Котовський Григорій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

У Вікіпедії є статті про інших людей з прізвищем Котовський.

Григорій Іванович Котовський
Kotovsky.jpg
Народився 12 (24) червня 1881(1881-06-24)
Ганчешти, Кишинівський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія
Помер 6 серпня 1925(1925-08-06) (44 роки)
р. Чабанка, нині смт Чорноморське, Лиманський район, Одеська область, Україна
Приналежність Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Russian SFSR.svg РРФСР
Flag of the Ukrainian SSR 1919.png УСРР
СРСР СРСР
Рід військ кавалерія
Роки служби 19171925
Звання Комкор
Командування 17-та Кавказька дивізія,
2-й кавалерійський корпус[ru]
Війни/битви Перша світова війна,
Громадянська війна,
Радянсько-польська війна
Нагороди
Георгіївський хрест 4 ступеня
Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора Орден Червоного Прапора
Почесна революційна зброя

Григо́рій Іва́нович Кото́вський (12 [24] червня 1881(18810624), Ганчешти, нині Хинчешти6 серпня 1925, радгосп р. Чабанка, нині смт Чорноморське, Лиманського району Одеської області) — революціонер, кримінальний злочинець та політв'язень Російської імперії, український червоний козак та отаман, радянський військовий, громадський та політичний діяч, командир червоноармійських загонів та з'єднань у період громадянської війни 1917–1922 років (комкор), більшовик, безпосередній учасник "червоного терору" на території України. Зробив стрімку (типову[джерело?] для багатьох радянських керівників того часу) кар'єру від простого безробітного, судимого за кримінальні злочини, до радянського керівника високого рівня — члена Союзного, Українського та Молдавського Центрального Виконавчого Комітету, члена Реввійськради СРСР.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Народився в м. Ганчешти (Кишинівський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія, нині — м. Хинчешти, Молдова) у сім'ї заводського механіка. За соціальним походженням — міщанин міста Балти Подільської губернії. У два роки він втратив матір, а в шістнадцять — батька. Від природи був заїкою.

Закінчив сільськогосподарське училище, працював помічником управляючого і управляючим маєтком.

За фінансові махінації та непорядну поведінку Котовського двічі арештовували: першого разу — 1902, вдруге — 1903 року. Від початку 1904 року перебував на нелегальному становищі, очолював невелику групу есерівських бойовиків, що займалася пограбуваннями. 1905 року разом з «бойовою» групою розірвав стосунки з есерами і розширив масштаби грабіжництва[1].

Під час російсько-японської війни в 1904 році не з'явився на призовний пункт. У 1905 році його заарештували за ухиляння від військової служби та направили в 19-й Костромський піхотний полк Російської Імператорської армії, що квартирував на той час у Житомирі. Незабаром Котовський дезертирував звідти і організував загін бойовиків, на чолі якого коїв розбійницькі напади на маєтки, установи, заможних громадян Бессарабської губернії. Селяни надавали загону Котовського допомогу, переховували його від жандармів, постачали продуктами, одягом, зброєю. Завдяки цьому загін тривалий час залишався невловимим, про зухвалість скоєних ним нападів ходили легенди.

У 1907 році Котовського заарештовано й засуджено до 12 років каторги, направлено до Нерчинська (нині місто Забайкальського краю, РФ), де він працював на будівництві Амурської залізничної магістралі. Втік із Нерчинська в лютому 1913 року, вбивши двох конвоїрів. Переховувався, працюючи вантажником, чорноробом.

На початку 1915 року Котовський сформував нову «бойову» групу і разом з нею займався грабіжництвом у Бессарабії. 1916 року його група здійснила напад на арештантський вагон і звільнила засуджених, які там утримувалися, після цього чисельність групи збільшилася до 30 осіб. «Бойовий загін» Котовського під приводом «повернення народові того, що в народу було відібрано» здійснював зухвалі напади і грабував майно та власність заможних мешканців Одеси. Сам Котовський, як писали одеські журналісти, жив у найдорожчих готелях міста. Того ж року він був арештований і на суді переконував присяжних, що грабував із ідейних мотивів. Однак присяжні визнали його винним і засудили до страти. Через протести невдоволених рішенням суду та втручання дружини командувача Південно-Західним фронтом генерала Олексія Брусилова, до якої Котовський надіслав листа з оповіддю про свою долю, вирок замінили на довічну каторгу. Сидячи в одеській в'язниці, написав автобіографію (сповнену вірою у свою винятковість)[1].

Громадянська війна[ред.ред. код]

У травні 1917 року Котовського умовно звільняють та направляють до Дієвої армії Російської імперії — на Румунський фронт Першої світової війни. Там його вибирають членом революційного полкового комітету 136-го Таганрозького піхотного полку. У листопаді 1917 року Котовський примкнув до лівих есерів, та згодом був обраний членом революційного комітету 6-ї російської армії.

У січні — березні 1918 року Котовський очолює Тираспольський загін збройних сил Одеської Радянської Республіки. В 1918 році за допомогою більшовицького підпілля здійснив кілька пограбувань у Одесі, зокрема фінансових установ Добровольчої армії. Від липня 1919 року — комбриг 45-ї стрілецької дивізії[ru]. Під командуванням Йони Якіра брав участь у переході угруповання червоних військ від Дністра до Житомира.

З листопада 1919 року в складі 45-ї дивізії РСЧА брав участь у обороні Петрограду від білогвардійців. З січня 1920 року командував кавалерійською бригадою під час боїв на Кавказі, а потім — в Україні та на радянсько-польському фронті. У квітні 1920 року вступив до РКП(б). З грудня 1920 року Котовський командував 17-ю Кавказькою дивізією[1].

1921 року командував кавалерійськими частинами, що брали участь у придушенні селянських повстань в Україні та під Тамбовом. У вересні 1921 року Котовського призначили начальником 9-ї кавалерійської дивізії, у жовтні 1922 року — командиром 2-го кавалерійського корпусу[ru].

17 листопада 1921 року, на чолі 9-ї кавалерійської дивізії взяв безпосередню участь у Битві під Базаром, в якій більшовики завдали поразки Волинській групі Армії Української Народної Республіки (командувач — генерал-хорунжий Юрій Тютюнник).

Після війни[ред.ред. код]

Після громадянської війни був членом Всеросійського ЦВК. 1925 року — голова ревізійної комісії Центрального управління промрадгоспами. Один із ініціаторів створення Молдавської Автономної СРР у складі Української СРР[1].

Тіло Котовського після вбивства

6 серпня 1925 року, під час відпочинку в радгоспі Чебанка (нині смт Чорноморське, Лиманський район, Одеська область, Україна, тоді Антоно-Кодинцівський район, Одеська округа, Українська СРР, СРСР), комкор Григорій Котовський був застрелений своїм знайомим Мейером Зайдером, на прізвисько «Майорчик». Мотивація вбивства не з'ясована. Убивця був схоплений, але потім звільнений від покарання й невдовзі несподівано загинув. За однією з версій, Котовського вбили співробітники ДПУ, коли встановили, що він продовжував підтримувати зв'язки з одеськими бандами злочинців[1].

Переконання[ред.ред. код]

Існують свідчення, що нібито полонених, які зверталися до нього українською, Котовський відправляв на розстріл, кажучи, що «там тебе зрозуміють»[2]. Разом з тим не слід з цього робити великі узагальнення, адже є чимало даних, що в створених ним військових формуваннях, які згодом ввійшли до складу РСЧА переважну частину особового складу складали українці. Можливо справа зовсім не в українській мові, як це видається автору спогадів, а в тому, що полонені вели себе занадто нахабно чи ще в якихось обставинах, ним не згаданих.

Нагороди[ред.ред. код]

Котовський нагороджений Георгіївським хрестом[3] трьома орденами Червоного Прапора і Почесною революційною зброєю — інкрустованою кавалерійською шашкою.

Сім'я[ред.ред. код]

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Після смерті, тіло Котовського було забальзамоване й покладене в мавзолеї в м. Подільську (нині Одеської області). За румунської окупації 1941—1944 років мавзолей зруйнували, у повоєнні часи відновили. Саме місто в 1936—2016 році мало назву Котовськ, а на час смерті діяча називалося Бірзула.

Радянська пропаганда зробила з Котовського символ героя громадянської війни 1918—1922 років. Про нього було знято фільм «Котовський» (вийшов на екрани 1942, режисер М. Мордвін). На його честь у СРСР було названо три міста. [1] У смт Красному Буського району Львівської області існувала площа Котовського, де 1980 року йому було встановлено пам'ятник (скульптор Олександр Пилєв, архітектор Анатолій Консулов[4]/

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Котовського Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію[5].

Топоніміка[ред.ред. код]

За радянських часів на честь Котовського було названо чимало вулиць у різних населених пунктах. Нині за межами України, а також на окупованих територіях України, у більшості випадків ці назви збереглися.

Чинні назви вулиць:

Вулиці Котовського існували в багатьох населених пунктах України: Балта, Бердичів, Вознесенськ, Жмеринка, Київ, Мукачеве, Сарни, Скадовськ, Узин, Житомир, Тростянець.

Пам'ятники[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Васильєв, 2008, с. 568.
  2. Файзулін Ярослав. Кривавий Базар // Тиждень. — 2011. — № 48 (213). — 24 листопада.
  3. Бурда Эдуард. Котовский — кто он? // Агентство Политических Новостей. — 2012. — 25 февраля. (рос.)
  4. Памятники истории и культуры Украинской ССР. — Киев : Наукова думка, 1987. — 323 с. (рос.)
  5. Підстава: «Радянський військовий та політичний діяч, учасник встановлення радянської влади в Україні, командувач Тираспольського загону збройних сил Одеської Радянської Республіки (1918), член Всеросійського ЦВК, член Реввійськради СРСР».

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]