Перейти до вмісту

Крушельницький Антін Володиславович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Крушельницький Антін Володиславович
Крушельницький Антін Володиславович
Крушельницький Антін Володиславович
Антін Крушельницький. Зібрання ЛНБ.
Крушельницький Антін Володиславович
Сас
Прапор
Прапор
Міністр освіти УНР
27 квітня 1919 — 25 липня 1919
Попередник: Іван Огієнко
Наступник: Петро Холодний
 
Народження: 23 липня (4 серпня) 1878(1878-08-04)
Ланьцут, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія
Смерть: 3 листопада 1937(1937-11-03) (59 років)
Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, Російська РФСР, СССР
Поховання: Сандармох
Країна: Австро-Угорщина Австро-УгорщинаЗУНР ЗУНР УНРСРСР СРСР
Рід: Крушельницькі
Шлюб: Крушельницька Марія Степанівна
Діти: Богдан, Володимира, Іван, Остап, Тарас

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Висловлювання у Вікіцитатах

Роботи у  Вікіджерелах

Анті́н Володиславович Крушельни́цький (псевдоніми і криптоніми — Антін Володиславич, Л.Журбенко, Педагог, Непедагог, Спокійненький, А. К., С-й, Кр. та ін.; 4 серпня 1878(18780804), Ланьцут — 3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — український письменник, літературний критик і літературознавець, педагог, міністр освіти УНР (1919 р.), редактор шкільних хрестоматій з української літератури (Відень, 1919—1922), видавець-редактор громадсько-літературних журналів совєтофільського напрямку «Нові шляхи» (1929—1933 у Львові) і «Критика» (1933, там само), автор біографічного нарису «Іван Франко» та ін. Жертва сталінського терору.

Життєпис

[ред. | ред. код]
Книжка для дітей, видана А.Крушельницьким у Відні
Одна з «Читанок» А. Крушельницького

Народився 4 серпня 1878 року в м. Ланьцут (нині в Підкарпатському воєводстві, Польща) в родині адвоката Владислава Крушельницького.[1]

Навчався в гімназії в Бучачі[2]. Закінчив Перемишльську гімназію та філософський факультет Львівського університету[3].

У 1900—1903 роках — співвидавець журналу «Молода Україна». З 1900 р. співробітник журналу «Літературно-науковий вісник» (до 1913[3]), з 1901-го газети «Буковина».[3]. Від 1901 року[2] викладав у гімназіях Коломиї (1902—1905, 1908, 1926[3]), Станиславова (1905, 1908[3]), Бережан (до листопада 1911[2]), Львова, Відня, Долини (1914[3]) Рогатина (1925—1926[3]), Городенки (протягом 8 років був директором місцевої української приватної гімназії товариства «Рідна школа»). У 1926 році директор єврейської гімназії в Коломиї[3]. Член Крайової шкільної ради[4].

Був одним із редакторів газети «Прапор» (1907—1912) — органу українського народного учительства в Галичині. Належав до Українсько-Руської радикальної партії.

У 1915 році був бургомістром Городенки[3].

У 1919 — на державній службі. Як один з чільників радикалів підтримував перебрання президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем повноважень Диктатора ЗУНР (на відміну від Симона Петлюри, Осипа Безпалка, Семена Вітика)[5].

З 27 квітня по 25 липня 1919 р. очолював Міністерство народної освіти в уряді Б. Мартоса. З 19 жовтня 1919 р. керував Педагогічною місією «для налагодження за кордоном прав друку шкільних підручників і закупа шкільних приладів всіх типів» у Празі та Відні[6].

Після повалення влади УНР емігрував до Відня, де заснував видавництво «Чайка». Працював в радянофільському (і фінансованому з СРСР) часописі «Нова громада». У 1929—1932 — видавець і редактор журналу «Нові шляхи», в 1933 — часопису «Критика», що також дотримувалися радянофільської орієнтації[7][8].

Виступав у різних жанрах: оповідання, повісті, романи, драми, літературно-критичні, науково-педагогічні праці, публіцистичні статті, рецензії. У своїх публікаціях поширював радянську пропаганду, вигадки і провокації проти українського націоналістичного руху. Зрештою Степан Бандера видав наказ щодо його ліквідації, відмінений після оголошення А. Крушельницьким наміру виїхати з сім'єю до СРСР (С. Бандера передбачив його ліквідацію там самими більшовиками).[9]

У липні 1934 року переїхав з цілою родиною до Радянської України, жив у Харкові в будинку «Слово».[10]

Розстріляна і знищена родина Крушельницьких. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. Це фото стало символом знищення більшовицьким режимом української інтелігенції.

6 листопада 1934 заарештований органами НКВД УСРР у Харкові. У постанові оперуповноваженого ІІ відділу СПО УДБ у Харківській області Бордона стверджувалося: «Крушельницький Антін Володиславович є одним із керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення Радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду».

Справу А. Крушельницького розглядала 28 березня 1935 виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР. Вирок: 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Покарання відбував у Соловецькій тюрмі.

Рішенням «трійки» УНКВС Ленінградської області письменника засудили до розстрілу. Страчений 3 листопада 1937.

Реабілітований Військовою колегією Верховного Суду СРСР 19 жовтня 1957 року.

Із секретної записки тюремного управління НКВС від 16 червня 1941 відомо, що в архівах цього управління зберігалося 13 зошитів рукопису роману А. Крушельницького українською мовою «Батьківщина». На звороті цієї «службової записки» зазначено «Рукопис цього твору знищено шляхом спалення 4.VI.1941».

Цікавий факт

[ред. | ред. код]

Антін Крушельницький утік зі Львова до СРСР через загрозу замаху від ОУН, але органи ОДПУ змусили його признатись у керівництві міфічної ОУН (Об'єднання українських націоналістів) в УРСР, за що і розстріляли згодом.[11]

Літературний та науковий внесок

[ред. | ред. код]

Уклав серію збірок «Вибрані твори українських письменників».

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Антін Крушельницький. Незручний просвітитель // Локальна історія
  2. а б в Мельничук Б., Уніят В. Іван Франко і Тернопільщина… — С. 245.
  3. а б в г д е ж и к Павлишин А. Крушельницький Антін Володиславович [Архівовано 20 серпня 2016 у Wayback Machine.]… — С. 583.
  4. Дуда І. Крушельницький Антін Владиславович… — С. 256.
  5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. — Львів : Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — С. 197. — ISBN 5-7707-7867-9.
  6. Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — К. : Видавець Ешке О. М., 2002. — Т. 1 : 1917—1943 рр. — С. 123—128. — ISBN 966-557-096-Х.
  7. Олексій Мустафін. «Троянські вісті». Український мюнхгаузен та інші помічники більшовицьких людоловів. Київ24. 2024-02-15.
  8. Рубльов, О. С. До історії вітчизняного совєтофільства початку 1920-х років : співробітництво Н. Суровцової у часописі «Нова Громада» (1923-1924) / О. С. Рубльов, П. Е. Синицький // Проблеми історії України XIХ – початку ХХ ст. – 2007. – Вип. 13., с.213
  9. П. Мірчук. Нарис Історії ОУН. Перший том: 1920—1939. — с. 43.
  10. Архівована копія. Архів оригіналу за 6 листопада 2023. Процитовано 6 листопада 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  11. Помилування не просив… Доля Юліана Бачинського: Документи. Матеріали. Публікації / Упоряд.: Ю. Шаповал, О. Якубець

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]