Лауда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Ла́уда (італ. lauda — хвала) — жанр паралітургійної (італійської, рідше латинської) поезії і музики в Італії століть XIII-XVI ст.

Першою Лаудою італійською мовою (умбрійським діалектом) вважається "Пісня про сонце" (бл.1225) Франциска Ассізького, написана ритмічною прозою, що вихваляє в якості «братів і сестер» всі явища світу, включаючи "сестру Смерть» (музика цієї Лауди не збереглася).

Розквіт Лауди пов'язаний з народним релігійним рухом, що зародився в Умбрії в середині XIII століття і охопив багато областей Італії; братства мирян, охоплені настроєм покаяння, екстатичної любові до Христа і Богоматері, відрази до мирських благ, виспівували Лауди на своїх зборах. З музичної точки зору Лауди XIII - XIV початку століть являли собою одноголосні, переважно силабічні, рідше розвинені мелізматичні мелодії.

З цього часу до нас дійшли близько 200 збірників лауд, так звані лаударії ( італ.laudario), з них тільки 2 з музикою: Кортонський лаударій (кінець XIII століття, 65 лауд, 46 з них з музикою) і Флорентійський лаударій (відомий також як «Laudario Magliabechiano») початку XIV століття (в цьому кодексі лауд 97, 88 з них з музикою).

Нерідко Лауди виконувалися як контрафактури світських тексто-музичних форм (найчастіше баллат), при цьому традиційні куртуазні мотиви і сюжети замінювалися на релігійні, наприклад, замість коханої пані трубадурів - "пані Злидні» ; | ". Блондинка-зеленщіца» була перетекстована в Лауду «Про Ісуса Христа" баллата Ландіні, Франческо Франческо Ландіні. З другої половини XIV століття отримали поширення багатоголосні лауди. Відомий драматичний різновид Лауди з діалогами між алегоричними персонажами: грішником і Мадонною, Христом і Душею, Душею і Любов'ю.

Імена укладачів лауд (поетів і композиторів) здебільшого невідомі. Видатні зразки середньовічної Лауди створив Якопоне Да Тоді, їх основні мотиви: пристрасне бажання померти разом з Христом, життя Ісуса як дзеркало душі, плач Мадонни над Сином; душа як наречена Христа, знайдена для нього ангелами; повне розчинення душі у Богові. У XV-XVI століттях словом Лауда називалися композиційно нехитрі різновиди фротоли, балати та інші пісенні форми. Лауди зберігали значення популярної ("народної") релігійної музики до кінця XVI століття. У Тоскані цьому сприяли проповіді Дж. Савонароли, який закликав до співу лауд не тільки в братствах мирян, але і в церкві. Передруки збірників лауд відомі аж до початку XIX століття.

Література[ред.ред. код]

  • Pirrotta N. Music and Culture in Italy from the Middle Ages to the Baroque. Cambridge, MA, 1984;
  • Laude cortonesi dal secolo XIII al XV, edd. G. Varanini, L. Banfi and A.C. Burgio. Firenze, 1981–85;
  • Barr C. The monophonic lauda and the lay religious confraternities of Tuscany and Umbria in the late Middle Ages. Kalamazoo, MI, 1988;
  • Wilson B. Music and merchants: the Laudesi companies of republican Florence. Oxford, 1992;
  • Fallows D. A catalogue of polyphonic songs, 1415–1480. Oxford, 1999.

Вибрана дискографія[ред.ред. код]

  • Laudario di Cortona. Un mystère du XIIIe siècle (Ensemble Organum – Marcel Pérès, dir.) // Harmonia mundi HMC 901582
  • Laudario di Cortona <Cortona, Biblioteca del Comune e dell' Accademia Etrusca, Ms. 91> (Ensemble Micrologus) // Micrologus 00010/3
  • Laude di Sancta Maria. Veillée de chants de dévotion dans l'Italie des Communes (La Reverdie) // Arcana 34
  • A laurel for Landini (Gothic Voices) // Avie 2151 (світські прототипи і Лауда-контрафактури)