Кумейківська битва

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кумейківська битва
Повстання Павлюка
Дата: 6 (16 грудня), 1637
Місце: Кумейки, Черкаська область
Результат: Перемога урядових військ.
Сторони
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg Річ Посполита Повстанці
Командувачі
Herb Pilawa.jpg Микола Потоцький Павлюк Павло
Скидан Карпо
Військові сили
4 000[1] 21 000 козаків[2]
Втрати
150 забитих[3] 6000 забитих та поранених

Куме́йківська би́тва — бій між селянсько-козацьким і польсько-шляхетським військом під селом Кумейками. Нині село розташоване в Черкаській області.

Передумови[ред. | ред. код]

У травні 1637 року на Правобережній Україні вибухнуло антифеодальне повстання під проводом Павлюка проти польсько-шляхетського гніту, яке згодом охопило і значну частину Лівобережної України. Однак лише восени 1637 року польсько-шляхетський уряд зміг зібрати проти повстанців військові сили, доручивши командування ними польному гетьманові Миколаю Потоцькому. Вирішальний бій відбувся під селом Кумейки.

Хід битви[ред. | ред. код]

На світанку 6 (16 грудня) повсталі на чолі з Павлом Павлюком та Карпом Скиданом, вишикувавши 6 лав, розгорнули наступ на позиції польсько-шляхетського війська. Але біля ворожого табору вони натрапили на непрохідне болото. Коли за наказом Павлюка повстанське військо відступило і опинилось на рівному місці, на нього зненацька напала польська кіннота. Повсталі встигли нашвидку оточити себе возами в 6 рядів, однак їм не вистачило часу збудувати укріплений табір. Тричі вони відбивали штурми польської кінноти, яку підтримували піхота й артилерія. За свідченням монаха-хроніста С.Окольського, старі польські вояки казали, що «ніколи не бували під таким довгим і сильним вогнем і не бачили такої кількості трупів в одному місці»[4]. Тільки за 4-м разом одному з польських загонів удалося вдертися у повстанський табір, підпалити вози з сіном і порохом. Увечері Павлюк і Скидан з невеликими силами відступили з табору на Чигирин, щоб зібрати підкріплення. Керівництво повстанським військом очолив Дмитро Гуня. Бій точився до пізньої ночі. На світанку Гуня вивів повстанців з оточення і відступив до Боровиці, де з'єднався з загоном Павлюка.

10 (20 грудня) 1637 року польсько-шляхетське військо підійшло до Боровиці. Не маючи надії зломити опір повстанців силою зброї, Миколай Потоцький-«ведмежа лаба» запропонував переговори, на яких одним з представників короля був православний шляхтич та урядник Адам Кисіль. Павлюк та кілька інших ватажків, які вели перемовини з представником короля А. Киселем, повірили запевненням останнього, що король помилує їх у випадку добровільної здачі. Зимовий сейм 1638 року зневажив обіцянку короля та А. Киселя — ватажки були страчені (голови відрубали, потім наштрикнули на кілки) у Варшаві.[5]

За іншою версією, під час перемовин Павлюка віроломно схопили і згодом стратили.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Черкас Б. Козацьке військо до середини XVII ст. - Київ: «Києво-Могилянська академія», 2006
  2. Черкас Б. Козацьке військо до середини XVII ст. - Київ: ВД Києво-Могилянська академія, 2006
  3. Черкас Б. Козацьке військо до середини XVII ст. - Київ: ВД Києво-Могилянська академія, 2006
  4. Черкас Б. Козацьке військо до середини XVII ст. — Київ: ВД Києво-Могилянська академія, 2006
  5. Новицький Іван. Адам Кисіль, воєвода київський // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 1995. — 432 с. — С. 331. ISBN 5-319-01072-9 (рос.);

Джерела та література[ред. | ред. код]