Крістін Анґо

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Крістін Анґо
фр. Christine Angot
Народився 7 лютого 1959(1959-02-07)[1][2][…] (65 років)
Шатору
Країна  Франція
Діяльність письменниця, драматургиня, кінорежисерка
Сфера роботи роман[4]
Alma mater Коледж Європи і University of Reimsd
Мова творів французька[5][4]
Нагороди

CMNS: Крістін Анґо у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Крісті́н Анґо́ (фр. Christine Angot; 7 лютого 1959, Шатору) — французька письменниця.

Біографія[ред. | ред. код]

Виросла з матір'ю та бабусею без батька, який визнав її лише у 14-річному віці, коли вона й узяла прізвище Анґо. Навчалася в Реймсі, вивчала право та англійську мову, отримала диплом з міжнародного права. Жила у Ніцці, Монпельє.

Почала писати прозу, але видавництва її відхиляли, тож свій перший роман Анґо опублікувала лише 1990 року у видавництві Галлімар. Її перша книга та кілька наступних не мали успіху. Публічне визнання письменниці почалося зі скандального роману «Інцест» (1999), який був розпроданий у Франції накладом 50 тисяч примірників та перекладений кількома мовами. У 2000-х роках Анґо була відзначена кількома великими літературними преміями. Виступає з публічними читаннями своєї прози та драматургії. У 2012 році очолювала журі кінопремії Сен-Жерме. Мешкає у Парижі.

Творчість[ред. | ред. код]

Крістін Анґо переосмислює особистий досвід часто шокуючим способом. Так роман «Інцест» тематизує інцестуальні стосунки з батьком. Романи Анґо у Франції викликають жваву полеміку та протилежні оцінки.[6] Проте Анґо не приймає звинувачення, що її творчість спрямована виключно на здобуття скандальної слави. За словами впливового літературного редактора Жана-Марі Лаклеветіна, хоча Анґо і виступає як «груба провокаторка» і «парадоксальна терористка» із сенсаційними темами, проте вона вважає себе насамперед невблаганною просвітницею.[7]

Серед своїх орієнтирів письменниця називає Пруста, Маргеріт Дюрас, Беккета, але насамперед Селіна.

Окрім романів виступає як драматург, авторка книжок художників і фотографів, активно публікується у пресі (Libération, Le Monde та інших.), з'являється у передачах радіо і телебачення.

Нагороди та номінації[ред. | ред. код]

Твори[ред. | ред. код]

романи

  • Vu du ciel (1990)
  • Not to be (1991)
  • Léonore, toujours (1994)
  • Interview (1995)
  • Les Autres (1997)
  • Sujet Angot (1998)
  • L'inceste, 1999)
  • Quitter la ville, 2000)
  • Pourquoi le Brésil?, 2002)
  • Peau d'âne, (2003)
  • La Peur du lendemain (2003)
  • Les Désaxés (2004)
  • Une partie du cœur (2004)
  • Rendez-vous (2006)
  • Le Marché des amants (2008)
  • Les Petits (2011)
  • La petite foule (2014)
  • Un tournant de la vie Flammarion, Paris (2018)
  • Le Voyage dans l'Est (2021)[8]

П'єси

  • L'Usage de la vie (prix Bernard Dort)
  • Corps plongés dans un liquide
  • Nouvelle vague, Même si (1998)
  • Mais aussi autre chose (1999)
  • La Fin de l'amour (2000)
  • Normalement, La Peur du lendemain (2001)

Література[ред. | ред. код]

  • Mercédès Baillargeon: Le personnel est politique. médias, esthétique, et politique de l'autofiction chez Christine Angot, Chloé Delaume, et Nelly Arcan. Purdue University Press, West Lafayette 2019, ISBN 978-1-61249-569-9.
  • Francesca Forcolin: Christine Angot, une écriture de l'altérité. Presses universitaires, Lyon 2021, ISBN 978-2-7297-1236-5.

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Deutsche Nationalbibliothek Record #123732018 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. Енциклопедія Брокгауз / Hrsg.: Bibliographisches Institut & F. A. Brockhaus, Wissen Media Verlag
  3. Roglo — 1997. — 9000000 екз.
  4. а б Czech National Authority Database
  5. а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. Kritische Besprechung ihres Romans „Rendez-vous“ durch den Literaturkritiker Pierre Assouline. Архів оригіналу за 21 квітня 2014. Процитовано 2 червня 2022. 
  7. Spiegel-Rezension vom 16. März 2001. Архів оригіналу за 2 червня 2022. Процитовано 2 червня 2022. 
  8. Kurz-Interview von Hérade Feist im ARTE Journal v. 19. August 2021. Архів оригіналу за 28 серпня 2021. Процитовано 19. August 2021.