Кулик Зіновій Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зіновій Володимирович Кулик
Kulyk.png
Народився 3 лютого 1947(1947-02-03)
Львів
Помер 14 травня 2004(2004-05-14) (57 років)
Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСР
Україна Україна
Національність українець
Діяльність тележурналіст, сценарист, підприємець
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка
Партія КПРС (1976–1990), НДП (1999–2004)

Зіно́вій Володи́мирович Кули́к (*3 лютого 1947, Львів — †14 травня 2004, Київ) — український тележурналіст, телевізійний менеджер, державний службовець.

Освіта[ред. | ред. код]

Народився в родині львівського палітурника, реставратора книг Володимира Михайловича Кулика.

Навчався у львівській середній школі № 37. Після закінчення деякий час працював у конструкторському бюро «Термоприлад».

1965-1967 рр. — навчання на механіко-машинобудівному факультеті в Львівському політехнічному інституті, яке кинув.

У 1973 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Одним із своїх учителів у журналістиці вважав журналіста Романа Бартоша. Так само тепло Кулик відгукувався про тодішнього декана львівського факультету журналістики Михайла Нечиталюка, професорів Володимира Здоровегу, Олександру Сербенську та ін.

У 1989 р. закінчив аспірантуру в Академії суспільних наук СРСР в Москві. Захистив там кандидатську дисертацію на тему «Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди: 80-ті роки XX століття» (1989). Кандидат історичних наук.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Комсомольсько-компартійна кар'єра[ред. | ред. код]

  • Із 1973 року — завідувач сектору інформації Львівського обкому Ленінської комуністичної спілки молоді України (ЛКСМУ). Тодішній перший секретар обкому комсомолу, Всеволод Окпиш (донедавна посол Російської Федерації у Лаосі), запропонував створити на базі ОК ЛКСМУ інформаційно-методичний центр, і запросив З.Кулика його очолити.
  • Із 1975 року — завідувач сектору, відповідальний організатор Центрального комітету ЛКСМУ в Києві.
  • У 1976 році — вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС)
  • Із 1980 року — секретар парткому Державного комітету телебачення і радіомовлення Української радянської соціалістичної республіки (УРСР)
  • У 1990 році — вийшов з лав КПРС

Колись в інтерв'ю Зіновій Кулик розповідав:

«Я, на відміну від багатьох знакових фігур, навіть керівників національно-демократичних рухів і організацій, вийшов із партії не після ГКЧП, а після аспірантури — за рік до ГКЧП. Причому достатньо демонстративно, але це вже така справа... Керівництво Компартії України було абсолютно непридатним до горбачовських змін і реформ». [1]

Членство в НДП[ред. | ред. код]

Наприкінці 90-х років вступив до лав провладної політичної партії Валерія Пустовойтенка «Народно-демократична партія» (НДП). Як член НДП, 2000 року балотувався у народні депутати до Верховної Ради України по Галицькому округу, але програв Тарасу Чорноволу — сину відомого політика В'ячеслава Чорновола.

Журналістська діяльність[ред. | ред. код]

Працював помічником режисера, режисером і редактором на Львівській державній студії телебачення.

Із 1989 р. — політичний оглядач на Державному українському телебаченні.

Був членом Національної спілки журналістів України.

Творчі досягнення[ред. | ред. код]

Автор сценаріїв документально-публіцистичних фільмів, понад 100 телепередач.

Піком слави О.Кулика, як політичного оглядача стало рекордне за тривалістю (1 година 45 хв.) телевізійне інтерв'ю із першим і єдиним Президентом СРСР Михайлом Горбачовим напередодні розпаду СРСР у грудні 1991 року. Інтерв’ю записувалося на дачі Горбачова через кілька днів після всеукраїнського референдуму, на якому 92% громадян СРСР, що проживали в УРСР, проголосували за Україну, як незалежну державу, і якраз в той самий день, коли Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич ліквідували СРСР.

«З подібних кроків, таких, як проголошення незалежності, починається ворожнеча між народами. Що ви будете завтра робити в Україні з 11 мільйонами росіян? А з представниками інших народів? Згадайте Нагорний Карабах, Тбілісі! Чи готовий народ України до кровопролитних конфліктів?» Кулик перебиває Президента СРСР: «Михайле Сергійовичу, але ж у нас немає міжнаціональних конфліктів…» Спантеличений тим, що його перебили, Горбачов розгублено перепитує: «Немає? Ну, тоді будуть… Обов’язково, я думаю, будуть».[2]

Влітку 1994 р. напередодні виборів Президента України організував і провів на УТ-1 телепрограму формату ток-шоу, яку можна вважати ще однією вершиною в його творчій біографії – «Сто хвилин із пресою». Після участі в цій програмі чинного на той час Президента України Леоніда Кравчука більшість аналітиків відзначили зростання його рейтингу. Проте президентській команді не вдалося цим скористатися для переобрання Кравчука на 2-гий термін.

Медіа-бізнесмен[ред. | ред. код]

1993 року на українському телебаченні з'явився перший проект Кулика-бізнесмена - телевізійний канал УТ-3, який сам Кулик охарактеризував як «приватно-державну структуру». Сам Кулик у липні 1997-го говорив:

«Ми взяли кредити, отримали два приміщення – комірчини розміром 32 м² і 14 м². І ми довели, що можна робити доволі якісний продукт власними силами. Потім ми кредити повернули і проект вважали вичерпаним. Я переконаний, що зміг би створити потужний інформаційний концерн, який мав би власне ТБ, радіо, газети, часописи. Реально лише такий концерн і може мати силу – справжню».[3]

1999 року започаткував проект всеукраїнського україномовного щотижневого суспільно-політичного журналу «Політика і культура» (ПіК). Головним редактором «ПіК» був відомий львівський журналіст і публіцист Олександр Кривенко. Команду журналістів було підібрано також переважно з західноукраїнських журналістів, як втілення ідеї галицького месіанізму.

Державна служба[ред. | ред. код]

1992 рік — генеральний директор програм Українського телебачення.

1993 — віце-президент Укртелерадіокомпанії.

У січні 1995 року призначений головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, здійснював управління державними телерадіомовниками. У цей час фігурував в одному із перших в Україні скандалів, пов’язаних із цензурою — 31 грудня 1995 р. був причетний до заборони виходу в ефір на каналі УТ-1 телепрограми «Післямова» виробництва недержавної телекомпанії «Нова мова» Олександра Ткаченка.

Серпень — листопад 1996 року — виконувач обов'язків президента Національної телекомпанії України

13 листопада 1996 — листопад 1998 року: перший і єдиний міністр інформації України (після його відставки Міністерство інформації було ліквідовано).

1999-2000 — заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Із 8 липня 2003 р. до моменту смерті — помічник Прем'єр-міністра України Віктора Януковича

Міністр інформації[ред. | ред. код]

Лобіювання «1+1»[ред. | ред. код]

Під час перебування на посаді міністра інформації, З.Кулик був одним із ініціаторів і лобістів виходу на 1-му телеканалі (УТ-1) програм і дубльованих іноземних кінофільмів, виробництва приватної телерадіокомпанії «Студія «1+1» Олександра Роднянського, отримання нею ліцензії на мовлення із 1 січня 1997 р. на 2-му телеканалі (УТ-2), а також перекомутування двох державних телеканалів діапазону метрових хвиль, внаслідок чого 1+1 отримав більше покриття території України.

Закриття «Правди України»[ред. | ред. код]

1997 — напередодні виборів до Верховної Ради Міністерство інформації на чолі із З.Куликом закрило державну газету «Правда України». Причина: газета підтримувала політичну партію «Громада» опального екс-прем’єр-міністра Павла Лазаренка і перебувала під його впливом. За 2 роки, коли П.Лазаренка затримали і судили в США, З.Кулик заявив, що не соромиться і не відмовляється від свого тодішнього кроку, «оскільки не вважає за можливе дозволити видавати газету за гроші, «відмиті» в офшорній зоні Антигуа і Барбуда – фактично не «правду України», а «Антигуанську правду».[4]

Обставини смерті[ред. | ред. код]

Могила Зіновія Кулика

Помер на 58-му році життя, 14 травня 2004 року о 4 годині ранку в лікарні від обширного інфаркту. Серцевий напад стався напередодні увечері під час напруженої наради в Кабінеті міністрів України. Похований 15 травня 2004 року на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). Панахида і прощання відбувалися в київському Будинку офіцерів.

Раптова смерть помічника прем'єра В. Януковича у 2004 р. стала предметом політичних спекуляцій проти кандидата у президенти В.Януковича у 2010 р. — напередодні президентських виборів. Народний депутат від «Народної самооборони» Юрія Луценка Володимир Ар'єв заявив, що «З.Кулика могли отруїти, він міг бути неугодним Януковичу»[5].

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • Почесне звання «Галицький лицар-99» (присуджене за видання журналу «ПіК»)

Родина[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Хто є хто в українських мас-медіа. К., 1997. — С.150;
  • Хто є хто в Україні. К., 1997. — С.266;
  • Хто є хто в Україні. К., 2000. — С.249.
Попередник: В. о. президента НТКУ
21 серпня 1996  — 18 листопада 1996
Наступник:
Савенко Олександр Миколайович Лешик Віктор Костянтинович
Попередник: 4-й президент НТКУ
17 листопада 1998  — 21 червня 1999
Наступник:
Княжицький Микола Леонідович Савенко Олександр Миколайович (в. о.)