Куренівська трагедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Куренівська трагедія
Тип техногенна катастрофа
Причина прорив дамби
Місце Куренівка, Київ
Країна СРСР
Дата 13 березня 1961
Час 08:30
Загиблих офіційно 145
за неофіційними оцінками до 1500
Куренівська трагедія (Україна)
Куренівська трагедія

Курені́вська траге́дія — катастрофа, що сталася в Києві 13 березня 1961 року, коли потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку й призвів до численних жертв.

Передумови трагедії[ред.ред. код]

1950 року виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру. Всього за 10 років у такий спосіб до відрогів Яру було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту, зокрема до відрогу № 3, де пізніше сталася аварія, 3 млн 191 тис. м³. Загальна площа намиву становила близько одного квадратного кілометра. Шар намиву сягав 30 метрів.

Намив виконувався на висотах від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва — Куренівки, але замість бетонної дамби спорудили земляну, яка не відповідала ані проекту, ані нормам безпеки. Пропускна спроможність протиповеневого стоку становила лише 0,5 м³ за секунду, що було недостатньо для виключення можливості аварії.

Намив здійснювався і взимку. Відповідно до технологічних умов, пульпа мала подаватися в Яр лише впродовж восьми годин на добу, щоб вода встигла вчасно потрапити до водозбірного колодязя, але насправді цегельні заводи працювали в три зміни, і при цьому колодязь чистили лише одного разу — 1959 року.

Катастрофа[ред.ред. код]

Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей із небезпечної зони вжито не було. О 9:20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9:30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. У районі вулиці Фрунзе висота валу зменшилася вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів.

Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.

Пульпа практично повністю знищила трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули[1]. За ініціативою керівника технічного відділу КП «Київпастранс» Брамського Казимира Антоновича та музею київського електротранспорту Лівінської Лідії Архипівни у пам'ять про загиблих унаслідок Куренівської трагедії працівників трамвайного депо біля його входу у 1995 році відкрито пам'ятний знак, на території підприємства споруджено каплицю та організовано збір даних про загиблих[2].

Куренівська катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки.

Свідчення очевидців[ред.ред. код]

М. Н. Новгородська, вчителька[3]:

Я сіла в автобус, салон якого був таким переповненим, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону «Спартак». Вода стала досягати вікон. Водії всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал — суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо. Чоловік, котрий стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері й ступив уперед. Я — слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька секунд тому вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем.

Оригінальний текст (рос.)

Я села в автобус, салон которого был так переполнен, что меня буквально припечатали к задней двери. Проехав немного, автобус застрял напротив стадиона «Спартак». Вода стала достигать окон машины. Шофёры всех застрявших машин выбирались из них и плыли на противоположную сторону к ограде стадиона. В автобусе стоял страшный крик. Люди осознали, что погребены заживо. И вдруг всё потемнело. На нас шёл вал — сплошная пенящаяся масса какого-то серого . Вал был выше домов и закрывал собой небо. Стоявший впереди меня человек на мгновение рывком раздвинул двери и шагнул вперёд. Я — вслед за ним. Поток сбил меня с ног, но чудом оставшись на поверхности и барахтаясь, я добралась до ограды стадиона. Когда я взобралась на неё, раздался взрыв — автобус, из которого я несколько мгновений назад выбралась, был объят пламенем. Кто-то выбил переднюю дверь, но спаслись только женщина и две девочки. У них сильно обгорели волосы. Остальные пассажиры сгорели заживо.

Применшення масштабів катастрофи[ред.ред. код]

Влада довгий час приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах та в написах на могилах різні дати та причини смерті. Частина тіл так і залишилася не знайденою в товщі затверділої пульпи. У повідомленні урядової комісії про розслідування причин аварії було вказано: «У районі аварії загинуло 145 чоловік». Нині точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо; за оцінками київського історика Олександра Анісімова, це приблизно 1,5 тис. осіб. На сьогодні, завдяки кропіткій праці Брамського Казимира Антоновича та Лівінської Лідії Архипівни, ми маємо точні дані лише по загиблих на робочих місцях електротранспортниках трамвайного депо[1].

Заповнення яру після катастрофи[ред.ред. код]

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. За наказом спеціальної комісії вода, що зібралася у відрогах через трубовід, яким надходила до Бабиного Яру пульпа, вже у зворотному напрямку відкачувалася до кар'єрів цегельних заводів, а потім потрапляла до річки Сирець. Водночас у Яру проектувалися та будувалися нові захисні споруди, зокрема капітальна бетонна дамба. Частину пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані повертали самоскидами назад, використовували для засипки Яру. Було збудовано нову капітальну дамбу 172 метри завдовжки і 25 метрів заввишки, тобто таку, яку передбачав первісний проект початку 50-х років. На гребені дамби висадили молоді тополі. До аварії безпосередньо під старою дамбою був прокладений газопровід низького тиску, що становив додаткову загрозу. Згідно з новим проектом, газопровід проклали просто на поверхні ґрунту. Для відводу води проклали водогін, в якому використали труби діаметром 100 см. Новий водогін міг перекачувати щосекунди 11 кубічних метрів води, тобто забезпечував надійну експлуатацію відрогів навіть за умов великої повені та тотальних злив.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк.

Вшанування пам'яті загиблих[ред.ред. код]

Пам'ятник загиблим унаслідок Куренівської трагедії, відкритий у березні 2006 р.

У березні 2006 року, до 45-ї річниці катастрофи, у парку відпочинку, створеному на місці Бабиного Яру (біля зупинки громадського транспорту «Парк відпочинку»), відкрито пам'ятник загиблим у вигляді двох кам'яних плит і дзвону між ними. Крім того, біля входу до колишнього трамвайного депо ім. Красіна (нині — Подільське трамвайне депо) встановлено пам'ятник загиблим працівникам підприємства.

Пам'ятник працівникам трамвайного депо ім. Красіна, які загинули під час Куренівської трагедії

У музеї депо є експозиція з фотографіями та іншими матеріалами про Куренівську катастрофу.

Пам'ятний знак на Лук'янівському цвинтарі, встановлений до 50-х роковин трагедії

13 березня 2011 року виповнилося 50 років від дня Куренівської трагедії. На Лук'янівському цвинтарі на ділянці № 34 (перший ряд) у пам'ять про цю подію встановлено пам'ятний знак у вигляді надгробка з написом:

Вічна пам'ять
безвинно загиблим
під час Куренівської
трагедії 1961 року
Від працівників
електротранспорту м. Києва
13 березня 2011 року

Відгомін у літературі та мистецтві[ред.ред. код]

Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка...» (1963).

У романі-документі «Бабин Яр» Анатолій Кузнецов розглядає Куренівську трагедію як відплату за невідповідне ставлення радянського режиму до вшанування пам'яті розстріляних у Бабиному Яру. Сторінки, присвячені трагедії 1961 року, не ввійшли до першого журнального (підцензурного) видання (1966) і вперше побачили світ у закордонних виданнях роману.

Пізніше цей метафізичний зв'язок між двома трагедіями (1941 і 1961 років) поклав в основу сюжету повісті «Апокаліпсис по-київськи» київський письменник-фантаст Тимур Литовченко. При цьому подані в повісті подробиці техногенної катастрофи багато в чому не відповідають документальним фактам.

Свою реакцію на Куренівську трагедію висловив класик української радянської літератури Олесь Гончар. Він написав новелу «Чорний Яр», у якій детально описано деталі Куренівської трагедії, відомі О. Гончару подробиці катастрофи. Новелу вперше було надруковано 23 грудня 1985 р. російською мовою в газеті «Правда». Критики назвали цей твір малим «Собором».

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Брамський К. А. Куренівська трагедія К: 2011 — 26 с., 10 іл., 1 схема
  2. Брамський К.А. Технічний відділ київського трамвайно-тролейбусного управління К: 2013 — 26 с., 30 іл.
  3. Тринадцяте березня, Куренівка…(рос.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]