чи навіть дев'ятьма банями (Троїцький собор у Новомосковську, 1772—83; Військовий Воскресенський собор в Старочеркаській).

Кожен зруб вінчає купол на гранованому барабані Для храмів українського бароко характерна особлива грушоподібна форма бань, завершених маленькими главками. Улюблений прийом українських зодчих — «заломи», тобто завершення храму у вигляді декількох поставлених один на одного ярусів, кожен з яких прорізає звід попереднього. Перехід від широкого восьмерика до меншому вирішувалося за допомогою оригінальної конструкції склепіння у вигляді зрізаного пірамідального шатра з покрівлею плавних обрисів[10].

Храми Слобожанщини[ред. | ред. код]

Великою своєрідністю відрізняються храми Слобідської України. П'ятибаштовий Спасо-Преображенський собор в Ізюмі (1682) належить до типу козацького полкового собору, в той же час його склепіння нагадують рубані. Особливість Покровської церкви в Харкові (1689) — тісно поставлені в ряд бані в місцевій традиції трибанної багатозаломної церкви. Та ж декоративна схема застосована при зведенні Миколаївської церкви Святогірського монастиря (близько 1684). Прийнято вважати, що всі три церкви будувалися однією артіллю майстрів, безсумнівно, під сильним впливом місцевого дерев'яного зодчества і, можливо, під керівництвом Івана Зарудного[11].

Пам'ятники слобожанської архітектури XVII—XVIII століття зосереджені на сході України і в західних областях Російської Федерації:

Дзвіниці[ред. | ред. код]

Архітектура монастирів[ред. | ред. код]

Цивільне зодчество[ред. | ред. код]

Найвідоміший приклад цивільного зодчества українського бароко — Чернігівський колегіум (1700—1702). Збереглися також житлові будинки козацької старшини (як, наприклад, будинок полковника Лизогуба в Чернігові, палати Мазепи під Рильськом) і монастирські трапезні (найраніший приклад — в Троїце-Іллінському монастирі, 1677—1679).

Архітектори, причетні до українського бароко[ред. | ред. код]

Іноземні:

Спадщина[ред. | ред. код]

Проте ретроспективний напрямок залишалося затребуваним, і протягом усього XIX століття в церковній архітектурі Києва та Лівобережжя були чутні відгомони козацького бароко (грушоподібна форма куполів).

У 1905—1915 роках зводилися храми, свідомо стилізовані під будівлі XVII–XVIII століття, зокрема Покровська церква в Плішивці та храм-пам'ятник в Пляшеві на Козацьких могилах. Після здобуття Україною незалежності були скрупульозно відновлені не тільки знищені за радянських часів шедеври українського бароко (Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві), а й розгорнулося будівництво нових церков в дусі осучасненого бароко (Троїцький собор у Києві).

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Енциклопедія Українознавства. — Львів, 1993. — T. 1. — C. 94.
  2. Грабарь И. Э. О русской архитектуре. М.: Наука, 1969. С. 50
  3. Лукомский Г. К. Украинское барокко. СПб., 1911. С. 8
  4. Ярослав Загоруй. Общий знаменатель Бенджамина Франклина и Ивана Мазепы [Архівовано 2008-03-08 у Wayback Machine.]
  5. Горенко-Баранівська Лариса: «Гетьман І.Мазепа — фундатор закладів культури й освіти в Україні другої половини XVII — початку XVIII ст.» — Портал «Українознавство». Архів оригіналу за 23 жовтень 2007. Процитовано 8 квітень 2015. 
  6. Павлуцкий Г. Каменное церковное зодчество на Украине //История русского искусства. — М., 1912. -Т. 2.-С. 383—384.
  7. С. П. Заварихин. «Тобольский Кремль».
  8. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994. — С. 188
  9. Шумицький М. Український архітектурний стиль. — К., 1914. — с. 9.
  10. Віктор Вечерський в своїй статті Архівовано січень 2, 2009 на сайті Wayback Machine. дає більщ детальний опис конструкцій.
  11. Барокко и народный стиль в каменной сакральной архитектуре Слобожанщины [Архівовано 2014-02-07 у Wayback Machine.]

Шаблон:Українське бароко