Культура Стародавнього Риму

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Історія Стародавнього Риму
Vexilloid of the Roman Empire.svg

Заснування Риму
Царський період

Республіка
Рання Республіка
Пунічні війни
і експансія на Сході

Союзницька війна
Громадянська війна 83-82 до н. е.
Змова Катіліни
Перший тріумвірат
Громадянська війна 49-45 до н. е.
Другий тріумвірат

Імперія
Римські імператори
Принципат
Династія Юліїв-Клавдіїв
Династія Флавіїв
Династія Антонінів
Династія Северів
Криза III століття
Домінат
Західна Римська імперія

-

Культу́ра Старода́внього Ри́му — другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40-томної «Загальної історії» Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: «Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси — практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини — римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм римської культури — така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал об умовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Періодизація[ред.ред. код]

Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії.

Царський період[ред.ред. код]

Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII століття до н. е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н. е. До VI ст. до н. е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму — бронзова статуя вовчиці — виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій.

Період Республіки[ред.ред. код]

Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н. е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Перетворення Риму на велику середземноморську державу справило вплив на ідеологічне життя римського суспільства. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, створюються риторичні школи, копіюються грецькі скульптури. У вищих колах римського суспільства набуває широкого вжитку грецька мова. Все більший вплив справляють на побут і образ життя римської знаті елліністичні звичаї. Широкі кола римського суспільства вороже ставилися до іноземних нововведень та звичаїв і чинили їм стійкий опір.

Період імперії[ред.ред. код]

Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н. е. — V ст. н.е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері.

Криза Римської імперії у III столітті відбилася на стані економічного і політичного життя Імперії, на її ідеології. Старі уявлення та ідеї відійшли в минуле, поступаючись місцем новим. Все це знаменувало собою глибокий занепад культури. В області науки, літератури і мистецтва в III ст. не було створено нічого скільки-небудь значного, і лише одна область культури була винятком — право, яке інтенсивно розроблялося префектами преторія (Папініаном, Ульпіаном та іншими відомими юристами). Саме в ці роки система римського права була поставлена у відповідність до потреб світової держави. Тепер римське право включало елементи правових норм, які діяли в провінціях.

Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н. е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.

Релігія[ред.ред. код]

Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів — охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім — усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів — «повернутися до рідних пенатів», тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо).

Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім — кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники — Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс — Юпітер, Гера — Юнона, Афіна — Мінерва, Асклепій — Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи — Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри.

Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них — про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу — однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога.

Виникнення християнства[ред.ред. код]

Докладніше у статті Християнство

В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім юдаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія — християнство. З юдаїзму — монотеїстичної національної релігії єврейського народу — в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом — збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н. е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

Що становить зміст нової релігії — християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Ісус народився від Діви Марії та Святого Духа, був сином божим, проповідував, страждав і помер на хресті для прощення людських гріхів. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького «євангеліє» — блага, добра звістка) — від Матвія, від Марка, від Луки і від Івана, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Івана Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підґрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н. е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Юдеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів — найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іван, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного-двох днів і брати з собою в дорогу що-небудь, крім хліба.

Христос проповідував дві «найбільші заповіді в законі», в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: «…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм…», друга ж: «возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон…» (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39-40).

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н. е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV століття н. е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.

Система виховання й освіти[ред.ред. код]

Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян — це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н. е. з'явилися елементарні (у перекладі з латині — основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети — латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н. е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи-вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву «кафедри». За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н. е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва — «хори».

У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н. е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.

Наука[ред.ред. код]

Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень.

На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально-етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар'єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики.

Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі «Про природу речей». Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв'язку руху і часу, збереження речовини («з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись»), нескінченність світу («Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт»).

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй «Географії» всі існуючі відомості про країни і народи — від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю («Записки про гальську війну»). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов'янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У «Порівняльних життєписах» він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей.

Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов'язково входить в навчальний курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з'явилися так звані «Закони Дванадцяти таблиць», які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон — видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно.

У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення — «Щоденні відомості римського народу» (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції.

Літературна традиція[ред.ред. код]

Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів — від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої «народної латини» виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.

Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: «Карфаген мусить бути зруйнований» (лат. Carthaginem esse delendam — Катон), «Прийшов, побачив, переміг» (лат. Veni vidi vici — Юлій Цезар), «Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?» (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з'являється прозаїчний роман. Найпопулярнішим був сатиричний роман «Метаморфози, або Золотий осел» Апулея.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема — не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції.

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети — Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія «Енеїда». Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що «Енеїда» — це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології — поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней — син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що «для поета читання „Енеїди“ в оригіналі є суцільним рядом здивувань… перед владою людини над стихією слів». Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована «Енеїда» Івана Котляревського.

Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді «Пам'ятник». До цього сюжету Горація звертався О. С. Пушкін («Я памятник себе воздвиг нерукотворный…»), інші.

Важко склалася доля Овідія. Його збірник «Мистецтво любові» приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів — «Метаморфози» («Перетворення») — поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою «Листи з Понту» (грецька назва Чорного моря — Понт Евксинський).

За часів імператорів з династії Флавієв та Антонінів давньоримська поезія розвивалася у напрямку символізму, формується нова латинська література. Представниками її були Тіт Анніан, Публій Помпоній Секунд, Понтік.

У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма — особливим чином оброблена шкіра — пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги-кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.

Мистецтво[ред.ред. код]

Архітектура[ред.ред. код]

Громадська архітектура[ред.ред. код]

Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси — провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення — ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки — прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі — «царський будинок»). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найзнаменитіша — колона Траяна).

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший — амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н. е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки — інсули.

Культова архітектура[ред.ред. код]

Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми — ротонди (від латинського — кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими.

Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні — храмі всіх богів, побудованому у II ст. н. е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до XIX ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба — втілення верховного бога Юпітера. У зв'язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції «збільшують» приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.

Найвідомішими архітекторами піздньої доби Римської імперії були Анфемій Траллський, Ісидор Мілетський Старший, Ісидор Мілетський Молодший.

Римські дороги[ред.ред. код]

Докладніше: Римські дороги

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах — акведуках — керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали.

Образотворче мистецтво[ред.ред. код]

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною — «фамілії»), предків у римлян, з одного боку, а з другого — нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво «оживило» історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.

Фрескове малярство і мозаїка — реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору — стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н. е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об'єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді — тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини.

Театральне мистецтво[ред.ред. код]

  • р

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів (відомий актор пізньої Римської республіки Клодій Езоп). Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]