Кропивницький Марко Лукич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Марко Лукич Кропивницький
Кропивницький М.jpg
Марко Кропивницький
Дата народження: 10 (22) травня 1840(1840-05-22)
Місце народження: с. Бежбайраки Херсонської губернії (тепер с. Кропивницьке Кіровоградської області)
Дата смерті: 8 (21) квітня 1910(1910-04-21) (69 років)
Місце смерті: Одеська земля
Поховання: Перше міське кладовище (нині Молодіжний парк) в Харкові

50°00′28″ пн. ш. 36°14′51″ сх. д. / 50.007757° пн. ш. 36.247636° сх. д. / 50.007757; 36.247636Координати: 50°00′28″ пн. ш. 36°14′51″ сх. д. / 50.007757° пн. ш. 36.247636° сх. д. / 50.007757; 36.247636

Національність: українець
Громадянство: Flag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів: українська
Рід діяльності: письменник, драматург, театральний актор
Роки активності: 18621910


Марко Лукич Кропивницький (*10 (22) травня 1840(18400522), с. Бежбайраки, тепер Кіровоградської області — †8 (21) квітня 1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Ранні роки[ред.ред. код]

Марко Кропивницький народився в с. Бежбайраки (тепер с. Кропивницьке) на Кіровоградщині. Його батько Лука Іванович — «чоловік труда, труда мозольного», — досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Дитячі роки Марко провів в маєтку князя Олексія Миколайовича Кантакузена[1] в селі Катеринівка (яке з 1962 є частиною села Новокрасне, що в наш час входить до Арбузинського району Миколаївської області), де його батько працював управителем. Там він проживав (з перервами) до 14- річного віку. Також він жив у нинішній Дмитрівці на Вознесенщині та в самому Вознесенську, у Молдавці (нині — Козубівка) та Олександрівці, що в Доманівському районі[2]. Про дитинство в Катеринівці Марко Лукич розповідає в своїх автобіографіях і листах до Антоніни Маркович; також дитинству драматурга присвячені книги Миколи Смоленчука «Степи полинові» та «Ой літав орел», а також повість арбузинського журналіста М.Петрова (Михайла Пигиди) «Маркове дитинство». Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

Початок творчості[ред.ред. код]

Марко Кропивницький, 1864

З 1862 р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету, як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу «Микита Старостенко». То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865 р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і Іван Тобілевич «знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея». На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871 р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872 р. в одеській газеті «Новороссийский телеграф» було опубліковано водевілі М. Кропивницького «Помирились» і «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання».

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875 р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства «Руська бесіда», він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Створення театру корифеїв[ред.ред. код]

Єлисаветградський театр, у якому 27 жовтня 1882 р. відбулася перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького»[3]
Кропивницький в національному вбранні

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882 р., включала п'єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук» та «Невольник».

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів — «Помирились» (1869), «За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) — переробка водевілю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкін», «Пошились у дурні» (1875), «По ревізії» (1882), «Лихо не кожному лихо — іншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) — за оповіданням О. Стороженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам «Невольник» (1872) за поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878, остаточна редакція — 1898), «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» (1882), «Глитай, або ж павук» (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах «Де зерно, там і полова» («Дві сім'ї») (1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1899), «Розгардіяш» (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

Пізній період[ред.ред. код]

Марко Кропивницький у ролі Тараса Бульби
Поштова марка СРСР із серії «Письменники нашої Батьківщини», присвячена М. Л. Кропивницькому, 1965 (Каталог ЦФА 3224, Scott 3061)

У 90-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками — «малюнки сільського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сільського життя» («Старі сучки й молоді парості», 1908), «малюнки сільського каламуту» («Зерно і полова», 1910), — інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості», як і водевіль «Дійшов до розуму» (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Актуальні проблеми театрального життя України кінця XIX століття піднімає комедія «Нашествіє варварів» (1900).

Пам'ятник Марку Кропивницькому в Кіровограді

Незлостивою іронією позначено комедію «Голомозий» (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й «етюд» (одноактівки «По ревізії», «Лихо не кожному лихо…»).

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю («Страчена сила», 1903; «Зерно і полова», 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів («Невольник» за Шевченком, «Вій» і «Пропавша грамота» за Гоголем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусі), — лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі «акторського напівциганського життя», і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер 21 квітня 1910 р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

Марко Кропивницький із родиною

6 серпня 1918 року на знак поваги до спільної творчості та її значимості для України постановою Ради міністрів вдові відомого українського драматурга М. Кропивницького — Надії Василівні Кропивницькій призначено одноразову допомогу та довічну державну пенсію.

Родина[ред.ред. код]

Його дочка, Кропивницька Олександра Марківна, пішла батьківським шляхом — була співачкою опери.

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького (Спогади про батька). — К.: Мистецтво, 1968. — 214 с.
  • Марко Лукич Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів. — К.: Мистецтво, 1955. — 530 с.
  • Киричок П. М. Марко Кропивницький: Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1968. — 150 с.

Посилання[ред.ред. код]