Коротич Віталій Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Коротич Віталій Олексійович
NovyVzglyadKorotich cropped.jpg

Віталій Коротич, колаж з газети «Новый взгляд» № 144
Народився 26 травня 1936(1936-05-26) (81 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство СРСР СРСРРосія Росія
Національність українець
Діяльність журналіст і поет
Відомий письменник, поет, публіцист
Партія Комуністична партія Радянського Союзу
Дружина Коротич Зінаїда Олександрівна
Діти Андрій, Віталій, Микита
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Жовтневої Революції Орден «Знак Пошани»
Державна премія СРСР Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1981
q: Висловлювання у Вікіцитатах

Віта́лій Олексі́йович Коро́тич (нар. 26 травня 1936, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет, прозаїк, публіцист, перекладач з англійської та фінської мови. Лікар. Член ПЕН-клубу. Заслужений діяч культури Польщі, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1980), літературних премій ім. О. Толстого (1982), ім. Б. Полєвого (1983), міжнародної премії ім. Ю. Фучика (1984), премії Вейнталя (1987, Вашингтон).

Пише українською та російською мовами. Твори перекладалися 20 мовами.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 26 травня 1936 в родині лікаря[1]. Батько — Коротич Олексій Степанович (19091985) — мікробіолог, професор; матір — Коротич Зоя Леонідівна (1910) — патофізіолог, доктор наук. Відвідував школу з викладанням ряду предметів англійською мовою, закінчив її з золотою медаллю.

У 1953–1959 — навчання на лікувальному факультеті Київського медичного інституту.

З 1959 — лікар, науковий працівник Київського НДІ кардіології імені Стражеска.

У 1965–1969 — секретар правління Спілки письменників УРСР. За його словами, відмовився написати «гнівну статтю» щодо Івана Дзюби, з яким дружили з початку 1960-х (її написав Любомир Дмитерко). Звільнений з посади на засіданні президії Спілки письменників за участі тодішнього секретаря ЦК КПУ з ідеології Федора Овчаренка.[2]

1966–1967 — головний редактор журналу «Ранок».

1967 — став членом КПРС.

1969–1978 — на творчій роботі.

1978–1986 — головний редактор журналу «Всесвіт».

1981–1991 — секретар правління Спілки письменників СРСР.

1981–1986 — секретар правління Спілки письменників України.

1986–1991 — головний редактор журналу «Огонёк» (Москва).

Травень 1989–1991 — народний депутат Верховної Ради СРСР від Харківського міського нац.-тер. виборчого округу № 58.

1991–1998 — професор Бостонського університету, регулярно дописував до російських газет («Новий Погляд»[3][4][5]).

З 1998 — голова редакційної ради тижневика «Бульвар».

Депутат Верховної Ради УРСР 11 скликання. Заступник голови Українського республіканського комітету захисту миру.

Читав лекції в університетах Канади, Австралії, Мексики, США.

Знання мов[ред.ред. код]

Володіє англійською та польською мовами.

Про журналістику[ред.ред. код]

Коли я став главредом, то весь час говорив журналістам: «Пишіть лише для себе. Ніколи взагалі не пишіть для інших. Якщо ви принесете матеріал, який в своїй сім'ї не обговорювали, і він вас і членів вашої сім'ї не хвилює, то цей матеріал нікому не потрібний. Не треба писати для того, хто розумніший за тебе або дурніший. Пишіть для себе».[6]

«Я ніколи не давав завдання двом-трьом людям одночасно: лише одному, і з одного запитував. Дуже важливо, щоб журналіст знався хоч на чомусь краще за інших, тоді я цю людину „садив“ на певну тему. Людина, яка уміє все — нічого не уміє. Тому я вимагав спеціалізації, глибоких знань хоч в якійсь сфері. Ну і, природно, уміння писати. Я розумів, що журналіст, який не знає нічого, просто нічого не може написати. Я вимагав одного — професіоналізму. Якщо почав писати, то повинен розуміти міру своєї відповідальності.»[6]

«Я прагнув бути якомога простішим. Розмовляти з читачем на рівних, а не зверху вниз. Ніби то випадково я вчора зустрівся з Папою Римським. Якби вони там були, то теж з ним би поговорили. Але раз я попав, то вже розповім. Я взагалі завжди писав, як би поплескувавши читача по плечу.»[6]

Літературна творчість[ред.ред. код]

Друкуватися почав з 1958 року в «Молоді України». З 1961 року друкувався в «Літературній газеті», «Вітчизні», «Дніпрі», «Сучасності».

Пише українською та російською мовами.

Твори перекладені 20-ма мовами, переважно завдяки радянській системі, яка просувала вірші Коротича з ідеологічних міркувань.

Поетичні збірки[ред.ред. код]

  • «Золоті руки» (1961)
  • «Запах неба» (1962)
  • «Вулиця волошок» (1963)
  • «Течія» (1965)
  • «Поезії» (1967)
  • «Вогонь» (1968)
  • «Можливості» (1970)
  • «Перевтілення» (1971)
  • «Щоденник» (1973)
  • «Закон землі» (1975)
  • «Гідність» (1977)
  • «Голоси» (1981)
  • «Закономірність» (1983)

Цікавою є доля вірша Коротича «Останнє прохання сліпого лірника». В СРСР відомою була пісня «Переведи меня через майдан» у перекладі Юнни Моріц, у виконанні Сергія Нікітіна. Чи не вперше українською мовою, тобто мовою оригіналу, цю пісню почав співати Павло Хазан, студент радіофізичного факультету Дніпропетровського університету, у колі своїх друзів, у середині 90-х. У 1996 році Павло дав авторський концерт у Будинку Вчених м. Дніпропетровська, де ця пісня прозвучала в «широкому форматі».(http://www.youtube.com/watch?v=x66HwsXBllY). Зараз Павло Хазан — заступник голови Партії Зелених України (2012 рік). Пісня «Останнє прохання старого лірника» дуже популярна в Україні, незважаючи на поразку помаранчової революції, чиїм гімном вона була. АЛЕ — існує ще й зворотний переклад на українську, з російського перекладу Юнни Моріц — його проспівав Вячеслав Марчук із Пікардійською Терцією. Хто його робив і навіщо, мені невідомо, але звучить непогано. Отакі справи… Чи варто про це казати, але вірш про старого лірника був написаний після загибелі сина Коротича Андрія у 1971 році.

Прозаїчні збірки[ред.ред. код]

  • повість «Така лиха пам'ять» (1970)
  • роман «Десяте травня» (1978)
  • роман «Лице ненависті» (1983)

Публіцистичні збірки[ред.ред. код]

  • «О Канадо!» (1966)
  • «Зорі та смуги» (1968)
  • «Мандрівка на край світу» (1972)
  • «Людина на повен зріст» (1972)
  • «Людина у себе вдома» (1974)
  • «Біля витоків світла» (1976)
  • «Кубатура яйця» (1979)
  • «Чуття єдиної родини» (1978)
  • «Побачити зблизька» (1980)
  • «Береги океану» (1981)
  • «Твори» (у 2 т., 1986)
  • «Американцы пишут Горбачеву» (1988)
  • «Ленін, том 54» (1990)
  • «От первого лица» (2001)
  • «Жили-были-ели-пили» (2005)
  • «Переведіть мене через майдан» (2005)
  • «От первого лица. II» (2005)

Переклади[ред.ред. код]

  • Вільям Батлер Єйтс «Вибрані твори» (Київ: Юніверс, 2004), (у співпраці з іншими перекладачами)
  • Чеслав Мілош «Вибране» (Київ: Юніверс, 2008), (у співпраці з іншими перекладачами)

Громадська діяльність[ред.ред. код]

У серпні 2011 року був опублікований так званий "лист десятьох" — лист українскьої інтелігенції на підтримку політики Президента України Віктора Януковича. Одним з десятьох підписантів був Віталій Коротич.[7]

Кінематографічні роботи[ред.ред. код]

Автор сценаріїв кінокартин: «Україна. Земля і люди» (1970, у співавт.), «Я — Водолаз-2» (1975, у співавт. з В. Хмельницьким), «Така пізня, така тепла осінь» (1981, у співавт. з І. Миколайчуком), «Бути чи не бути? Бути» (1986, у співавт.), мультфільму «І сестра їхня Либідь» (1981, у співавт. з О. Костинським).

Нагороди[ред.ред. код]

Сім'я[ред.ред. код]

Дружина Зінаїда Олександрівна (1935). Діти:

  • Андрій (1959–1971);
  • Віталій (1971–2011) — економіст-міжнародник;
  • Микита (1975) — економіст-міжнародник.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Відео[ред.ред. код]