Ларжанка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Ларжанка
Країна Україна Україна
Область Одеська область
Район/міськрада Ізмаїльський район Ізмаїльський район
Рада/громада Ларжанська сільська рада
Код КОАТУУ 5122083201
Основні дані
Засноване 1838
Населення 2386
Площа 3,5 км²
Густота населення 681,71 осіб/км²
Поштовий індекс 68662
Телефонний код +380 4841
Географічні дані
Географічні координати 45°21′37″ пн. ш. 28°42′56″ сх. д. / 45.36028° пн. ш. 28.71556° сх. д. / 45.36028; 28.71556Координати: 45°21′37″ пн. ш. 28°42′56″ сх. д. / 45.36028° пн. ш. 28.71556° сх. д. / 45.36028; 28.71556
Середня висота
над рівнем моря
26 м
Місцева влада
Адреса ради 68662, Одеська обл., Ізмаїльський р-н, с. Ларжанка, вул. Українська, 43, тел. 7-50-38
Карта
Ларжанка. Карта розташування: Україна
Ларжанка
Ларжанка
Ларжанка. Карта розташування: Одеська область
Ларжанка
Ларжанка

Ларжа́нка — село в Україні, в Ізмаїльському районі Одеської області. Населення становить 2386 осіб.

Історія заснування[ред. | ред. код]

В 12 кілометрах від міста Ізмаїл знаходиться село Ларжанка. Воно було засновано в 1838 році. У старожила села Мітакі Прокопія Семеновича був документ, за яким удова генерал-лейтенанта Сандерса, коменданта фортеці Ізмаїл, Марія Сандерс продала за 3000 рублів асигнаціями Василю Татариновичу, Василю Семеновичу Кожокару, Санду Васильовичу Крудову, Антону Лунгу, Івану Павлу, Стойці Бирці, Костянтину Харитону, Янку Догару, Семену Негруці, Федору Негруці, Степану Петео, Семену Скіцану, Василю Маргаринто, Дмитру Тіліяну, Спиридону Назаревичу, Георгію Мітакі 120 десятин (1 десятина = 2400 саженям2 = 10 925,4 м2 = 1,0925 га 120*1,0925= 131,1 га)пахотної землі, виноградників, а також плавневих місць на околиці Ізмаїльського передмістя Кугурлуя біля річки Репиди. Як вказано в документі (акт купівлі — продажу № 785 від 9 жовтня 1875 році), цю землю генерал Сандерс купив у Марії Кюрі в 1829 році і у підпоручика Могилки. На купленому місці переліченні особи заснували село, яке назвали Ларжанка.

Топоніми села[ред. | ред. код]

Ларжанка це молдавська назва, що в перекладі означає «Широкенька». Таку назву дали селу через те, що переселенці були з Молдови, з берегів річки Ларга (в перекладі «широка»). Річка «Репида» в перекладі з молдавської означає «швидка», такі топоніми збереглися до цих пір. З появою нових мешканців, під час заселення села з'явилися нові топоніми такі як «Старі Вещі», «Голопузівка», «Коробочка», «Урал» — відповідно до національної приналежності поселенців . Прізвища першопоселенців сьогодні.

Засновниками села були люди з прізвищами Татаринович, Кожокару, Крудов, Лунгу, Павлу, Бирка, Харитон, Догару, Негруця, Петео, Скіцан, Маргаринто, Тіліяну, Назаревич, Мітакі. Деякі прізвища збереглися до нашого часу(Лунгу, Скіцан, Негруця, Бирка, Догару, Мітакі), а деякі зазнали змін: Татару (Татаринов), Назаренко (Назарович), Кіліян (Тіліян). Зниклими прізвищами є Кожокару, Крудов, Павлу, Харитон, Петео, Маргаринто. Населення села постійно зростало за рахунок нових поселенців. Якщо першими поселенцями були молдовани, то потім в Ларжанку прибували біглі українці із губерній Російської імперії за прізвищами Бондаренко, Кас'яненко, Михальченко, Подопригор, Черногор, а також греки, родини котрих були мешканцями міста Ізмаїла і купували землі в міській управі. В Ларжанці по цей час проживають сім'ї з грецьким корінням — Патріки, Караяні, Мітакі.

Географічне районування[ред. | ред. код]

Так склалося, що село Ларжанка заселялося по частинах: перші мешканці молдовани заселили центральну частину села; біглі українці — вулицю, паралельну вулиці молдован. Так виникло географічно — етнічне районування. Молдовани жили в Старих Вещах, українці, які були з біглих козаків росформованого Усть-Дунайського козацтва — в Голопузівці; центральна частина села називались Коробка.

Молдавська частина села — Старі Вещі. Сюди в північно-східну частину села, прийшли люди — засновники. Рельєф поверхні холмистий з чітко вираженими балками та ярами.

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом 1989 року населення села становило 2335 осіб, з яких 1104 чоловіки та 1231 жінка.[1]

За переписом населення 2001 року в селі мешкало 2386 осіб.[2]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[3]

Мова Відсоток
російська 49,87 %
українська 44,64 %
молдовська 4,48 %
болгарська 0,5 %
вірменська 0,25 %
гагаузька 0,08 %
румунська 0,04 %
словацька 0,04 %

Традиційно—побутова культура[ред. | ред. код]

Старі Вещі — верхня частина села, сюди прийшли перші поселенці — молдовани з такими прізвищами: Скіцан, Хаджи, Кіліян. Земель вільних, сприятливих для землеробства в цій частині села було достатньо (поряд річка Репида, котра давала можливість займатися городництвом, садівництвом, заготівлею папури (плавнева рослина), із якої плели циновки — рогожки («рогожина» — молдавське циновка), тапки та кошики. Будинки жителі села в Старих Вещах будували із саману. Вони складалися з двох кімнат з коридором («тинда» — з молдавської «коридор»), господарських будов, котрих спочатку було більше ніж жилих приміщень. Там знаходилась худоба: вівці, корови, коні. Мешканці цієї частини села святкували до 1945 року Різдвяні свята за старим християнським календарем, що було дивовижним для іншої частини, тому що одна частина села святкувала, а друга працювала. Перед Пасхальними святами вони разом вбирали майданчики в нижній частині села, де після домашнього свята відпочивали разом. Чоловіки і хлопці грали в гилку (влучення м'яча), проводили змагання з боротьби та інші ігри, старий музикант Тудоран К. грав на скрипці. Переможець змагань, нагороджувався пасхальними яйцями. Ще була традиція оберігати старий турецький колодязь, з котрим пов'язана старовинна легенда: коли турки після русько-турецької війни 1806—1812 років уходили з Придунав'я вони залишили на стику двох частин села колодязь, на дні якого був захований скарб. Ночами, проходячи повз нього, жителям села здавалося, що це місце сяє. Щоб відігнати моторох, навпроти колодязя була встановлена ікона Божої Матері, котру мешканці Старих Вещ свято берегли. Колодязь навколо очищали, прикрашали символом краю — вербою, а ікону Божої Матері — національним молдавським рушником. В цій частині села мешканці будували церкву всім гуртом. Вона була ліквідована в 1968 році, коли будували дорогу через село на місто Ізмаїл. Перпендикулярно Старим Вещам розташовувалась частина села з назвою «Урал». Це північна частина села і підніматися на вулиці Урала треба було з балки на верх, підкорюючи крутий підйом, і тільки потім можна було попасти в гості. В цій частині села теж мешкали молдовани, але згодом вона стала заселятися українцями. Жили мешканці цієї вулиці дружно, хати будували як у Старих Вещах. З часом разом святкували обрядові свята.

Нижня частина села теж ділилася на дві під частини: Коробка і Голопузівка.

Коробка — центральна частина села. Тут заселялися перші поселенці, були розташовані основні центри культурного та духовного життя, в 1879 році була заснована школа, а трохи пізніше збудована церква Святого Михайла. Органи влади — примарія на чолі з примарем теж були розташовані в центрі. Будинок примарії був збудований у 20-х початку 30-ті роках. В радянський час тут розташовувалась сільська рада. В коробочці мешкали представники еліти села: лавочники, заможні землевласники, котрі не тільки мали свою землю, але й арендували її у інших мешканців і навіть в інших селах. В 1886 році в Коробочці була збудована церква, котру зруйнували в 1983 році. На церковному кладовищі були похоронені румунські і російські солдати часів першої Світової війни, останки яких у зв'язку з будівництвом нової школи були перенесені на сільське кладовище в період Пасхальних свят. У заможної родини Лунгу були шинки, куди збиралися чоловіки села. Там була збудована площадка для танців по молдавські — «гора». Батьки слідкували за своїми хлопцями, тому не раз бували бійки.

Голопузівка — частина села, котра була заселена пізніше. Село заселялося нащадками задунайців, життя котрих було нелегке, та біглими з центральної України селянами-кріпаками. В списках зустрічаються прізвища: Шевченко, Косьяненко. Хмельничанко, Подопригора, Черногор та інші. Вони заснували вулиці паралельно основної — Ізмаїльської. На відміну віл перших поселенців вони були дуже бідними, а сім'ї багатодітними. Багато з них на початку навіть не мали своєї землі, тому служили у заможних мешканців села. Вони, в свою чергу, враховуючи заслуги своїх підданих, виділяли їм землі, котрі згодом викупали земельні ділянки у господарів. На Пасхальні свята на своїх вулицях мешканці влаштовували каруселі (грецька традиція), основна карусель знаходилась в центральній частині села — Коробочці, де влаштувались народні свята та гуляння. Хлопці катали своїх дівчат, а матері вибирали на той час собі невісток.

1886—1888 роки біля школи була побудована церква (свого роду унікальне явище, куті часи звичайно будували спершу будинки церкви й шинку, школу ж в останню чергу, а в Ларжанці вийшло навпаки при чому з 1838 по 1888 роки село взагалі обходилося без церкви. Її освячення відбулося на день Святого Михайла на Пасхальні та Різдвяні свята церкву прикрашали всім селом. Жінки прали церковне вбрання, чоловіки виконували тяжку роботу в церкві.

Суперечності модернізації повсякденного життя мешканців села[ред. | ред. код]

Ларжанка продовжувала заселятися. В 1880—1890 роках міська управа продала землі на околиці Ларжанки під виноградники. Збереглися прохання Семена Просенюка, Гаврила Просенюка, Івана Головатенка, Кіндрата Ткаченко від 26 серпня 1888 року і ін., датовано 1888 роком із проханням виділити їм ділянки землі під виноградник від 2,25 до 2-х десятин. Селяни займалися виноградарством, однак воно було обмежено, вирощували виноград тільки для своїх потреб.

Малоземелля змушувало населення Ларжанки шукати в рибному промислі додаткові засоби до існування. Жителі села вважали, що частина плавні належить їм, тому що їхні предки купили частину узбережжя, що заливається водою Репиди у вдови-лейтенанта Сандерса, й тому ловили рибу уздовж берегів Репиди. Жителі Н.-Некрасівки й Матроски, сіл, що виникли по обидва боки Ларжанки приблизно на чверть сторіччя раніше, вважали, що царський уряд, дозволивши їм оселитися на березі плавнів, віддавало тим самим плавні в їхнє розпорядження. На цій основі нерідко виникали криваві сутички між жителями прибережних сіл і охоронцями, найнятими орендарями.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]