Крип'якевич Іван Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Петрович Крип'якевич
Іван Крип'якевич
Іван Крип'якевич
Народився 25 червня 1886(1886-06-25)
Львів
Помер 21 квітня 1967(1967-04-21) (80 років)
Львів
Поховання Личаківський цвинтар
Громадянство
(підданство)
Польща
Національність українець
Alma mater Львівський університет
Галузь наукових інтересів історія
Науковий ступінь академік
Відомі учні Сливка Юрій Юрійович
Член Національна академія наук України

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
CMNS: Крип'якевич Іван Петрович на Вікісховищі

Іва́н Петро́вич Крип'яке́вич (Крипякевич; псевдоніми — Холмський Іван, І. К.; 25 червня 1886, Львів — 21 квітня 1967, там само) — український історик, академік АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук АН України. Автор великої кількості наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників з історії України. Діяч НТШ.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 25 червня 1886 року у Львові у сім'ї священика УГКЦ о. Петра Франца Крип'якевича. Отець-доктор (теології) Петро Крип'якевич народився 1857 року, висвячений 1885, був адміністратором парафії святих Петра і Павла у Львові (1887-91), у Гнилицях коло Збаража, в 1895—1914 роках професором гімназії у Львові.[1]

Спочатку навчали вдома батьки, потім вчителі. Перебуваючи в Гнилицях у дитинстві, навчився від сільських дітей, головно сина диякона Якова Зайця, руської мови, писати і читати у вчителя, диякона Дмитра Пічута. Вдома з братом розмовляли польською. У 1896—1904 роках навчався в гімназії з польською мовою викладання. Єдиний предмет українською — уроки греко-католицької релігії — викладав батько. Також батько вів у сина надобов'язкові уроки української мови (2 год), одним з вчителів був Станіслав Людкевич.

У 1904—1909 роках навчався на філософському факультеті Львівського університету. В студентські роки брав активну участь у боротьбі за український університет, стояв на поміркованих позиціях, займався культурно-освітньою діяльністю. Зокрема, брав участь у протесті 23 січня 1907 року після провокації секретаря вишу Алоїза Віняжа, після прибуття поліції був затриманий, склали протокол, відпустили. 1 лютого за вказівкою намісника Анджея Потоцького був ув'язнений зі звинуваченням у порушенні громадського спокою (спочатку інкримінували тероризм). Голодував 4 доби разом з іншими на знак протесту. Після значного резонансу в Західній Європі уряд розпорядився випустити на волю.[2]

Від 1905 року почав друкувати свої наукові статті у періодичному виданні Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка — «Записки НТШ» (з 1934 — редактор). 1908 року організував «Просвітній кружок», тісно співпрацював з «Просвітою». Наукову діяльність розпочав під керівництвом Михайла Грушевського, став одним з найвидатніших його учнів.

За його спогадами, вплив на формування його особистості мали Осип Назарук (найбільший), Богдан Бачинський. Василь Панейко — на першому місці серед знайомих, листувався з Мироном Кордубою.[3]

Педагогічну діяльність розпочав у приватній Рогатинській гімназії імені Володимира Великого у 1909 році, куди його запросили парох о. Кудрик (старший) та її директор Михайло Галущинський.[4]

1911 року захистив докторську дисертацію та тему «Козаччина і Баторієві вольності», і незабаром був обраний дійсним членом НТШ. Викладав історію в Академічній гімназії у Львові (1912—1914), згодом — в гімназіях Рогатина і Жовкви. Багато співпрацював в українських періодичних виданнях, що видавалися в Західній Україні — «Письма з Просвіти», «Молода Україна», «Літературно-Науковий Вісник» та багатьох ін., редагував журнал «Дзвіночок» (1911—1914) та «Ілюстрована Україна» (1913—1914).

У 1918—1919 роках — приват-доцент Кам'янець-Подільського державного українського університету. В міжвоєнний період плідно займався науково-педагогічною роботою.

У 1921—1924 роках — професор Львівського (таємного) Українського Університету (секретар сенату університету), в 1934—39 рр. викладав історію України в Богословській Академії у Львові (нині Український католицький університет (УКУ)), тісно співпрацював з Науковим Товариством ім. Т. Шевченка (від 1920-го був секретарем історичної секції, 1924 редагував «Записки НТШ», від 1934 — голова історичної секції).

У 1920—1930-х роках вів широку національно-громадську роботу. В 1921—22 працював у Комітеті охорони військових могил, який займався пошуком і впорядкуванням українських стрілецьких могил у Галичині, в 1923—1925 брав участь у роботі туристично-краєзнавчого товариства «Плай», співпрацював з журналом «Політика» (1925—1926). Від жовтня 1939 року Крип'якевич — завідувач кафедри історії України, професор (від 1941 року) Львівського університету.

У роки німецько-гітлерівської окупації працював редактором наукових видань «Українського видавництва» у Львові.

У повоєнний час був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі» і зазнав переслідувань. 1946 року Іван Крип'якевич разом із частиною львівських науковців депортований до Києва.[5] Деякий час займав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України АН УРСР.

У травні 1948 дістав можливість повернутися до Львова. 1951 року очолив відділ Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові, в 1953—1962 роках — директор цього інституту. 18 листопада 1958 обраний дійсним членом АН УРСР. У жовтні 1961 професор Крип'якевич указом Президії ВР УРСР удостоєний почесного звання заслуженого діяча науки УРСР.

Могила Івана Крип'якевича у Львові на Личаківському цвинтарі.

Помер 21 квітня 1967 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (поле № 59). Автор надгробка — скульптор Теодозія Бриж[6].

Сім'я[ред.ред. код]

Сини — Петро-Богдан Іванович Крип'якевич, Роман Крип'якевич

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В Первомайську існує провулок Івана Крип'якевича.

Праці[ред.ред. код]

Найважливіші історичні праці Крип'якевича присвячені періоду козаччини і Хмельниччини — «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925—1931), «Богдан Хмельницький» (1954) та інші.

Крип'якевич — автор багатьох праць з історіографії («Українська історіографія», 1923); археології, сфрагістики, історії культури («Історія української культури», 1937); численних науково-популярних нарисів з історії України: «Історія України» (1920), «Велика історія України» (1935), «Запорозьке Військо» (ч. ІІ з «Історії українського війська», 1936); та підручників «Оповідання з історії України», «Коротка історія України для початкових шкіл» (1918), «Огляд історії України: Repеtitorium для вищих класів середніх шкіл та вчительських курсів» (1919), «Історичні проходи по Львові» (1932, перевидання 1991 р.) та інші.

Вибрані праці[ред.ред. код]

  • Матеріали до історії української козаччини, т 1. Документи по рік 1631. W: Жерела до історії України-Руси, т. 8. Львів, 1908 (редактор і автор статті Козаччина і Баторієві вольності);
  • Львівська Русь в першій половині XVI століття. — ЗНТШ, 1907. т. 78
  • Археографічні праці Миколи Костомарова. — ЗНТШ, 1918. т. 126—127 і окремі вид.;
  • Український державний скарб за Богдана Хмельницького. — ЗНТШ, 1920. т. 130.
  • Ставропігійська літографія в рр. 1847—1854, т. 1. — Львів, 1921.
  • До історії Українського Державного архіву в XVII ст. — ЗНТШ, 1924, т. 134–135.
  • Мемуари українців ХIII—ХVII ст. № 9–10. — Львів, 1924.
  • Середньовічні монастирі в Галичині. «Записки Чину святого Василя Великого». Вип. 1—2. 1926.
  • Остафій Астаматій (Остаматенко), український посол у Туреччині 1670-х рр. — Кн. 6 (31). — «Україна», 1928.
  • Коротка історія Зборова до початку XIX в. — Львів, 1929.
  • 3 пограничної українсько-московської переписки 1649—1651 р. — ЗНТШ, 1929, т. 150.
  • З історії Гуцульщини. — Львів, 1929; Історичні проходи по Львові. — Львів, 1932; 1991; 2007.
  • Князь Ярослав Осмомисл (1158—1187). — Львів, 1937.
  • Історія української колонізації, т. 1. — Львів, 1938.
  • Зв'язки Західної України з Росією до середини XVII ст.: Нариси. — К., 1953.
  • Львів княжих часів. В кн.: Нариси історії Львова. — Львів, 1956.
  • Бібліографія історії України в дожовтневий період. № 5. — «УІЖ», 1958.
  • Стан і завдання української сфрагістики. № 1. — «УІЖ», 1959.
  • Джерела з історії Галичини періоду феодалізму (до 1772 р.). — К., 1962.
  • Адміністративний поділ України 1648—1654, вип. 2. — К., 1966.
  • До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI — на початку XVII ст. № 12. — «УІЖ», 1966.
  • Нарис методики історичних досліджень. № 2—4, 7—10. — «УІЖ», 1967.
  • До питання про герб Львова // Архіви України. № 1. — К., 1968.
  • Історія України / Відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. 3. Якимович — Львів: Світ, 1990.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Dmytro Blazejowskyj. Historical Šematism of the Archeparchy of L'viv (1832—1944) // Kyiv: Publishing house «KM Akademia», 2004. — 570 p. — P. 226. — ISBN 966-518-225-0
  2. Нінель Клименко. Іван Крип'якевич як особистість і науковець… — С. 97-98.
  3. Там само. — С. 108.
  4. Нінель Клименко. Штрихи до педагогічної діяльності академіка І. П. Крип'якевича… — С. 65.
  5. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста // К.: Генеза, 1993
  6. В. О. Жадько. Український Некрополь // Київ, 2005. — С. 211. — ISBN 966-8567-01-3

Джерела[ред.ред. код]