Котляревський Нестор Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нестор Котляревський
N A Kotlyarevsky.jpg
Народився 21 січня (2 лютого) 1863(1863-02-02)
Москва
Помер 12 травня 1925(1925-05-12) (62 роки)
Ленінград
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union (1936–1955).svg СРСР
Національність українець
Діяльність історик, викладач
Alma mater Московський державний університет імені Ломоносова
Володіє мовами російська[1]
Заклад Московський державний університет імені Ломоносова
Членство Петербурзька академія наук
Головував Інститут російської літератури РАН
Конфесія православ'я
Рід Котляревські
Батько Олександр Котляревський

Котляревський Нестор Олександрович (*21 січня (2 лютого) 1863(18630202) — †12 травня 1925) — український історик, викладач, очільник Пушкінського Дому.

Життєпис[ред. | ред. код]

Син відомого українського філолога-славіста Олександра Котляревського вихідця з полтавської шляхти, уродженця м. Кременчука, тепер Полтавської області. Після переїзду з батьком до м. Дерпта (тепер м. Тарту, Естонія) відвідував німецьку школу до 1872 року. До 1875 року перебував за кордоном Російської імперії, зокрема в Неаполі, Римі, Празі.

Потім переїхав до Києва, навчався в 2-й Київській гімназії, а взимку 1877/78 року переведений у Колегію Павла Ґалаґана. У 1881–1885 роках — студент історико-філологічного факультету Московського університету, далі до 1889 року продовжував освіту в Сорбоннському університеті (м. Париж, Франція). З 1894 року — викладач історії зарубіжної літератури на Бестужевських вищих жіночих курсах у Санкт-Петербурзі. З наступного року читав лекції в Імператорському Олександрівському ліцеї, на історико-філологічних курсах Раєва, у Військово-юридичній академії. Досліджував біографію та творчість М. Гоголя.

У 1905 році разом з російським істориком В. Богучарським заснував літературно-громадський гурток ім. О. Герцена. З 1906 року — почесний академік, з 1909 року — ординарний академік Імператорської академії наук у Санкт-Петербурзі. З зими 1908/09 років керував імператорською Александринською драматичною трупою. Від 1910 року до кінця життя очолював Пушкінський Дім (тепер — Інститут російської літератури Російської академії наук), став його першим директором.

Від 1920 р. — викладач «першої категорії» Інституту історії мистецтв, з 1922 р. — його почесний член. Цього ж року виїхав за кордон. У 1924 р. повернувся в СРСР. Самовіддано боронив фонди Пушкінського Дому від шкоди, завданої тогоріч осінньою повінню.

Твори[ред. | ред. код]

Автор праць з історії російської та західноєвропейської літератури першої половини XIX ст. (епоха сентименталізму та романтизму):

  • «Нариси новітньої російської літератури. Поезія гніву й скорботи» (1890 рік);
  • «М. Ю. Лермонтов. Особистість поета і його твори» (1891 рік);
  • «Пам'яті Є. А. Баратинського» (1895 рік);
  • «М. В. Гоголь. Нарис з історії російської повісті та драми» (1903 рік);
  • «Старовинні портрети» (1907 рік);
  • «Нариси з історії громадських настроїв у Росії в 60-х рр. минулого століття» (1910–1914 роки);
  • «Світова скорбота наприкінці XVIII — на початку XIX ст.» (1914 рік);
  • «Народ і найвищі культурні цінності» (1917 рік);
  • «Пушкін як історична особистість» (1925 рік).

В окремих працях звертався до питання історії української літератури й культури, українсько-російських літературних взаємин.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.