Королівська хартія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хартія, видана королем Георгом IV у 1827 році, про заснування Королівського коледжу у Торонто, нині Торонтського університету
Кольорова гравюра Х. Д. Сміта на честь надання статуту Королівському коледжу в Лондоні в 1829 році

Королівська хартія — це офіційний грант, виданий монархом відповідно до королівської прерогативи у вигляді патентних листів. Історично вони використовувалися для проголошення публічних законів, найвідомішим прикладом яких є англійська Велика хартія вольностей (велика хартія) 1215 року, але з 14 століття вони використовувалися лише замість приватних актів для надання прав або повноважень особі. або юридична особа[1][2][3]. Вони використовувалися й досі використовуються для заснування важливих організацій, таких як райони (з муніципальними статутами), університети та наукові товариства.

Хартії слід відрізняти від королівських ордерів на призначення, надання зброї та інших форм патентних листів, таких як ті, що надають організації право використовувати слово «королівський» у своїй назві або надання статусу міста, які не мають законодавчої сили[4][5][6][7]. Британська монархія видала понад 1000 королівських грамот[5]. З них близько 750 досі існують.

Історичний розвиток[ред. | ред. код]

Хартії використовувалися в Європі з середньовічних часів для надання прав і привілеїв містечкам, округам і містам. Протягом 14-го і 15-го століть концепція інкорпорації муніципалітету за королівською грамотою еволюціонувала[8]. Королівські хартії використовувалися в Англії для надання найформальніших прав, титулів тощо аж до правління Генріха VIII, а патентні листи використовувалися для менш урочистих грантів. Після восьмого року правління Генріха VIII усі гранти під Великою печаткою видавалися як патентні листи[9].

Австралія[ред. | ред. код]

Королівські хартії використовувалися в Австралії для реєстрації некомерційних організацій. Однак принаймні з 2004 року цей механізм не є рекомендованим[10].

Бельгія[ред. | ред. код]

У Бельгії королівський указ є еквівалентом королівської хартії. У період до 1958 року королівським статутом було створено 32 вищі навчальні заклади. Зазвичай це були інженерно-технічні установи, а не університети[11].

Після бельгійської державної реформи 1988-1989 років повноваження щодо освіти було передано суб’єктам федерації Бельгії. Тому королівські укази більше не можуть надавати статус вищого навчального закладу чи університету[12].

Канада[ред. | ред. код]

Будівля компанії Гудзонової затоки в Монреалі

У Канаді існує низка організацій, які отримали королівські грамоти. Однак цей термін часто неправильно застосовують до організацій, таких як Королівське астрономічне товариство Канади, яким було надано королівський титул, а не королівську хартію[13].

Індія[ред. | ред. код]

Інститут інженерів був зареєстрований королівським статутом у 1935 році[14].

Ірландія[ред. | ред. код]

Низка ірландських установ була заснована або отримала королівські грамоти до незалежності Ірландії. Вони більше не підпадають під юрисдикцію Британської таємної ради, тому їхні статути можуть бути змінені лише хартією чи актом Ерехтасу (ірландського парламенту)[15].

Південна Африка[ред. | ред. код]

У 1877 році Університет Південної Африки отримав королівську грамоту[16]. Королівське товариство Південної Африки отримало королівську грамоту в 1908 році[17].

Об'єднане Королівство[ред. | ред. код]

Королівські хартії продовжують використовуватися у Сполученому Королівстві для об’єднання благодійних і професійних організацій, підвищення статусу округів до статусу боро і надання статусу університету та повноважень на присудження ступенів коледжам, раніше зареєстрованим королівською хартією.

Сполучені Штати[ред. | ред. код]

Королівські хартії не видавалися в США з часів незалежності. Ті, що існували до цього, мають таку саму силу, як і інші статутні документи, видані законодавчими органами штату чи колонії. Після Дартмутського коледжу проти Вудворда, вони є «за характером контракту між державою, корпорацією, що представляє засновника, та об’єктами благодійної організації». Прецедентне право вказує на те, що вони не можуть бути змінені законодавчими діями таким чином, щоб завдати шкоди початковим намірам засновника, навіть якщо корпорація погоджується[18].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Charter. Т. 1. Society for the Diffusion of Useful Knowledge. 1845. с. 331–332. 
  2. Magna Carta 1215. British Library. Архів оригіналу за 3 жовтня 2022. Процитовано 3 лютого 2019. 
  3. Peter Crooks (July 2015). Exporting Magna Carta: exclusionary liberties in Ireland and the world. History Ireland. 23 (4). 
  4. Granting arms. College of Arms. Процитовано 3 лютого 2019. 
  5. а б Chartered bodies. Privy Council. Архів оригіналу за 21 червня 2019. Процитовано 3 лютого 2019. 
  6. Guidance: Applications for Protected Royal Titles. royal.uk. Процитовано 3 лютого 2019. 
  7. Chelmsford to receive Letters Patent granting city status. BBC News. 6 червня 2012. 
  8. British Borough Charters. Cambridge University Press. 1923. с. 25–26. 
  9. Royal grants in letters patent and charters from 1199. The National Archive. Процитовано 14 липня 2022. 
  10. What is an Organisation formed by Royal Charter or by Special Act of Parliament?. Better Boards. 20 серпня 2013. Процитовано 4 лютого 2019. 
  11. Non-University Higher Technical Education in Belgium Gilbert Van Vaek and Henk Van Daele
  12. [1] When is an institution considered a recognised higher education institution or a university?
  13. R.A. Rosenfeld (17 липня 2013). The Society's "Royal" Charter. Royal Astronomical Society of Canada. Процитовано 13 лютого 2019. 
  14. Text of letters patent (royal charter) of incorporation, dated 9 September 1935. Retrieved 8 July 2011.
  15. Celebrating 145 years. University of South Africa. Процитовано 30 січня 2019. 
  16. Brief History. Royal Society of South Africa. 5 липня 2012. Архів оригіналу за 7 травня 2021. Процитовано 1 січня 2023. 
  17. Gordon R. Clapp (February 1934). The College Charter. The Journal of Higher Education (Taylor and Francis). 5 (2): 79–87. JSTOR 1975942. doi:10.1080/00221546.1934.11772495. 

Посилання[ред. | ред. код]