Лавровський Петро Олексійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Лавровський Петро Олексійович
Lavrovsky P OЛавровський Петро Олексійович.jpg
Народився 25 березня 1827(1827-03-25)
Видропузьк
Помер 12 березня 1886(1886-03-12) (58 років)
Санкт-Петербург
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Діяльність філолог
Alma mater Головний педагогічний інститут, Санкт-Петербург
Заклад ХНУ і Imperial University of Warsaw[d]
Посада Професор Харківського університету, завідувач кафедри слов'янських наріч
Науковий ступінь член-кореспондент Імператорської академії наук
Член Петербурзька академія наук

Петро́ Олексі́йович Лавро́вський (* 25 березня 1827, Видропузьк Новоторжоцького повіту Тверської губернії (нині Тверська область, Спіровський район) — † 12 березня (28 лютого) 1886, Санкт-Петербург), російський та український філолог-славіст. 1856 — член-кореспондент Імператорської академії наук, академік Південнослов'янської академії наук і мистецтв. Автор праць з давньоруської мови та палеографії; досліджував питання історії українського народу та його мови у стосунках з іншими слов'янськими мовами, обстоював думку про існування давньоруської літературної мови, відмінної від церковнослов'янської.

Життєпис[ред. | ред. код]

Брат науковця Миколи Лавровського, родич Івана Вишнеградського. Походить з родини протоієрея, був наймолодшим з 19-ти дітей, вдома здобув початкову освіту; 1841 року закінчує повітове духовне училище в Торжку.

Протягом 1842—1851 років навчається в Санкт-Петербурзі, закінчив із золотою медаллю Головний педагогічний інститут — за працю про Реймське Євангеліє.

Професор Харківського університету — 1851, очолював кафедру слов'янських наріч — рекомендував його Ізмаїл Срезневський. У тому часі вивчав літописні матеріали та займався аналізом лексичних явищ; 1852 року захищає магістерську роботу «Про мову північних російських літописів», добре слово про цю працю написав Олександр Востоков.

У 1853 році в статті «Замітки про особливості словоутворення та значення слів в древній руській мові» обґрунтовує необхідність укладання історичного словника давньоруської мови. Того ж року в статті "Декілька слів про значення та походження слова «кметъ» починає друкуватися в журналі «Москвитянин».

1855 роком опублікована його стаття «Про обряд постриження у древніх слов'ян»; того ж року захищає докторську дисертацію «Дослідження про літопис Йоакимівський», призначений екстраординарним професором.

З 1857 року — ординарний професор Харківського університету.

1858 року у Санкт-Петербурзі друкується його праця «Зауваження про етимологічні особливості старовинної польської мови».

На доказ самостійності української мови в місячнику «Журнал Міністерства народної освіти» опублікував начерк «Огляд чудових особливостей наріччя малоруського порівняно з великоруським та іншими слов'янськими наріччями» — 1859[1].

Протягом 1859—1860 років перебував у закордонному науковому відрядженні, працював у Відні, Парижі, Празі, відвідував Галичину, був в Далмації, Сербії, Чехії та Чорногорії. Зустрічався та листувався з Олександром Пипіним.

31 (19) березня 1861 прочитав публічну лекцію в залі Харківських дворянських зборів на літературно-музичному вечорі, організованому гуртком місцевих студентів — з метою зібрання коштів для матеріальної підтримки родичів Тараса Шевченка.

Того ж року виступив у часописі «Основа» з полемічними статтями «Критичні зауваження про малоруське наріччя», «Відповідь на листа п. Максимовича до п. Погодіна»[2] та «Щодо питання про південноруську мову»[3].

Друкуються його кореспонденції «Похорони В. В. Ганки» та «Південноруський елемент у Австрії» в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості».

11 вересня (30 серпня) 1861 року на врочистих зборах Харківського університету виголошує промову «На спомин про Ганку та Шафарика».

Протягом 1861/1862 навчальних років читав університетський курс історії та літератури чеського народу, в 1862/1863 роках — курс історії польського народу.

У 1862—1865 роках в харківському «Духовному віснику» друкуються його роботи:

  • «Повідомлення про стан уніатської церкви у руських в Галичині»,
  • «Слов'янська церква та римо-католицький пропагандизм»,
  • «Святі Кирило і Мефодій як православні проповідники та учителі у західних слов'ян у зв'язку із сучасною їм історією церковних незгод між Сходом та Заходом» — вдостоєний академічної Уваровської премії,
  • «Відомості про церковні справи у слов'ян австрійських».

1863 тему окремішності української мови розвинув у статті «Про деякі фонетичні та граматичні особливості південноруської (малоруської) мови, не тотожні з великоруською та польською».

Протягом 1865/1866 навчального року викладає історію сербської літератури та сербського народу, пізнішне склав «Сербсько-російський тлумачник», вийшов друком 1870 року.

Ректор Варшавського університету — 1869−1872 — призначений по рекомендації Івана Аксакова та славіста Олександра Гільфердінга.

У 1874—1874 роках виконував окремі урядові доручення.

В 1875—1880 роках — попечитель щойнозаснованого Оренбурзького навчального округу.

Попечитель Одеського навчального округу в 1880—1885 роках.

1885 роком вийшов у відставку, повертається до Санкт-Петербурга, призначається членом Ради міністрів народної освіти.

Серед його учнів були Олександр Потебня та Микола Сумцов.

Праці[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. (рос.)Лавровский. П. А. Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и другими славянскими наречиями / Журнал Министерства Народного Просвещения. — 1859, № 6. — С. 225—266.
  2. (рос.)Лавровский П. Ответ на письма г. Максимовича к г. Погодину о наречии Малорусском / Основа. № 5-8. — 1861. — С. 14-40.
  3. (рос.)П. А. Лавровский. По вопросу о южно-русском языке. Письмо к редактору / Основа. № 11-12. — 1861. — С. 72-83.