Кременець

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кременець
Kremenetz s.png Flag of Kremenets.gif
Герб Кременця Прапор Кременця
Панорама Кременця із Замкової гори
Панорама Кременця із Замкової гори
Кременець
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область
Район/міськрада Кременецька міська рада
Код КОАТУУ 6123410100
Перша згадка 1064 р.
Магдебурзьке право 1431 р.
Населення 21 729 (01.01.2013)[1]
Площа 31 км²
Поштові індекси 47000—47009
Телефонний код +380-3546
Координати 50°06′04″ пн. ш. 25°44′12″ сх. д. / 50.10111° пн. ш. 25.73667° сх. д. / 50.10111; 25.73667Координати: 50°06′04″ пн. ш. 25°44′12″ сх. д. / 50.10111° пн. ш. 25.73667° сх. д. / 50.10111; 25.73667
Висота над рівнем моря 329 м
Міста-побратими ПольщаКонстанцин-Єзьорна[2]
Польща Томашів[3]
Польща Свьонтники-Ґурне
США Кілгор[4]
ФранціяАрцвіллер
День міста 20 травня
Відстань
Найближча залізнична станція Кременець
До обл./респ. центру
 - залізницею 218 км
 - автошляхами 75 км
До Києва
 - автошляхами 416 км
Міська влада
Адреса Тернопільська обл., Кременецький р-н, м. Кременець, вул. Шевченка, буд. 67, 22739
Веб-сторінка Кременецька міська рада
Міський голова Ванжула Роман Валерійович

Кре́менець (в давніших джерелах Кремінець[5], також Крем'янець[6][7][8][9][10][11]) — місто обласного значення в Тернопільській області України, центр району. Економічний і культурний осередок північної (волинської) частини області. Розташоване біля підніжжя Кременецьких гір. Відстань до обласного центру — 70 км. Є залізнична станція.

Історія[ред.ред. код]

Давньоруський період[ред.ред. код]

За деякими джерелами, Кременецька фортеця була збудована за дохристиянських часів у VIII–IX століттях; існує гіпотеза, що після утворення в IX столітті Київської держави, поселення увійшло до її складу. Згадки про Кременець є у польських енциклопедичних словниках під 1064 роком[12]. 2007 року в центрі старовинного міста археологи розкопали залишки давньої будівлі, датованої Х століттям. З Кременецькою фортецею пов'язана легенда про дівчину Ірву, згідно з якою авари штурмували місцеву фортецю, яку обороняли дуліби[13].

Перша писемна згадка — 1227 р.: тогочасний володар замку князь Мстислав Удатний вщент розбив під містом війська угорського короля Андрія ІІ.

На початку 1241 року Кременець вистояв перед ордами Батия, 1254 р. витримав облогу беклярибека Куремси. 1259 р. на вимогу темника Бурундая оборонні споруди розібрали.

Литовський період[ред.ред. код]

Королева Бона Сфорца на камеї. Біля 1540 року

Після упадку Галицько-Волинської держави Волинь та, зокрема, місто завоював великий литовський князь Гедимін, який віддав його князю Юрію Наримунтовичу.[14][15] Після захоплення Галича королем Казімежем ІІІ він віддав Волинь литовцям, зокрема, Крем'янець залишився надалі у попереднього князя за умови відсутності робіт щодо зміцнення замку. Місто невдовзі забрав собі князь Любарт та передав полякам. Після смерті короля Людвіка І Угорського 1382 р. остаточно відійшло до литовських князів.

У 2-й половині XIV ст. замість дерев'яно-земляних укріплень збудовано кам'яний замок.

На початку XV ст. тут деякий час перебував зі своїм двором великий князь литовський Вітовт, сидів у в'язниці його суперник — великий князь литовський Свидригайло, який 1438 р. надав Кременцю магдебурзьке право. У цей час в місті почали селитися євреї. Численність єврейського населення Кременця: 240 осіб (48 дворів) в 1552 році, 500 осіб у 1578 році, 854 (15% загального населення) у 1629 році.

Наприкінці XV ст. внаслідок нападів татар місто знелюдніло, у 2-й третині XVI ст., під час перебування у власності віленського біскупа Януша (позашлюбного сина короля Сигізмунда І Старого, 1529–1535 рр.[16]) та королеви Бони (1536–1556 рр.) відродилося й перетворилося на один із провідних економічних центрів регіону. Король польський і великий князь литовський Сигізмунд I Старий передає 4 квітня 1536 року Кременецький замок із селами своїй дружині Боні Сфорці, яка володіє замком у 1536–1556 роках, і на честь якої, за однією з версій, названа замкова гора. Бона суттєво укріпила замок, який на той час мав 3 вежі і досить високі стіни з гарматами. В середині замку було розташовано казарми для гарнізону, різні господарські споруди, порохівниці тощо.

Польський період[ред.ред. код]

Альфонс Бішбуа. Вид на Кременець. 19 століття

1569 р. в результаті Люблінської унії Кременець відійшов до Польщі, а разом із нею до Речі Посполитої.

Король Сигізмунд III Ваза 29 серпня 1598 видав у місті грамоту крем'янецькому земському писарю Макару Гнівошовичу Лідихівському.[17]

У 1-й половині XVII ст. місто стало важливим осередком культурного й релігійного життя Південної Волині. Восени 1648 р. козаки здобули й зруйнували замок: козацький полковник Максим Кривоніс підійшов з військом до Кременецького замку, взяв його у облогу. В жовтні, після шеститижневої облоги із тривалими запеклими боями твердиню було здобуто, польський гарнізон взято у полон, замок повністю зруйновано, єврейське населення дуже постраждало від знущань козаків.[18] З того часу Кременецька твердиня не була відбудована.

За Вічним миром 1686 р. Кременець залишився в Речі Посполитій. 1692 р. в усіх установах впровадили польську мову, а на початку XVIII ст. православні храми стали греко-католицькими. У 2-й половині XVIII ст. в Кременці діяли греко-католицький (василіянський) і 4 римо-католицькі (францисканський, єзуїтський, реформатський і тринітарський) монастирі та кілька греко-католицьких церков.

Російський період[ред.ред. код]

За 3-м поділом Речі Посполитої (1795 р.) Кременець відійшов до Російської імперії. Спочатку місто включили в Подільську, а 1796 р. — Волинську губернії. 1805 р. тут відкрилася Вища Волинська гімназія, 1819 р. реорганізована у Волинський ліцей (діяв до 1833 р.).

Місто стало авторитетним центром освіти й науки й отримало образну назву «Волинські Афіни». 1830-ті рр. внаслідок запровадження у державних установах російської мови, заміни Литовського Статуту російським законодавством, закриття ліцею, францисканського й базиліанського монастирів Кременець остаточно втратив риси повітового центру Речі Посполитої і перетворився на провінційне місто Російської імперії. Ліцей мав велику бібліотеку (понад 50000 томів), у тому числі 1500 інкунабул (першодруків, надрукованих до 1500 р.). На базі бібліотеки ліцею у 1834 р. був створений Київський університет.

В 1897 році єврейська громада Кременця налічувала 6539 осіб (37% населення).

Промислове піднесення останніх десятиліть XIX ст. мало позначилося на житті міста. Найбільше підприємство 1899 р. — сірникова фабрика, де працювало 25 робітників. Завдяки відкриттю покладів бурого вугілля, на розробку якого покладали великі надії, наприкінці XIX ст. проклали державним коштом Рос. імперії колію-відгалуження Радивилівської гілки залізниці Кам'яниця — Крем'янець[19] (введена в експлуатацію 1896 р.).

Із освітніх закладів на початку XX ст. діяли Волинська духовна семінарія (18381902 рр.), жіноче єпархіальне (1836–1921 рр.), чоловіче духовне (1885–1921 рр.), комерційне (1904–1921 рр.), двокласне міське училища, приватна жіноча гімназія, 6 початкових шкіл.

Перша світова війна і Українська революція[ред.ред. код]

Улітку 1916 р. тут була одна з вузлових ділянок Брусиловського прориву.

В часи Української революції діяв Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка.

Впродовж 1917–1920 рр. місто 7 разів переходило з рук у руки. Українській державній владі воно підпорядковувалося від початку 1918 до червня 1919 р.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Від жовтня 1920 р. до вересня 1939 р. Кременець належав до Польщі і входив у Волинське воєводство. Правлячі кола Польщі відвели місту роль одного з опорних пунктів закріплення своєї влади на «Східних кресах». Великі надії покладали на Кременецький ліцей, відкритий 1921 р.

У міжвоєнні роки збудовано ватну фабрику (1936 р.) й тютюновий завод (1938 р.), упорядковано вулиці, заліснено схили гір. Основні осередки національного життя українського населення 1920—1930-ті — товариство «Просвіта», приватна українська гімназія, православна духовна семінарія. У міжвоєнні роки Кременець — центр Волинської єпархії.

Восени 1939 р. місто зайняла Червона армія. Під час запровадження нового адміністративно-територіального устрою місто отримало статус міста обласного підпорядкування й відійшло до Тернопільської області. Радянська влада відкрила кілька загальноосвітніх українських шкіл, обласний учительський інститут, фельдшерсько-акушерську школу, забезпечила населення безплатним медичним обслуговуванням. Також встановила жорсткий ідеологічний контроль за всіма культурно-освітніми закладами й розгорнула масштабні політичні репресії.

Гітлерівська окупація[ред.ред. код]

Кременчани активно включалися в Рух Опору. У роки війни в околицях міста діяло 4 українські збройні формування різної політичної орієнтації. 19 березня 1944 в місто увійшли війська 1-го Українського фронту, а саме 24 стрілецький корпус 13 загальновійськової армії (117 стрілецька дивізія під керівництвом генерал-майора П. М. Бежко, яка йшла в авангарді наступу, яким командував генерал Кірюхін, 287 стрілецька дивізія, 1645 винищувальний протитанковий артилерійський, 802 зенітний, і 35 штурмовий інженерно — саперний батальйон, і 350 стрілецька дивізія під керівництвом генерала Г. І. Вєхіна). Перемога «пришвидшувалась». Про здобуття міста був оперативно проінформований Сталін. Це свідчить про стратегічне значення Кременця, за яким найкоротші підступи до Бродів і Львова. Людські втрати у ході боїв становили близько шестисот осіб. У наступні десятиліття після визволення пошуковці з'ясували, що шістнадцять осіб, чиї імена викарбувані на пам'ятній плиті — живі. При переслідувані ворога за межами Кременця у найближчих двох селах Бережці і Крижі загинуло ще близько вісімдесяти осіб. Військові з'єднання і частини, які брали участь у визволенні Кременця, отримали найменування Кременецьких і були нагороджені орденами. На їх честь 19 березня о 12-й годині Москва салютувала дванадцятьма артилерійськими залпами із 124-х гармат. Після визволення понад 2 тис. кременчан мобілізовано до лав ЧА.

Радянський період[ред.ред. код]

За післявоєнні десятиліття збудовано низку нових підприємств, найбільшими серед них були цукровий завод (1965 р.) і фабрика ватину (1980 р.), споруджено масиви багатоповерхових будинків. Учительський інститут 1950 р. реорганізовано у педагогічний і перенесено у м. Тернопіль (1969 р.).

Період Незалежності[ред.ред. код]

У перші роки після проголошення незалежності України переважна більшість підприємств значно звузила або зовсім згорнула свою діяльність, внаслідок чого загострювалися старі й з'явилися нові соціальні проблеми. Відновлено Кременецький ботанічний сад (1991 р.), створено Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (2001 р.), відкрито Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Шевченка (2002 р.), Кременецький обласний музей Юліуша Словацького (2003 р.), зростає потік туристів. У 1991 році на базі педагогічного коледжу імені Т. Г. Шевченка створено Кременецький ліцей.

Колишні періодичні видання[ред.ред. код]

  • газета «Будівничий церкви Божої» — євангельсько-християнський місячник. Виходив 19351936 за редакцією Д.Гарасевича в співпраці з американською місією Церкви Божої. Друкував богословські статті, історико-статистичні матеріали про євангельський рух в Україні, поезії, біблійні оповідання для дітей, афоризми тощо. Політичні проблеми журнал принципово не висвітлював[21]
  • церковно-народний ілюстрований двотижневий часопис «Духовний сіяч»
  • християнський щомісячник «Євангельський голос» — виходить з 1936 р. Видавці — М. Вербицький і Г. Федишин[22].
  • газета «Крем'янецький вісник» — виходила 2-3 рази на тиждень у м. Крем'янець від 20 липня 1941 р. до 3 лютого 1944 р. Редактор — А.Трачук[23]
  • літературний журнал «Хвиля» — виходив від 12 лютого 1923 р. Друкувався на літографі. Вийшло два числа. Видавець — Ф. Півниченко, редактор Улас Самчук (під псевдонімом А. Офіренко), В. Данильченко й А. Гайовий[24].

Транспорт[ред.ред. код]

Територією міста проходить автошлях E85. Автотранспортне сполучення з іншими регіонами України забезпечує Кременецький автовокзал.

Населення[ред.ред. код]

За даними перепису населення 2001 року мовний склад населення міста був таким[25]:

Мова Число ос. Відсоток
українська 21351 97,58
російська 466 2,13
польська 24 0,11
білоруська 11 0,05
молдовська 7 0,03
вірменська 2 0,01

Визначні місця та пам'ятки архітектури[ред.ред. код]

В межах міста розташована визначна археологічна пам'ятка (від пізнього палеоліту до залізної доби) — гора Куличівка. Знахідки розкопок знаходяться в Тернопільському краєзнавчому музеї. У місті діє свій районний краєзнавчий музей.

Замкова гора Бона[ред.ред. код]

Румовища Кременецького замку

Замок у Кременці було побудовано в XII столітті. В XIII столітті колишні дерев'яні укріплення було замінено на кам'яні. Взимку 1240 року орда хана Батия не спромоглася оволодіти цією фортецею на Замковій горі. До Люблінської унії замок належав литовським князям, далі — польським королям. Тривалий час цю видатну оборонну споруду ніхто не міг здобути. Завдяки неймовірним зусиллям і півторамісячній облозі в жовтні 1648 року замок було взято козацькими загонами під орудою М.Кривоноса та зруйновано. З того часу замок вже не відбудовували. До наших днів збереглися башта з брамою та оборонні мури.

Будинок родини Словацьких[ред.ред. код]

Будинок по вул. Словацького, 16 побудований наприкінці XIX століття в стилі класицизму. Ця садиба належала колись Евзебіушу Словацькому — батькові видатного польського поета Юліуша Словацького. Юліуш Словацький жив тут у 1810–1811 рр. В 1969 році на подвір'ї встановлено мармурове погруддя поета (скульптор В. З. Бородай). У 2002 році закінчено реставрацію будівлі і з 2004 року тут діє літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького.[26]

Інтер'єр «Кабінету жіночої скорботи», Музей Юліуша Словацького

Споруди колишнього Василіанського монастиря XVII століття[ред.ред. код]

З 1636 року при монастирі діяло братство, з ініціативи якого була заснована школа від Києво-Могилянської Академії. При монастирі функціювала друкарня, де була надрукована «Кременецька граматика».

Миколаївський собор з келіями, спорудження якого тривало протягом XVI–XVII століть. Храм було побудовано для католицького францисканського монастиря в готично-ренесансному стилі, у середині XVII століття костьол реконструйовано та розширено, доповнено бароковим декором (кошти надав, зокрема, Станіслав Потоцький; тут було поховано його серце[27]). В формах Миколаївського собору поєднані тип тридільної української церкви з формами польських костьолів епохи Відродження. На початку XX століття зведено величну монастирську дзвіницю.

Палац Кароліни Дзембовської[ред.ред. код]

Палац збудований у стилі класицизму в першій половині XVIII століття архітектором Ю.Гофманом. Навколо нього в 1809 році англійським садівником Діонісієм Міклером було розбито чудовий парк.

Житловий будинок «Близнята»[ред.ред. код]

Унікальна барокова споруда XVII–XVIII століть, що складається із двох однакових з'єднаних будинків з окремими двосхилими дахами.

Комплекс колегіуму чину єзуїтів[ред.ред. код]

Краєвид Кременця від костелу Єзуїтів

Коштом родини Вишневецьких в місті розпочато будівлю колегіуму чину єзуїтів. Проект створив архітектор Паоло Фонтана. Будівництво тривало у 17311743 роках. Комплекс поєднав костел і келії в єдиному ансамблі. Єзуїти присвятили костел засновнику ордена Ігнацію Лойолі та Станіславу Костці. Наприкінці 20 століття комплекс колегіуму визнано видатною пам'яткою архітектури України. Костел — тринавовий з трансептом, в перехресті — висока гранчаста баня, вкрита бароковим куполом з ліхтариком. Вівтарна частина і крила трансепту трохи заокруглені, що значно посилило красу і виразність будівлі. Від підлоги до вищої позначки в інтер'єрі костел має 28 метрів. Бічні нави за єзуїтів були відведені під каплиці.

Коридорною системою костел поєднано з корпусами келій, що в зимову пору давало змогу дістатися всіх частин комплексу без виходу на подвір'я. Бічні крила комплексу попереду мають наугольні башти і утворюють парадний двір на зразок палацового курдонеру. Ухил земельної ділянки спонукав архітектора до створення штучної тераси, вдало прикрашеної парадними сходами, балюстрадами і кам'яними ліхтарями в стилі рококо. Обриси балюстрад і ліхтарів не мають аналогів в Україні. Фасади комплексу розділені на барокові частини-«дзеркала». Контрастне фарбування «дзеркал» і деталей фасадів надає комплексу палацової краси і вишуканості, більш притаманних світським будівлям доби пізнього бароко чи рококо.

У 18031805 рр. дідич Тадеуш Чацький разом з уславленим діячем Речі Посполитої Гуґо Коллонтаєм на базі колегіуму заснували Вищий Волинський ліцей на зразок університету. Фундацією Т.Чацького для ліцею придбано бібліотеку екс-короля Польщі Станіслава Понятовського і колекцію наукових приладів. За участь студентів колегіуму в визвольному повстанні у 1831 р. Колегіум ліквідовано царем, а бібліотека і наукові прилади конфісковані і передані новоствореному університету Святого Володимира в місті Києві.

За часів СРСР костел використовувався як спортивне приміщення навчального закладу. За часів незалежності костелом користуються вірні Української Православної Церкви Київського патріархату.

Некрополі[ред.ред. код]

У Кременці є кілька некрополів, зокрема, П'ятницький (Козацький) цвинтар з могилами українських козаків, що загинули в боях за звільнення Кременця від влади Польщі (1648—51 рр.), Монастирське кладовище, старовинний польський цвинтар, військове кладовище.

Військове кладовище розташоване у сквері перед педінститутом. 19 березня 1944 р. в Кременець увійшли підрозділи Червоної армії. Частина бійців, загиблих під час боїв за місто (200 чол.), була похована у сквері перед колишнім ліцеєм (тепер педучилище) в 10 індивідуальних могилах і одній братській. Імена воїнів відомі. 10 могил з надгробними плитами, на яких викарбувано імена полеглих. На братській могилі пам'ятник — скульптурна фігура воїна на постаменті.

На Туницькому кладовищі похований радянський воїн В. Я. Медведєв, який загинув у 1944 р. під час боїв за Кременець. На могилі встановлений пам'ятник у вигляді стели, що закінчується вгорі п'ятикутною зіркою[28]. В Кременці під час Другої світової війни було єврейське ґетто. Нацисти розстріляли 15 000 євреїв і закопали на місці колишнього тиру 42-го Якутського полку. Сьогодні на цьому місці знаходиться пам'ятник жертвам нацизму, але через недбалість місцевої влади і нехтування місцевих жителів пам'ятник постійно паплюжать.[29]

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

Радіостанції[ред.ред. код]

  • Говорить Кременець — районна комунальна радіостанція. Засновник — Кременецька районна рада. В ефірі — інформаційні, культурологічні, просвітницькі, розважальні програми та передачі для дітей. Веде мовлення на 1-му каналі проводової мережі за наступним графіком: понеділок, середа, четвер, п'ятниця — 06:30-06:44; вівторок — 10:30-10:59 (час мовлення не використовується під час трансляції пленарних засідань Верховної Ради України); п'ятниця — 11:40-11:59. Блог радіостанції в Інтернеті — kremenetsradio.blogspot.com (не оновлюється).

Друковані періодичні видання[ред.ред. код]

  • Діалог — щотижнева газета Кременецької районної ради і райдержадміністрації.

Відомі люди[ред.ред. код]

Уродженці міста[ред.ред. код]

Навчалися[ред.ред. код]


Працювали[ред.ред. код]

В XIX столітті в Кременці працювали прогресивні польські діячі історик-демократ Йоахім Лелевель (1786–1861), вчений-філософ Гуго Коллонтай (1750–1812), Євзебіуш Словацький (батько Юліуша Словацького), драматург і повістяр Юзеф Коженьовський, Олександр Міцкевич (брат Адама Міцкевича), Антон Анджейовський (Старий Дитюк), відомі художники — дійсний член Віденської Академії мистецтв Ю.Пічман та академік Петербурзької Академії мистецтв К.Каневський; вчилися революціонер-демократ Станіслав Ворцель (1799–1857), відомі письменники Томаш Август Олізаровський (1811–1879), С.Вітвіцький, Т.Падура.

Проходили військову службу[ред.ред. код]

Відвідували[ред.ред. код]

В XX столітті відвідали відомі українські поети: у 1959 р. — Максим Рильський (1895–1964), у 1957 р. — Павло Тичина (1891–1967), у 1969 р. — Микола Бажан (1904–1983), у 1953 р. — Андрій Малишко (1912–1970).

Проживають та працюють у наш час[ред.ред. код]

Старости[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 — Державний комітет статистики України
  2. [1]
  3. [2]
  4. [3]
  5. Микола Аркас. Історія України-Русі.—К.: Вища школа, 1990.— 456 с.: іл.— С. 86;
  6. Михайло Брайчевський. Конспект історії України.— К.: ВПК «Знання», 1993.— 208 с.— С. 66
  7. Історична Волинь
  8. Петро Мірчук. Концентраційний табір Береза КАРТУЗЬКА / V ЧАСТИНА: РОЗДІЛ 7. УВ'ЯЗНЕННЯ І ЗАСУДИ ЗА ДВА РОКИ (ВІД СІЧНЯ 1933 ДО ГРУДНЯ 1934) // Нарис історії ОУН
  9. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок ХІХ ст.).— Львів: Світ, 1996.— 448 с.— С. 31, 105, 110. ISBN 5-7773-0359-5
  10. О. Гаврилюк, І. Крочак, О. Петровський. Тернопіль: сторінки минулого і сьогодення.— Тернопіль: Астон, 2010.— 120 с.; іл.— С. 46. ISBN 978-966-308-349-0
  11. Мирослава Ласовська-Крук (головний редактор). Ласовський Володимир.— Торонто, 1980.— 127 с.— С. 29; 30
  12. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883 . — T. IV (Kęs — Kutno)
  13. Венедикт Лавренюк. Авари (обри) // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2004. — Т. 1: А — Й. — ISBN 966-528-197-6. — С. 19.
  14. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883 . — T. IV (Kęs — Kutno) — S. 777. (пол.)
  15. щоправда, тут він названий його сином, чого, вочевидь, не було
  16. Jan z Książąt Litewskich пол.
  17. Barącz S. Pamiętnik szlachetnego Ledochowskich domu. — Lwów, 1879. — 220 s. — S. 8—9. (пол.)
  18. Євреї в Кременці
  19. Ю. Томін, Ю. Романишин, Р. Коритко, І. Паращак. Перша колія: до 150-річчя Львівської залізниці.- Львів: ТзОВ «Західноукраїнський Консалтинговий Центр» (ЗУКЦ), 2011. — 496 с.; іл. ISBN 978–617—655—000—6 c. 52
  20. Maria Trojanowska. Paliwodzianka Helena (1894–1941) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1980.— t. XXV/1, zeszyt 104.— S. 92. (пол.)
  21. Павлюк І. «Будівничий церкви Божої» // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2004. — Т. 1: А — Й. — ISBN 966-528-197-6. — С. 194.
  22. Ханас В. «Євангельський голос» // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2004. — Т. 1: А — Й. — ISBN 966-528-197-6. — С. 561.
  23. Гуцал П.' «Крем'янецький вісник» // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2008. — Т. 3: П — Я. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 232.
  24. Гуцал П. «Хвиля» // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4.— 2008. — Т. 3: П — Я. — ISBN 978-966-528-279-2. — С. 544.
  25. Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область
  26. Обласний літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького в м. Кременці
  27. H.Dymnicka-Wołoszyńska. Stanisław Potocki h. Pilawa (1698–1760) // Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź, 1984.— t. XXVIII/1, zeszyt 116.— 178 s.— S. 158. (пол.)
  28. Б. Андрушків. Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили.— Тернопіль: «Підручники і посібники», 1998.
  29. kremenec.at.ua
  30. Клим'юк М. Академік Гнатюк завжди з нами // газета «Вільне життя»: Тернопіль, № 80 (15504) від 4 жовтня 2013 р. с. 5
  31. Niesiecki Kasper. Korona Polska przy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … — T. 4. — Lwów: w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1743.— 820 s.— S. 80. (пол.)

Джерела і посилання[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]