Косаківський Леонід Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Леонід Григорович Косаківський
Косаковский Леонид Григорьевич 2002 01.JPG
Леонід Косаківський, березень 2002 року
Київський міський голова — голова Київської міської ради
12 червня 1997 — 12 травня 1998
Попередник: посаду утворено
Спадкоємець: Олександр Омельченко
Голова Київської міської державної адміністрації
10 липня 1995 — 19 липня 1996
Попередник: посаду утворено
Спадкоємець: Олександр Омельченко
Голова Київської міської ради
10 липня 1994 — 12 червня 1997
Попередник: Василь Нестеренко
Спадкоємець: Олександр Омельченко
Голова виконкому Київської міської ради
10 липня 1994 — 10 липня 1995
Попередник: Іван Данькевич
Спадкоємець: посаду скасовано
Представник Президента України у місті Києві — голова Київської міської державної адміністрації
29 квітня 1993 — 10 липня 1994
Попередник: Іван Салій
Спадкоємець: посаду скасовано
 
Партія: безпартійний
Освіта: Вища партійна школа при ЦК КПУ
Народження: 21 січня 1950(1950-01-21) (68 років)
Чернівці, Вінницька область, Українська РСР, СРСР
Віросповідання: православний[1]
Дружина: Ірина Косаківська
Автограф: Leonid Kosakivskyi Signature 1995.png
Сайт: sites.google.com/view/leonidkosakivskyi

Медіафайли у Вікісховищі?

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Україна Народний депутат України
III скликання
Позафракційний 12 травня 1998 14 травня 2002

Косакі́вський Леоні́д Григо́рович (нар. 21 січня 1950(19500121), с. (нині смт) Чернівці, Вінницька область) — перший у незалежній Україні Київський міський голова. Представник Президента України в Києві — голова Київської міської державної адміністрації (1993—1994), голова Київської міської державної адміністрації (1995–1996), голова Київської міської ради (1994—1997), Київський міський голова — голова Київської міської ради (1997–1998). Член Ревізійної Комісії КПУ в 1990–1991 р. Народний депутат України ІІІ скликання (1998–2002).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 21 січня 1950 року в селі Чернівці (від 1990 року — селище міського типу та районний центр, Вінницька область, нині Україна, тоді Могилів-Подільський район, Вінницька область, УРСР, СРСР).

Освіта[ред.ред. код]

Кар'єра[ред.ред. код]

  • У 1973–1975 роках служив у Радянській армії. Член КПРС з 1975 року.
  • 1975–1980 — інженер-конструктор, завод «Арсенал»
  • 1980–1985 — інструктор, завідувач організаційного відділу Печерського райкому компартії України в місті Києві
  • 1985–1988 — інструктор, завідувач сектору відділу організаційно-партійної роботи Київського міського комітету КПУ
  • червень—грудень 1988 — 2-й секретар Печерського районного комітету КПУ міста Києва
  • грудень 1988 — 1991 — 1-й секретар Печерського районного комітету КПУ міста Києва
  • 1990–1991 — заступник голови ревізійної комісії КПУ
  • Квітень 1990 — 1992 — голова Печерської районної ради народних депутатів
  • 1990–1994 — депутат Київської міської ради
  • Січень 1991 — 1992 — голова Печерського районного виконавчого комітету
  • Квітень 1992 — квітень 1993 — представник Президента України в Печерському районі міста Києва
  • 29 квітня 1993 — 10 липня 1994 — представник Президента України в місті Києві — голова Київської міської державної адміністрації
  • 10 липня 1994 — 12 червня 1997 — голова Київської міської ради
  • 10 липня 1994 — 10 липня 1995 — голова виконавчого комітету Київської міської ради
  • 10 липня 1995 — 19 липня 1996 — голова Київської міської державної адміністрації
  • 12 червня 1997 — 12 травня 1998 — Київський міський голова — голова Київської міської ради
  • Травень 1998 — травень 2002 — народний депутат України

Політична діяльність[ред.ред. код]

Мер Києва[ред.ред. код]

Наприкінці квітня 1993 року Президент України Леонід Кравчук своїм указом звільнив із займаної посади тодішнього представника Президента в місті Києві Івана Салія та призначив на цю посаду Леоніда Косаківського, що обіймав перед цим посаду представника Президента України в Печерському районі міста Києва.

Напередодні призначення, 20 квітня 1993 року, на засіданні Київради розглядалося питання про узгодження кандидатури Леоніда Косаківського на посаду представника Президента в місті. Під час голосування його кандидатуру підтримали 110 депутатів (головним чином представники соціалістів та комуністів) — практично половина з 222 депутатів, що взяли участь у голосуванні, натомість проти виступило 105 депутатів (націонал-демократи): кандидатура не була узгоджена, але так само не було прийнято й ніякого іншого рішення з зазначеного питання, що було характерним для тодішнього складу Київської міської ради.

Беручи до уваги неспроможність ради ухвалити рішення із зазначеного питання, спираючись на положення ч. 4 ст. 2 чинного на той момент Закону України «Про Представника Президента України», якими главі держави, у разі, якщо в двотижневий строк після надходження пропозиції щодо кандидатури на посаду представника Президента Радою не прийнято будь-якого рішення з цього питання, надавалося право призначати свого Представника на власний вибір, Президент України Леонід Кравчук 29 квітня 1993 року призначив на цю посаду Леоніда Косаківського. Це викликало незадоволення фракцій «Народного руху України» і «Демократичного блоку», оскільки він у них асоціювався з лівими партіями.

Тим не менш, після призначення Представником Президента України в столиці Леоніда Косаківського відносини між міською державною адміністрацією та міською радою та її головою Василем Нестеренком набули більш цивілізованих рис, ніж це було за часів попередника Косаківського — Івана Салія. Тоді стосунки між представницькою та виконавчою гілками влади в Києві носили переважно конфронтаційний характер: депутати постійно порушували питання про звільнення Салія, протестували проти перевищення ним своїх повноважень. Зважаючи на ситуацію, Президент Леонід Кравчук змушений був навіть видати 2 грудня 1992 року розпорядження № 193/92-рп «Про створення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією», що стало однією з вагомих причин звільнення Івана Салія 12 квітня 1993 року з займаної посади.

З приходом Косаківського справи налагодилися не одразу, проте, загалом, за пізнішими свідченнями Василя Нестеренка та самого Косаківського, їхні контакти вдавалось втримувати в такому робочому стані, який не заважав загальній справі. За період їхньої спільної роботи було прийнято чимало рішень, які дозволили розв'язати нагальні проблеми міста, подолати соціально-економічну кризу, започаткувати нові підходи в роботі, програми, які діють і визначають розвиток Києва дотепер.

Після ухвалення Верховною Радою України 3 лютого 1994 року закону «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», відповідно до якого замість місцевої державної адміністрації виконавча влада на місцях після виборів мала переходити виконавчим комітетам, які очолювалися головами місцевих рад, вибраними шляхом прямого голосування населенням, Леонід Косаківський виставив свою кандидатуру на посаду голови Київської міської ради. Вибори, що відбулися 26 червня 1994 року, не визначили переможця: Леонід Косаківський набрав 324 024 голоси (17,05% від загального числа виборців), Володимир Черняк — 294 194 (15,48%), а Іван Салій — 249 963 (13,15%). У другий тур вийшли Леонід Косаківський і голова Громадського об'єднання «Столиця», член «Народного руху України» Володимир Черняк. За підсумками голосування 10 липня 1994 року перемогу отримав Леонід Косаківський, за якого віддали свої голоси 549 904 виборці (29,59% від загального числа виборців, або 54,6% від тих, що взяли участь в голосуванні), проти — 450 036. Його опонент набрав 403 367 голосів (21,71%), проти — 596 573.

У той самий час серед 68 народних депутатів, обраних у Київраду, більшість мандатів отримали представники сил, опозиційних Леоніду Косаківському: Громадське об'єднання «Столиця» (38 мандатів) і «Вибір» (8 мандатів), яке очолив Іван Салій.

Досягнення на посаді[ред.ред. код]

Коли Леонід Косаківський очолив адміністрацію столиці, ситуація в Києві була важкою: з прилавків магазинів зникли товари першої необхідності. Масло й цукор відпускалися в обмеженій кількості лише по талонах. Місто щойно пережило страйк працівників міського пасажирського транспорту, відчувало великі проблеми з електропостачанням.

За період роботи Косаківського ситуацію в місті вдалося істотно виправити. За рахунок підписання угод із областями була налагоджена безперебійна поставка до Києва продовольчих товарів та скасовано талони. Також було підписано угоди про співробітництво з Національною академією наук, союзом промисловців і підприємців міста, радою ректорів, що мало практичні наслідки для міста. Окрім того, було відроджено Київський контрактовий ярмарок, вирішено проблему забезпечення киян домашніми телефонами, виведено з критичного стану міський транспорт. Адміністрація Косаківського розробила пакет спільних програм із заводом «Південмаш», Львівським автобусним заводом та Київським авіазаводом щодо виробництва вітчизняних міських автобусів та тролейбусів, налагодила їхній капітальний ремонт.

6 листопада 1993 року було презентовано тролейбус, вироблений у місті. У період з 1993 до 1995 року міська влада придбала 376 автобусів, 102 тролейбуси, 15 вагонів метро, 240 двигунів для автобусів. Будувалися нові тролейбусні й трамвайні лінії, відкривалися автобусні маршрути. Також була затверджена й взята до реалізації програма розвитку Київського метро до 2010 року (вже в 1994 році ввели в дію дві нові станції метрополітену — «Позняки» і «Харківську»).

Міською адміністрацією була утворена холдингова компанія «Київміськбуд». Також було ухвалене рішення про початок реконструкції старого житлового фонду міста. Після рішення міськвиконкому від 21 березня 1995 року започаткована програма будівництва житла за рахунок коштів населення, реалізація якої в наступні роки призвела до значних змін у сфері житлового будівництва.

Загалом у 1993–1995 роках у столиці введено в експлуатацію чимало нових квартир, що дало змогу поліпшити житлові умови 44,9 тис. сімей або 217,4 тис. осіб. Уведено в експлуатацію 13 шкіл і 5 прибудов до них, здано 22 дитячих садка на 6070 місць. Житла для черговиків та соціальних об'єктів вводилося більше, ніж наступними складами адміністрацій[2].

Приділялося багато уваги роботі з ветеранами, була розпочата реалізація великої кількості соціальних програм, зокрема, «Турбота», що діють дотепер. Починаючи з 1993 року вперше київські діти почали оздоровлюватися за рахунок міського бюджету, а ветеранам війни до Дня Перемоги стали виплачувати матеріальну допомогу, що згодом поширилося на всю територію України.

За мобілізацією прибутків Київ посідав провідне місце в державі, віддаючи 60% із них на дотацію інших регіонів країни. За рівнем зарплати столиця займала перше місце в Україні, а за рівнем цін — лише шосте. Майже половина всіх іноземних інвестицій у економіку держави припадала на столицю. У Києві в 1995 році в розрахунку на 1000 жителів здано в експлуатацію 148,4 м² загальної площі жилих будинків (без індивідуальних забудовників), у той час як в Україні — 87,8 м². Частка столичних новобудов у загальнодержавному масштабі збільшилась з 9,4% в 1990–1992 роках до 12,3% за період з 1993 по 1995 рік. За більшістю соціально-економічних показників Київ посідав перші рядки в країні, випереджаючи інші регіони. У 1995 році пройшов перший земельний аукціон, а нежитлові приміщення в оренду почали надаватися на конкурсній основі.

Визнанням стабільності стану справ у місті стало прийняття в 1996 році за зверненням Леоніда Косаківського (ще до його звільнення) рішення про визначення Києва місцем проведення в 1998 році загальних зборів Європейського банку реконструкції й розвитку.

Окрім всього, у ці роки Києву було повернуто його історичний герб. У 1996 році відтворили знищений у 1920-ті роки минулого століття пам'ятник княгині Ользі. Місту були повернуті імена Сергія Лифаря, Володимира Горовиця. Також було прийнято рішення про початок відновлення церкви Богородиці Пирогощої, Михайлівського й Успенського соборів, незадовго після чого на них одразу розпочалися відновлювальні роботи. У 1993 році на Михайлівській площі встановлено пам'ятний знак жертвам Голодомору, а в 1994 році відкрито меморіальний комплекс у Биківні. Також за час правління Косаківського були побудовані Співоче поле, дитяча академія мистецтв.

Криза[ред.ред. код]

Водночас із виборами голови Київради готувалися і вибори Президента України, в яких головними претендентами були Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Леонід Косаківський під час виборчої кампанії активно підтримував кандидатуру першого. Його підтримка Леоніда Кравчука вплинула на остаточні результати президентських виборів у Києві, де Кравчук, набравши 59,7% голосів, упевнено випередив свого опонента (35,6%). Враховуючи концентрацію в Києві великої кількості виборців, різниця в 25% могла виявитися вирішальною при підрахунку голосів по загальнодержавному округу.

Після обрання головою Київської міської ради Леонід Косаківський зіткнувся з труднощами у взаєминах з опозиційно налаштованими депутатами міськради. Найбільшого загострення вони набули після призначення Леонідом Косаківським членів виконкому своїм власним рішенням. Це призвело до того, що опозиційні депутати Київради звернулися до Верховної Ради України з проханням про звільнення Леоніда Косаківського з посади. Однак результату це звернення не дало, оскільки норми тодішнього українського законодавства були на стороні Косаківського: стаття 3 чинного на той час Закону України «Про формування місцевих органів влади й самоврядування» визначала:

« Персональний склад виконавчого комітету пропонується головою відповідної Ради й затверджується Радою. »

Як аргументував тоді в численних інтерв'ю свої дії Леонід Косаківський, він вніс кандидатури всіх сімнадцяти членів виконкому. Депутати пропустили лише шестеро членів, голосування по інших постійно зривалося. Що робити в ситуації, коли депутати протягом відведеного законодавством строку так і не змогли сформувати виконком, закон не передбачав. Леонід Косаківський звернувся з листом до Верховної Ради, висловивши прохання роз'яснити, як діяти в умовах, коли місту загрожував параліч влади. Голова постійної Комісії Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності Рад і самоврядування роз'яснив йому, що він має право сформувати виконком до врегулювання зазначеної проблеми в законодавчому порядку. 11 жовтня 1994 року Леонід Косаківський підписав відповідне розпорядження. Пізніше, 26 червня 1995 року, на сесії голосуванням було прийнято рішення, що повністю розв'язало проблему:

« Підтвердити правомочність виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів у персональному складі, сформованому розпорядженням голови Київради № 179 від 11.10.94 р. »

У липні 1995 року в результаті створення системи органів місцевих державних адміністрацій (відповідно до Конституційного договору, підписаного 8 червня 1995 року) Президент України Леонід Кучма своїм указом від 10 липня 1995 року призначив Леоніда Косаківського головою Київської міської державної адміністрації.

У той час відносини між Леонідом Косаківським і депутатами Київради значно ускладнилися, що було пов'язано не в останню чергу з питаннями міського бюджету на 1996 рік. Його проект був вчасно поданий на розгляд депутатів міською державною адміністрацією наприкінці 1995 року, але міські народні обранці так і не змогли (як того вимагав закон) ухвалити відповідне рішення. Щоб відвести фінансову кризу, як пояснював тоді свій вчинок Леонід Косаківський, він удався до застосування частини 3 статті 31 Закону України «Про бюджетну систему України», у якій говориться:

« У разі, коли Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів не затвердять бюджет до 30 грудня року, що передує тому, на який складено бюджет, чинності набирають показники бюджету, поданого на затвердження Урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими органами Рад народних депутатів. »

Таким чином було підписано розпорядження про введення в дію показників бюджету, поданого адміністрацією на розгляд ради.

У цей же період виникає і конфлікт із урядом, причинами якого була відмова міської влади передати з балансу міста на баланс держави низку об'єктів комунальної власності, зокрема, палац «Україна», дати дозвіл на його реконструкцію[3], а також протидія будівництву будинку на вулиці Десятинній, 10[4], висотного будинку на схилах Дніпра по вулиці Михайла Грушевського, 9-а та наданні квартир урядовцям[5] тощо.

Усі ці фактори зрештою призвели до того, що 21 травня 1996 року Кабінет Міністрів України видав постанову № 540 «Про роботу Київської міської державної адміністрації по забезпеченню реалізації соціально-економічної політики Президента України і програми діяльності Кабінету Міністрів України», де ставилося питання про звільнення Леоніда Косаківського з посади голови КМДА за допущені порушення чинного законодавства і недоліки в керівництві адміністрацією.

На засіданні Кабінету Міністрів з доповіддю виступив віце-прем'єр Іван Курас, який оцінив роботу Косаківського як незадовільну і рекомендував звернутися до Президента з проханням звільнити його з посади голови адміністрації. За наполяганням тодішнього Прем'єр-міністра України Євгена Марчука остаточне рішення прийнято не було, оскільки Леонід Косаківський не був присутній на засіданні (знаходився в лікарні), а відтак не міг представити свої аргументи.

Окрім того, представники Кабінету Міністрів звинуватили окремих заступників голови Київської міської державної адміністрації в протидії роботі комісії, зокрема в страйках. Трьох із них — Г. Артюх, В. Ковтуна та М. Ламбуцького — було звільнено з посад із формулюваннями «за порушення Закону про державну службу»[6].

Реакція Президента не забарилася: вже 22 травня 1996 року Леонід Кучма видав указ № 366/96 «Про призначення виконуючим обов'язки голови Київської міської держадміністрації Омельченка Олександра Олександровича».

У відповідь на ці події, у Києві було створено Громадянський комітет із захисту конституційних прав Леоніда Косаківського[7], а на адресу Президента України і Голови Верховної Ради почали надходити і друкувалися в пресі[8] численні звернення відомих людей, ветеранських, громадських і профспілкових організацій, трудових колективів на підтримку Косаківського. У рамках протестних акцій відбулося і пікетування представниками молодіжних організацій будинку уряду. Але на прохання самого Косаківського, який волів розв'язати конфлікт винятково правовим шляхом, ці масові акції було згорнуто[9].

Відставка[ред.ред. код]

19 липня 1996 року Президент України Леонід Кучма за поданням Кабінету Міністрів України і відповідно до частини четвертої статті 118 Конституції України, частини першої статті 30 Закону України «Про державну службу» і пункту 1 статті 41 Кодексу законів про працю України своїм указом № 591/96 звільнив Леоніда Косаківського з посади голови Київської міської державної адміністрації.

Тим не менш, Косаківський лишався міським головою Києва та головою Київської міської ради, але й там ситуація була неспокійною. Довідка відділу з питань діяльності рад секретаріату Верховної Ради України, що спеціально досліджувала стан справ у Київрада|Київраді, зазнача́ла:

« Вивчення ситуації у Київраді свідчить про те, що причини протистояння криються у невдоволенні групи депутатів, які відносять себе до так званого демократичного блоку, результатами виборів голови міської ради. Це і стало причиною систематичного блокування частиною депутатів пропозицій голови ради щодо проведення пленарних засідань ради, формування її органів, розгляду питань, що належать до відання міської ради. Ця група депутатів, ігноруючи пленарні засідання Київради, що скликаються відповідно до закону її головою, грубо порушуючи законодавство, скликає натомість депутатські збори, розглядає на них питання, що належать до відання ради, та ухвалює відповідні рішення.

Так, 16 червня 1996 року депутатська більшість міської ради, скориставшись тимчасовою відсутністю голови ради Леоніда Косаківського (під час його хвороби), скликала збори депутатів і під виглядом пленарного засідання ради прийняла 8 рішень із різних питань місцевого самоврядування та обрала народного депутата України Володимира Бондаренка виконуючим обов'язки заступника голови Київради. Шевченківський районний суд міста Києва за заявою прокурора 17 вересня 1996 року встановив, що відбулося не пленарне засідання сесії Київської міської ради, а збори депутатів ради, до компетенції яких не входить прийняття від її імені рішень, оскільки згідно зі ст. 20 чинного на той час Закону України „Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве й регіональне самоврядування“ рада проводить свою роботу сесійно.
Прийняті на зборах депутатів рішення суд визнав незаконними і скасував їх. Проте депутати проігнорували рішення суду і на чолі з Володимиром Бондаренком продовжували скликати депутатські збори, називаючи їх пленарними засіданнями ради, та приймати від її імені рішення.

»

У жовтні 1996 року, внаслідок тривалої дестабілізації роботи міського представницького органу, між фракціями Київради, що виступали за й проти зняття з посади Леоніда Косаківського, розпочався переговорний процес, який, зрештою, жодних відчутних результатів не приніс.

У червні 1997 року, задля розв'язання кризи, Леонід Косаківський звернувся з офіційним поданням до парламенту із проханням призначити позачергові вибори депутатів Київради та Київського міського голови на жовтень 1997 року, але дане подання розглянуте не було. Натомість депутати Київради 26 червня 1997 року більшістю голосів в односторонньому порядку прийняли рішення про дострокове припинення повноважень Київського міського голови.

Незважаючи на подальші рішення Старокиївського районного суду Києва та Верховного суду України, які скасовували рішення Київради та повністю поновлювали Леоніда Косаківського на посаді, Президент Кучма та виконавчий апарат міста так і не допустили Косаківського до виконання обов'язків міського голови, застосувавши силу і заблокувавши за допомогою міліції на більш ніж 300 діб робочий кабінет мера міста. Не дали результату й протести з боку Ради Європи.

Причинами звільнення Леоніда Косаківського з посади Голови Київради були, перш за все, політичні обставини. Він був людиною, призначеною на посаду мера ще Леонідом Кравчуком, і саме він сприяв перемозі останнього на президентських виборах у Києві.

До того ж, у той період бурхливо обговорювалося питання про ухвалення «Закону про столицю», що мав визначити подальший статус Києва. Найвищий рейтинг серед київських політиків на той час мав саме Леонід Косаківський, що робило його найвірогіднішим претендентом на посаду мера Києва за наслідками виборів, які повинні були відбутися після ухвалення цього закону. Подібний розвиток подій не вписувався у плани Президента Леоніда Кучми.

Також значною причиною звільнення послужила можливість для уряду контролювати фінансові потоки Києва у період повної невизначеності з подальшим статусом столиці. Саме з цього питання виникали найбільші тертя між колишнім головою Київради і виконавчою владою. Сам Леонід Косаківський пояснював конфлікт з центральною владою своїм небажанням грати за правилами, що нав'язувалися оточенням Леоніда Кучми[10]. Зокрема широкого резонансу в пресі і політикумі навесні 1996 року набув виступ Леоніда Косаківського на нараді у Президента України 5 квітня 1996 року, де він відкрито виступив проти політики глави держави і його оточення відносно столиці України, і його емоційний виступ одразу після цієї зустрічі по місцевому телебаченню[11].

Остаточно конфлікт навколо відставки Леоніда Косаківського було вичерпано 1998 року. 14 січня 1998 року Верховна Рада прийняла закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», а згодом і окрему постанову щодо виборів міського голови Києва. Але 27 березня 1998 року Конституційний суд прийняв рішення про відміну прямих виборів Київського мера, які мали відбутися 29 березня того ж року разом із парламентськими виборами. Суд ухвалив таке рішення на підставі того, що на той час законодавчо не був визначений статус столиці. Сам Леонід Косаківський був впевнений у своїй перемозі і заявляв про свої можливості отримати 53 відсотки голосів виборців[12]. Косаківський вважав, що вибори були відмінені навмисно, аби не допустити його до влади, а ставленику Президента Олександрові Омельченку, на його думку, тоді ще бракувало необхідної для перемоги підтримки виборців.

Кампанія звинувачень[ред.ред. код]

В останні роки перебування Леоніда Косаківського при владі в Києві та згодом, після відставки, проти політика було розгорнуто кампанію, як потім з'ясувалося, фальшивих обвинувачень. У деяких ЗМІ, головним чином у газетах «Вечірній Київ» та «Киевские ведомости», часто з'являлася інформація з приводу нібито зловживань та порушень законодавства з боку Леоніда Косаківського.

Найчастіше на той час у пресі згадувалася назва телерадіокомпанії «Київ», що була утворена розпорядженням Леоніда Косаківського влітку 1995 року та активно підтримувала його на посаді мера. На початку свого існування компанія отримала від Косаківського комплект апаратури, котрий до того належав Київській міській державній адміністрації, відтак замовні статті стверджували, начебто це був корупційний крок. Також у пресі підігрівалися чутки про нібито наявність у Косаківського президентських амбіцій[13]. Окрім того, з'являлися повідомлення, пов'язані з наданням квартир працівникам міської адміністрації, протидією в наданні земельних ділянок, зокрема, американсько-канадській компанії «Генерація ЛТД»[14], витрачанням коштів міста на будівництво квартир для моряків ВМС України в Севастополі тощо.

У той самий час, в інших виданнях, таких як «Сільські вісті»[15], «Правда Украины», «Демократична Україна», «Профспілкова газета» та в передачах по радіо та на телебаченні, було розгорнуто контркампанію по переконанню киян у безпідставності подібних закидів, а на адресу авторів замовних публікацій лунали звинувачення в розв'язуванні цілеспрямованої кампанії по дискредитації мера столиці. На сторінках деяких закордонних газет ці події були названі змовою проти Косаківського бізнес-компаній та окремих політиків, що не отримали від мера земельних ділянок та були незадоволені його діяльністю[16].

21 травня 1996 року Кабінет Міністрів України в п. 8 постанови № 540, що стосувалася діяльності Київської міської державної адміністрації, доручив МВС України перевірити достовірність опублікованих у пресі матеріалів щодо зловживань із боку голови КМДА Леоніда Косаківського та проінформувати Кабінет Міністрів про результати перевірки. Розслідування МВС не підтвердило фактів порушень з боку Леоніда Косаківського, котрі інкримінувалися йому в ЗМІ. Окремі видавництва вимушені були на підставі рішень судів принести вибачення та надрукувати спростування своїх публікацій.

Серед окремих аналітиків побутувала також думка, що уся звинувачувальна кампанія в пресі та штучно розіграна тема начебто президентських амбіцій Леоніда Косаківського мали за мету підштовхнути Леоніда Кучму до рішення про відставку Леоніда Косаківського та виправдати такі дії в очах громадськості.

Народний депутат України[ред.ред. код]

30 березня 1998 року Леоніда Косаківського обрано народним депутатом України по 223-му виборчому округу міста Києва. У парламенті Косаківський входив до складу депутатських фракцій «Громада», «Батьківщина», а наприкінці депутатської каденції перейшов до статусу позафракційного. Був членом партії «Батьківщина»[17]. За час роботи у Верховній Раді України був членом Комітету з питань бюджету. Виступив автором і співавтором 53 проектів законодавчих актів, вніс понад 300 поправок до проектів законів, виступав на сесіях парламенту 258 разів.

Вибори Київського міського голови 2002 року[ред.ред. код]

У 2002 році Леонід Косаківський був зареєстрований кандидатом на посаду Київського міського голови як незалежний претендент — його кандидатуру на цю посаду висунули збори виборців за місцем проживання в усіх десяти районах міста й ряд трудових колективів. Серед кандидатів на посаду також були чинний на той час міський голова Олександр Омельченко, а також такі відомі політики як Іван Салій, Григорій Омельченко, Віктор Чайка та інші.

Напередодні самих виборів група претендентів на посаду мера виступила з заявою про відсутність рівних умов для кандидатів, а декотрі з них подали позови до суду. Леонід Косаківський 27 березня 2002 року на знак протесту, мотивуючи тим, що не хоче брати участь у фарсі замість виборів, зняв свою кандидатуру[18]. У спеціальній заяві Косаківського для преси з цього приводу[19] було сказано, що «у столиці відбувається імітація виборчого процесу», а «виборча кампанія по виборам мера в Києві так і не почалася». Також у заяві Косаківський наводив приклади застосовування адміністративного ресурсу, грубих порушень виборчого законодавства, з якими зіштовхнулися всі кандидати, за винятком одного — чинного мера: у місцевих газетах, для прикладу, не були розміщені програми й біографії претендентів, жоден з міських телеканалів так і не виділив їм ефірного часу, обмежилися лише більш ніж скромним радіоефіром — 26 березня, за чотири дні до виборів, кандидати одержали на київському радіо лише по три хвилини для виступу.

Іван Салій на тих виборах також вирішив зняти свою кандидатуру, але з інших міркувань — на користь Олександра Омельченка, за якого в результаті проголосувало майже 740 тисяч виборців (64%) з 1 млн. 177 тисяч.

Постпарламентський період[ред.ред. код]

За цей час відомості в ЗМІ щодо роду занять Леоніда Косаківського доволі скупі.

5 квітня 2003 року інформагентства розповсюдили повідомлення президентської прес-служби про нібито призначення Леоніда Косаківського заступником глави адміністрації Президента України, але ближче до обіду вони були відкликані. Про цю історію згодом розповів сам Косаківський[20], пояснюючи її діями Олександра Омельченка (причетність Олександра Омельченка до цього потім підтвердив і Іван Салій[21]) та особистим ставленням Леоніда Кучми за його неоднозначну оцінку в книзі «Переворот на Крещатике» і політичну позицію в минулому. Річ у тім, що, згідно зі статтею 20 Закону України «Про статус народного депутата України», після закінчення строку повноважень народного депутата йому має бути надана попередня або рівноцінна робота (посада). Оскільки остання посада, з якої Леоніда Косаківського було обрано до парламенту, була виборна посада Київського міського голови, яка передбачає особливий порядок її заміщення, то йому мала бути за його згодою надана рівноцінна робота[22]. Але ця вимога Закону стосовно нього виконана не була.

У квітні 2006 року увійти до власної команди і стати його заступником Леоніду Косаківському запропонував новообраний київський міський голова Леонід Черновецький, але Косаківський цю пропозицію відхилив[23].

У цей час ніяких посад в органах державної влади Леонід Косаківський не обіймає та перебуває в резерві Головдержслужби. Виступає незалежним експертом з питань місцевого самоврядування й державного будівництва, бюджетної політики, займається громадською діяльністю, політичним консультуванням, дослідженнями історії Києва, виступає зі статтями у ЗМІ та доповідями й лекціями[24].

Цікавим фактом є те, що Леонід Косаківський і досі вважає себе законним мером столиці України. Пояснює таку свою позицію він тим, що суди усіх інстанцій — включно з Верховним Судом України — у своїх постановах визнали незаконність дій депутатського корпусу Київради у 1997 році, проте рішення судів виконане так і не було[25].

Родина[ред.ред. код]

Публікації[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Киевский регион. — 2002. — 28 березня — 3 квітня. — С. 6.
  2. Вопреки реальным нуждам киевлян // Киевский регион. — 2004. — 26 февраля — 3 марта. (рос.)
  3. Як реконструювали «Украіну». Фрагмент виступу голови Тимчасової слідчої комісії про результати перевірки законності виділення і використання коштів на капітальний ремонт Палацу культури «Україна» Євгена Смірнова на сесії Верховної Ради України // Голос України. — 1998 — 20 січня.
  4. Окно для Президента // Всеукраинские ведомости. — 1998. — 5 января. (рос.)
  5. «Дело» Леонида Косаковского стряпалось по запискам… Валерия Пустовойтенко? // Киевские ведомости. — 1998. — 6 января. (рос.)
  6. После «убийства» // Зеркало недели. — 1996.  № 21. — 24—31 мая. (рос.) Архівовано з першоджерела 26 травня 2014.
  7. Розправа з київським мером вигідна владі і криміналітету? // Сільські вісті. — 1996. — 14 червня.
  8. Хрещата долина. — 1996. — 1 червня.
  9. Косаковский Л. Г. Переворот на Крещатике. — Ч. 1. — К. : [б. и.], 1998. — С. 133—139. (рос.)
  10. Леонід Косаківський: «Я не працюю за законами цієї зграї» // Політика. — 1997. — червень.
  11. Мостовой В. Леонид Косаковский: «Я не мог согласиться с неуважительным отношением к Киеву и киевлянам» // Зеркало недели. — 1996. — № 16. — 19—26 апреля. (рос.) Архівовано з першоджерела 26 травня 2014.
  12. Агентство моделювання ситуацій
  13. Дорога к президентству или феномен Леонида Косаковского // Киевские ведомости. 1995. — 10 июня. (рос.)
  14. Бульвар, где разбиваются проекты // Киевские ведомости. — 1995. — 14 декабря. (рос.)
  15. Любов не вимагає доносів // Сільські вісті. — 1996. — 14 травня.
  16. Вороги біля воріт. Змова, щоб примусити мера Києва залишити свою посаду // Eastern Economist» (Канада). — 1996. — 13 травня.
  17. Інтернет конференція: Леонід Григорович Косаківський, перший мер м. Києва
  18. С сегодняшнего дня на пост столичного градоначальника претендует только 13 кандидатов // Подробности. Интер. — 2002. — 27 марта. (рос.)
  19. Печенова О. Самоотвод ради перспективы // Киевские ведомости. — 2002. — 28 марта. (рос.) Архівовано з першоджерела 14 липня 2012.
  20. Как Леонид Данилович обиделся на Леонида Григорьевича // Інформаційно-аналітичний сервіс столиці України. — 2005. — 2 лютого. (рос.)
  21. Інтернет-конференція Івана Салія
  22. Леонид Косаковский: «Омельченко пришел к власти в Киеве абсолютно незаконно» (рос.)
  23. Касьянова И. Первая сотка Черновецкого // Газета по-киевски. — 2006. — 27 июля. (рос.) Архівовано з першоджерела 26 травня 2014.
  24. Інформаційно-аналітичний сервер столиці України (рос.)
  25. «Киевские Ведомости»: Вернем Леню Первого

Офіційні документи[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]