Курінь

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фотій Красицький, «Гість із Запоріжжя» — на картині зображений курінь пасічника
Вігвам апачів, 1903 — дуже схожий на стародавній козацький курінь

Курі́нь — легка будівля, часто тимчасова, призначена для ночівлі, зимівлі і т. д. Інші назви куреня — буда, катра́га, катря́га (переважно на пасіці)[1][2].

Колись курені мали дуже різні розміри — від невеликої будівлі, складеної з гілок дерева з листям, чи з жердин і вкритої соломою, сторожки (на городах, баштанах і таке інше) до міцної великої хати з товстих дубових брусів на кілька сот осіб.

Слово курінь має тюркське походження: пор. чаг. kürän («загін воїнів»), уйг. kürijän («обоз»)[3]. Згідно з турецько-татарськими словниками, курінь — «натовп», «плем'я», «загін», «корпус», «полк». В імперії Чингізхана куренем називалась найменша одиниця громадського і військового управління; курені підкорялись агам, зайсангам, шулепгам і утворювали окремі військові частини (підрозділи), складені за родовою ознакою. Сумнівним слід визнати етимологічний зв'язок слова з прасл. *kuriti («курити», «випускати дим»)[3].

Історія[ред. | ред. код]

Очевидно, курінь був першою спорудою людини, що слугувала для укриття від негоди. Схожі тимчасові будови для ночівлі створюють деякі людиноподібні мавпи, зокрема шимпанзе.

В Україні[ред. | ред. код]

Курені мали велике значення для напівкочового населення української частини Великого Степу зі стародавніх часів і ймовірно їх історія прослідковується ще з часів половців і печенігів, а можливо і скіфів. Це можна пояснити тим, що кліматичні особливості українських степів на відміну від степів східної частини Великого Степу роблять необхідною зимівку людей і худоби.

Тому не дивно, що у військах людності цієї частини Степу вже в старі часи знаходимо поділ на окремі підрозділи — курені. Цей поділ потім стає одною з основ адміністративно-земельного устрою Запорізької Січі, де так само як і в старі часи курінь це одночасно і хата для проживання козаків на Січі і підрозділ, який закріплений за даною хатою.

Види куренів[ред. | ред. код]

Конусоподібний курінь

Односхилий курінь[ред. | ред. код]

Односхилий курінь має вигляд нахиленого навіса. Для його влаштування встановлюються дві стійки з розвилинами, на які укладається поперечина, а на неї кладуться кінцями жердини покрівлі.

Двосхильний курінь[ред. | ред. код]

Двосхильний курінь роблять за тим самим принципом, але жердини кладуть з обох боків поперечини.

Круглий курінь[ред. | ред. код]

Курені на Запоріжжі[ред. | ред. код]

За словами Адріана Кащенка: «Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що у перші часи існування Січі запорожці жили по куренях. Ті курені були довгі, щоб у всякому можливо було міститися кільком сотням товариства, і вкривалися вони очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб було зимою тепліше. З часом замість куренів по січах почали будувати для товариства довгі хати, по 12-15 сажнів завдовжки всяка хата, і хоч запорожці жили вже по хатах з самого початку XVII століття, та проте вже й ті хати почали зватися куренями, бо запорожці звикли до тієї назви.»

Курені на Запорізькій Січі

З розповіді запорізького козака Микити Леонтієвича Коржа, записаної Олексою Стороженком:

« Наші курені не такі були, як ті, що скотарі робили собі по степах. Наші були збудовані з квадрових брусів, наш батько — Великий Луг — наділяв нас лісом вдоволь. Курінь був, неначе той будинок, шістсот козаків і більш містилось в ньому, а строївся він, неначе трапеза яка, без перегородок і кімнат, а кругом побіля стін стоя ли столи і лавки, щоб було на чому за обідом сидіти. Образи були у нас дуже багаті, в срібних, в золотих шатах, а посередині куреня висіли панікадила, лампадки і у великі празники засвічувались. Вікна були великі, і часто грубки кахляні, галанські, як у мене в хаті; а печі, де пекли хліб, були особливо, в другій будові, там же і кухарі варили різні потрави: тетерю, борщ, галушки, хляки, рибу на стябло, свинячу голову до хріну і локшину на переміну, — додав старий з «Енеїди» Котляревського, — і другі потрави, які водились по запорозькому звичаю. Як було зготують обід, то кухарі і ставлять на сирно по всіх столах дерев'яні ваганки з потравою, а між ними у великих кінвах, теж дерев'яних, трунки: горілку, мед, пиво і брагу, а кругом на кінвах вішали корячки, по-запорозьки — михайлики, бо в Січі тих чарок і шклянок не знали. Як же вже козаки прийдуть з отаманом обідати, то, помолившись Богу, отаман сіда на покуті, а там з ним і козаки, та й починають трапезувать; а як кухарі розносять рибу на стябло, то по звичаю голови складають перед отаманом. Пообідавши, моляться богові, кланяються один одному і отаманові і дякують кухаря. «Спасибі, братчику, — кажуть, — що добре козаків нагодував!» Виходячи, отаман і всі козаки клали в карнавку по копійці, а деякі і більш, І розходились куди кому треба, а карнавочні гроші збирав кухар і купував на базарі на завтрашній обід з'їсне. Варили по куренях три рази в день, не в горшках, а в мідних або чавунних казанах, і не в печах, а на кабиці. »

Рибальський курінь[ред. | ред. код]

На Дніпрових порогах до 19281932 років за зразком козацьких існували рибальські курені.

Південноросійський курінь[ред. | ред. код]

Докладніше: Курінь (хата)

На Півдні Росії (Дону, Кубані) «куренем» називалося козацьке житло, дерев'яна або мазана хата.

Згідно зі словником Грінченка, «куренем» могли називати хату й на Поділлі (у той час як слово «хата» вживали в значенні «могила»). У журналі «Основа» засвідчена фраза «Хати наші на цвинтарі, а вас просю до куріня»[4].

Інше[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Буда // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  2. Катрага // Словник української мови : в 11 т. — К. : Наукова думка, 1970—1980.
  3. а б Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9.
  4. Хата // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]