Корчувате
| Корчувате Київ | ||||
 Корчувате (вигляд від Галерної затоки) | ||||
| Загальна інформація | ||||
|---|---|---|---|---|
| 50°21′29″ пн. ш. 30°33′31″ сх. д. / 50.35806° пн. ш. 30.55861° сх. д.G O | ||||
| Країна |
 Україна  | |||
| Район | Голосіївський | |||
| Адмінодиниця |
Київ | |||
| Поштовий індекс | 03045 | |||
| Головні вулиці | Набережно-Корчуватська, Новопирогівська | |||
| Заклади освіти та культури |
СЗОШ № 273, ПТУ № 35, ДНЗ № 596 | |||
| Карта | ||||
  Корчувате Корчувате (Київ) |
||||
Корчува́те — історична місцевість, поселення на південно-східній околиці Києва. Приклад топоніму, що впродовж історії зазнав перенесення з одної локалізації на іншу. Початково хутір Корчувате розташовувався на південь від Лисої гори в районі сучасного Лисогірського провулку та під східними схилами Багринової гори (50.387545, 30.551606). Далі перетворившись на промислову зону, він розрісся на південь вздовж сучасного Столичного шосе. Станом на 20 ст. Корчуватим стали називати житловий масив на місці колишнього хутора Коник села Мишоловка в районі Набережно-Корчуватської вулиці на правобережжі Дніпра (50.361066, 30.556431). Назва народного походження — від давнього слова «корч» (кущ, пень)[1].
Поселення трипільської культури виявлено на південь від Лисої гори на історичному Корчуватому (ріг вул. Пирогівський шлях та проспекту Науки)[2].
У 1937 відкрито Корчуватський могильник, що належить до Зарубинецької культури[3][4].
Станом на XVI ст. і до будівництва Лисогірського форту (1872 р.) землі масиву Багринової гори та її східне підніжжя належали Видубицькому монастирю. У 16 ст. вони згадуються як Маєток Багринів[3][5]. На землевпорядній мапі 1799 р. в районі сучасного Лисогірського провулка – місці виникнення історичного Корчуватого розташовувалися:
- хутір Ксаевь на північ від струмка Лукрець;
- хутір Багринів на південь від струмка Лукрець[1].
Станом на поч. 19 ст. у південно-східного закінчення Лисої гори на узбережжі Лисогірського рукава (Там де на землевпорядній мапі 1799 р. розташовувалисяся хутори Ксаевь та Багринів - районі сучасного бетонного комбінату, 50.388177, 30.551825) показано поселення – хутір Корчувате. Як зазначає С. Вакулішин, перша документальна згадка про Корчувате відноситься до 1832 р.[6] Натоміть, вперше хутір Корчувате позначено на мапі Києва 1842 р. На південь від хутора показані казенна цегельня та арештантські казарми на схилах Багринової гори. На трьохверстній мапі Шуберта 1849-50-рр. топонім «Корчеватая» зазначений в районі верхньої частини Галерних островів навпроти Телички та гирла Либіді[1].
У сер. 19 ст. згадуються Корчуватська пристань і цегельні підприємства на Корчуватому, що протягнулися під схилами Лисої та Багринової гір, споживаючи їх глину[6]. Станом на 60-ті рр. ХІХ ст. Корчувате згадується як хутір, який входив до володінь Видубицького монастиря. по закінченню будівництва Нової Печерської фортеці цегельні заводи у Корчуватого викупив в 1862 р. у казни купець Адам Сніжко. На схилах Багринової гори над територією колишніх цегельних заводів він збудував свою садибу. Її можна побачити на тогочасних мапах в вигляді окремих прямокутників на краю схилів Багринової гори. Це був типовий садибний будинок з великою залою та колонами. Певний час у 1970-х рр. там містився дитсадок "Ластівчине гніздо", але згодом його зруйнували.[7][1].
Тривалий час хутір Корчувате був у володінні Видубицького монастиря. На мапі 1871-73 рр. (з поправками 1909 р.) на південному схилі Лисої гори зазначено монастирський хутір Корчувате. У зв’язку з будівництвом Лисогірського форту був проданий цим монастирем Київському інженерному відомству[8]. О. Голованов уточнює, що Видубицький монастир продав Інженерному управлінню земельні ділянки, дубовий гай та лісову дачу на хуторі Корчуватому. З метою збільшення виробництва цегли для будівництва форту у липні 1872 р. ризькому міщанину Андрію Ерліху було дозволено влаштувати на Корчуватському хуторі ще один приватний цегляний завод[7][1].
На австрійській мапі 1891 р. хутір Корчувате показано, але не підписано. На південь від нього біля узбережжя Лисогірського рукава і на південь під схилом Багринової гори розміщувалися цегельні. Тут розміщувались військові млини[1].
Є згадки з середині XIX століття про Корчуватську пристань і цегельні підприємства на Корчуватому, яке з середини ХІХ століття стає центром цегельного виробництва. Впродовж 1859—1962 років з Корчуватських цегелень щороку відвантажувалося 42 860 пудів цегли[9].
В кінці ХІХ ст. понтонерів з Либіді під Лисою горою перевели у селище Коник (сучасне Корчувате). На мапі 1865 р. показано будівлі на місці понтонного табору, а на мапі 1868 р. підписано табір понтонного батальйону та дачі Коник на південь від нього. На військово-археологічному плані Китаївського городища (1914), показано деталі табору, що прилягає до сучасної Галерної (тоді Чернечої) затоки. Він включав з півночі на південь – конюшні, офіцерське містечко з офіцерськими зборами та штабами, дачі командирів та офіцерів, ботанічний сад, гімнастичне містечко, палатки, саперне містечко та плац. На південь від табору, відділений від нього вулицею Княжою (сучасна вулиця Ходосівська), розташовувався дачний масив. На північ від Понтонного табору позначено оригінальне Корчувате (промзона), а також дороги на Лису гору та Деміївку[1][10].
1900 року у поселенні (передмісті) Корчувате (Корчувата) було 23 двори, мешкало 183 особи. Місцеве населення займалося хліборобством, а також працювали на місцевих цегельних заводах. У поселенні було 4 цегельних заводи: Якова Бернера, Надії Сніжко, Марфи Фокіної та Андріана Доломакіна. Також у поселенні був шинок і постоялий двір.
У 1900-10-ті роки дачна місцевість Китаїв стала осередком натхнення для таких видатних постатей, як Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров та багатьох інших. Сім років (1900-ті рр.) Микола Лисенко влітку жив в Китаєві. Тут Лисенко, ж винаймав літній будиночок на дачному селищі на північ від монастиря. Цей будинок зберігся по вул. Ягідна 4 в дуже зміненому вигляді (50.370610, 30.539514). Композитор щоденно їздив до Києва пароплавом «Парубок». Часто композитор спізнювався, але капітан завжди чекав свого постійного пасажира. інші китаївські дачники також користувалися розташованою неподалік Китаївською пристанню на березі сучасної Галерної затоки[10].
У 1920-ті рр. ХХ ст. Коник перетворився на пролетарський рибацький хутір. У 1920-ті рр. його населення становило 502 мешканця, 1932 р. — 554 мешканця[6]. 1926 р. дружина Панаса Саксаганського Ніна Тобілевич придбала тут дачу. Садиба включала одноповерховий будинок для господарів та допоміжну будівлю. Відтоді теплу пору року родина проводила тут. Сюди до свого брата приїзжав і Микола Садовський. У архіві фотодокументів імені С. Г. Пшеничного зберіглося коротке відео, яке показує П. Саксаганського з дружиною на дачі. Зберіглася також картина, що зображує дачу Саксаганського, що зберігається в музеї видатних діячів української культури в Києві. Дача актора після його смерті, під час Другої Світової війни за спогадами місцевих мешканців служила шпиталем. До нашого часу вона не зберіглася, проте відоме її точне місце (50.363383, 30.559662)[10].
На мапі 1932 р. на місці хутора Корчуватого (вихідної локації) показано поодиноку забудову, на південь від якої знаходиться кар’єрне озеро – сучасне озеро Лукрець та озеро по Моторному провулку. Між ними показано кілька сухих кар’єрів для видобутку глини[1]. Жертви Голодомору - майже чверть населення[6].
Натомість, у випаду селища Мишоловка-Коник (сучасне Корчувате) у 1930-ті рр. поселення концентрувалося в північній частині – на початку сучасної вулиці Набережно-Корчуватської (50.373292, 30.551120). На плані 1920-30-х рр. детально позначено прямокутні садиби, що розташовувалися (і досі розташовуються) тут. Окремі садиби тягнулися вздовж затоки (помітний напис «сапож.» (50.369480, 30.552450), а далі був помітний масив колишніх дач на південь від колишньої вулиці Княжої - сучасної Ходосівської (50.365619, 30.556784). Вони підписані «Мишоловка. Коник». Узбережжя Коника власне було заплавою, з помітною старицею паралельною Конику та розташованою на захід надзаплавною дібровою – сучасним урочищем Бичок[10].
Від 1933 року Корчувате — у межах Києва[6].
У часи Другої Світової війни загинуло 60 мешканців[6].
До будівництва дніпровських водосховищ (Київського — 1966 року та Канівського — 1976 року) Корчувате затоплювалося під час великих весняних повеней на Дніпрі (зокрема, 1931 та 1970 років).
На схемі Києва 1960 р. Корчувате підписано на своєму вихідному місці – під схилами Багринової гори. Суцільна промислова зона показана тут і на схемі Києва 1979 р.
Відчутна трансформація відбувається з початку 1960-х рр. і в районі Мишоловки-Коника. Ці зміни добре помітні на мапі 1961 р. та аерофотознімку 1961 р. Поміж сільськими частинами селища з’являється нова забудова, а на південь від селища на березі Коника – промзона (підписана «лесопилка»). Шосе розсікає на дві частини урочище Бичок. У цей час поглиблюється і вбирається колишня Чернеча затока – імовірно для підсипання будівельних майданчиків та забезпечення доступу річкових суден. Утворюється сучасна затока Рибників (50.369338, 30.567872). Спочатку в північній частині масиву з’явилися гуртожитки розташованої поблизу Корчуватської промзони. Згодом тут розмістили філію заводу «Комуніст», а в межах селища почали зводити багатоповерхові будинки другої черги житлового масиву Корчувате (сюди остаточно переноситься ця назва). Тут оселялися робітники заводу «Комуніст» та дніпровського річкового пароплавства. Найстаріші будинки зведено на півночі селища. Для житлового масиву збудували кінотеатр «Диск», руїни якого наразі розміщуються в однойменному парку (50.368747°, 30.550796°). тут також височіє вікове дерево ясена (50.368821°, 30.551385°)[10].
Назва Корчувате, зміщена на південь (в місце виходу історичного с. Мишоловка до Дніпра – хутору Коник) з'являється на картографічних матеріалах 1980-х рр., що пов'язано з зведенням нового житлового масиву з назвою Корчувате та прокладкою узбережжям Галерної затоки вул. Набережно-Корчуватської. Тут же розташовано топонім Корчувате на мапі 1991 р.[11]
Від назви місцевості мають назву вулиця і провулок на Мишоловці. В цьому мікрорайоні розташовані: капличка святого Миколая (ПЦУ, настоятель корчуватівець протоієрей Сергій Ткачук), середня школа, дошкільний навчальний заклад, училище та різні заводи з виготовлення будівельних матеріалів.
Масив Корчувате поділяється на два мікрорайони: Корчувате-1 та Корчувате-2 (основні вулиці Новопирогівська, Набережно-Корчуватська).
Корчувате-2 має більшу забудову, ніж перше. Поштовх для житлової забудови мікрорайон отримав з перенесенням сюди на початку 1970 років проммайданчику філії № 1 заводу «Комуніст» (від 1991 року — завод «Радар»), який і почав тут зводити житловий масив для працівників підприємства.
Мікрорайон має транспортне сполучення зі станціями метро «Либідська», «Видубичі» та «Площа Українських Героїв», а також з Автостанцією «Видубичі».
В урочищі Покал, що розташоване між Лисою горою та історичною місцевістю Корчувате є унікальний водоспад та острів Галерний, який насправді є півостровом. Про цей водоспад немає згадки в жодному туристичному довіднику.[12]
На території північної частини Корчуватого відкривається Мишоловський колектор, яким об'єднані Китаївський та Голосіївський струмки впадають до Галерної затоки (50.372025, 30.551304)[10][13].
Фрагменти оригінальної дерев’яної забудови селища Коник збереглися до нашого часу, зокрема по вул. Набережно-Корчуватська на березі Галерної затоки (50.370947°, 30.550977°; 50.373253°, 30.551193°) та протоки Коник (50.361928°, 30.560508°; 50.362535°, 30.560092°). Старовинні хати збереглися також по вулицям Мисливська (50.362407°, 30.552848°), Вітянська (50.364952°, 30.550244°) та провулку Плещеєва (50.364598°, 30.551168°)[10].
У парку "Диск" зберіглося вікове дерево ясена (Fraxinus excelsior, 50.368821°, 30.551385°) та встановлено монумент пам'яті Небесної Сотні (50.369338°, 30.550451°)[10].
Вірш «У Корчуватому, під Києвом…» української поетеси Ліна Костенко місить згадку про це поселення[14].
- 1 2 3 4 5 6 7 8 Парнікоза, Іван. По сусідству з фортифікаційним велетнем – історія Саперної Слобідки та прилеглих до Лисої гори місцевостей. Мислене древо. Микола Жарких.
- ↑ Кириленко О., Шидловський П. Сучасний стан вивчення Трипільської культури на території Києва і передмістя // Культурна Спадщина 1 (10) – С. 91-98.
- 1 2 Парнікоза, Іван. З сивої давнини – київська Лиса гора в прадавні-середньовічні часи. Мислене древо. Микола Жарких.
- ↑ Терпіловський Р.В. Давні слов'яни та їхні сусіди // Археологія України: Курс лекцій/За ред. Залізняка Л.Л. – К.: Либідь, 2005. – c. 344-427.
- ↑ Козюба В. Церковне і монастирське землеволодіння навколо Києва наприкінці XV – у XVI ст. Болховітіновський Щорічник 2017/2018 – Познань-Київ 2019. С. 35-186.
- 1 2 3 4 5 6 Вакулишин С. Топонімія Києва ХХ ст.- Київ: Центр ДЗК, 2014. – 260 с.
- 1 2 Голованов О. Лисогірський форт – невивчена сторінка військового минулого Києва // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347). – С. 21-27.
- ↑ Ситкарева О. В. Киевская крепость XVIII-XIX вв. – К: Печерский историко-культурный заповедник, 1997. – 196 с.
- ↑ Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. — К.: Видавництво «Павлім», 2003. — 124 с.
- 1 2 3 4 5 6 7 8 Парнікоза, Іван. Народжені річковим плином: історія заплавних урочищ Лисогір'я. Мислене древо. Микола Жарких.
- ↑ Корчеватое и Китаево: старинный киевский курорт. Крепость, пещеры и дачи знаменитостей (2023 р.)
- ↑ В Україні є водоспад, який не позначений на жодній туристичній карті (Відео). Архів оригіналу за 17 лютого 2019. Процитовано 16 лютого 2019.
- ↑ Китаївські водойми в Голосіївському лісі 125 років тому.
- ↑ Костенко Л. В. Вибране. — К.: Дніпро, 1989. — С. 72. — ISBN 5—308—00376—9.
- Скіба Л. Є. Корчуватський могильник [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 201. — ISBN 978-966-00-0855-4.
- Цвелих Є. М.. Корчувате [Архівовано 18 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
- Веб-енциклопедія Києва.
- Вулиці Києва. Довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — 352 с. — ISBN 5-88500-070-0.
- Відеоматеріал YouTube про Корчувате [Архівовано 1 квітня 2016 у Wayback Machine.]
- Історія Корчуватого (2023 р.)
 |
Це незавершена стаття про Київ. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |