Культура Люксембургу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Культура Люксембургу — сукупність матеріальних та духовних цінностей, традицій Люксембургу. Загалом, культурне життя люксембуржців досить подібне до культурного життя населення сусідніх регіонів суміжних країн. Більшість громадян герцогства в тій чи іншій мірі володіють трьома мовами — люксембурзькою, що має статус національної і додатково французькою і німецькою. Хоча вклад країни у світову культуру мало відомий поза її межами, Люксембург має доволі багату культурну спадщину, особливо у музиці, живопису і мистецтві фотографії. Зростаюча кількість музеїв, концертних зал, театрів і галерей свідчать про відчутний інтерес громадян країни до культурного життя.

Мистецтво[ред. | ред. код]

Малярство і скульптура[ред. | ред. код]

Клаус Сіто. Статуя жінки («Золота жінка»), що увінчує Монумент пам'яті у Люксембурзі. 1923.
Жан Якобі. «Регбі» (1928)

Найважливішими художниками країни 19 століття були Жан-Батист Фрезе й Ніколя Льє, відомі, зокрема, своїми пейзажами міста Люксембург і його околиць. Ж.-Б. Фрезе також був автором портретів членів великокняжої сім'ї. Найвідомішими мистцями початку 20 століття були Жан Якобі, володар олімпійської золотої медалі у змаганнях з мистецтв, і Йозеф Куттер, автор пейзажів і портретів у стилі експресіонізм. Виконана у яскравих кольорах картина Й. Куттера «Люксембург», одна з двох його картин, що були виставлені у 1937 році на Всесвітній виставці у Парижі, показує його зрілий стиль як експресіоніста.[1]

Іншими помітними художниками першої половини 20 століття були Домінік Ланг, Ніко Клопп, автор чудових пост-імпресіоністських пейзажів, центральним елементом яких є ландшафти вздовж річки Мозель, Состен Вайс, чиї численні акварелі з видами Люксембургу нагадують манеру англійського мистця Вільяма Тернера.[2] Найбільший вклад у люксембурзький живопис після Другої світової війни зробили Еміль Кіршт (1913—1994, люксемб. Emile Kirscht), Мішель Стофель (1903—1963, люксемб. Michel Stoffel), Фоні Тіссен (1909—1975, люксемб. Foni Tissen) і Густ Грас (нар. 1924, люксемб. Gust Graas).[3] Поміж скульпторів цього періоду найбільш відомим є автор абстрактних композицій Люсьєн Веркольє.[4] Його роботи, виконані у бронзі й мармурі, можна побачити не тільки у різних куточках Люксембургу, але й за його межами.[5]

Скульптор Клаус Сіто (1882—1965, люксемб. Claus Cito) також активно працював в середині 20 століття, він відомий перш за все як автор скульптури «Золота Жінка», що увінчує обеліск Монумента пам'яті, встановленого 1923 року у пам'ять про люксембуржців, які пішли у армію Союзників під час Першої світової війни .[6]

Одним з найуспішніших художників початку 21 століття є Су-Мей Це (люксемб. Su-Mei Tse), уродженка Люксембургу напівкитайського походження. У 2003 році вона одержала приз «Золотий Лев» Венеціанського бієнале.[3]

З 1893 року існує Художній гурток Люксембургу (фр. Cercle artistique de Luxembourg) — спілка художників, метою якої є підтримка мистецької діяльності і художньої освіти у Великому герцогстві Люксембург. З 1902 року организація щорічно присуджує «Приз великого герцога Адольфа» (люксемб. Prix Grand-Duc Adolphe ) одному або кільком художникам, скульпторам і фотографам, роботи яких виставлялися у галереї «Salon Artistique» організації.

Фотографія[ред. | ред. код]

П'єр Брандебург. Фото броварні у Клюзен (район міста Люксембург). 1865
Фототека міста Люксембург (зібрання фотографій з видами міста Люксембург з 1855 року по теперішній час).

Фотографія посідає значне місце в культурі Люксембургу. Деякі уродженці країни зробили помітний вклад у розвиток фотографії. Одним з піонерів фотографії у Люксембурзі був художник Ніколя Льє.[7]

Першу фотомайстерню у місті Люксембург відкрив маляр Петер (П'єр) Брандебург (1824—1878, люксемб. Peter Brandebourg). Він був непоганим художником, але мало заробляв цією працею. Це, зокрема, спонукало його відкрити фотомайстерню. Його фото мали успіх. Більшість його фоторобіт й живопису перебувають у приватній власності, окремі фотороботи зберігаються у фототеці у місті Люксембург.

Успішним фотографом, що робив фотографічні портрети й пейзажі, був Шарль Бернгофт (1859—1933, люксемб. Charles Bernhoeft), фотограф люксембурзького двору. Ним були видані чудові фотоальбоми, ілюстровані карти та кілька серій поштових листівок з видами Люксембургу, що мали попит у туристів.[8] Бернгофт мав власну фірму «Editions photographiques Bernhoeft». Він також був вдалим винахідником, який працював над вдосконаленням фотообладнання. Зокрема, він розробив фотоспалах, який дав змогу йому зменшити час експозиції й, відтак, покращити якість фото малих дітей, яких важко примусити позувати тривалий час.[8]

Уродженцем Люксембургу був французький фізик Габрієль Ліппман, один з піонерів кольорової фотографії, лауреат Нобелівської премії «за створення методу фотографічного відтворення кольорів на основі явища інтерференції». У трирічному віці він з батьками виїхав до Франції.

В Люксембурзі народився художник і фотограф Едвард Стайхен. Він виріс і працював у США, однак, будучи після Другої світової війни менеджером фотографічного відділку Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку, зробив внесок і у культурне життя Люксембургу. 1964 року місцем постійної експозиції фотовиставки «Рід людський», що об'їздила весь світ, він зробив місто Клерво у Люксембургу. 1967 року за його участі США провели у Люксембургу іншу фотовиставку — «Гірькі роки».

Відомий своїми фото міста Люксембург фотограф-аматор, дантист за професією, Баті Фішер (люксемб. Batty Fischer). Зроблена ним з кінця 19 століття по 1950-і роки колекція фото з видами Люксембургу містить близько 10000 фото і відображає розвиток міста протягом більш ніж 50 років.

Література[ред. | ред. код]

«Сходження на люксембурзький парнас» — перша книжка, видана люксембурзькою мовою. 1829 рік.
Марієнтальський кодекс. 14 століття.

Люксембурзька література мало відома за межами країни, частково через те, що вона спрямована на внутрішнього читача. Більше того, люксембурзька література фактично почала розвиватись у 19 столітті.[9]

Можливо єдиною пам'яткою середньовічної люксембурзької літератури є «Марієнтальський кодекс» (Codex Mariendalensis), написаний на початку 14 століття і знайдений у селі Анзембург (комуна Тунтанж) у 1999 році. Рукопис написаний одним з мозельсько-франкських діалектів, близьким до сучасної люксембурзької мови. Автором його вважається чернець Герман Венденцький. Твір є біографією Йоланди з Віандену (люксемб. Yolanda vu Veianen), відомої люксембурзької черниці. Рукопис складається з 5963 віршованих рядків, в ньому розповідається про те, як принцеса Йоланда покинула комфортне життя у замку Віанден й перейшла у манастир у Марієнталі, де стала ігуменью.

У 1829 році Антоні Майєр (люксемб. Antoine Meyer), математик за освітою, написав і видав першу книжку «льотцебурзькою німецькою», мовою, що на той час вважалася діалектом німецької, а пізніше стала називатися люксембурзькою мовою. Це була збірка поем «Сходження на люксембурзький парнас» («E’ Schrek op de’ Lezeburger Parnassus»).

Найважливішими фігурами в історії люксембурзької літератури є Едмон де ла Фонтен, юрист, етнограф і національний поет Люксембургу,[10] поет Мішель Ленц і поет Мішель Роданж, автор люксембурзького національного епосу «Ренерт-Лис». Іншим важливим письменником був Баті Вебер (1860—1940, люксемб. Batty Weber), журналіст і автор коротких історій, новел, драм і поем, який зробив помітний внесок у розвиток люксембурзької культури[11] і розвиток самосвідомості люксембурзької нації.[12][13]

Письменниця Аніза Кольц (нар. 1928, люксемб. Anise Koltz) (її предки — чеського, німецького, англійського і бельгійського похдження) перші свої твори писала німецькою і люксембурзькою мовами, потім перейшла на французьку. Вона вважається одним з найважливіших письменників країни другої половини 20 століття — початку 21 століття. Іншим успішним сучасним (2016) письменником є новеліс і поет Жан Портант (нар. 1950, люксемб. Jean Portante), уроджинець Люксембургу, який проживає у Парижі.[14]

Люксембурзька література довгий час обмежувалася переважно поезією і драматургією. У 1980-х роках, коли в країні тривав рух за надання люксембурзькій мові офіційного статусу, письменники Гай Ревеніг (нар. 1947, люксемб. Guy Rewenig) і Рожер Мандершайд (1933—1910, люксемб. Roger Manderscheid) відзначились написанням романів люксембурзькою мовою.[15]

Архітектура[ред. | ред. код]

На території Люксембургу знайдено пам'ятки первісної культури (дольмени, кераміку), художні вироби кельтів, від римських часів — залишки терм, таборів і башт, барельєфи й мозаїки. За часів середньовіччя були споруджені у романському стилі капела замку Віанден і церква Санкт-Віллібрордус в Ехтернаху (початок 11 століття), церкви у готичному стилі, багато оздоблені скульптурою (14—16 століття). В 2-й половині 16 століття в ряді споруд з'явилися риси Ренесансу, в 17 столітті — бароко (замки: Вітранж, 1610; Вільц, 1631, та інші), в 19 столітті — класицизму, пізніше — еклектики.[4] Серед споруд архітектури 20 століття — Будинок радіо (1937—52) та Національний театр (1962 —66, французький архітектор А. Бурбоне), сучасної архітектури — Люксембурзької філармонії, Музей сучасного мистецтва, будинок Європейського інвестиційного банку в Люксембурзі та інші.

Старовинні квартали і укріплення міста Люксембург занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Музика[ред. | ред. код]

Люксембурзький військовий оркестр.

Музика є важливою складовою частиною культурного життя Люксембургу. Престижний новий концертний зал Філармонії забезпечує відмінне місце для проведення оркестрових концертів, у театрах популярні опери. Рок, поп і джаз також популярні, в країні є кілька місцевих успішних виконавців у цих напрямках. Широкий загальний інтерес до музики і музичної діяльності в Люксембурзі можна побачити з числа членів Спілки великого герцога Адольфа, національної музичної федерації хорових товариств, духових оркестрів, музичних шкіл, театральних товариств, фольклорних асоціацій і інструментальних груп. Близько 340 музичних груп і колективів з більш ніж 17 000 індивідуальних членів в даний час є членами спілки.[16]

Один з найдавніших записів музичного твору в Люксембурзі — рукопис Officium Sancti Willibrordi, зроблений у абатстві Ехтернах, — відносться приблизно до 900 року.[17]

1842 року було створено Люксембурзький військовий оркестор. У 1852 році у містечку Еттельбрюк місцевим піаністом Віктором Мюллердофом було засновано Філорманічне товариство (фр. Société philharmonique).

Кінематограф[ред. | ред. код]

Кіноіндустрія Люксембургу розвинена досить слабко, що не дивно для країни з населенням порядка 450000 чоловік. Тим не менш, багато кінофільмів було створено в Люксембурзі або за його участю як люксембурзькими, так і кінематографістами інших країн.

Культурні заклади[ред. | ред. код]

Один з експонатів (прокатний стан) музею «Промислово-залізничний парк Фонд-де-Грас», що біля містечка Роданж.
Історичний музей міста Люксембург.

Музеї[ред. | ред. код]

У Люксембкргу налічується понад 50 великих і невеличких музеїі і музейних установ, в тому числі є музеї просто неба. Найважливішими музеями країни є Національний музей історії та мистецтва, Державний музей національної історії, Історичний музей у місті Люксембург, Музей сучасного мистецтва імені Великого герцога Жана.

Галереї[ред. | ред. код]

У місті Люксембург є картинна галерея.

Бібліотеки[ред. | ред. код]

У місті Люксембурзі є Національна бібліотека (заснована 1798 року) з понад 750 тис. томів.

Кухня[ред. | ред. код]

Кухня Люксембургу протягом багатьох років зазнавала впливу з боку сусідніх Франції, Німеччини та Бельгії, причому вплив французької кухні є більшим. У другій половині 20 століття перелік страв поповнився від численних італійських і португальських іммігрантів.

Люксембурзька кухня має багато страв. Серед них Випічка, сир і свіжа річкова риба (пструг струмковий, щука) та раки, арденська вуджена шинка, дичина під час мисливського сезону (наприклад, заєць і дикий кабан), невеликі сливові пироги в вересні (Quetschentaart), копчений свинячий ошийок з кінськими бобами (Judd mat Gaardebounen), смажені невеликий річкової риби (такі як лящ, головень, піскар, плітка, краснопірка), фрикадельки з печінки з квашеною капустою і вареною картоплею, кров'яна ковбаса (Träipen), сосиски з картопляним пюре і хріном, суп з квасолею (Bouneschlupp).

Алкоголь[ред. | ред. код]

Вино люксембурзького виробництва.

В Люксембурзі виробляється низка білих і ігристих вин з винограду, що вирощується на півдні країни, вздовж північного берега річки Мозель. Історія виноробства на території Люксембургу сягає часів панування тут Риму.[18] Люксембург відомий кількома різними видами вина, включаючи Рислінг, Піно Грі, Піно Нуар, Піно Блан, Auxerrois blanc, Ґевюрцтрамінер і Креман де Люксембург та іншими. Автентичне Люксембурзьке вино можна визначити за Національною Маркою.

Люксембург має значну кількість броварень, не дивлячись на його крихітний розмір. Імпортне пиво, однак, все більше і більше набирає контроль над ринком пива в Люксембурзі. Проте деякі сорти пива в даний час ще виробляються в Люксембурзі.

Спорт[ред. | ред. код]

Футбол[ред. | ред. код]

Футбол є найпопулярнішим видом спорту у Люксембурзі. Причому найбільш він популярний на півдні країни, де знаходяться найсильніші команди національного дивізіону. Контроль і управління футболом в країні здійснює Федерація футболу Люксембургу, що є членом ФІФА і УЄФА.

Люксембург був однією з перших країн, де почали грати у футбол. Національний футбольний дивізіон Люксембургу був заснований 1913 року, а перша гра між командами відбулась 1911 року.

Найрезультативнішою футбольною командою за всю історію є «Женесс» (Еш), з 2000 року найчастіше (на 2015) чемпіоном ставала команда «Ф91 Дюделанж».

Крікет[ред. | ред. код]

Крікет не популярний серед люксембуржців, однак в нього грають вихідці з Великої Британії, яких у місті Люксембург і його околицях проживає близько 1800 осіб. Команда «Оптімістс» з комуни Вальферданж є лідером і грає у бельгійському чемпіонаті.

Традиційні дійства[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Georgette Bisdorff, «Joseph Kutter». // Ons stad Архівовано 13 вересень 2016 у Wayback Machine., No 73, 2003, p. 36. (фр.)
  2. Georgette Bisdorff. «Sosthène Weis». // Ons stad, No 66, 2001. P. 34-35. на сайті http://onsstad.vdl.lu (фр.)
  3. а б Art and Culture in Luxembourg. Сайт http://www.eu2005.lu/en/index.html. Luxembourg Government. 26-01-2005. Архів оригіналу за 24-09-2015. Процитовано березень 2016.  (фр.)
  4. а б Люксембург. // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  5. «Wercollier, Lucien», Luxemburger Lexikon, Editions Guy Binsfeld, 2006. (нім.)
  6. Georgette Bisdorff, «Claus Cito, der Bildhauer aus Bascharage», Ons stad No 60, 1999. Retrieved 31 January 2011.
  7. Georgette Bisdorff, «Nicolas Liez», Ons stad, No 62, 1999. (фр.)
  8. а б Christian Mosar, «Exposition Charles Bernhoeft». Forum 254, March 2006. (фр.) Retrieved 23 November 2010.
  9. Georges Hausemer, «About… Literature in Luxembourg», Press and Information Service of the Luxembourg government, March 2004, ISBN 2-87999-020-3. Retrieved 3 February 2011.
  10. «Fontaine, Edmond (Lucien Irvin) de la», Luxemburger Lexikon, Editions Guy Binsfeld, 2006. (нім.)
  11. Sylvie Kremer-Schmit, «Batty Weber», Ons stad, No 35, 1990. (нім.)
  12. «Weber, Batty (Jean-Baptiste)», Luxemburger Lexikon, Editions Guy Binsfeld, Luxembourg, 2006. (нім.)
  13. Claire Soriano, «Batty Weber», Institut européen des itinéraires culturels. (фр.) Retrieved 2 February 2010.
  14. «Jean Portante» Архівовано 25 липня 2011 у Wayback Machine., Transcript 26/27. Retrieved 2 February 2011.
  15. R. Muller, «Les débuts de la littérature luxembourgophone» Архівовано 19 березень 2012 у Wayback Machine., Projet " Formatioun Lëtzebuergesch: ULG — Campus d'Arlon, 17 February 2007. (фр.) Retrieved 3 February 2011.
  16. «Union Grand-Duc Adolphe», Luxemburger Lexikon, Editions Guy Binsfeld, Luxembourg, 2006. (нім.)
  17. «Classical Music in Luxembourg» Архівовано 9 травень 2012 у Wayback Machine., Information and Press Service of the Luxembourg Government. Retrieved 10 January 2011.
  18. Institut Viti-Vinicole Grand Duché de Luxembourg: Geschichte Архівовано 3 лютий 2011 у Wayback Machine., accessed on April 1, 2008