Покровськ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Красноармійськ)
Перейти до: навігація, пошук
Покровськ
Krasarmeysk don gerb.png Krasarmeysk prapor.png
Герб Покровська Прапор Покровська
Центр міста
Центр міста
Покровськ
Розташування міста Покровськ
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Донецька область
Район Покровський
Код КОАТУУ 1413200000
Засноване 1875
Статус міста з 1938 року
Населення 63 635 (01.01.2016)[1]
Площа 39,3 км²
Густота населення 1619 осіб/км²
Поштові індекси 85300-85309
Телефонний код +380-6239
Координати 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944Координати: 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944
Висота над рівнем моря 181 м
Водойма р. Гришинка
Міста-побратими Зугдіді
День міста перша неділя вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Красноармійськ
До обл./респ. центру
 - фізична 53,8 км
 - залізницею 66 км
 - автошляхами 67 км
До Києва
 - фізична 537 км
 - залізницею 735 км
 - автошляхами 626 км
Міська влада
Адреса 85300, Донецька обл., м. Покровськ, пл. Шибанкова, 11, 2-12-47
Веб-сторінка Покровська міськрада
Міський голова Требушкін Руслан Валерійович

Commons-logo.svg Покровськ у Вікісховищі

Покровськ (до 1934 — Гришине, у 19341938 — Постишеве, у 19381962 — Красноармійське, у 19622016 — Красноармійськ) — місто в Донецькій області, над річкою Гришинка, центр однойменного району. Населення — 64 тис. осіб.

Населений пункт Покровськ розташований у західній частині Донецької області і його називають «західними воротами Донбасу».

Географія[ред.ред. код]

Покровськ розташований в помірних широтах, віддалений від моря на 180 км, тому клімат тут помірно-континентальний з недостатньою вологістю та засушливо-суховійними явищами. Середньорічна температура повітря становить +7,9 С, найтепліший місяць — липень, найхолодніший — січень, за рік понад 180 теплих днів.

Історія[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

За даними на 1859 рік у казенному селі Гришине Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3016 осіб (1523 чоловічої статі та 1493 — жіночої), налічувалось 435 дворових господарств, існували православна церква й поштова станція, відбувались 3 ярмарки на рік[2].

Статус міста Гришине отримало 1875 року за рішенням Міністерства шляхів сполучення Росії, яке придбало у Гришинської сільської громади ділянку землі для будівництва залізничної станції.

Станом на 1886 рік у колишньому державному селі, центрі Гришинської волості, мешкало 4135 осіб, налічувалось 411 дворових господарств, існували православна церква, школа, арештантський будинок, 2 винні склади, 6 лавок й поштова станція, відбувались 3 ярмарки на рік[3].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6633 осіб (3233 чоловічої статі та 3400 — жіночої), з яких 6450 — православної віри[4].

У 1908 році в селі мешкало 8038 осіб (3965 чоловічої статі та 4079 — жіночої), налічувалось 1227 дворових господарств[5].

Із розвитком залізниці розросталася станція Гришине, з'являлися нові підприємства, зокрема, почалася розробка покладів корисних копалин. Виникли перші вугільні копальні. До 1913 року населення станції збільшилося більш ніж удвічі й становило близько 4,5 тис. осіб.

Визвольні змагання 1917—1922[ред.ред. код]

М. В. Боровой

Лютневий переворот в районі відбувся через 3-4 дні після падіння царської влади. Тривожні гудки по копальнях та на транспорті були офіційними вісниками організації нової влади. До Революції в районі діяла підпільна організація есерів, які першими і виступили на мітингу в самому місті. Були створені громадські комітети, до складу яких увійшли переважно власники і заможні селяни.[6] До Гришинського міського громадського комітету були обрані: 6 власників, 1 службовець, 3 залізничники, один лікар та два машиністи. Перший склад громадських комітетів району очолювали есери. Більшовицької організації до самої жовтневої революції в місті не існувало.

6 березня обрано раду робітничих депутатів у ній переважали меншовики та есери. Незабаром при раді була створена селянська сесія.[7]

Так, під час відзначення Першого травня 1917 року, коли робітники Західно-Донецького і двох сусідніх рудників зійшлися на спільний страйк, робітники Лисогірського рудника, підтримуючи есерів і меншовиків, стали кричати «Геть більшовиків» і почали розходитися з мітингу. На загальноміському мітингу колаборанти-провокатори Мідне та Біленький також спробували виступити, але, замалим непобиті, були арештовані при спробі сховатися, і тільки після переговорів, за наказом начальника поліції есера Давидова їх було звільнено.[8]

До часу Жовтневого перевороту становище в місті значно змінилося. Тривала війна, ріст цін, відмова промисловців підвищити заробітну плату і розповіді про жахи війни солдатів фронтовиків які повертались з фронту, все це змінило ставлення містян до Тимчасового уряду, есерів і меншовиків. Була проведена масштабна агітаційна пропаганда більшовиків.

У дні Жовтневого перевороту в місті була здійснена спроба створення районного військово-революційного комітету. Частина залізничників організувала свій транспортний так званий ревком в який входили Шнібель, Кондратенко, Череватенко, І Сурін, Н Боровий. Дещо пізніше промисловці й залізнична адміністрація міста відповіли спротивом Жовтневому перевороу.[9] Рада представників російсько-більшовицьких окупантів спробувала встановити тотальний контроль над виробництвом міста, на транспорті також були створений технічні контрольні комісії, до установ були приставлені озброєні так звані комісари.

У грудні 1917 року і січні 1918 року була проведена організація Червоної гвардії та роззброєння 3-ї кавалерійської дивізії, окремі частини якої перебували в околицях міста, роззброєнням керував С. А. Хилько який діяв за дорученням Центрального військово-революціонного комітету Донбасу.[10] Так звана Червона гвардія міста за неперевіреними джерелами місцевих комуністів налічувала 1000 осіб.[11]

Демобілізація німецької армії, західний фронт, 1918

Навесні 1918 року у зв'язку з наближенням до Донбасу військ і частин Армії УНР місцеві громадяни поміщики й багаті селяни стали чинити активний опір озброєним загонам більшовиків. Під приводом оборони Гришиного від наступу частин Армії УНР, в місті створили додаткові окупаційні загони Червоної армії. За розпорядженням ревкому поблизу села Сергіївка за містом Гришине рили окопи. Для проведення цієї роботи ревком під загрозою розстрілу мобілізував усе населення від 18 до 45 років. Після недовгої перестрілки загони Червоної гвардії відступили з міста, і 21 квітня місто було зайняте спільними силами Четвертного союзу. В місті була створена Волосна земська управа. Для виконання норм реквізиції та прискорення її німці за прикладом більшовиків почали брати заручників.[12] Профспілки гірників і залізничників були заборонені, вони пішли в підпілля. Керівництво профспілковими організаціями взяв на себе Горнотруд. У нелегальних правліннях союзу працювали Яковенко, Печериця, Стебні Казаков. Головним завданням була робота з підготовки загального страйку. У серпні 1918 року залізничники Гришиного приєдналися до загального страйку. В Гришиному був організований так званий маріонетковий страйковий комітет з Бакакіна, Стрельцова Говора. У день початку страйку робітники транспорту розбіглися по навколишніх хуторах селах полях щоб їх силою не вивели на роботу. За невстановленими документально даними німці та залізнична адміністрація почали застосовувати репресивні заходи: закривали кооператив, обмежували доступ до питної води, почали виселяти з квартир.[13]

У листопаді німці почали спішно евакуюватися. Коли в зв'язку з відходом німців відбулося падіння гетьманату, на ст. Гришине з'явилися перші збройні загони УНР, які організували охорону залізниці. Командири цих загонів оголосили, що вони є представниками влади в України місті. У середині листопада начальник української частини, сотник Гудвило, отримав директиву від свого командування роззброїти колаборантську Гришинську варту, але у нього для цього забрало сил. Тоді Гудвило звернувся до більшовиків з проханням допомогти роззброїти варту що і було зроблено 19 листопада 1918 року. Участь в роззброєнні брали селяни з сіл Криворіжжя, Сергіївки, Святогорівки, і робітники Добропільський рудників. У момент роззброєння був убитий урядник Царевський.[14]

Після роззброєння варти населення міста приступило до виборів ради. Для підтримання рудників районний ревком наклав контрибуцію на куркулів, продовольством, яке розподіляли по рудникових базах для харчування робітників. Відповіддю на контрибуцію став розвиток повстанського руху в околицях міста. Для боротьби з повстанством у місті були створені каральні загони так званої самооборони, які за рішенням Гришинського військового комісаріату влилися до регулярних окупаційних військ Червоної армії. Частину загонів зарахували до 75-го радянського полку, а більша частина загонів влилася до війська Нестора Махна — батька Правди.

Регулярні окупаційні червоні загони не могли впоратися з махновських рухом у Гришинському районі, протягом декількох місяців вони сіяли абсолютне безвладдя, осередком якого стало Гришине. У березні — квітні 1919 р. у Гришинський район на боротьбу з українськими повстанцями були надіслані переважаючі чисельно регулярні частини російських червоних окупантів з броньовиком.

5 травня 1919 року через втечу червоних окупаційних частин з фронту місто було зайняте так званою Добровольчою російською окупаційною армією. У Гришині був створений каральний загін Малиновського, який продовжив бішовицько-російську практику розстрілів і повішень на телеграфних стовпах.[15]

УРСР[ред.ред. код]

Переживши першу світову та громадянську війни, розруху, станція Гришине у радянські часи почала відновлюватись, до 1925 року почали працювати паровозне депо, цегельний завод, 6 шахт Гришинського рудоуправління. Змінилася назва станції — спочатку на Постишеве, а 1938 року, разом з присвоєнням статусу міста, отримало назву Красноармійське.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

У роки Другої світової війни понад 1000 жителів були знищені німецькими окупантами, 4788 земляків загинули на фронтах, кількість знищених людей радянськими військами замовчується.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

30 грудня 1962 року місто Красноармійське перейменоване на Красноармійськ і віднесене до міст обласного підпорядкування.[16]

На початку 1970-х років побудовані місцеві молокозавод, м'ясокомбінат, почалося спорудження шахти «Красноармійська-Західна № 1». Проведено технічне переозброєння залізничного вузла. 1970 року місто було газифіковане.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

12 травня 2016 року постановою Верховної Ради України № 1353-VIII Красноармійськ перейменовано на Покровськ.[17]

Населення[ред.ред. код]

Зміни населення
Рік Населення Зміна
1923 8203
1926 11 335 +38.2%
1939 29 617 +161.3%
1959 47 974 +62.0%
1970 55 044 +14.7%
1979 59 864 +8.8%
1989 72 859 +21.7%
2001 69 154 −5.1%
2014 64 533 −6.7%
[18]

За даними перепису 2001 року населення міста становило 68740 осіб, із них 39,39 % зазначили рідною мову українську, 59,84 % — російську, 0,18 % — вірменську, 0,10 % — білоруську, 0,03 % — молдовську, 0,02 % — циганську, 0,01 % — грецьку та німецьку, а також польську, болгарську, гагаузьку, угорську, словацьку та єврейську мови[19].

Національний склад населення за переписом 2001 року[20]

чисельність частка, %
українці 62 158 75,0
росіяни 18 299 22,1
білоруси 558 0,7
вірмени 307 0,4
азербайджанці 215 0,3

Мікрорайони міста[ред.ред. код]

  • Мікрорайон «Шахтарський»
  • Мікрорайон «Південний»
  • Мікрорайон «Сонячний»
  • Мікрорайон «Лазурний»
  • Мікрорайон «Горняк»

Економіка[ред.ред. код]

Сьогоднішній Покровськ — велике промислове місто, на його території працюють 20 підприємств шести основних галузей промисловості.

Старий центр вугільних шахт Донецького басейну1884 року). У місті працюють флагмани вугільної промисловості України — шахта «Краснолиманська» і ВАТ «Вугільна компанія Шахта Красноармійська-Західна») (видобуток вугілля в 2005 році — 6 241 тис. тонн).

Крім того, розвинена індустрія будівельних матеріалів і обслуговування залізниці.

5 заводів машинобудівної галузі (в тому числі випуск електродвигунів), два підприємства з виробництва будматеріалів (вогнетриви, дінасовий завод), швейна фабрика, хлібозавод, м'ясокомбінат, молокозавод, харчова фабрика.

У місті триває будівництво житла, об'єктів культурного та спортивного призначення. 1999 — Красноармійськ визнано територією пріоритетного розвитку.

У промисловості працює більш ніж 50 % від загальної кількості зайнятих в народному господарстві, на транспорті — близько 20 %.

  • Дінасовий завод (вул. Шмідта)
  • Вагонне депо (вул. Шмідта)
  • ДВАТ «ШСУ № 3» (вул. Добропільска)
  • ВАТ «Автобаза» Укрбуд (вул. Дніпропетровська)
  • Бізнес-центр ТОВ «Красноармійський електромеханічний завод» (мікрорайон «Південний»)

Обсяг промислового виробництва — 797 млн гривень (на 1 жителя — 9 781 грн). Індекс промислової продукції — 102,8 % у 2003 році до 1990 року.

Викиди шкідливих речовин у 2003 році в атмосферне повітря від джерел забруднення міста — 39,3 тис. тонн. Місто є також центром значного сільськогосподарського району.

Транспорт[ред.ред. код]

Територією міста проходить автошлях E50М04.

Фінанси[ред.ред. код]

Дохід бюджету міста в 2004 році склав 34 409,8 тис. гривень, з них перераховано у державний бюджет України 9 628,1 тис. гривень. Бюджет міста в 1976 році — 11 100 тис. рублів, в тому числі на охорону здоров'я — 5 тис. 500 рублів, на культуру і освіта — 4 200 тис. рублів, на впорядкування та житлово-комунального господарства — 1 000 тис. рублів.

Експорт товарів у 2003 році — 62,6 млн доларів США. Прямі іноземні інвестиції на 2003 рік — 3,7 млн доларів США. Обсяг вироблених послуг у 2003 році — 72,2 млн гривень. Коефіцієнт безробіття — 3,3 %. Середньомісячна зарплата у 2003 році — 868 гривень.

Культура та освіта[ред.ред. код]

  • Клуб імені Щербака (вул. Свободи)
  • Кінотеатр «Україна» (вул. 40 років Жовтня)
  • Центральна міська бібліотека імені Т. Г. Шевченка (вул. Горького)
  • Красноармійський індустріальний інститут Донецького національного технічного університету (пл. Шибанкова)
  • Палац культури ПАТ "Шахтоуправління «Покровське» (пл. Шибанкова)
  • Центр творчості та дозвілля молоді (вул. Соціалістична)
  • Красноармійський навчально-виховний комплекс (мікрорайон «Лазурний»)
  • Клуб імені Комарова (з Південне, вул. Київська)
  • СПТУ № 38 (вул. Дніпропетровська)

Релігія[ред.ред. код]

До жовтневої революції велика кількість католиків-вірян мала свою власну каплицю, котра належала до парафії св. Йосифа у Катеринославі. Її доля невідома. 7 квітня 2013 року єпископ Мар'ян Бучек освятив скульптуру Фатімської Матері Божої, котра знаходиться перед будинком, у якому розташовано сучасну каплицю. У ньому ж проживає священик. Каплиця стала центром парафії Божого Милосердя. Богослужіння у неділю о 10-00 та протягом тижня о 9-00. Храмове свято у суботу після Великодня[21].

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Покровський історико-краєзнавчий музей[22][23].

Покровський індустріальний інститут ДонНТУ,

Педагогічне училище,

Гірничо-технічний ліцей.

У місті розташовується зелений масив на 80 га, 11 палаців культури, 6 лікарень та 8 поліклінік (140 лікарів, 425 медичних працівників), 10 шкіл (9 000 учнів), 93 бібліотеки.

  • Покровська ЦРЛ (вул. Руднєва)
  • Вузлова лікарня на станції Красноармійськ (вул. Правди)

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися:

Тут останні роки життя прожив учасник українського руху опору Данило Шумук.

Тут працювали:

  • Леонтович Микола Дмитрович (1877—1921), український композитор, хоровий диригент, музикант, педагог — деякий час працював учителем співу в школі на ст. Гришине (тепер м. Покровськ).

ЗМІ[ред.ред. код]

Газети
  • «Маяк»
  • «Телескоп»
  • «Орбіта Плюс»
Телебачення
FM-радіомовлення
Інтернет-ЗМІ

Фото[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2016 року (PDF(zip))
  2. Екатеринославская губернія съ Таганрогскимъ градоначальствомъ. Списокъ населенныхъ местъ по сведениям 1859 года. Изданъ Центральнымъ Статистическимъ Комитетомъ Министерства Внутреннихъ Делъ. Обработанъ редакторомъ И Вильсономъ. 1859. — IV + 452 с., (стор. 907) (рос. дореф.)
  3. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  4. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-59)
  5. рос. дореф. Списокъ населенныхъ мѣстъ Бахмутскаго уѣзда Екатеринославской губерніи съ приложеніемъ карты. Изданіе Екатеринославской Губерной Земской Управы. Екатеринославъ. Типографія Губернскаго земства. 1911, (код 16-1)
  6. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 236
  7. Д. А. Першак Хроника великих дней «Донбас» 1977 стр 24
  8. Борьба за Октябрь на Артемовщине. 237
  9. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 238
  10. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 239
  11. Д. Воробьев Воспоминания (материалы Истпарта ЦК КП(б)У)
  12. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 239
  13. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 330
  14. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 331
  15. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 334
  16. Указ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР «Про віднесення міст до категорії обласного підпорядкування»
  17. Постанова Верховної Ради України від 12 травня 2016 року № 1353-VIII «Про перейменування окремих населених пунктів»
  18. http://pop-stat.mashke.org/ukraine-cities.htm
  19. Розподіл населення за рідною мовою на ukrcensus.gov.ua
  20. Національний склад та рідна мова населення Донецької області. Розподіл постійного населення за найбільш численними національностями та рідною мовою по міськрадах та районах.
  21. Портал «Костели і каплиці» Римсько-Католицької Церкви в Україні
  22. Музей Покровска ищет экспонаты
  23. http://ddk.dn.ua/news/article/9539?f=y

Джерела та література[ред.ред. код]