Кухмістерська слобідка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кухмістерська слобідка
Загальна інформація
50°25′41″ пн. ш. 30°36′01″ сх. д. / 50.428278° пн. ш. 30.600444° сх. д. / 50.428278; 30.600444Координати: 50°25′41″ пн. ш. 30°36′01″ сх. д. / 50.428278° пн. ш. 30.600444° сх. д. / 50.428278; 30.600444
Країна Flag of Ukraine.svg Україна
Адмінодиниця Київ
Транспорт
Метрополітен Kiev Metro First Line logo.svg «Лівобережна»
Kiev Metro Third Line logo.svg «Дружби народів»
Залізнична інфраструктура з. п. Лівий берег
Зовнішні посилання:
У проекті OpenStreetMap пошук у Nominatim 421866 ·R (Київ)
Карта
Кухмістерська слобідка. Карта розташування: Київ
Кухмістерська слобідка
Кухмістерська слобідка
Кухмістерська слобідка (Київ)

Кухмі́стерська слобі́дка — колишнє село, територію якого поглинув київський житловий масив Березняки. З грудня 1923 року увійшло до складу території Києва, повністю знесене у 1960-х роках під час побудови житлового масиву.

Географія[ред. | ред. код]

Засновано на лівому березі Дніпра на початку XVIII століття у складі Гоголівської сотні Київського полку Гетьманщини. Одне з перших згадок — 1720 року, у грамоті Петра І Києво-Печерській лаврі[1].

Історія[ред. | ред. код]

З часу заснування — власність Києво-Печерської Лаври. Назва — від «кухмістер», розташованих тут лаврських кухонь (німецьке «Küchenmeister» — кухар). Збудована з метою обслуговування українських та московських військ, які брали участь у зведенні Старої Печерської фортеці (з 1706 року). Село забрано у Лаври російським урядом під час погромів монастирського життя у Російській імперії (1786 рік). Після секуляризації церковних земель у володінні монастиря залишилося тільки озеро Тельбін, земля ж перейшла в державну власність. Для ведення сільського господарства ці території не годилися, в першу чергу тому, що перебували в заплаві Дніпра і регулярно зазнавали затоплень під час паводків.

Згодом недалеко від Кухмістерської Слобідки пройшла гілка відкритої в 1868 році Києво-Курської залізниці. У 1880-1890-і роки слобідка стає одним з центрів промислового розвитку київського лівобережжя. Тут було відкрито два лісопильних заводи та склади з продажу деревини. Заводи були зруйновані під час Громадянської війни, в 1924 році один з них відновили, перейменували в "Будшлях" і підпорядкували Всеукраїнській спілці споживчої селянської кооперації. Свої функції він виконував аж до кінця 1930-х років.

У слободі існувала парафіяльна церква Різдва Богородиці[2]. У 1936 році комуністи закрили церкву[3]. 1941 року церкву відкрила німецька влада — на прохання селян. Церкву було спалено восени 1943 р. Поблизу від зруйнованої церкви 1999 року зведено однойменну — Різдва Богородиці. Парафія УПЦ МП, веде свою історію від церкви Різдва Богородиці на Кухмістерській слобідці.

В середині 1920-х років населення Кухмістерської Слобідки становило 977 осіб, тут працювала школа №89. Перед Другою світовою війною в Кухмістерська Слобідка жили вже 1771 мешканців. На німецькому плані Києва 1941 року в цьому районі показані п'ять вулиць - Червоний шлях, Комсомольська, Пролетарська, Жовтнева та Карла Маркса. Позначено тут і тартак. На більш точній німецькій карті 1943 року, крім Кухмістерської Слобідки, за озером Тельбін позначений також хутір Зательбін Березняк. Карта зафіксувала 7 вулиць – Базарна, Канівська, Кухмістерський Приплав, Кухмістерський Шлях, Трипільська, Трипільський пров., Юрія Федьковича.

Село постраждало внаслідок голоду 1923—1933 та 1946—1947 років, зазнало значних руйнувань під час німецько-радянської війни з огляду на розташованість безпосередньо коло Дніпра — ключової лінії оборони німецької армії восени 1943 року.

Але вже в 1951 році її населення становило 1420 осіб, хоча перші роки люди жили в землянках. Переважно більшість людей мешкали у відбудованих індивідуальних будинках, але у селищі було і 10 відомчих двоповерхівок.

До середини 1960-х років, до початку будівництва масиву і тотального перепланування місцевості, крім відбудованих малоповерхових житлових будинків, тут функціонували завод залізобетонних виробів, спортивна база Палацу піонерів і пост Дніпровського пароплавства.

Кухмістерська Слобідка і невеличкий хутір Зательбін Березняк розділяло озеро Тельбін. Колись на східному березі озера був великий березовий гай, від нього хутір і отримав своє ім'я. Щоправда, в деяких джерелах населений пункт фігурував як Печерська слобода. Саме це селище, що в 1883 році налічувало всього п'ять дворів, дало назву майбутньому масиву-гіганту. На березі озера Тельбін, що утворює невеликий півострів, розташовувалося місцеве кладовище. Перед масштабним будівництвом іменні поховання перенесли на Дарницьке кладовище, а ті поховання, за якими давно не доглядали, варварські знищили.

У 1967 році з південного боку проспекту Возз'єднання почалося будівництво нового житлового масиву Березняки. Для захисту від розливів Дніпра методом гідронамиву тутешній рельєф був підвищений на 5 метрів. Стару забудову зносили поетапно . У 1965-1967 роках було знесено усю північну частину Кухмістерської Слобідки та хутора Березняк (8 вулиць та 1 провулок). Південну частину слобідки та хутора Березняк було знесено у 1968-1970 роках. Старі вулиці було офіційно ліквідовано 1971 року (8 вулиць та 4 провулки). Останній житловий будинок Кухмістерської Слобідки - гуртожиток працівників МВС (підрозділи, що спочатку охороняли міст Патона), було знесено в 2009 році. Двоповерховий будинок знаходився між вулицею Івана Миколайчука і проспектом Соборності (адреса Івана Миколайчука, 2-3).

Під час будівництва житлового масиву Березняки повністю зруйновано гідросистему Кухмістерської слобідки, зокрема, радикально переплановано берегову лінію озера Тельбин та засипано низку невеличких, але знакових річок (зокрема, Бабина річка).

Корінні прізвища[ред. | ред. код]

Мешканці Слобідки видавали заміж дівчат у навколишні села, а також брали приймаків з Позняків та Русанівки.

Поширені прізвища: Колоша, Просяник, Рябоштан, Мельниченко, Радченко (по вуличному Зіваки), Гуріненко, Ярмоленко. Частина мешканців Кухмістерської слобідки після знесення села переселилися до села Позняки (тепер житловий масив Позняки) та Червоного хутора, де живуть і досі народжені у Кухмістерській слобідці.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Степанець К., Михайлик О., Широчин С. Невідоме Лівобережжя з кінця XIX до середини XX ст. — К. : [б. в.], 2017. — 232 с.