Коритне (Вижницький район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Коритне
Село Коритне Церква Різдва Пресвятої Богородиці (дер.), film 05 034.jpg
Країна Україна Україна
Область Чернівецька область
Район/міськрада Вижницький район
Рада/громада Коритненська сільська рада
Код КОАТУУ 7320583501
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1433
Населення 2396
Площа 30,47 км²
Поштовий індекс 59223
Телефонний код +380 3730
Географічні дані
Географічні координати 48°20′01″ пн. ш. 25°22′31″ сх. д. / 48.33361° пн. ш. 25.37528° сх. д. / 48.33361; 25.37528Координати: 48°20′01″ пн. ш. 25°22′31″ сх. д. / 48.33361° пн. ш. 25.37528° сх. д. / 48.33361; 25.37528
Середня висота
над рівнем моря
271 м[1]
Водойми р. Бережниця, р. Бережонка
Відстань до
залізничної станції
5 км
Місцева влада
Адреса ради 59223, Чернівецька область, Вижницький район, с.Коритне
Карта
Коритне. Карта розташування: Україна
Коритне
Коритне
Коритне. Карта розташування: Чернівецька область
Коритне
Коритне

Кори́тне — село в Україні, у Вижницькому районі Чернівецької області. Розташоване на правому березі р. Черемошу, у розвилці її приток Бережниці й Бережонки, за 27 км — від районного і 59 км — від обласного центру. Сільраді підпорядковане с.Бережонка.

Історія[ред. | ред. код]

Селянська садиба 19 століття з села Коритне у музеї Пирогів

Перші поселенці[ред. | ред. код]

В результаті археологічних досліджень виявлено, що перші поселення на території Коритного мають вік приблизно — тисяч років, а отже, існували в складі трипільської культури. Жили перші поселенці в хатах, заглиблених у землю до 1,2 м. Довжина їх була приблизно 17, а ширина — 8 м. У кожній з них були піч, лежанка, жертовник і невелике кругле вікно. Каркас печі робили з хмизу, а потім обліплювали глиною. Хати стояли колами довкола головного майдану. Тут проживав цілий рід.

Займалися жителі поселення здебільшого землеробством і скотарством, але поширені були також мисливство, збиральництво, гончарство, ткацтво. Сіяли близько 10 зернових культур, в тому числі жито, ячмінь, просо. При обробітку землі використовували мотику, яку робили з оленячих рогів, а збирали урожай за допомогою кремнієвих серпів. Інші знаряддя праці — скребачки, ножі, проколки, сокири, молотки виготовлялись з рогів тварин, кісток, каменю, а пізніше — з міді. Розводили свиней, кіз, овець, корів, волів, коней. Полювали на оленів, ведмедів, диких свиней, зайців, лисиць.

У кожній оселі тоді були зображення жінки. Це свідчить про те, що в той час ще тривав період матріархату. Виготовляли і жіночі прикраси — намисто, підвіски, браслети, персні, каблучки. Поселенці користувалися глиняним посудом і дерев'яними ложками. Напевно, в ті часи зародилися обряди, ритуали та релігійні вірування.

Про добу раннього заліза на території села майже нічого не відомо. Знаємо тільки, що металеві знаряддя, звісно, досить швидко витіснили кремнієві, кам'яні та дерев'яні; замість мотики почали використовувати плуг.

На місці села поселення існували також у період зарубинецької та черняхівської культури (ІІ ст. до н. е. — VI ст. н. е.). Про це свідчать знахідки в урочищі Луг і на правому березі р. Бережниця.

Від Русі до Туреччини[ред. | ред. код]

У ІХ столітті тиверці (до яких належали і вилавчани) приєдналися до Київської Русі. Це доводять свідчення про те, що вони брали участь у походах київських князів на Візантію у 907 і 944 роках. Можливо, там був і хтось із жителів села.

Саме в цей період зародилася назва села. Злиття Бережниці та Бережонки називали «вилами», а село, що стояло на «вилах», назвали Вилавче.

Після розпаду Київської Русі Вилавче входить до Теребовлянського, з середини ХІІ ст. — до Галицького, а з кінця ХІІ до середини XIV ст. — до Галицько-Волинського князівства.

Після нападу монголо-татар у 1240 році економічне становище села значно погіршилося. Під час монгольського гніту (а воно тривало з 1241 по 1349 роки) відбувалося багато повстань, однак всі вони зазнавали поразки.

У 1349 році, скориставшись віддаленістю Буковини від Золотої Орди, край захопила Угорщина. Її панування тривало десять років; у 1359 році Буковина ввійшла до складу Молдавії. Саме тоді у грамоті молдавського господаря, а саме 13 грудня 1433 року, вперше разом з Баниловом і Замостям документально згадується Вилавче.

Пригноблення посилилося, коли у 1514 році Молдавію підкорила Туреччина. До нашого часу дійшли легенди, що у селі жив брат Олекси Довбуша Іван і що сам Довбуш часто до нього навідувався. Завдяки цим легендам боротьба вилавчан проти гніту посилилася.

Налякавшись цього селянського руху, воєвода Григорій Гіка видав у 1766 році грамоту. В ній вказувалося, що:

  • панщина встановлювалася 12 днями на рік;
  • якщо кріпак не з'являвся на панщину, то мусив знайти собі заміну чи заплатити гроші;
  • кріпак повинен був платити десятину за проживання на панській землі.

Оскільки норма роботи за день була дуже велика, то селянин витрачав значно більше часу на її виконання. Тим більше, що умов грамоти ніхто не дотримувався, але селяни могли, посилаючись на неї, вимагати зменшення феодальних повинностей.

Австрійський період[ред. | ред. код]

Під час російсько-турецької війни 1768–1774 рр., скориставшись невдалими для обох сторін обставинами, війська Австрії оволоділи Буковиною. 7 травня 1775 року було підписано австро-турецьку конвенцію про передачу Буковини Австрії.

Під час панування «австріяків», як їх називали в народі, економічне становище трохи поліпшилося. Однак те, що пани ігнорували інтереси селян, штовхнуло їх на повстання. Почувши 13 листопада 1848 року на ярмарку у Вижниці від Л.Кобилиці, що можна самим вибирати війтів і уряд села і взагалі не підкорятись панам, селяни збунтувалися. Через деякий час повстання припинилося. Є дані, що Лук'ян Кобилиця переховувався у Вилавчу. Австрійський уряд змушений був піти на поступки селянам і скасував кріпацтво.

У 1855 році найбагатшою людиною у селі був Андрій фон Гафенко. У Вилавчу, де жило тоді близько 3 000 чоловік, мусила бути хоч невелика школа. Її проінспектував у 80-х роках XIX століття Ю.Федькович.

Румунський період[ред. | ред. код]

Перша світова війна стала важким ударом для села. Працездатне населення забрали в армію. Не було кому працювати. Мусили продати хліб поміщика, якого на той час не було в селі.

11 листопада 1918 року, окуповану Австро-Угорщиною Буковину, визволила Румунія, а 1 січня 1919 року румунський король підписав декрет про включення Буковини до Румунії. В школах було введено вивчення румунської мови. Румунські можновладці були зацікавлені в хліборобських справах, тому в багатьох газетах публікувалися поради щодо обробітку землі.

Радянський період[ред. | ред. код]

28 червня 1940 року Буковина була приєднана до СРСР і включена до складу УРСР. Відкривається семирічна школа, обирається сільська Рада. Та недовго тривало мирне життя…

22 червня 1941 року почалася Німецько-радянська війна. Буковину захищав 17-й стрілецький корпус 12-ї армії. Однак через загрозу оточення він змушений був відступити, і 5 липня Вилавче зайняли частини 3-ї румунської армії. Окупація тривала майже 3 роки. 8 квітня 1944 року Вилавче визволила 24-та стрілецька дивізія 1-ї танкової армії 1-го Українського фронту. Розпочалася мобілізація. Було призвано 55 чоловік. З них воювало на різних фронтах 43 чоловіки, а загинуло 21.

У 1946 році Вилавче перейменували в Коритне. У 1947—1948 рр. було проведено колективізацію, внаслідок якої створено колгосп ім. В. І. Леніна, перейменований пізніше в «Пам'ять Ілліча». Вже під час незалежності його реорганізували в ТОВ «Світанок». У 1979 році збудовано нове приміщення школи. 1985 відкрита амбулаторія.

Український період[ред. | ред. код]

У вересні 2014 року мешканці села збирають підписи за перехід громади до Київського патріархату — хочуть, щоб богослужіння велися українською мовою, а служби завершувались молитвами за українських військових, а не «братів, що воюють за Русь», активісти зібрали близько 1200 підписів односельців. Листа з підписами селяни мають намір надіслати односельцю-митрополиту Київському та всієї України УПЦ МП Онуфрію[2] .22 лютого 2015 Було започатковано будівництво храму св. Володимира Великого. Прагнення вірян с. Коритного на Вижниччині молитися в Українські церкві поступово втілюєтьсят у життя. Прихильники УПЦ КП вирішилли побудувати новий храм який буде підпорядковуватися не Росії а Київському патріархатові.

Персоналії[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]