Покровськ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Красноармійськ)
Перейти до: навігація, пошук
Покровськ
Pokrovsk gerb.png Pokrovsk prapor.png
Герб Покровська Прапор Покровська
Центр міста
Центр міста
Покровськ
Розташування міста Покровськ
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Донецька область
Район Покровська міська рада
Код КОАТУУ 1413200000
Засноване 1875
Статус міста з 1938 року
Населення 63437 (01.01.2017)[1]
Площа 29.57 км²
Густота населення 2145.3 осіб/км²
Поштові індекси 85300—85309
Телефонний код +380-6239
Координати 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944Координати: 48°16′51″ пн. ш. 37°10′46″ сх. д. / 48.28083° пн. ш. 37.17944° сх. д. / 48.28083; 37.17944
Висота над рівнем моря 181 м
Водойма р. Гришинка
Міста-побратими Зугдіді
День міста Перша неділя вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Покровськ
До обл./респ. центру
 - фізична 53,8 км
 - залізницею 66 км
 - автошляхами 67 км
До Києва
 - фізична 537 км
 - залізницею 735 км
 - автошляхами 626 км
Міська влада
Адреса 85300, Донецька обл., м. Покровськ, пл. Шибанкова, 11, 2-12-47
Веб-сторінка Покровська міськрада
Міський голова Требушкін Руслан Валерійович

Commons-logo.svg Покровськ у Вікісховищі

Покро́вськ (до 1934 — Гришине, у 19341938 — Постишеве, у 19381962 — Красноармійське, у 19622016 — Красноармійськ) — місто в Донецькій області, над річкою Гришинка, центр однойменного району. Населення — 63 тис. осіб.

Населений пункт Покровськ розташований у західній частині Донецької області, тому його називають «західними воротами Донбасу».

Географія[ред.ред. код]

Покровськ розташований у помірних широтах, віддалений від моря на 180 км, тому клімат тут помірно-континентальний з недостатньою вологістю та засушливо-суховійними явищами. Середньорічна температура повітря становить +7,9 С, найтепліший місяць — липень, найхолодніший — січень, за рік понад 180 теплих днів.

Історія[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

Перше найменування міста Покровськ, - Гришине, - походить від назви найближчого великого села Гришине. Залізнична станція Гришине (Покровськ), що дала життя місту, будувалася в 6 верстах вищезгаданого села. За даними на 1859 рік, у казенному селі Гришине Бахмутського повіту Катеринославської губернії мешкало 3016 осіб (1523 чоловічої статі та 1493 — жіночої), налічувалося 435 дворових господарств, існували православна церква й поштова станція, відбувалися 3 ярмарки на рік[2].

Станом на 1886 рік, у колишньому державному селі, центрі Гришинської волості, мешкало 4135 осіб, налічувалося 411 дворових господарств, існували православна церква, школа, арештантський будинок, 2 винні склади, 6 лавок й поштова станція, відбувалися 3 ярмарки на рік[3].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6633 осіб (3233 чоловічої статі та 3400 — жіночої), з яких 6450 — православної віри[4].

У 1908 році в селі мешкало 8038 осіб (3965 чоловічої статі та 4079 — жіночої), налічувалося 1227 дворових господарств[5].

Виникнення пристанційного селища Гришине пов'язане з будівництвом Катерининської залізниці. Згідно із офіційними даними, в 1875 році за рішенням Міністерства шляхів сполучення Росії у Гришинської сільської громади було придбано ділянку землі для будівництва залізничної станції. Частину із вказаних земель відвели під майбутнє локомотивне депо, будівництво якого розпочалося в 1881 році. Це було основне депо на 4 стійла[6].

Одночасно, у 1881-1882 роках почали будувати інші об’єкти станції Гришине, в тому числі вокзальну будівлю (станом на 1917 рік - загальною площею 200 квадратних сажнів[7]). У 1883 році, коли на східній ділянці Катерининської залізниці розпочався тимчасовий товарний і пасажирський рух, вокзальна будівля станції Гришине була готова до експлуатації. В 1884 році був відкритий регулярний вантажний і пасажирський рух Катерининською залізницею[6].

Депо станції Гришине призначалося для технічного обслуговування паровозів, що виконували вантажну роботу на ділянці Чаплине – Авдіївка (170 верст); по вказаних вище пунктах були відкриті оборотні депо. В Гришинському депо з 80-х років позаминулого століття обслуговувалися паровози серії 4 (з 1912 року – 4н); наприкінці XIX – на початку ХХ століття прийшли паровози Од, пізніше – Ов, Щ. З 1908 року на базі локомотивного депо починають облаштовувати вагонне депо, де проводять ремонт вантажних вагонів. Для заправки паровозів водою у 1896 році до станції підтягли 10-кілометрову водонапірну лінію, а у 1909 році було подано заявку на облаштування опріснювальної установки, на якій вода мала пом’якшуватися за допомогою вапна[8].

На вокзалі було обладнано зал очікування III класу, буфет, поштову (пізніше – поштово-телеграфну) контору. Згодом з’явилося й фотоательє. Садочки й клумби на привокзальній площі надавали Гришинському вокзалу естетичний вигляд. В перші роки експлуатації Катерининської залізниці пасажирообіг останньої був невеликим – вистачало 1 пари поштових потягів на добу. Але згодом кількість пасажирських потягів поступово зросла, і станом на 1916-1917 роки на головному ході Катерининської залізниці їх було вже до 6 на добу. Із травня 1917 року пішли пасажирські потяги на Добропілля й Рутченкове. Це було однією із причин, чому вокзал станції Гришине декілька разів добудовувався. Станом на 1914 рік, по станції Гришине було продано 75,6 тис. пасажирських квитків, видано майже 4,3 тис. багажних квитанцій [6][7][8][9][10].

З розвитком залізниці, розросталася станція Гришине, з'являлися нові підприємства, зокрема, почалася розробка покладів корисних копалин. З перших років існування залізниці, по станції Гришине відвантажували вугілля. Останнє у 80-х роках XIX століття на станцію гужем вивозили з-під Новоекономічного (Новоекономічна копальня О.М.Жуковського, Гришинська копальня Південно-Руського Дніпровського металургійного товариства), Жовтої (Божедарівська копальня В.І.Бахірева) тощо. У 1899 році 1710 вагонів вугілля (по 600 пудів кожний) відвантажили по Гришино з Преображенського рудника В.Н.Файнштейна, який знаходився в районі Лисої гори, нині – територія селища міського типу Шевченко[6][11][12][13].

Станом на 1902 рік, по станції Гришине відвантажили 324 тис. пудів пшениці, 9 тис. пудів жита, 394 тис. пудів муки, 475 тис. пудів ячменю, 6 тис. пудів вівса, 1,14 млн. пудів вугілля, 1 тис. пудів лісових будматеріалів тощо. Також станція прийняла 265 тис. пудів пшениці, 21 тис. пудів жита, 7 тис. пудів муки, 5 тис. пудів ячменю, 1 тис. пудів вівса, 6 тис. пудів солі, 29 тис. пудів нафтопродуктів (в основному, гас), 278 тис. пудів вугілля, 32 тис. пудів дров, 197 тис. пудів лісових будматеріалів тощо. Станція Гришине відвантажувала й вапнякове каміння, яке постачали на металургійні підприємства, а також використовували як будматеріал. У 1900-1901 господарчому році М.Ю.Карпас завантажив по Гришино 1867 вагонів флюсів, у 1902-1903 господарчому році – 1804 вагони, а у 1906-1907 господарчому році – всього 738 вагонів[14][15][16][17].

Відкриття великих кам’яновугільних рудників в зоні тяжіння до станції Гришине на початку ХХ століття призвело до поступового зростання вантажообігу станції. У 1909 році Гришине відправило 4,4 млн. пудів, а прийняла – 1,4 млн. пудів різних вантажів. Будівництво рейкових під’їзних колій, а після – нових протяжних залізниць загального користування в Гришинському вугленосному районі призвело до різкого збільшення вантажообігу станції Гришине. У 1913 році відправлення і прибуття вантажів по станції Гришине складало 7,8 млн. пудів (з них 5,2 млн. пудів – вугілля) і 1,8 млн. пудів, відповідно. Вже у 1914 році чисельність населення у торгівельному селищі станції Гришине складала 4,5 тис. осіб. Вантажообіг станції склав 16,7 млн. пудів, з них 8,3 млн. пудів – відправлення, 6,9 млн. пудів – прибуття, 1,5 млн. пудів – перевантаження. І врешті-решт, станом на 1917 рік станція Гришине відправляла більше 10 тис. вагонів вугілля щорічно, приймаючі лише для рудників 1,5 тис. вагонів різних вантажів. У самому селищі працювали пивоварний завод, 4 парових млини, банк, храм, бібліотека тощо. Чисельність населення у пристанційному селищі зросла до 6 тис. осіб, - з’явилися передумови для надання Гришино статусу міста[7][8][18][19][20].

Безпосередньо перед революцією 1917-1921 років станція Гришине була повноцінним вузлом залізниць і ґрунтових проїжджих доріг (до революції будівництво шосе в Західному Донбасі не планували). Зі сходу до станції Гришине примикали залізниці загального користування. Колії залізниць Гришине – Добропілля і Гришине – Рутченкове примикали з боку депо і сортувальних колій, Караковська гілка, - до Ново-Економічного рудника Донецько-Грушевського акціонерного товариства, - з боку головних колій. З заходу від Гришино велося будівництво нижньої будови колії Домброво-Донецької залізниці. Колійний розвиток станції складався із більш ніж 40 станційних колій, з яких 2 – головні, більш ніж 20 – тупикові. Серед станційних споруд слід відмітити вокзал і будівлю депо, водонапірну будівля, а також 2 пасажирські платформи (перон – 82 сажні, проміжна – 65 сажнів), 4 відкриті (з них 1 – для навалочних вантажів) на 12 вагонів, 2 криті товарні платформи на 19 вагонів, 3 пакгаузи на 120 вагонів і 1 пакгауз вантажів великої швидкості, 2 поворотних кола, вагонні ваги й орендні ділянки для складів вантажів і приватного рухомого складу на 143 вагони. Штат станційних працівників включав у себе 1 начальника станції, 3 помічників начальника, 9 конторників й переписувачів, 9 сигналістів, 12 сторожів, 7 складачів, 7 зчіплювачів, 7 провідників, 39 стрілочників, 2 касирів, 1 помічника касира, 6 вагарів, 2 пломбувальників[7].

Визвольні змагання 1917—1922[ред.ред. код]

М. В. Боровий

Лютневий переворот у районі відбувся через 3–4 дні після падіння царської влади. До революції в районі діяла підпільна організація есерів, які першими й виступили на мітингу в самому місті. Були створені громадські комітети, до складу яких увійшли переважно власники й заможні селяни.[21] До Гришинського міського громадського комітету були обрані: 6 власників, 1 службовець, 3 залізничники, один лікар та два машиністи. Перший склад громадських комітетів району очолювали есери. Більшовицької організації до самого Жовтневого перевороту в місті не існувало.

6 березня обрано Раду робітничих депутатів, в якій переважали меншовики та есери. Незабаром при раді була створена селянська сесія.[22]

Так, під час відзначення 1 травня 1917 року, коли робітники Західно-Донецького і двох сусідніх руднів зійшлися на спільний страйк, робітники Лисогірської копальні, підтримуючи есерів і меншовиків, стали викрикувати «Геть більшовиків» і почали розходитися з мітингу. На загальноміському мітингу колаборанти-провокатори Мідне та Біленький також спробували виступити, але, заледве непобиті, були арештовані при спробі сховатися, і тільки після переговорів, за наказом начальника поліції, есера Давидова, їх було звільнено.[23]

До часу Жовтневого перевороту становище в місті значно змінилося. Тривала війна, зростання цін, відмова промисловців підвищити заробітну плату і розповіді про жахи війни солдатів фронтовиків, що поверталися з фронту, усе це змінило ставлення містян до Тимчасового уряду, есерів і меншовиків. Була проведена масштабна агітаційна пропаганда більшовиків.

У дні Жовтневого перевороту в місті була здійснена спроба створення районного військово-революційного комітету. Частина залізничників організувала свій транспортний «ревком», до якого входили Шнібель, Кондратенко, Череватенко, І Сурін, Н. Боровий. Дещо пізніше промисловці й залізнична адміністрація міста відповіли спротивом Жовтневому перевороту.[24] Рада представників російсько-більшовицьких окупантів спробувала встановити тотальний контроль над виробництвом міста, на транспорті також були створений технічні контрольні комісії, до установ були приставлені, так звані, озброєні комісари.

У грудні 1917 року і січні 1918 року була проведена організація Червоної гвардії та роззброєння 3-ї кавалерійської дивізії, окремі частини якої перебували в околицях міста. Роззброєнням керував С. А. Хилько, який діяв за дорученням Центрального революційного комітету Донбасу.[25] Так звана Червона гвардія міста за неперевіреними джерелами місцевих комуністів налічувала 1000 осіб.[26]

Демобілізація німецької армії, західний фронт, 1918

Навесні 1918 року, у зв'язку з наближенням до Донбасу військ і частин Армії УНР місцеві громадяни, поміщики й багаті селяни стали чинити активний опір озброєним загонам більшовиків. Під приводом оборони Гришиного від наступу частин Армії УНР, у місті створили додаткові окупаційні загони Червоної армії. За розпорядженням ревкому поблизу села Сергіївка, за містом Гришине рили окопи. Для проведення цієї роботи ревком під загрозою розстрілу мобілізував усе населення від 18 до 45 років. Після недовгої перестрілки, загони Червоної гвардії відступили з міста, і 21 квітня місто було зайняте спільними силами Четверного союзу. У місті була створена Волосна земська управа. Для виконання норм реквізиції та її прискорення німці, за прикладом більшовиків, почали брати заручників.[27] Профспілки гірників і залізничників були заборонені, вони пішли у підпілля. Керівництво профспілковими організаціями взяв на себе Горнотруд. У нелегальних правліннях союзу працювали Яковенко, Печериця, Стебні, Казаков. Головним завданням була робота з підготовки загального страйку. У серпні 1918 року залізничники Гришиного приєдналися до загального страйку. Був організований так званий, маріонетковий страйковий комітет з Бакакіна, Стрельцова і Говора. У день початку страйку робітники транспорту розбіглися навколишніми хуторами, селами й полями, аби їх силою не вивели на роботу. За документально невстановленими даними, німці та залізнична адміністрація почали застосовувати репресивні заходи: закривали кооператив, обмежували доступ до питної води, почали виселяти з квартир.[28]

У листопаді німці почали спішно евакуюватися. Коли в зв'язку з відходом німців відбулося падіння гетьманату, на ст. Гришине з'явилися перші збройні загони УНР, які організували охорону залізниці. Командири цих загонів оголосили, що вони є представниками влади України в місті. У середині листопада начальник української частини, сотник Гудвило, отримав директиву від свого командування роззброїти колаборантську Гришинську варту, але у нього для цього забрало сил. Тоді Гудвило звернувся до більшовиків з проханням допомогти роззброїти варту що і було зроблено 19 листопада 1918 року. Участь у роззброєнні брали селяни з сіл Криворіжжя, Сергіївки, Святогорівки, і робітники Добропільських копалень. Під час роззброєння був убитий урядник Царевський.[29]

Після роззброєння варти населення міста взялося до виборів ради. Для підтримання копалень, районний ревком наклав контрибуцію на куркулів, чиї харчі розподіляли по копальневих базах для харчування робітників. Відповіддю на контрибуцію став розвиток повстанського руху в околицях міста. Для боротьби з повстанством, у місті були створені каральні загони так званої самооборони, які за рішенням Гришинського військового комісаріату влилися до регулярних окупаційних військ Червоної армії. Частину загонів зарахували до 75-го радянського полку, а більша частина загонів влилася до війська Нестора Махна.

Регулярні окупаційні червоні загони не могли впоратися з махновських рухом у Гришинському районі, упродовж декількох місяців вони сіяли абсолютне безвладдя, осередком якого стало Гришине. У березні — квітні 1919 р. до Гришинського району на боротьбу з українськими повстанцями були відряджені гнітючі регулярні частини російських червоних окупантів з броньовиком.

5 травня 1919 року через втечу червоних окупаційних частин із фронту, місто було зайняте так званою Добровольчою російською окупаційною армією. У Гришині був створений каральний загін Малиновського, який продовжив більшовицько-російську практику розстрілів і повішень на телеграфних стовпах.[30]

УРСР[ред.ред. код]

Переживши Першу світову війну та Громадянську війну в Росії, станція Гришине у радянські часи почала відновлюватись, до 1925 року почали працювати: паровозне депо, цегельний завод, 6 шахт Гришинського рудоуправління. Змінилася назва станції — спершу на Постишеве, а 1938 року, разом із присвоєнням статусу міста, отримало назву Красноармійське.

Німецько-радянська війна[ред.ред. код]

У роки Другої світової війни понад 1000 жителів були знищені німецькими окупантами, 4788 краян загинули на фронтах, кількість знищених людей радянськими військами замовчується.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

30 грудня 1962 року місто Красноармійське перейменоване на Красноармійськ і віднесене до міст обласного підпорядкування.[31]

На початку 1970-х років побудовані місцеві: молокозавод, м'ясокомбінат, почалося спорудження шахти «Красноармійська-Західна № 1». Проведено технічне переозброєння залізничного вузла. 1970 року місто було газифіковане.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

12 травня 2016 року постановою Верховної Ради України № 1353-VIII Красноармійськ перейменовано на Покровськ.[32]

Населення[ред.ред. код]

Зміни населення
Рік Населення Зміна
1923 8203
1926 11 335 +38.2%
1939 29 617 +161.3%
1959 47 974 +62.0%
1970 55 044 +14.7%
1979 59 864 +8.8%
1989 72 859 +21.7%
2001 69 154 −5.1%
2014 64 533 −6.7%
[33]

За даними перепису 2001 року населення міста становило 68740 осіб, із них 39,39 % зазначили рідною мову українську, 59,84 % — російську, 0,18 % — вірменську, 0,10 % — білоруську, 0,03 % — молдовську, 0,02 % — циганську, 0,01 % — грецьку та німецьку, а також польську, болгарську, гагаузьку, угорську, словацьку та єврейську мови[34].

Національний склад населення за переписом 2001 року[35]

чисельність частка, %
українці 62 158 75,0
росіяни 18 299 22,1
білоруси 558 0,7
вірмени 307 0,4
азербайджанці 215 0,3

Мікрорайони міста[ред.ред. код]

  • Мікрорайон «Шахтарський»
  • Мікрорайон «Південний»
  • Мікрорайон «Сонячний»
  • Мікрорайон «Лазурний»
  • Мікрорайон «Горняк»

Економіка[ред.ред. код]

Сьогоднішній Покровськ — велике промислове місто, на його території працює 20 підприємств шести основних галузей промисловості.

Старий центр вугільних шахт Донецького басейну1884 року). У місті працюють флагмани вугільної промисловості України — шахта «Краснолиманська» і ПАТ Шахтоуправління «Покровське») (видобуток вугілля в 2005 році — 6 241 тис. тонн).

Крім того, розвинена індустрія будівельних матеріалів й обслуговування залізниці.

5 заводів машинобудівної галузі (у тому числі, випуск електродвигунів), два підприємства з виробництва будматеріалів (вогнетриви, динасовий завод), швацька фабрика, хлібозавод, м'ясокомбінат, молокозавод, харчова фабрика.

У місті триває будівництво житла, об'єктів культурного та спортивного призначення. 1999 — Красноармійськ (нині — Покровськ) визнано територією пріоритетного розвитку.

У промисловості працює більш як 50 % від загальної кількості зайнятих в народному господарстві, на транспорті — близько 20 %.

  • Динасовий завод (вул. Шмідта)
  • Вагонне депо (вул. Шмідта)
  • ДВАТ «ШСУ № 3» (вул. Добропільска)
  • ВАТ «Автобаза» Укрбуд (вул. Захисників України)
  • Бізнес-центр ТОВ «Красноармійський електромеханічний завод» (мікрорайон «Південний»)

Обсяг промислового виробництва — 797 млн гривень (на 1 жителя — 9 781 грн). Індекс промислового виробництва — 102,8 % у 2003 році відповідно до 1990 року.

Викиди шкідливих речовин у 2003 році в повітря від джерел забруднення міста — 39,3 тис. тонн. Місто є також центром значного сільськогосподарського району.

Транспорт[ред.ред. код]

Територією міста проходить автошлях E50М04.

Фінанси[ред.ред. код]

Дохід бюджету міста в 2004 році склав 34 409,8 тис. гривень, з них перераховано до державного бюджету України 9 628,1 тис. гривень. Бюджет міста в 1976 році — 11 100 тис. карбованців, у тому числі на охорону здоров'я — 5 тис. 500 карбованців, на культуру й освіту — 4 200 тис. карбованців, на впорядкування та житлово-комунальні господарства — 1 000 тис. карбованців.

Експорт товарів у 2003 році — 62,6 млн доларів США. Прямі іноземні інвестиції на 2003 рік — 3,7 млн доларів США. Обсяг вироблених послуг у 2003 році — 72,2 млн гривень. Коефіцієнт безробіття — 3,3 %. Середньомісячна зарплата у 2003 році — 868 гривень.

Культура та освіта[ред.ред. код]

В місті діє наукове історико-краєзнавче об'єднання «Спадщина».

Релігія[ред.ред. код]

До Жовтневого перевороту, велика кількість католиків-вірян мала свою власну каплицю, котра належала до парафії св. Йосифа у Катеринославі (тепер — Дніпрі). На жаль, її доля невідома. 7 квітня 2013 року єпископ Мар'ян Бучек освятив скульптуру Фатимської Матері Божої, котра є перед будинком, в якому розташовано сучасну каплицю. У ньому ж проживає священик. Каплиця стала центром парафії Божого Милосердя. Богослужіння проводяться у неділю о 10-00 та впродовж тижня о 9-00. Храмове свято — в суботу, після Великодня[36].

Соціальна сфера[ред.ред. код]

У місті розташовується зелений масив на 80 га, 11 палаців культури, 6 лікарень та 8 поліклінік (140 лікарів, 425 медичних працівників), 10 шкіл (в т.ч. ЗОШ № 4, нвк № 2) (9 000 учнів), бібліотеки.

Відомі люди[ред.ред. код]

Народилися:

Тут останні роки життя прожив учасник українського руху опору Данило Шумук.

Тут працювали:

  • Леонтович Микола Дмитрович (1877—1921), український композитор, хоровий диригент, музикант, педагог — деякий час працював учителем співу в школі на ст. Гришине (тепер м. Покровськ).

Про місто писав Божко Сава Захарович у романі «В степах»[40]:

« "Курів степ копальнями, сходились і з'їздились юрби безробітіньої людності, а пунктом їхнього розподілу була станція Генераш. І коли маси робочої людності розпорошились по копальнях, коли увірвалися в підземні товщі степу, тоді тут і там погнало могили сіро-червоної породи та чорно-синього вугілля. Станція стала місцем розподілу і робочої сили, і вугілля, і хліба. Майдан навколо станції обсіли крамниці й будинки ремісників та містечкового купецтва. Закуріли димарі величезних парових млинів, а забране з околішніх сіл та економій зерно перемелювалось на борошно й шло на копальні та дальше— заводи Донбасу".  »

ЗМІ[ред.ред. код]

Газети
Телебачення
FM-радіомовлення
Інтернет-ЗМІ

Фото[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  2. Екатеринославская губернія съ Таганрогскимъ градоначальствомъ. Списокъ населенныхъ местъ по сведениям 1859 года. Изданъ Центральнымъ Статистическимъ Комитетомъ Министерства Внутреннихъ Делъ. Обработанъ редакторомъ И Вильсономъ. 1859. — IV + 452 с., (стор. 907) (рос. дореф.)
  3. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
  4. рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1–59)
  5. рос. дореф. Списокъ населенныхъ мѣстъ Бахмутскаго уѣзда Екатеринославской губерніи съ приложеніемъ карты. Изданіе Екатеринославской Губерной Земской Управы. Екатеринославъ. Типографія Губернскаго земства. 1911, (код 16-1)
  6. а б в г Олейников М.Я. (1974). Красноармейск. Люди. Годы. События: Историко-краеведческий очерк. Донецк. 
  7. а б в г Альбом схематических планов станций Екатерининской железной дороги. Екатеринослав. 1917. 
  8. а б в Кордюков В.В. Этюды о старом городе: Историко-краеведческие очерки. Краматорск: 2015. 
  9. Ландцерт В.П. (1884). Спутник по России. СПб. 
  10. Официальный указатель железнодорожных и других пассажирских сообщений с мая 1917 года. СПб. 1917. 
  11. Труды XI Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в городе Харькове с 20-го октября по 24-е ноября 1886 года. Х. 1886. 
  12. Доклад председателя комиссии выборных А.Ф.Мевиуса о предполагаемой производительности копей в 1888 году // Труды XIII Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в г. Харькове с 20-го ноября по 4-е декабря 1888 года. – I часть (протоколы и доклады). Х. 1889. 
  13. Ведомость № 6-й о количестве минерального топлива, отправленного с копей, расположенных по Курско-Харьковско-Севастопольской, Юго-Восточным и Екатерининской железным дорогам за время с 1 сентября 1898 г. по 1 сентября 1899 года // Труды XXIV Съезда горнопромышленников юга России, бывшего в городе Харькове с 25 октября по 20 ноября 1899 года // Часть I. Отчёты, протоколы и доклады. Х. 1900. 
  14. Статистический сборник Министерства путей сообщения. Выпуск сто семьдесят шестой. Сведения о движении товаров по железным дорогам за 1902 г. СПб. 1904. 
  15. Ведомость № 30 о количестве вагонов (в 600 пудов) флюсов, отправленных со станций Курско-Харьковско-Севастопольской, Юго-Восточных и Екатерининской железных дорог за время с 1 сентября 1900 г. по 1 сентября 1901 г. // Труды XXVI Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты…. Х. 1902. 
  16. Ведомость № 27 ежемесячного вывоза флюсов, отправленных со станций горнозаводского района юга России с наименованием фирм отправителей (в вагонах в 600 пудов). С 1 сентября 1902 г. по 1 сентября 1903 г. // Труды XXVIII Съезда горнопромышленников юга России / Том II. Отчёты…. Х. 1903. 
  17. Ведомость № 16 ежемесячного вывоза флюсов в 1906/7 году, отправленных со станций Южных и Екатерининской железных дорог, с наименованием фирм отправителей, сравнительно с ежемесячным вывозом флюсов в 1905/6, 1904/5, 1903/4 и 1902/3 годах ( в тысячах пудов) // Труды XXXII Съезда горнопромышленников юга России. – Т. II. Х. 1907. 
  18. Гайворонський П.Є. (2013). Красноармійськ: історія, адміністративний статус, зміна назв // Историко-краеведческий альманах «Любимый город». Донецьк. 
  19. Статистический сборник Министерства путей сообщения. Выпуск сто двенадцатый. Железные дороги в 1909 г. – Часть I-я. СПб. 1911. 
  20. Статистический сборник Министерства путей сообщения. Выпуск сто тридцать восьмой. Железные дороги в 1913 г. – Часть I-я. Пг. 1915. 
  21. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 236
  22. Д. А. Першак Хроника великих дней «Донбас» 1977, С. 24
  23. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 237
  24. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 238
  25. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 239
  26. Д. Воробьев Воспоминания (материалы Истпарта ЦК КП(б)У)
  27. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 239
  28. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 330
  29. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 331
  30. Борьба за Октябрь на Артемовщине. С. 334
  31. Указ ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР «Про віднесення міст до категорії обласного підпорядкування»
  32. Постанова Верховної Ради України від 12 травня 2016 року № 1353-VIII «Про перейменування окремих населених пунктів»
  33. http://pop-stat.mashke.org/ukraine-cities.htm
  34. Розподіл населення за рідною мовою на ukrcensus.gov.ua
  35. Національний склад та рідна мова населення Донецької області. Розподіл постійного населення за найбільш численними національностями та рідною мовою по міськрадах та районах.
  36. Костели і каплиці України. Покровськ. Каплиця Божого Милосердя. www.rkc.in.ua. Процитовано 2017-02-02. 
  37. Музей Покровска ищет экспонаты. shkvarki.org (ru). 7.11.2016. 
  38. В Покровске ищут уникальные экспонаты. ddk.dn.ua (ru). 
  39. Історія. kii.donntu.edu.ua (en). Процитовано 2017.02.02. 
  40. Бібліотека української літератури: Божко Сава Захарович

Джерела та література[ред.ред. код]