Коцюбинський Михайло Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Михайло Михайлович Коцюбинський
M-kotsjubynskyj.jpg
При народженні Коцюбинський Михайло Михайлович
Дата народження 5 (17) вересня 1864(1864-09-17)
Місце народження Вінниця
Дата смерті 12 (25) квітня 1913(1913-04-25) (48 років)
Місце смерті Чернігів
Національність українець
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів українська
Рід діяльності прозаїк, драматург
Роки активності: 18901913
Напрямок проза
Жанр повість, оповідання
kotsubinsky.org

Миха́йло Миха́йлович Коцюби́нський (*5 (17) вересня 1864(18640917), Вінниця — †12 (25) квітня 1913, Чернігів) — український письменник, громадський діяч, голова "Просвіти" в Чернігові.

Біографія[ред.ред. код]

Рідна садиба Коцюбинського у Вінниці, нині музей письменника

Народився 17 вересня 1864 у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, пив, через що часто змінював роботу [1]. Мати, Гликерія Максимівна Абаз, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу.

Невдовзі Коцюбинські мусили залишити Вінницю, переїхали жити на село, згодом — у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи (1875—1876), де він проявив себе старанним учнем.

Згодом навчався у духовному училищі у Шаргороді (1876—1880). Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоби привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т.Шевченка та Марка Вовчка справили на нього таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.

1881 — родина Коцюбинських повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886) помер батько. Відповідальність за родину з 4 осіб лягла на плечі Михайла. У 1886–1889 він заробляв приватними уроками і продовжував самоосвіту, а 1891-го, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював репетитором.

Займав активну громадянську позицію, пропагував революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Дебютний літературний твір «Андрій Соловко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) критика оцінила вельми скептично. Один із рецензентів радив початківцеві залишити цю справу, проте він писав і далі, але твори до друку не подавав. Вдруге почав друкуватися в 1890 (львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка»). Це сталося після його поїздки до Львова того ж року. Тут він познайомився з І.Я.Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін., почав публікувати в них свої твори.

З початку 1891 працював домашнім вчителем у родині бухгалтера цукрового заводу в с. Лопатинці, де створив низку літературних творів.

На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнята ліберально-просвітницькими ідеями, утворила «Братство тарасівців», з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язки.

18921896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської та Таврійської губерній дала йому матеріал для написання циклу "молдавських" («Для загального добра», «Пе-Коптьор») і "кримських" ("В путах шайтана", "На камені", "Під мінаретами") оповідань.

Залишивши роботу в комісії (1897), він сподівався одержати посаду завідуючого книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї праці. Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, Коцюбинський тимчасово осів у Житомирі, де від листопада 1897 до березня 1898 обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь».

Весна 1898 р. – отримавши роботу в Чернігівській земській управі, нарешті переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911. У Чернігові зустрів і закохався у Віру Устимівну Дейшу, з часом вона стала його дружиною. Тут виросли його діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста, зокрема, відомі у майбутньому письменники Василь Блакитний і Микола Вороний. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вісник» (1912).

Важливе джерело інформації до біографії письменника — понад 300 листів Коцюбинського до коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної (1880–1973), молодшої за нього на 16 років. Їх було вперше видано 1938 року Інститутом української літератури АН УРСР (щоправда, видання рясніло купюрами морального й політичного характеру — зокрема, викреслено всі згадки про людей, оголошених в СРСР «ворогами народу»). Стосунки Коцюбинського з Аплаксиною завершилися 1907 року, коли з анонімного листа про них дізналася дружина письменника. Вона примусила М.Коцюбинського дати слово не залишати родину.

Могила М.М.Коцюбинського. Болдина гора, Чернігів

Після чергових відвідин Галичини (зокрема, Гуцульщини) народився один із найкращих творів письменника — повість «Тіні забутих предків». За його сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

1911«Товариство прихильників української науки і штуки» призначило М.Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні М.Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911—1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Знав 9 мов (крім української та російської), зокрема грецьку, кримськотатарську, циганську.

Востаннє перебуваючи в лікарні, Коцюбинський дізнався про смерть найкращого друга, композитора М.В.Лисенка [2].

Помер 25 квітня 1913. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок [3].

На березі Південного Бугу в районі Сабарова (Сабарів) є відомий "камінь Коцюбинського" з цитатами письменника. Вважається що саме на цьому камені Михайло Коцюбинський писав свої твори.

Творчість[ред.ред. код]

М.Коцюбинський є одним із найоригінальніших українських прозаїків. Він одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози.

Творчість М.Коцюбинського завжди була предметом суперечок літературних критиків. Деякі дослідники про модернізм М.Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С.Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п'ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…».

Пам'ятник Михайлу Коцюбинському у Вінниці

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності стала художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884), «21-го грудня, на Введеніє» (1885), «Дядько та тітка» (1885).

Друкуватися почав у 1890 — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Працюючи домашнім учителем у селі Лопатинці (нині Вінницька область, 1891), створив оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршовану казку «Завидющий брат».

На творчості Коцюбинського відбилося спілкування з членами «Братства тарасівців». У казці «Хо» (1894) він підносить значення ліберально-просвітницької діяльності.

Перебування Коцюбинського на урядовій службі в Бессарабії та Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895), «Пе-коптьор» (1896), «Посол від чорного царя» (1897), «Відьма» (1898), «В путах шайтана» (1899), «Дорогою ціною» (1901), «На камені» (1902), «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість «Для загального добра» була надрукована в російському перекладі у журналі «Жизнь» (1899, кн. 12).

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У ньому він постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу: «На крилах пісні» (1895), «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним. До цієї теми Коцюбинський повертався ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам'ять душі», незавершений твір «Павутиння», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М.Коцюбинського і М.Чернявського до українських письменників (1903). Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.

У п'ятиліття перед революцією 1905-1907 років Коцюбинський написав і опублікував оповідання «Fata Morgana» (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції (1905–1907).

Вулиця М.Коцюбинського у Чернігові

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 стала соціально-психологічна новела.

У 1906— 1912, крім другої частини «Fata morgana» М.Коцюбинський створив новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909), «Сон», «Лист» (1911), «Подарунок на іменини», «Коні не винні», образки-етюди «Хвала життю!», «На острові» (1912), а також повість «Тіні забутих предків» (1911).

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912, — останні твори М.Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях: у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії. Його листи переповнені враженнями від природи цих країв.

Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один із яскравих прикладів широкого підходу до розвитку української літературної мови. Не заперечуючи ваги різних її стилів, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

У митця давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Гуцульщиною. Цей край назавжди лишив у його пам'яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки та пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєної народними легендами Гуцулії повісті «Тіні забутих предків».

Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служачи звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської земської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх творах оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.

Журналістика в творчості Коцюбинського[ред.ред. код]

Простежити журналістську творчість М.Коцюбинського дозволяє його майже піврічна праця в редакції газети «Волынь» (Житомир). Тут він працював спершу на посаді адміністратора, потім завідував рубрикою «Свет и тени русской жизни».

Умови праці у газеті були складні: видавець не дбав про сприятливі умови, погано фінансував редакцію, співробітники часто бідували. Михайло Михайлович був украй невдоволений перебігом редакційних подій. Нарікаючи на те, що доводиться «розриватися на 100 частин», він добросовісно виконував щоденні журналістські обов'язки, інколи самотужки випускав у світ новий номер, продавав свіжий номер, оформляв передплату.

Незгоди з редактором, боротьба з цензурою тривали майже кожного разу, коли доводилося подавати матеріали в номер і відстоювати власну позицію.

М.Коцюбинський уважно перечитував тогочасну російську пресу, «викроював» із неї більші чи менші шматки, опрацьовував ці матеріали, підпорядковував їх висвітленню тих чи інших питань. Намагаючись приспати увагу цензури, журналіст свідомо обмежував себе як коментатор, часто не висловлювався з приводу певної інформації, коли факти були промовистими. Жартома письменник називав себе «закрійником».

Окремі свої статті в газеті «Волынь» письменник не позначав повним іменем, залишаючи під матеріалом криптонім. Про те, що вони належать саме Коцюбинському, свідчать листи до дружини. Так, рубрику «Свет и тени русской жизни» письменник підписував М.К. Про цю публікацію він повідомляв Вірі Устинівні 22 грудня 1897 року:

«… Вибравши вільну годину, взявся за „Свет и тени“ і дав для завтрашнього випуску статтю. Отож редактор не згоджується з моїми поглядами на справу — і нам довелось дуже сперечатися та лаятися. Хоч я й відстояв половину статті, та цікавіша половина пропала, бо Фідлер викреслив її, опираючись на свої права відповідального редактора».

Справжньою удачею вважав письменник публікацію в житомирській газеті матеріалів про українські справи: рецензії на галицькі журнали, огляди шкільної освіти, відродження національних традицій, поширення фольклору, вшанування видатних письменників, обговорення проблем розвитку рідної мови (він також вів рубрику «К полемике о самостоятельности малороссийского язика») тощо. Впродовж трьох номерів (№22—24) за 28-30 січня «Волынь» презентувала статтю «Организация общественных развлечений» — перероблений матеріал відомого українського фольклориста, етнографа і літературознавця М.Ф.Сумцова (оригінально ця публікація з'явилася в січневій книзі журналу «Образование» за 1898), де простежуються європейські шляхи розвитку української культури, проаналізовані вистави малоросійського театру, літературні вечори, поширення народних читань у Харкові, Одесі).

За оцінками дослідників української преси, саме завдяки Коцюбинському газета «Волынь» набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад.

Твори М.Коцюбинського та місця їх написання[ред.ред. код]


Твори про М.Коцюбинського[ред.ред. код]

Життя батька описала донька Ірина, використавши не лише власні спостереження, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.

В іншому аспекті розповів про письменника Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» [4]. Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М.Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як у будь-якому художньому творі, є місце домислу. З надією відпочити, покращити здоров'я М.Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі ці знаменитості. Їхнім суперечкам було принаймні 15 років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце.

М.Коцюбинський у кіно[ред.ред. код]

Життю письменника присвячено стрічку «Родина Коцюбинських» Т.Левчука (1970, образ Михайла Коцюбинського відтворив О.Гай).

Образ М.Коцюбинського відтворено у фільмі «Правда» (1957, його зіграв В.Черняк) та в науково-популярній стрічці «Михайло Коцюбинський» (1958), Дурочки (1958).

За мотивами творів письменника зняли фільми: «Навздогін за долею» М.Терещенка (1927), «Фата моргана» Б.Тягна (1937), «Кривавий світанок» О.Швачка (1956), «Пе коптьор!» В.Карасьова (1956), «Коні не винні» С.Комара (1956), «Дорогою ціною» М.Донського (1957), «Тіні забутих предків» С.Параджанова (1964), «Тіні забутих предків» Ю.Суярка (1990, відео), «Подарунок на іменини» Л.Осики (1991), «Тіні забутих предків» К.Костюкова (1990).

Дослідження і музеєфікація творчої спадщини[ред.ред. код]

Стенд «Перші хто відгукнувся на підтримку музею М.Коцюбинського в Сонячногірському».
Музей М.Коцюбинського. Чернігів.‎


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Наталія Ракицька. Великий сонцелюб
  2. Про дружбу М.Коцюбинського та М.В.Лисенка докладно розповідає Н.Шурова у книжці «Я весь був, як пісня».
  3. Похорон Михайла Коцюбинського // Дїло, 30.04.1913
  4. Леонід Смілянський. Михайло Коцюбинський. – К.: Молодь, 1968.- 157 с.
  5. Літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського // © Вінницька міська рада, 07 травня 2012
  6. Вінницький літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського // © 2008 Вінницький обласний краєзнавчий музей
  7. Музей Михайла Коцюбинського в Сімеїзі відроджується
  8. «Тіні» над Музеєм Коцюбинського // «День», 13 квітня 2011
  9. Матеріали доповідей І повідомлень учасників Першої науко-практичної конференції «Михайло Коцюбинський І сучасність» // © ua.convdocs.org
  10. Конференції організовані Всеукраїнським товариством сприяння відродженню літературних музеїв М.Коцюбинського в Криму. Ініціатори конференцій: професор В. В. Навроцький та доцент, член Національної спілки письменників України В. В. Оліфіренко

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.470.
  • Балабко О.В. Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле: Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського: Есеї. — К.: Факт, 2006. — 248 с.:іл.
  • Балабко О.В. Мальви у Вічному місті: Стежками українців у світах: Есеї, нариси, зарисовки. — К.: Фенікс, 2006. — 348 с.:іл.
  • Балабко О.В. Рай і Пекло Коцюбинського: есеїстична повість / О.Балабко. / Новели "Сон", "Хвала життю", "На острові" М.Коцюбинського; передм. В.Панченка. - Чернівці: Букрек, 2014. - 216 с.: іл.
  • Жадько В.О. Український некрополь.-К.,2005.-С.207.
  • Л.Старицкая-Черняховская. М.М.Коцюбинскій (Опыт критическаго очерка). Кіевъ 1906
  • С.Єфремов. Михайло Коцюбинський. Київ-Ляйпціґ 1920
  • Спогади і розповіді про М.М.Коцюбинського. — К.: Дніпро, 1965. — 201 с.
  • Горький М. М.М.Коцюбинский (некролог). // «Вестник Европы», 1913.
  • Горький М. М.М.Коцюбинский. // Собр. соч., т. XVI, Гиз, М.—Л., 1924.
  • Остап Грицай. Коцюбинський як артист. // Ілюстрована Україна, 01.07.1913
  • Горький М. Предисловие к берлинскому изданию рассказов М.Коцюбинского. — Берлин, 1923.
  • Джонсон И. Украинский беллетрист. // «Образование», 1906.
  • Ілюченко Г. М.Коцюбинський у Житомирі. Спогади про Михайла Коцюбинського // М.Коцюбинський. Твори в двох томах, Т. 2, К.: Дніпро, 1966.
  • Козуб С. Молодий Коцюбинський. — «Книгоспілка», 1927.
  • Коряк В. Поет української інтелігенції М.Коцюбинський. — «Книгоспілка», 1923.
  • Лакиза І., М.Коцюбинський. — «Книгоспілка», 1929.
  • Лебідь Ан. Нотатки до біографії М.Коцюбинського. — «Книгоспілка», 1928.
  • Погрібна Л.З. Твори М.Коцюбинського на екрані. — К.: Наукова думка, 1971. — 156 с.
  • Коцюбинський М. Свет и тени русской жизни.(статті з газети «Волинь») Твори: В 4-х т. Т. 4 / Статті та нариси/ Упор. і приміт. М. Грицюти. — К.: Дніпро, 1985.
  • Коцюбинський М. Твори в семи томах. — К.: Наукова думка, 1973–1975.
  • Коцюбинський М. Твори, 7 тт. — ДВУ, Харків; Твори, 9 тт. — «Книгоспілка» (с вступительными статьями, примечаниями и вариантами), там же полная библиография работ о жизни и творчестве Коцюбинского. На русском яз.
  • Поліщук Я. I ката, і героя він любив… Михайло Коцюбинський. Літературний портрет / Ярослав Поліщук. — К. : Видавничий центр «Академія», 2010. — 304 с.

Посилання[ред.ред. код]