Кримська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кримська війна
Російсько-турецькі війни
Crimean-war-1853-56.png
Мапа військових дій Кримської війни
Дата: 4(16) жовтня 1853 — 13(25) лютого 1856
Місце: Крим, Балкани, Кавказ, Чорне море, Балтійське море, Біле море, Близький Схід
Результат: Перемога коаліції, Паризький мирний договір 1856
Територіальні зміни: приєднання дельти Дунаю до Османської імперії
Сторони
Коаліція:
Flag of France.svg Французька імперія
Ottoman flag.svg Османська імперія
Flag of the United Kingdom.svg Велика Британія

Flag of Italy (1861-1946) crowned.svg Сардинське королівство

Flag of Russia.svg Російська імперія

Кри́мська війна́ (18531856), або Східна війна — війна між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької імперії та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході і Балканах.

Початок війни[ред.ред. код]

У лютому 1853 р. російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абд аль-Маджида згоди на протекторат Росії над 12 млн православних жителів його імперії (посилаючись на Кючук-Кайнарджійський мирний договір, хоч той передбачав право Петербурга на захист і заступинцтво) та право доступу православних до Святої Землі. Султан задовольнив лише 1 вимогу, видавши фірман, який офіційно гарантував непорушність прав, православних на святі землі, натомість за підтримки Британії, посол якої гарантував допомогу Сполученого королівства в разі російської агресії, та Франції, флот якої увійшов у протоку Дарданелли з метою захисту. 21 травня обурений Меншиков залишив Стамбул.

1 червня Петербург офіційно розірвав дипломатичні відносини з державою османів. За наказом Миколи І, 82-тисячний російський корпус під командою генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853 року форсував річку Прут і захопив Молдавію та Валахію — васальні князівства Османської імперії.

У відповідь на російське вторгнення, представники Великої Британії, Франції, Пруссії та Австрійської імперії зібралися у Відні і прийняли Віденську ноту, як гадали підписанти, компромісну для всіх сторін, що передбачала звернення до султана з вимогою дотримуватися всіх попередніх угод щодо православного населення (право його засисту Російською імперією) та до Миколи І, який мав вивести війська з території Порти. Султан 27 вересня (9 жовтня) зажадав повернення російських військ за Прут. Так як Імператор відмовився, 4 (16) жовтня Стамбул оголосив Петербургу війну. 8 (20) жовтня Микола І підписав маніфест «Про війну з Оттоманською Портою».

Військові дії[ред.ред. код]

Спочатку події розвивалися на користь росіян. Вони розбили османів на Кавказі. Чорноморський флот потопив османську ескадру в Синопській бухті (османи втратили майже всі кораблі та 3/4 особового складу). Але 4 січня 1854 р. Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести війська з Молдавії та Валахії.

Микола І відповів відмовою. Відтак Британія та Франція офіційно оголосили Росії війну. Досі нейтральна Австрійська імперія теж висунула Росії ультиматум про вивід її військ із Молдавії та Валахії. Згодом до британо-французької коаліції приєдналося Сардинське королівство. Росія опинилася в повній політичній ізоляції.

Зимовий час дозволив османам з Тулчі 10 січня 1854 влаштувати гарматну батарею на о. Чатал в гирлі Дунаю. Тульча була зайнята російськими військами 12 лютого 1854, втрати російських військ сягали від 400 до 750 осіб на добу.

У червні 1854 кілька тисяч сімей болгар разом з великою кількістю худоби та возів, побоюючись помсти з боку османів, просили дозволу переправитися по понтонним мостам й їм було дозволено слідувати через Дунай за військами, що відступали.

На політичному фронті в березні 1854 року Наполеон III Бонапарт разом з Великобританією вирішили, що Османській імперії повиннен бути запропонований деякий захист проти російської експансії через Дунай, який призвів до переміщення Союзних експедиційних сил в Варну. Незважаючи на втручання Австрії, яка переконала Росію не починати війну, була оголошена настанова на знищення російської військово-морської бази в Севастополі. Незабаром після цього всі пароплави «John Bibby, Sons & Co.» і деякі її вітрильні судна були реквізовані для служби під час Кримської війни, яка продовжувалася до 1856 року, коли був підписаний Паризький договір. Спочатку «Bibby» судна експлуатували між Ліверпулем і Варною, але, коли в вересні в російський Крим вторглися війська, запаси стали перевозити до Криму. Після цього судна діяли між Ліверпулем з авангардом висадженим біля Євпаторії.[1]

Наприкінці липня 1854 р. союзники вибили росіян із окупованих територій. Наступною їхньою метою було знищення російського Чорноморського флоту як загрози для Османської імперії. Для цього потрібно було опанувати Севастопольську бухту, в якій застарілий вітрильний Чорноморський флот сховався від флоту союзників, чиї кораблі вже мали гвинтові двигуни.

Севастополь був добре укріплений з моря. Тому британо-франко-османська армія вдалася до маневру — 1 вересня несподівано висадилася з кораблів у Євпаторії, в якій не було російського гарнізону, й суходолом вирушила в напрямку Севастополя, не захищеного з тилу. 14 вересня вона з'явилися на околицях головної бази Чорноморського флоту. Севастополь опинився в облозі, яка тривала 349 діб.

Судна «John Bibby, Sons & Co.» діяли між Ліверпулем і авангардом висадженим біля Євпаторії.[1]

Атака бригади легкої кавалерії під Балаклавою 25 жовтня 1854 року у Кримській війні, Вільям Сімпсон, 1 березня 1855 року.

Здача Севастополя означала б для Росії неминучу втрату Криму й перенесення бойових дій вглиб імперії. Микола І вирішив штурмувати з моря Євпаторію, викинути звідти британо-французько-османський гарнізон, іти на Севастополь і вдарити неприятелеві в спину. 5 лютого 1855 року російський десант, підсилений грецькими добровольцями, атакував союзників. Але наступ захлинувся, після чого в Миколи І не залишалося жодної надії на перелом у війні.

Існує конспірологічна версія: аби уникнути ганьби від поразки, амбітний російський імператор 18 лютого 1855 р. наказав особистому лікарю Мандту принести отруту — і за кілька годин Миколи І не стало. Офіційно оголосили, ніби монарх помер від застуди. Того ж дня на російський трон сів 37-річний син Миколи І — Олександр ІІ.

22 травня союзники взяли стратегічно важливі Федюхині й Балаклавські висоти біля Севастополя, а 27 серпня заволоділи ключовим пунктом оборони міста — Малаховим курганом. Подальший спротив не мав сенсу. Росіяни затопили кораблі Чорноморського флоту в бухті й залишили Севастополь. Олександр ІІ попросив супротивників припинити бойові дії й сісти за стіл переговорів.

Кольорова гравюра із зображенням посадки хворих в порту Балаклави під час Кримської війни
Черепаха Тімоті (1839–2004) була останнім «учасником» Кримської війни

Окрім Кримського півострова, воєнні дії проходили на Балтійському морі, Кавказі в гирлі Дніпра та в районі Дунаю.

Завершення війни[ред.ред. код]

Учасники конфлікту, а також Австрія та Пруссія, зібралися в Парижі на міжнародний конгрес. Глава російської делегації граф Олексій Орлов 30 березня 1856 року підписав капітуляцію Росії.

Війна закінчилася Паризьким миром 1856. Він позбавив Росію права мати військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали. Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдавію, Валахію та південну Бессарабію. Російського імператора позбавили покровительства над християнами Османської імперії, замінивши колективним патронатом усіх великих держав. План розширення впливу Росії на південь провалився.

Участь українських козаків[ред.ред. код]

На стороні союзних сил діяли військові підрозділи сформовані з залишків задунайських козаків. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся створення регулярних козацьких підрозділів у османському війську. 23 січня 1854 року козаки склали присягу. З Константинополя привезли козакам знамена Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Османській імперії) отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман).

У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул «Око, вухо і правиця престолу».

Цікавий факт: « Відомо, що лише на Полтавщині до народного ополчення вступили 9,5 тисяч чоловік. Мешканці Волині пожертвували на потреби війни 113 тисяч рублів»[Джерело?]

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Корсак Іван. Отаман Чайка: роман /І. Ф. Корсак.-К.:Ярославів Вал, 2010.- 187с.
  • Петров А. Н.[ru]. Война России с Турцией.
  • Саєнко В. М. Токмаччина під час Східної (Кримської) війни. 1853–1856 рр. — Токмак: Gutenbergpress, 2008 — 68 с.
Війна Це незавершена стаття про війну.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.