Красноармійськ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Красноармійськ
Krasarmeysk don gerb.png Krasarmeysk prapor.png
Герб Красноармійська Прапор Красноармійська
Красноармійськ
Розташування міста Красноармійськ
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Донецька область
Район/міськрада Красноармійська міська рада
Код КОАТУУ 1413200000
Засноване 1875
Статус міста з 1938 року
Населення 76857 (01.03.2014)[1]
Площа 39,3 км²
Густота населення 1955 осіб/км²
Поштові індекси 85300-85309
Телефонний код +380-6239
Координати 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944Координати: 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944
Висота над рівнем моря 181 м
Водойма р. Гришинка
День міста перша неділя вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Красноармійськ
До обл./респ. центру
 - фізична 53,8 км
 - залізницею 66 км
 - автошляхами 67 км
До Києва
 - фізична 537 км
 - залізницею 735 км
 - автошляхами 626 км
Міська влада
Адреса 85300, Донецька обл., м. Красноармійськ, пл. Шибанкова, 11, 2-12-47
Веб-сторінка Красноармійська міськрада
Міський голова Ляшенко Андрій Геннадійович

Красноармі́йськ (до 1934 — Гришине, у 19341938 — Постишеве) — місто в Донецькій області, над річкою Гришинка, центр однойменного району. Населення — 77 тис. осіб.

Населений пункт Красноармійськ розташований у західній частині Донецької області і його називають «західними воротами Донбасу».

Географія[ред.ред. код]

Красноармійськ розташований в помірних широтах, віддалений від моря на 180 км, тому клімат тут помірно-континентальний з недостатньою вологістю з засушливо-суховійними явищами. Середньорічна температура повітря становить +7,9 С, найтепліший місяць — липень, найхолодніший — січень, за рік понад 180 теплих днів.

Історія[ред.ред. код]

Місто Гришине було засноване 1875 року за рішенням Міністерства шляхів сполучення Росії. У Гришинської сільської громади Бахмутського повіту Катеринославської губернії купили ділянку землі для будівництва залізничної станції. Тоді село Гришине налічувало дві тисячі жителів.

Історичні відомості[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

За даними на 1859 рік у казенному селі Гришине Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3016 осіб (1523 чоловічої статі та 1493 — жіночої), налічувалось 435 дворових господарств, існували православна церква й поштова станція, відбувались 3 ярмарки на рік[2].

Станом на 1886 рік у колишньому державному селі, центрі Гришинської волості, мешкало 4135 осіб, налічувалось 411 дворових господарств, існували православна церква, школа, арештантський будинок, 2 винних склади, 6 лавок й поштова станція, відбувались 3 ярмарки на рік[3].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6633 осіб (3233 чоловічої статі та 3400 — жіночої), з яких 6450 — православної віри[4].

У 1908 році в селі мешкало 8038 осіб (3965 чоловічої статі та 4079 — жіночої), налічувалось 1227 дворових господарств[5].

Із розвитком залізниці розросталася станція Гришине, з'являлися нові підприємства, зокрема, почалася розробка покладів корисних копалин. Виникли перші вугільні копальні. До 1913 року населення станції збільшилося більш ніж удвічі й становило близько 4,5 тис. осіб.

Громадянська війна 1917-1922[ред.ред. код]

М. В. Боровой

Лютневий переворот в районі відбувся через 3-4 дні після падіння царської влади. Тривожні гудки по копальням та на транспорті були офіційними вісниками організації нової влади. До Революції в районі діяла підпільна організація есерів, які першими і виступили на мітингу в самому місті. Були створені громадські комітети, до складу яких увійшли переважно власники і заможні селяни.[6] До Гришинського міського громадського комітету були обрані: 6 власників, 1 службовець, 3 залізничника, один лікар та два машиніста. Перший склад громадських комітетів району, очолюваних есерами, досить зрозуміло говорить про ту політику яку вони проводили в місті. Більшовицької організації до самої жовтневої революції в місті не було.

Так, під час відзначення Першого травня 1917 року, коли робочі Західно-Донецького і двох сусідніх рудників зійшлися на спільний мітинг, де виступили більшовики Е.Медне і А.Беленький, робочі Лисогірського рудника, підтримуючи есерів і меншовиків, стали кричати геть більшовиків і почали розходитися з мітингу. На загальноміському мітингу товариші Мідне та Біленький також спробували виступити, але, трохи непобиті, були арештовані при спробі сховатися, і тільки після переговорів з начальником міліції есером Давидовим їх звільнили.[7]

До часу Жовтневого перевороту становище в місті значно змінилося. Тривала війна, зростаюча дорожнеча життя, відмова промисловців підвищити заробітну плату і розповідали про жахи війни солдатів фронтовиків які повертались з фронту, все це змінило ставлення городян до Тимчасового уряду, есерів і меншовиків

.У дні Жовтневого перевороту в місті було створено Районний військово-революційний комітет на чолі з Козаковим Сидоренко Тараном. Залізничники організували свій транспортний ревком в який входили Шнібель, Кондратенко, Череватенко, І Сурін, Н Боровий. Дещо пізніше промисловці і залізнична адміністрація на Жовтневий переворот відповіла саботажем.[8] Рада організувала робітничий контроль над виробництвом міста, а на транспорті були створений технічні контрольні комісії, в багатьох установах були призначені комісари.

У грудні 1917 р і січні 1918 року була проведена організація Червоної гвардії і роззброєння 3-й кавалерійської дивізії, окремі частини якої перебували в околицях міста, роззброєнням керував С.А. Хилько який діяв за дорученням Центрального військово-революціонного комітету Донбасу.[9] Червона гвардія міста налічувала 1000 осіб за твердженням Воробйова.[10]

Демобілізація німецької армії, західний фронт, 1918

Навесні 1918 року у зв'язку з наближенням до Донбасу Австро-Німецьких військ і частин Армії УНР місні поміщики й багаті селяни стали вбивати місцевих більшовиків. Для захисту Гришиного від наступаючих частин Австро-Німецької армії, в місті створили нові загони Червоної армії. За розпорядженням ревкому поблизу села Сергіївка за містом Гришине рили окопи. Для проведення цієї роботи ревком мобілізував все населення від 18 до 45 років. Після недовгої престрелкі загони Червоної гвардії відступили з міста і 21 квітня місто було зайняте спільними силами Четвертного союзу. У місті була створена Волостная земська управа. Німці з селянських дворів забирали зерно хліб, сало тварин і все це вивозили до Німеччини. Для виконання норм реквізит і прискорення її німці брали заручників.[11] Профспілки гірників і залізничників були заборонені, вони пішли в підпілля. Керівництво профспілковими організаціями взяв на себе Горнотруд. У нелегальних правліннях союзу працювали Яковенко, Печериця, Стебні Казаков. Головна задача була робота з підготовки загального страйку. У серпні 1918 року залізничники Гришиного приєдналися до загального страйку. В Гришине був організований страйковий комітет з Бакакіна, Стрельцова Говора. У день початку страйку робочі транспорту розбіглися по навколишніх хуторах селах полях щоб їх силою не вивели на роботу. Німці та залізнична адміністрація почали застосовувати репресивні заходи: закрили кооператив питну воду, почали виселяти з квартир. Страйковий комітет був заарештований Бакакіна, Шаманова і Стрельцова відправили в Австрію.[12]

УРСР[ред.ред. код]

Переживши першу світову та громадянську війни, розруху, станція Гришине у радянські часи почала нарощувати оберти, вже до 1925 року на повну потужність запрацювали паровозне депо, цегельний завод, 6 шахт Гришинського рудоуправління. Змінилася назва станції — спочатку на Постишеве, а 1938 року разом з присвоєнням статусу міста отримало назву Красноармійськ.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

У роки Другої світової війни понад 1 000 жителів були знищені окупантами, 4 788 земляків загинули на фронтах.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

На початку 1970-х років побудовані великий молокозавод, м'ясокомбінат, почалося спорудження шахти «Красноармійська-Західна № 1». Проведено технічне переозброєння залізничного вузла. 1970 року місто було газифіковане.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

За даними перепису 2001 року населення міста становило 68740 осіб, із них 39,39% зазначили рідною мову українську, 59,84% — російську, 0,18% — вірменську, 0,10% — білоруську, 0,03% — молдовську, 0,02% — циганську, 0,01% — грецьку та німецьку, а також польську, болгарську, гагаузьку, угорську, словацьку та єврейську мови[13].

Національний склад населення за переписом 2001 року[14]

чисельність частка, %
українці 62 158 75,0
росіяни 18 299 22,1
білоруси 558 0,7
вірмени 307 0,4
азербайджанці 215 0,3

Історична динаміка чисельності населення міста[15]

рік населення
1923 8 203
1926 11 335
1939 29 617
1959 47 974
1970 55 044
1979 59 864
1989 72 859
2001 69 154
2014 64 533

Мікрорайони міста[ред.ред. код]

  • Мікрорайон «Шахтарський»
  • Мікрорайон «Південний»
  • Мікрорайон «Сонячний»
  • Мікрорайон «Лазурний»
  • Мікрорайон «Горняк»

Економіка[ред.ред. код]

Сьогоднішній Красноармійськ — велике промислове місто, на його території працюють 20 підприємств 6 основних галузей промисловості.

Старий центр вугільних шахт Донецького басейну1884 року). У місті працюють флагмани вугільної промисловості України — шахта «Краснолиманська» і ВАТ «Вугільна компанія Шахта Красноармійська-Західна») (видобуток вугілля в 2005 році — 6 241 тис. тонн).

Крім того, розвинена індустрія будівельних матеріалів і обслуговування залізниці.

5 заводів машинобудівної галузі (в тому числі випуск електродвигунів), два підприємства з виробництва будматеріалів (вогнетриви, дінасовий завод), швейна фабрика, хлібозавод, м'ясокомбінат, молокозавод, харчова фабрика.

У місті триває будівництво житла, об'єктів культурного та спортивного призначення. 1999 — Красноармійськ визнано територією пріоритетного розвитку.

У промисловості працює більш ніж 50% від загальної кількості зайнятих в народному господарстві, на транспорті — близько 20%.

  • Дінасовий завод (вул. Шмідта)
  • Вагонне депо (вул. Шмідта)
  • ДВАТ «ШСУ № 3» (вул. Добропільска)
  • ВАТ «Автобаза» Укрбуд (вул. Дніпропетровська)
  • Бізнес-центр ТОВ «Красноармійський електромеханічний завод» (мікрорайон «Південний»)

Обсяг промислового виробництва — 797 млн гривень (на 1 жителя — 9 781 грн.). Індекс промислової продукції — 102,8% у 2003 році до 1990 року.

Викиди шкідливих речовин в 2003 році в атмосферне повітря від джерел забруднення міста — 39,3 тис. тонн. Місто є також центром значного сільськогосподарського району.

Транспорт[ред.ред. код]

Територією міста проходить автошлях E50М04.

Фінанси[ред.ред. код]

Дохід бюджету міста в 2004 році склав 34 409,8 тис. гривень, з них перераховано у державний бюджет України 9 628,1 тис. гривень. Бюджет міста в 1976 році — 11 100 тис. рублів, в тому числі на охорону здоров'я — 5 тис. 500 рублів, на культуру і освіта — 4 200 тис. рублів, на благоустрій та житлово-комунального господарства — 1 000 тис. рублів.

Експорт товарів в 2003 році — 62,6 млн доларів США. Прямі іноземні інвестиції на 2003 рік — 3,7 млн доларів США. Обсяг вироблених послуг в 2003 році — 72,2 млн гривень. Коефіцієнт безробіття — 3,3%. Середньомісячна зарплата у 2003 році — 868 гривень.

Культура та освіта[ред.ред. код]

  • Клуб імені Щербака (вул. Свободи)
  • Кінотеатр «Україна» (вул. 40 років Жовтня)
  • Центральна міська бібліотека імені Т. Г. Шевченка (вул. Горького)
  • Красноармійський індустріальний інститут Донецького національного технічного університету (пл. Шибанкова)
  • Палац культури ПАТ "Шахтоуправління «Покровське» (пл. Шибанкова)
  • Центр творчості та дозвілля молоді (вул. Соціалістична)
  • Красноармійський навчально-виховний комплекс (мікрорайон «Лазурний»)
  • Клуб імені Комарова (з Південне, вул. Київська)
  • СПТУ № 38 (вул. Дніпропетровська)

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Історико-краєзнавчий музей. Красноармійський індустріальний інститут ДонНТУ, педагогічне училище, гірничо-технічний ліцей. У місті розташовується зелений масив на 80 га, 11 палаців культури, 6 лікарень та 8 поліклінік (140 лікарів, 425 медичних працівників), 10 шкіл (9 000 учнів), 93 бібліотеки.

  • Красноармійська ЦРЛ (вул. Руднєва)
  • Вузлова лікарня на станції Красноармійськ (вул. Правди)

Персоналії[ред.ред. код]

Народилися:

Тут останні роки життя прожив учасник українського руху опору Данило Шумук.

Тут працювали:

  • Леонтович Микола Дмитрович (1877–1921), український композитор, хоровий диригент, музикант, педагог — деякий час працював учителем співу в школі на ст. Гришине (тепер м. Красноармійськ).

ЗМІ[ред.ред. код]

Фото[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Головне управління статистики у Донецькій області
  2. Екатеринославская губернія съ Таганрогскимъ градоначальствомъ. Списокъ населенныхъ местъ по сведениям 1859 года. Изданъ Центральнымъ Статистическимъ Комитетомъ Министерства Внутреннихъ Делъ. Обработанъ редакторомъ И Вильсономъ. 1859. — IV + 452 с., (стор. 907) (рос. дореф.)
  3. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  4. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-59)
  5. рос. дореф. Списокъ населенныхъ мѣстъ Бахмутскаго уѣзда Екатеринославской губерніи съ приложеніемъ карты. Изданіе Екатеринославской Губерной Земской Управы. Екатеринославъ. Типографія Губернскаго земства. 1911, (код 16-1)
  6. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 236
  7. Борьба за Октябрь на Артемовщине. 237
  8. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 238
  9. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 239
  10. Д. Воробьев Воспоминания (материалы Истпарта ЦК КП(б)У)
  11. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 239
  12. Борьба за Октябрь на Артемовщине. стр 330
  13. Розподіл населення за рідною мовою на ukrcensus.gov.ua
  14. Національний склад та рідна мова населення Донецької області. Розподіл постійного населення за найбільш численними національностями та рідною мовою по міськрадах та районах.
  15. http://pop-stat.mashke.org/ukraine-cities.htm

Додаткова література[ред.ред. код]