Левківські

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Левківські
POL COA Trąby.svg
Труби
Опис герба: У білому срібному полі три чорні мисливські роги в трикутник укладені, тоншими кінцями ніби в один пункт сходяться, кожен з них в чотирьох золотавих ободах з золотою наводкою, над шоломом встановлений лівий ріг чорний, правий жовтий, відведені над короною

Девіз: Нам радить Бог (Bóg nam radzi)
Гербовник: Адама Бонецького, Северина Уруського
Території: Волинська губернія
Родоначальник: Ларіон Валевський[ru], 1403 рік
Близькі роди: Немиричі волинсько-поліські, Гридковичі і Сідковичі Невмержицькі[ru], Можаровські[ru], Скобейки, Русиновичі, Доротичі-Павловичі, Дривінські, Малкевич-Ходаківські, Покалевські, Росметковичі (1614)[1], Булгак-Лисичі, Солтани Стецьковичі та Шишки Ставецькі, Половці Рожиновські[ru]
Гілки роду: Велавскі-Левківські гербів Клямри, Труби і Абданк, Гаєвські-Невмержицькі, Гаєвські-Ловдиковські, Булгаковські-Верповскі
Період: 1403 — нинішній час
Місце походження: Овруцьке князівство, Валавськ (Єльський район): «и зъ веку слывуть бояре Велавскии»
Підданство: POL COA Pogoń Litewska Książęca.svg Велике Князівство Литовське

Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg Річ Посполита
Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg Російська імперія

Маєтки: Левковичі, Верпа, Гаєвичі Овруцького староства
Commons-logo.svg Левківські на Вікісховищі

Левківські або Левковські (пол. Lewkowski, рос. Левковские), а також їх предки Велавські, потім Валевські-Левковські (пол. Walewski-Lewkowski, рос. Велавские або Валевские) — старовинний дворянський рід бояр овруцьких («служивали коньми а въ панцырахъ, посполу зъ бояры Вруцкими»), а пізніше зем'ян і шляхти («ижъ они здавна суть земяне шляхта повету Киевского»).

При Семені Олельковичу, Велавські за якийсь «виступ» були позбавлені всіх своїх маєтків; але це не повернуло їх у первісний стан. По смерті свого гонителя, вони за допомогою овруцьких старожилів виводять своє шляхетство, отримують назад маєтності і продовжують далі іменуватися зем'янами.[2] Про це свідчить близько 1509 року овруцький пан Немира Грицкевич, що князь Семен, на його [Доротича][3] діда Давида і на його батька Павла і на дядьків його «розъгневався, и отнявъ въ нихъ дедизну и отчизну ихъ» — Валавськ (Єльський район). З останньої чверті XV століття «властной отчизной землёй» Велавських-Левковських залишилися лише сусідні землі на Овруччині — Смольчанська (Левковська і Верповська-Булгаковська), Ловдиковська (Гаєвська), а недалеко с. Скородного — острів Литовський, за які вони безпосередньо служать київському князю або воєводі: «Земяне наши Киевского повету» Левковські разом «зъ братею своею» «во всякихъ речахъ и справахъ своихъ перед судомъ земскимъ албо кгродскимъ киевскимъ справовати се мають, а перед судомъ имъ не належнымъ, яко перед урядомъ замъку Овруцкого и нигде инде не повинни становитися».[4][5]

Родовим гніздом Левківських було село Левковичі на території Овруцького староства, яке, як вотчинну Смольчанську землю, овруцький зем'янин Булгак Белавський[6] (Велавський), підтвердив в 1486 році у короля Казимира.[7] Достовірно невідомо, чи існувало село Левковичі до появи бояр Велавських, хоча за результатами роботи Овруцької археологічної експедиції 1996—2009 рр. — Верпа, Кобилин, Левковичі[8], Можари, Гаєвичі і відносяться до поселень давньоруського періоду (Х—XIII століття), але повноцінні археологічні розкопки там не проводились,[9] на відміну від сусіднього села Збраньки, де виявлена ​​стоянка періоду палеоліту.[10] Перша письмова згадка, власне, про саме село Левковичі відноситься до 1525 року, коли мова йде про молодших синів Булгака, очевидно, вже небіжчиків: «на которои земли два браты седели на имя Нестер а Яшута у Левковичохъ».[11]

В описі Овруцького замку від 1545 року?[12][13], згадується «городня» зем'ян Левківських, «подданных господарскихъ Ширковичъ, Доротичъ а Гаевичъ», за словами ж В. Антоновича, починаючи з 1548 року окремими гілками роду Валевських-Левківських були Верповські і Гаєвські.[14] В актах Литовської Метрики зустрічається ще більш рання згадка про Гаєвичів: від 1510 — «…жаловали намъ тыи бояре Вруцкого повета вилавскии Малко а Андреи Доротичи, а Сенютичи, а Нестер Геивич…»[15] і від 1524 року: «…земълю пустовъскую путъную во Въруцъкомъ повете Вольненицъкую а дворыщо пустое ж в месте нашомъ Вручцъкомъ Зенъковъское, ино к той земъли близскии ся выискали на имя Геевичы а Ложчычы»[16][17]. Прізвище Валевські (Валевські-Левковські) є похідним від топонімічного прізвиська Велавські і не має ніякого відношення до польського роду Валевських.[18][19].

Левківські з гербом Труби (пол. Trąby) були внесені в гербовники Адама Бонецького,[20] Северина Уруського[21], під літерою «Л» в VI частину багатотомної Родовідної книги дворян Волинської губернії і її друкований варіант Список дворян Волинської губернії[ru].[22] Але, з рукописів Е. Руліковського відомо, що Левківські до затвердження в російському дворянстві використовували герб Немиричів, Клямри: «Валевські-Левковські герба Клямри. Рід невідомий нашим геральдикам, я бачив підпис і печатку Шимона Валевского-Левковського — войського Житомирського, коморника, генерала воєводства Київського 1721 року. Вавржінець Валевський-Левковський — намісник гродський і земський Київський 1735 року».[23]

Версія про походження Левківських від татар Булгаків[ред. | ред. код]

На думку деяких дослідників Левківські походять від Булгаків Белавських (вроджених Велавських)[24], яких слід ідентифікувати, як литовських татар — нащадків Булгака, який отримав від київського князя Володимира Ольгердовича свою отчину.[25] Дане твердження носить гіпотетичний характер, спираючись лише на слова польського геральдика С. Дзядулевича про те, що «прізвисько вказує на їх походження від якогось Булгака (ім'я татарське)»[26], та що це «шляхта загродова в повіті Овруцькому, якої предком був татарин Булгак, син Давида[ru], осілий на Волині біля року 1480-го. Напевно він вже прийняв хрест, тому що його родина виступає в першій половині XVI століття, як християнська».[27] За словами Н. Яковенко, мав місце привілей їх предку Булгакові від Володимира Ольгердовича не пізніше 1394—1395 років, на який посилаються в 1574 році овруцькі бояри Павло і Семен Болгаковські.[28] Але, історик Кулаковський, який займався дослідженням даного привілею, не говорить тут про жодного Булгака, а лише про деякі помилки переписувачів[29], в тому числі зі змісту цього документа очевидна і помилка писаря Євтіка Висоцького в заголовку цієї грамоти, де замість «Володимера Киевского» слід читати «Александра Володимеровича Киевского». Отчиною і «дідізною» предків Левківських до середини XV століття був маєток Валавськ (Єльський район) в басейні річки Словечної на території Овруцького князівства[30]. Хоча автори «Słownikа geograficznogo», своєрідно витлумачивши Новицького[31], гніздом роду Булгаків вважали село Булгаки в Заушші: «Булгаковська земля в басейні Возні, в повіті Овруцькому, увійшла згодом до складу с. Левкович і Верпи. Було то гніздо сім'ї Булгаковських. З люстрації 1552 року є згадка про гони боброві в Булгаках. У 1581 році належать Стрибилям, захоплені перед цим з „добр“ метрополії київської, як виявляється з люстрації 1616 року. 1592 року фіксується куріння попелу для поташу в лісі Булгаковському. У 1628 році Ян Стрибиль вносить плату з Булгаків від 3 димів і 2 огородників і з містечка Нові Булгаки нововідбудованого від 3 димів»[32]. Але, як свідчать джерела, перша письмова згадка про це село Булгаки (тепер Буглаки) за 1415 рік, в актових записах зустрічається вже, як про село, що платило данину київській метрополії: «А се боярские люди, дань дають Святой Софии Премудрости Божии: с Вручего Тынейчичи з Межирецкой земли дает ведро меду;… у Нородичахъ съ Хотиновъской земли ведро меду дають… Ондреевский островъ на Уши подъ Мартиновичи, а с него идеть 5 ведеръ меду… У Булгаковичохъ 2 лукне чотырьпядныхъ, а третье пятипядное»[33]. Подібно до цього, в Люстрації Овруцького замку 1545 року згадується теж сільце Булгаківське в Заушші, яке також не належало Булгакам, а як вислуга овруцького і волинського[34] боярина Василя Панковича, інші джерела називають його Василем Пацковичем, митрополичим намісником Софійським[35][36]. Правда, з'ясувалося, що цим селом деякий час володів син Андрія Доротича — Васько Андрійович Велавський, але не як своєю отчиною, а як землею, яку випросив як пустовщину.[37]

У світлі тієї ж гіпотези про походження Левківських від Булгаків автори даних концепцій вважають, що служивих татар у Великому князівстві Литовському джерела фіксують з кінця XIV століття, хоча, як справедливо зауважив М. Грушевський, поселення татар мало розпочатися ще за часів правління Ольгерда Гедиміновича, а Вітовт тільки продовжив і розвинув цей процес. Саме литовські служиві татари в наступні століття становили частину ополчення литовських земель[38]. Павло Клепатський стверджував, що татари просочувалися в середовище київського боярства двома шляхами: за допомогою добровільного виходу з Орди заради господарської служби або ж шляхом полону. Булгаки, нібито служили військову службу господарю (спочатку київським Ольгердовичам), за що і були обдаровані отчинами. Але можна було потрапити в число місцевих бояр і в інший спосіб — на службі тлумача. Київська земля, завдяки своєму сусідству з Ордою, мала завжди велику потребу в толмачах для зносин з татарами. Толмачі необхідні були в Києві — при воєводі, в Каневі та Черкасах — при старості. За свою службу вони отримували іноді відому винагороду грошима — з мита та інших джерел, а найчастіше — землями. Таким чином, до складу київського боярства потрапили, наприклад, Солтановичі (Альбеєвичі)[39], Берендеї, Малікбаші і інші[40]. Є також новітні дослідження, коли татари переходили в підданство ВКЛ (середина XV століття), як подарунок кримського хана (історія, так званих, «Семенових людей»)[41]. Ці дослідники сходяться на тому, що Булгаки належали до групи добровільних «оседленцов» тюркського походження в київській землі на правах боярських, в яку входили Аксаки (Норинськ), Болсуновські (Болсунов, Чорногубівська і Чеголаєвская земля) і Виговські — нібито, нащадки князя Богдана Глинського[42][43], Коркошко-Долмати (Губаревський ґрунт — Піщаниця, Корчівка від 1478), Бутовичі придомку Брусиловичів, Ленковичі — нащадки татарського тлумача Берендея (Вишеньки)[44], Солтани Шишкіни-Ставецькі (Велавськ, з 1494), Ущапи (Ущаповичі, Кончаківська земля), Круки (Кубилин, острів Круковський, Закусили), Терпиловські придомку Кантемир, Кокоричі (Глєбов), Кобизевичі придомка Ходика, Яголдаєвичі (по жіночій лінії), Товлуєвичі і Кодишевичі (Мозирський повіт), Половці, Малікбаші, Кунцевичі, Байбузи[45][46][47][48].

Ті ж історики з наукової школи Н. Яковенко вважають, що на українських землях не склалося феодальної системи західноєвропейського типу, хоча деякі її елементи були присутні. В цілому ж систему поземельних і особистих відносин, які функціонували тут, можна позначити як патронально-клієнтарну. Її особливістю були відносини патрон-клієнт, які часто ґрунтуються на спорідненості, наявність великих магнатів (лише формально залежних від центральної влади, що зуміли створити свої паралельні структури), слабкість середнього прошарку шляхетської верстви і наявність величезного числа боярства. Саме останні були тим невичерпним джерелом слуг, з числа яких формувалися паралельні магнатські силові і господарські структури[49].

Що стосується князів Половців Рожиновських, то тут події оберталися в дуже вузькому колі персоналій, оскільки система шлюбних зв'язків охоплювала самих князів Половців, Немиричів, Дашковичів, Булгаків і Скобейків. Щільність цих зв'язків і їх очевидна прихильність до князівського роду Половців свідчить, що ці сім'ї перед тим, як опинитися серед клієнтури князів Глинських, повинні були тривалий час перебувати в аналогічних клієнтарних зв'язках з потужними в XIV—XV ст., а далі здрібнілими степовими аристократами Половцями Рожиновськими. Це логічно відсуває фіксацію цих родів до часу розквіту Половців зі Сквира, тобто як мінімум на кінець XIV — початок XV століття. Внаслідок збережених зв'язків клієнтарного типу, що беруть початок ще в Орді, серед слуг одного князя-сюзерена існував загальний шлюбний ринок, продиктований не клановістю, а бажанням зберегти в незмінному вигляді інвентар землеволодінь. Наскільки тісною був шлюбний ринок, настільки ж неухильно циркулювали маєтки між його учасниками. Найбільш чітко це простежується на прикладі Немиричів.[51]

Родовий герб князів Глинських

За словами відомого польського історика Станіслава Кричинського, Булгаки з'явилися на Русі між 1380 і 1397 роками разом з Глинськими[52]. Даною точки зору дотримуються і інші дослідники:

«Мансур-Кіят (син Мамая) оселився в Придніпров'ї з усім своїм улусом. Ні поразки на Куликовому полі, ні на річці Калці не привели до негайного розпаду улусів, підлеглих Мамаю. Емір не тільки встиг зібрати своїх послідовників на землі Литви, а й намагався чинити опір протягом деякого часу в Криму. Дані генеалогії показують, що в цей час з'явилося у Великому князівстві Литовському, принаймні, кілька десятків сімей з татар, які після прийняття християнства вкоренилися в литовсько-руському суспільстві. Відразу після 1380 року прибули до Литви, зокрема, предки Аксаків, Балакірєвих, Бердібековичей, Бірбашей, Болсуновських і Булгаків».[53]

Уже в 1408 році частина цих Булгаків в свиті Свидригайла виїхала на російську службу, де отримала землі під Новгородом і Москвою. У XV столітті відомі як бояри в північно-східній Русі, в 1481 році відмічений намісник в Новгороді. Прізвище Булгак походить від тюрксько-татарського — «горда людина»[54].

Дійсно, в актах Литовської метрики зафіксовані маєтки князів Глинських в київській землі: Богдану Глинському в Олевської волості належало село Борове і в Завскій (Заушській) волості — Голубеєв; король Олександр підтвердив це дарування в 1495 році. Понад те, батько Богдана — Федір Глинський купив село Некраші на річці Красній в Київському повіті і Жукин на Десні, підтверджені в 1498 році, а Івану Глинському — Гостомель в Київському повіті і Пірхаловське, на ім'я Ставок в Житомирському повіті (1499 рік).[55] Згідно ж «Родоводу нащадків Мамая — князів Глинських», вони отримали волость Гладковичі в Овруцькому повіті ще за князя Вітовта: «И Князь Великий Витовт прия (принял) их (зело) честно не яко слуг, но яко [единых от] сродних (сродников) своих, и дал им [на приказ] вотчины волости: Станку (Стайку), Хорозов (Хозоров), Сереков, Гладковича (Гладковичи)»[56], що після смерті Василя Дашковича Глинського — черкаського намісника 1504—1507 рр.[57] та поразки повстання Глинських в 1508 році, перейшли Сеньку Полозовичу (1508. 04. 10 Привилея п(а)ну Сенку Полозовичу на именя: в Киевском повете Гостомляны, в Житомирском повете Ставокъ, а во Вруцком повете Глядковичи, по смерти кн(я)зя Василя Дашковича на зрадец кн(я)зеи Лвовичов Глинских спалые, ему и потомком его у отчину).[58]

Цікаво, що і «Булгак Лисичин син»[ru] (з села Булгаки на річці Митва), і Михайло Волчкович «две дельницы свои селыща Ивонинцовъ, лежачого при речце Красной, пашни, сеножатей, и млына», записали в 1499 році на Київський Свято-Нікольський пустельний монастир[59], а «Ваверцы а о Сенъковъщыну, а о местъцо во Въручом… в 1522 году Сурыновая Духна Волковъна и зъ сыномъ своимъ Стасемъ Сурыновичомъ получила…, как именье дядка её Булгака Лисиченъка»[60]. Відомо також, що Булгаки Лисичі були безпосередньо причетні до заколоту Глинських: зять Булгака Лисиченка по дочці Феді, Івашко Немирич, за виразом короля Жигмонта, «…зъ зрадцою нашимъ з Глинскимъ был и панства, землю нашу, казилъ. И потомъ… билъ нам чоломъ и поведилъ перед нами, штожъ он мешкалъ въ зрадъци нашого у Ивана Глинского»[61]. Природно, до заколоту Булгак Лисич займав високе положення серед боярства і володів навіть землями (селище Бузіковське) в районі Черкас, яке з 1509 року передано Києво-Печерському монастирю.[62] Можна навести й деякі спостереження про його службу. Серед пожалувань Казимира від «1488. 04. 06. Петриков на Веліцедні» є запис про видачу «Булъгаку Лисицы 15 копъ з мыта киевъского и путивльского»[63], а «[1507.05] В Люблине, едучы с Кракова, и о г Люблина по дорозе едучи давано: Булъгаку Лисичанку на 13 копъ грошей з мыта киевского аргишового отмена».[64] Несецький, спираючись на Папроцького і генеалогію, складену Ігнацієм Єльцом, пише про Булгака і Лисицю, нібито синів Яцини Ігнатовича Єльця з роду Вороничів[65]. Вольф критикував цей родовід, навіть називаючи його «фантастичним», так як, на його думку, два покоління Вороничів поспіль навряд чи могли дати по сім синів і по сім родів[66]. Як вважає Н. Яковенко, Ларіон Валевський[ru] і Булгак Лисич належали до одного роду Булгаків. Опублікований документ з Актів Люблінського Трибуналу польським істориком А. Яблоновським, нібито підтверджує це, вже через спільні очинні маєтки їх нащадків: Wyciac z summaryucza aktow Trybunalu Lubelskiego. Книга № 3 1618 року. Лист 144. Збірки справ декретових, поточних і записових з книги руської воєводства Київського 1618 року до виконання виписані: «15 травня 1618 року. Прийнято декрет в судовому позові між Яцьком Гриневичем Лисичем, Яном Макаровичем, Богданом та іншими Геєвичами Ловдиковськими і Мацєєм Вінським, який напав на їхній будинок і двір Бодке».[67] Ще один князь, Семен Булгак — мурза татарський і товариш Євстафія Дашкевича[68] разом з Євстафієм, який нарешті, за словами Сигізмунда І, «от зрадцы нашого Глинского к нам прибег»[69], також учасник змови Глинських. Але його нащадки — Булгаки гербу Сирокомля зміненого (півтора золотих хрести) осіли в Білорусі.[70]

  • Третій етап. Булгаків, а вірніше Немиричів з князями Острозькими

Зв'язки з домом Острозьких найбільш яскраво простежуються в Немиричів. Відомий на ім'я представник роду Немира Грізкевіч (Грідкевіч?), видавши змову Глинських, перейшов на службу до князя Костянтина Івановича Острозького. Цей вчинок, а також вдалі одруження Немириного сина Івашко, дали поштовх до стрімкого зростання сім'ї в соціальному і економічному плані. Так, в 1514—1524 рр. Івашко Немирич був господарським дворянином і чорнобильським державцею, його син, Єсиф Іванович Немирич, зумів конвертувати заслуги батька в управлінські переваги: ​​в 1562—1564 роках він згадується як намісник воєводи князя Василя Костянтина Острозького, а після введення земського судочинства стає першим київським земським суддею, займаючи цей уряд понад 30 років (1566—1598). Єсиф був також послом київської шляхти на сейми 1570, 1576 і 1582, а з синів Єсифа тільки Семен отримав уряд київського стольника 21 січня 1580, тоді як інші титулів не посідали до підйому онука і правнуків з черняхівської гілки роду — Стефана Андрійовича Немирича і його синів Юрія, Владислава і Стефана, яких шляхта вибирала на уряди підкоморія і сеймовими послами і депутатами трибуналів. Публічна кар'єра Юрієва брата Владислава обмежилася урядом овруцького старости і одноразовим обранням на сейм, а молодший з братів, Стефан, першим в сім'ї досяг сенаторського поста київського каштеляна і київського воєводи.[71]

Герб князів Острозьких

Відомі й документальні свідчення про зв'язки з Острозькими і самих Левківських, хоча вони і не входили безпосередньо до жодної з умовних груп клієнтели «некоронованого короля Русі».[72] Коли обман Філона Кміти під час обміну подільських маєтків (див. розд. нижче) став відомий королю Сигізмунду Августу, Левківським вдалося отримати від нього підтвердження своїх шляхетських і майнових прав в 1569 році листом, виданим на ім'я київського воєводи князя Костянтина Костянтиновича Острозького, де король наказував йому невідступно захищати дворян Левківських, Кобилинських, Невмержицьких, Верповських, Мошковських, Гаєвських, Барановських і інших від домагань Філона Кміти, який вимагав з них боярської (замкової) служби. А в привілеї 1574 року Левківським, Гаєвським і Верповським прямо сказано: «якож и воевода киевский вельможный Константын княжа Острозкое, будучи овде при нас на коронацыи нашой, за ними ся причинял, поведаючи, иж они здавна заровно зъ шляхтою воеводства Киевского службу земъскую военную служивали и о всякие речи перед судомъ земъскимъ и кгродскимъ киевскимъ справовали се». (Див. розд. нижче).

Але, сполучною ланкою Немиричів з князями Острозькими, в першому випадку, що відомо з актових записів[61], був не тільки Остафій Дашкевич — друг і соратник самого князя Костянтина,[73] а, очевидно, і кланово-родинні почуття: перша дружина князя Костянтина Івановича Острозького — Тетяна Семенівна Гольшанська доводилася внучкою по матері княгині Марії Рівненській Семеновій Збаразькій[74] (уродженій княгині Степанській, її перший чоловік Яків — син луцького старости Немирі Резановича[75]); а в другому випадку — князь Костянтин Василь Острозький добре пам'ятав, чиєю батьківщиною була Степанська волость (ще 1507 року княгиня Марія Рівненська безуспішно намагалася відсудити Степань в князя Олександра Гольшанського[76]), багаторічна боротьба за яку розгорнулася між ним і вдовою його старшого брата Іллі, княгинею Беатою Косцелецькою.[77][78]

Версія про походження Левківських від «руських» бояр Немир Резановичів[ред. | ред. код]

У даній гіпотезі, якої дотримуюється дослідник Іван Левковський, ключовою тезою є те, що не тільки пани Немиричі герба Клямри, а й бояри Левківські, Невмержицькі, Можаровські, Гаєвські, Верповські, Солтани Стецьковичі, Шишки Ставецькі, Доротичі, Покалевські (згаслий рід?), Ходаківські, Русиновичі, Дривинські, Літинські, Толпиженські, Хрінницькі, Шибенські і інші їхні побратими — всі разом є представниками величезного «руського» роду Немиричів і походять від спільного предка другої половини XIV століття.[79]

Немиричі: історія Можаровських і Невмержицьких — ключ до розгадки походження Левківських[ред. | ред. код]

Польський історик Єжи Охмянський, провідний фахівець з історії Віленської капітули, стверджував, що першим відомим предком Можаровських був Грицько Абрамович, який володів землями Немиричів в районі с. Можари (тоді «Мозаровичі» або «Козаровичі») Овруцького повіту в 1471 році[80][81] (він же був засновником роду і полісько-київських Немиричів, адже першим їх відомим предком, в свою чергу, вважається овруцький старожил Немира Грицькович, 1509 рік, фактично його син[82][83]). Охмянський в своїх дослідженнях спирався на унікальний документ «Inhibicio, ne Hryczko locaret homines circa homines capitulares», в якому король Казимир розбирав справу віленських каноніків про землі біля капітульного села Можари:

"Казимир з Божої ласки король Польський, Великий князь Литовський і інших. Дивилися з панами Ради нашої: Били чолом перед нами пробощ Віленський і диякон і архидиякон і каноніки святого Станіслава з намісником вруцьким з паном Волчком. Іж Волчко Романович закупив землю в Грицька Абрамовича біля капланського села в Мазоревичах («Mazorewyczach») і почав був на тій землі садити людей на сирому корченні і борті почав був наново переробляти. І каноніки перед нами розповіли, іж здавна в тій землі тільки одна Нивка була Стара а звичай здавна був не переробляти нового дерева бортного і ниви не переорювати, тільки знати Ниву Стару. І ми опитали Грицька Абрамовича, яко Волчку ту землю продав. І Грицько перед нами повідав, іже здавна одна тільки Нивка Стара в тій землі була, а люди там здавна не сиділи ані дерева бортного не переробляти і землю далей не розпахивано, тільки на тій Ниві Старій і Борть Стара а нової не переробляти, такем пану Волчку продав. І ми присудили так, што пану Волчку людей своїх про те звесть, а ту землю Грицькові засей оддать, а пенязі свої взяти, а Грицькові Абрамовичу свою землю в нього взяти, а пенязі йому оддать, і не треба Грицькові в тій землі людей садити ані розпахивать тієї землі, ані борті переробляти ново, тільки йому знати одну Ниву Стару і Борть Стару, яко здавна було а нового не переробляти. Писаний у Вільні, марта 15 дня, індикт четвертий. "[84]

Реальне існування київського зем'янина Грицька Абрамовича дійсно підтверджується, але вже іншим документом з Актів Литовської Метрики, де Грицько вказаний дідичем Годотимля під Овручем і «с полазными двема земълями, съ Хвосникомъ а з Жабиньскимъ остъровомъ»[85], як відомо, успадкованими згодом Немиричами, і навіть через століття родина відомого героя Кримської війни, штабс-капітана Йосипа Онуфрійовича Левковського (1833 р. н.) влаштувалася в тому ж селі Годотемля.

Левківський Володимир Йосипович (ліворуч) з дружиною Параскою і братом Левом Йосиповичем (праворуч) біля свого будинку в с. Годотемля (1916 рік)

«1523 08 27 Листъ и позволенье пани Михайловой Волчковича Огрени на именье её Годотимль на записанье кому хотячы по жывоте её:

Жыкгимонтъ, Божею м(и)л(о)стью.

Била намъ чоломъ пани Михаиловая Волчковича Огреня о томъ, што отецъ мужа её панъ Волчко купилъ был у земянина киевъского у Грыцъка Абрамовича именье его на имя Годотимль со въсимъ. А потомъ тоть жо Грыцко взялъ был на тое жъ именье своё в пана Марътина Кгашътолътовича пятнадцать копъ шыроких грошеи, и панъ Мартинъ Кгашътолтъ даровалъ тымъ записомъ п(а)на Кмиту Алекъсанъдровича. Какъ жо дети п(а)на Къмитины Крышътофъ а Семен тоть записъ перед нами вказывали и мы были водле того запису в тое именье дали имъ увязанье. И пани Михаиловая поведила перед нами, ижъ тоть листъ, которыи на тое именье мел муж её, в них татарове сожгли, нижли они от колкадесятъ лет тое именье держали во въ покои, и била намъ чоломъ, абыхмо тое именье дозволили окупити водле того, што перъво отецъ мужа её был купилъ. И мы, на её чоламбитье, дозволили ей тымъ Кмитичомъ пенязи отложыти для тог(о), што отецъ мужа её и самъ мужъ её, и она от колкадесятъ лет тое именье окупивъшы во въ покои держали и какъ жо она з дозволенья нашого тыи пенязи за тое именье Кмитичовъ отложыла и тоть лист записныи и тежъ н(а)шъ листъ увяжчыи в них узяла, и тыи она листы перед нами вказывала и била намъ чоломъ, абыхмо тое именье Годотимль и з земълями, и з нивами, и съ сеножатьми, и з лесы, и с полазными || [210\] двема земълями, съ Хвосникомъ а з Жабиньскимъ остъровомъ, дозволили её по её жывоте кому отъписати. Ино кгды ж перъвеи того отецъ мужа её тое именье купивъшы держали во въ покои от колкадесятъ летъ а потомъ и она сама за тое именье свои пенязи заплатила, мы, на её чоломъбитье, то вчынили: дозволили есмо еи тое имене по её жывоте кому хотячы отписати.

Писанъ у Кракове, под лет Бож(его) нарож(енья) 1000 пятьсоть 23, м(е)с(е)ца авъгус(та) 27, инъдыкъ[т] 11. Горностаи, писар».[86]

Ймовірний батько Грицька Можаровського[87], Абрам, як староста Звенигородський на Поділлі ("Abrahamo swinogorodensi capitaneis «), згадується в „Жалованной грамоте великого князя Витовта слугѣ его Василію Карачевскому на село Симяковъ, въ наслѣдственное владѣніе от 15 августа (1386 года?)“[88]. Насправді ж Вітовт не в 1386 році, а близько 1422 року дав своєму слузі Василю Карачевському (Карачевські — від села Карачова[89]) в дідичне володіння село Семяків (тепер Синяківці в Дунаєвецькому районі) у верхів'ї долини Джурджової з лісом Скварном, зі ставком, сіножатями, пасіками, дубровами і з усіма пожитками. Справжньої грамоти Вітовта на це немає, а тільки в латинському тексті вона внесена в грамоту Сигізмунда-Августа 1566 року на прохання Романа Карачевського. У 1569 році під час перевірки Подільських королівських маєтків Карачевські представили грамоту Вітовта і комісія визнала правдивість Вітовтової грамоти. Тут дата грамоти Вітовта вказана: Брацлав, 1386 рік, але це, як за словами М. Грушевського[90], так і Ю. Сіцинського, неправильна дата. Приблизну хронологічну дату цього документа можна встановити на тій підставі, що свідком під час видачі грамоти був староста подільський [Генріх?] Гедигольд, який був на Поділлі в 1414—1422 роках і по такій вказівці видачу грамоти можна встановити між 1414—1422 роками.[91] Місцезнаходженням подільського Звенигорода, який багатьма дослідниками ототожнюється з черкаською Звенигородкою[92], займалася фахівець з історичної географії Т. Гедзь, локалізувавши цей „степовий“ Звенигород (Swinigrod) на річці Синюха, тобто в районі сучасного села Синюхин Брід Миколаївської області, який лише після руйнування татарами перенесений у другій половині XVI століття в район сучасної Звенигородки Черкаської області.[93] Разом з тим, цей автор дотримується думки, що Звенигород вже з іншої грамоти Гриньку Сокілецькому від 1391 року ідентичний згаданому в 1516 році К. Острозьким, який просив передати „Браславль, Веницу и Звинигород“ онукові його сестри Р. Сангушку. Цей населений пункт територіально не збігається ні з одним відомим Звенигородом, але нічого певного з приводу його розташування їй не відомо.[94]

У судовому рішенні короля Казимира 1471 року село Можари названо „Мазоревичі“, що близьке з „Казаровичі“ (в копії XVI століття буква „К“ могла бути помилково записана як „М“; село також могло по-різному називатися в один і той же час: Можаровичі або Козаровичі, що історично цілком виправдано[95]), адже в копії привілею короля Олександра капітулі Віленській на Каменщизну від 1500 року[96] у другій неопублікованої редакції (книзі віленського архіву капітулу Lib. II, S. 13-16, № 5), також стоїть слово „Казаровичі“ (» Коzorowiczy "), а вже в третій неопублікованої редакції, як і в опублікованій версії — « Мазаровичі» («Mozorowiczy»), і це явно може свідчити про те, що село Можари називалося також «Козари» або «Козаровичі» — володіння Немир-Резановичів «Козаринів»[97], привілеї на володіння якими були сфальсифіковані віленськими каноніками (адже Можари знаходилися між Левковичами і Верпою, тобто в центрі Смолчанської землі — отчини не тільки Немирі — предка Гридковичів і Сідковичів Невмержицьких, який також ідентифікується з луцьким старостою Немирою Резановичем, а й Война-Городецьких, згодом бояр с. Левковичі: Василя та його сина Остапко, який володів Левковською землею і Зенка, з землі Зенковської: «інвентар капітульних доходів з села Городець від 1538 року — Василь Война заплатив, і він зобов'язаний платити щороку, як глава спадкових земель 16 грошів, той же Василь з сином Остапко розділений в сплаті податків на землю, звану Левківська — 38 грошів, той же Василь Война звільнений від сплати за фамільну землю, звана Зіньківська — 38 грошів „, де село Можари, до речі, також названо“ Мозаровичі»: «Moszarovycze» і Moszarowycze" (мова оригіналу, латинь),[98] а також Смолчинська земля була «отчизною» Булгака Велавського, предка Левківських, Верповських і Гаєвських). В описі Овруцького замку від 1545 року село Можари вже нібито офіційно закріплено за капітулом костелу Віленського[99]. З поборових книг 1581 року відомо, що капітулі віленській належало тоді 12 сіл у складі так званого району Каменщизна Київського повіту, в тому числі і Можари: «I. m. kapituła Wileńska, dali pobór z imion, z tych wsi mianawicie, które leżą w powiecie kijowskim. Naprzód ze wsi: Horodca, Brytowinców, Biehuna, Torynia, Możarow, Listwina, Zalesza, Waskowa, Timochow, Ozieran, Wojkowicz, Kulikow».[100]

Битва під Словечним. Гобелен (збереглася частина розміром 3,19 Х 2,06 м, шерсть, шовк). Львівський історичний музей. Сюжетом тут послужило придушення повстання шляхти і селян Кам'янщини, Мозирського повіту, в 1756 році.
Дело графа Викентия Потоцкого с шляхтичами Можаровскими, 1818 год (РГИА, Фонд № 1149, Оп. 1, т. 1. Дело № 24, Листов 45).

Насильницьке захоплення віленською капітулою земель Можаровських викликало не тільки природний опір місцевої шляхти, яка часто підтримувалася і їхніми сусідами-родичами Левківськими і Невмержицькими: «w 1754 r. „szlachta niemierzyniecka i lewkowska przyjęła stronę możarowskiej“»[101], а й привело до багаторічного судового розгляду в різних інстанціях по досить гучній Справі Можаровських[ru], де, до речі, в представлених документах стороною графа В. Потоцького, село Можари також названо село «Козаровичі»[102][103][104][105]. Хоча найперші протести Можаровських фіксуються в архівних фондах капітули ще 3 жовтня 1538 року: «Піддані в Каменщизні бунтують і не хочуть дозволяти будувати замок; капітула наказала їх позбавити волі на 2 місяці, а в порядку відшкодування шкоди заплатити штраф в розмірі 30 коп грошей литовських» і 3 жовтня 1552 року: « Рада капітульна в Каменщизні. Івенський скаржився, що він постраждав і капітула доручила прокуратору розглянути ту справу. Піддані з Каменщизни оскаржені про спалення на 30 коп дерева, приготованого до будівництва замку: вони виправдовуються, що дерево нібито згоріло випадково»[106]. Протестні виступи шляхти Каменщизни тривали в 1713 році і в 1736 році, а найбільш масштабне збройне повстання Можаровських проти віленської капітули припало на 1754—1756 роки, яке було жорстоко придушене литовськими хоругвами під керівництвом поручика Никодима Понятовського[107][108].

Цікаво, що згідно зі Справою Можаровських у Сенаті, «подлинная грамота 1415 года великого князя литовского Александра Витольда виленскому костёлу и его капитуле, на имение-повет Каменец в Киевской земле состоящий, пожалованная, которая и тогда в деле имелась, обветшалая и оборванная до того, что ничего в ней прочесть нельзя»[109]. Тобто, це була справжня грамота, але невідомо кому і коли вона була видана. Це й не дивно, адже, як вважає В. Носевич, велика частина архіву капітулу згоріла ще під час великої пожежі в Вільно в 1529 році[110]. Більш точні відомості про існування капітульного архіву збереглися лише починаючи з кінця XVI століття. У 1592 році вперше в актах віленської капітули зустрічається заява прелата архідиякона про знищення пожежею значної частини капітульских привілеїв та інших паперів разом з капітульским будинком, в якому вони зберігалися. Страшна пожежа 16 травня 1610 року, яка почалася від костелу ксьондзів францисканців на Трокскій вулиці, менш ніж за півдня знищила все місто аж до кафедрального собору. У полум'ї загинули папери, книги і весь колишній архів капітули, що зберігався в особливій скрині над воротами у дворі єпископського палацу. З 1654 року почалися поневіряння капітульного архіву по чужих країнах. Вивезений каноніком Тізенгаузеном в Пруссію архів незабаром був переведений звідти каноніком Воловичем в Австрію. В 1656 архів знайшов для себе притулок в замку князів Любомирських, звідти його перевезли до Львова, де він зберігався прелатом архідияконом віленським Моцарським. Після смерті останнього в завідування архівом вступили львівські бернардинці. У 1659 році взятий у них архів був переведений в Брашевічі (Гродненське воєводство), потім — в Слонім і наприкінці 1660 року — в Ченстохова. Розміщений у кімнатах настоятеля і закрістіана, він залишався тут до 1663 року, коли віленські каноники Тізенгаузен і Млинецький знову повернули його у Вільно. Такі вкрай несприятливі для архіву умови не могли не позначитися на збереженні документів. Уже 1664 року Віленська капітулу заявила, що значна частина актів зовсім зникла. У наступних заявах наголошувалося, що в актах Капітульних за 1683 рік є сліди про захоплення єзуїтами дуже багатьох документів, які загинули таким чином для пізнішого часу. Однак і на цьому не закінчилися випробування для архіву віленської капітули. У пожежі Вільно 1748, коли вціліла лише п'ятнадцята частина міста, безповоротно загинули писемні пам'ятки, що знаходилися в міських і церковних архівах, в тому числі і в архіві капітули. І тим не менше, ксьондз І. Бовкевич, що обстежив архів в 1828 році писав у своїй «візиті»: «Після таких нещасних обставин, при яких доводилося існувати капітульному архіву, можна тільки дивуватися, як він міг зберегтися до останнього часу в чудовому порядку і зберегти все-таки для потомства порівняно величезне багатство безцінних актів і документів»[111].

Мабуть, єдиним документом цього архіву, так і не представленим в Справі Можаровських жодною зі сторін, був «Акт разграничения угодий между владениями Виленского епископа (Ивана Лозовича) и каноников Виленского костела Св. Станислава по рекам Локница (Лохница) и Плотница от 21 сентября 1474» «в оригинале и на пергаменте, а к нему привешенная на тонком пёстром шелковом шнурке разламанная печать», на якому чітко видно, що капітула на той момент ще не була повноправним власником Каменщизни, інакше їй, так само як і біскупу, не довелося б питати дозволу на продаж Бабиного острова і встановлення меж в місцевих овруцьких бояр — реальних власників, володіння яких, були сусідніми з Убортськими[112]. Мабуть, це була оренда (тримання) капітулою державних земель, до якої вони поступово приєднували і приватні землі, про що неодноразово заявляли пани Можаровські в судових позовах. Адже, навіть в Актах Люблінського трибуналу (Книга № 1 під назвою «Summarium transactionum in libro rutherico charactere scripto vitelicet annas 1591, 1592, 1595, 1598 reperebilium palatinatus Kijoviae») від 22 травня 1595 року капітула костела віленського названа державцею с. Кам'янець: "Між урядом гродським Київським (позивач), а ксьондзами прелатами, каноніками і цілою Капітулою костелу Віленського, державцями с. Кам'янець, в воєводстві Київському лежачого (відповідач), про баніції на відповідача за недопущення виконання вироку суду гродського Київського в селі Можарова, що стосується несплати поборів зі своєї держави. — Декрет. (Лист 159). "[113] У Висновках Сенату у Справі Можаровських сказано, що «оное имение, быв в роде князей Можайских, по смерти законных владельцев, осталось выморочным (то есть, без наследников), и потом подверглось завладению, с давних лет, Виленского капитула»[114]. В даному випадку Сенат помилився в своєму висновку, його заплутали документи і свідчення самих Можаровських, адже маєток Каменьщизна, включаючи Можари, насправді раніше належав боярам Немиричам і в їх числі предку Можаровських (Абраму), а після них, як «віно» княгині Степанської, і був ними втрачений після арештів головних призвідників волинської змови 1453 року.

Привілей київського воєводи Мартіна Гаштольда від 30 квітня 1474 року в «Потверженье привилею Немирицкихъ, шляхты киевские, на их имение Невмирицкое» від 8 січня 1591 року (НИАБ, ф. КМФ-18, оп. 1, Дело 197, Лист 33).

Природно, що володіння Немиричів, включали ще й Велавськ, і Котчищі, і Сільце (під Народичами), і Татариновичі в Овруцькому повіті,[115] і Мещеру (Нещерів) під Києвом. У заповіті ж Йосипа Немирича від 1598 року йдеться, що його сини Іван і Семен від першого шлюбу, отримали під Овручем Костюковщизну, Медведне і Фосню[116]. У той же час, О. Задорожна вважає першим відомим предком київських Немиричів — Немиру Грицкевича (Гризкевича)[82][117], який фактично був сином Грицька Абрамовича (Козаровича), оскільки саме цей Немира бл. 1509 року виступав свідком у «въ справе Суриново зъ Доротичомъ», де він докладно виклав родовід бояр Велавських — предків Левківських. Цей же Немира Грицкович і був батьком відомого овруцького боярина Івашка Немирича, який зрадивши князів Глинських, перейшов на службу до князів Острозьких[61]. По батькові як «Грицкевич» Немира виступає свідком у відомому документі від 1509 року: «Духовное завещание пана Ивана Булгака Лисиченка Киево-Печерскому монастырю на своего наследственнаго крестьянина Феодора въ с. Ремизовичахъ (Овруч. пов.), съ земельными его владениями и денежными платежами, а также на селище Бузуково».[62][83] Цей же Немира був по черзі одружений як на Олехні, що отримала в довічне володіння Овруцький Заручайський монастир в 1531 році,[118] так і на Милохні, сестрах Остафія Дашкевича, а їх дочка Богдана (від Милохни), як відомо, в 1511—1536 роках була одружена з Олізаром Волчкевичем.[119][120][121]

Зв'язуючим документом в даній концепції, за словами деяких її авторів, виступає привілей київського воєводи Мартіна Гаштольда від 30 квітня 1474 року, даний Микулі Осташковичу Невмирицькому, як онукові боярина Немирі, який служив ще князю Вітовту. У них немає сумніву, що цей Немира був предком не тільки Невмержицьких, а й рідним братом Абрама Звенигородського — предка київських Немиричів і Можаровських:

"Я, Мартин Кгаштолътовичъ, наместникъ Киевъский, маршалокъ земский, положилъ передо мною жалобу очевисто земенин Киевъский Лазар Скобейковичъ на земенина Киевского жъ, на Микулу О[с]ташъковича Невмирицкого, што тый Микуло отчизну мою держишъ Невмирицкую, не ведаю для чого. Микула Лазару мовилъ, я тую землю держу по продку своем Невмире за великого князя Витовъта, штожъ тамошние люди Вруцъкие Мишко а Грицко Ровъбовъские мовили, што то есть земля Микулина, Невмирицкая. Ино, я тую землю Невмирицкую присудилъ Микуле со всими пожитками, которые в той земли ест, какъ тые люди Вруцкие передо мною сознали, и на то есми ему далъ сес мой листъ за моею печатю. Писан у Киеве апреля 30 дня, индикта 7-го. "[122]

Версії «руського» походження Немиричів, як альтернатива тюркській гіпотезі[ред. | ред. код]

Київська дослідниця Н. Яковенко висуває тезу про тюркське походження роду Немиричів, можливо, навіть з середовища автохтонних тюркських васалів князів Київської Русі. Вона зазначає, що важко навіть з повною впевненістю встановити, де розташовувалася родова земля, яка становила первинну «отчину і дідізну» Немиричів. Адже ті величезні земельні комплекси, які згодом, протягом XVI ст. виявляються в їх руках — це або вислуги, або маєтки, що увійшли за невістками або куплені землі. Згідно з припущенням А. Яблоновського, поземельним гніздом роду, швидше за все було, село Приборці (пізніше Приборськ) в верхів'ях Тетерева, який згадується в ревізії в Чорнобилі 1552 року, як власність Йосипа Немирича.[123] Приборськ був вкраплений в Труденівську волость (нині Іванків), що входила до складу володінь князів Половців зі Сквира[51]. Але оскільки то припущення Н. Яковенко спирається на велику кількість міркувань гіпотетичного характеру, виникає ряд питань, які ставлять його під сумнів. Адже, Труденовичі по Половцям Рожиновським перейшли на Івашка Немирича лише в 1536 році[124]. До цього, Труденовичі — це дідичний маєток Юхновичів, який отримав Олехно Юхнович разом з іншими маєтками, також, як і Міхал Юрійович зі Сквира Половець, ще від київського князя Олелька Володимировича: "Року 1618 місяця травня 20 дня. Права від князя Олександра Володимировича Київського пану Олехну Юхновичу на городище старе за Дніпром Покалаврове, селища Булачін, Кругле, Сосніково за Кураньї з озером Білим, при тому три городища за Дніпром: Бусурменське, Ярославське, Салькове з озером Линів, а селище Проків і інші селища Білки, Махнач, селище Веприк, острови над Ірпенем і Унавою, селище Маликівщина, земля над Здвиженю Мелеховщизна, а над Тетеревом Труденщизна і Тригубовщизна … ".[125] Нарешті, незважаючи на те, що основний садибний комплекс Немиричів розміщений на Київському Поліссі, зафіксовано і їх володіння на Волині. Зокрема, Стефан Немирич, київський підкоморій (1619—1630 рр.), батько відомого Юрія Немирича був дідичем 89 димів Луцького повіту: Галичане — 34, Колмів — 22, Зборошів — 16, Зборишів — 17 димів. За даними Олени Бірюліної, Стефан володів 13 димами Луцького повіту і був посесором понад 110 димів у Торговицькій волості Луцького повіту, а брат Юрія Немирича в третьому коліні із так званої олевської лінії Іван (Юзеф)-Кароль Немирич посагом за дружиною Геленою Красицькою, отримав у володіння Велицький ключ (або його частину), що на Ковельщині (с. Велицьк (Wielick; нині село Велицьк), с. Селець (Szielec; нині с. Сільце), с. Угли (Huhly; нині с. Угли), с. Аршановичі (Arszanowiczy; нині с. Арсеновичі), с. Кухари (Kuhary; нині с. Кухарі), містечко Яновка (Janówka; нині с. Іванівка). Звідси не дивно, що Немиричі деякими дослідниками ототожнюються з відгалуженням роду волинського зем'янина — Немирі Резановича, луцького старости в 1445—1452 рр., активного прихильника і придворного князя Свидригайла[126]. Та ж Н. Яковенко також розглядала цю версію, але, не маючи на той момент аргументів на її користь, відмовилася від неї.[127] Але, пізніше О. Задорожна виявила, що ще К. Несецький в середині XVIII ст. пов'язав київських Немиричів з волинським родом Немир Резановичів, якщо точніше, то з сином Немирі Резановича — Яковом Войною Немиричем.[82] Ось що писав геральдик в статті про Немиричів герба Клямри: «Война або Немирич, сестрі своїй Марії, яка була одружена з князем Михайлом Чарторийським у 1458 році — ті добра записував: Житан, Чесний Хрест, Бубнов, Горичі, Тишковичі, Щутяти, Литовеж, Кречів, Горки і Олешко з присілками, як доводять автентичні документи дому княжат Чарторийських»[128]. Ясно, що в даному випадку К. Несецький спирався, в тому числі, на ці відомі п'ять документів з архіву князів Чарторийських[129][130]:

1. Жалувана грамота Свидригайла Ольгердовича Митку Немирі на село Липу в Перемильскому повіті і на села: Бутятичі, Тишковичі, Дубровець, Лішня у Володимирському повіті. 1450. Грудня 31.

2. Жалувана грамота Казимира Ягайловича Немирі Резановичу на маєтки в Володимирському повіті: Земно, Бубново Марков Став і Сернинав'є 1450. Листопада 10.[131]

3. Жалувана грамота Казимира Ягайловича Немирі Резановичу на маєтки: Литовеж, Сільце, Торговицю, Червища, Стволовичі, Земно, Бубнов, Чесний Хрест, Марков Став і Сернинав'є. 1452. березня 2.[132]

4. Підтвердна грамота Казимира Ягайловича Митку Немирі на маєтки, подаровані йому від Швидригайла. 1452. Січня 3.[133]

Підтвердна грамота Казимира Ягеллончика Митку — «плємєннику» Немирі на маєтки, подаровані йому від Свидригайла 1452 року. Січня 3 дня. Оригінал. (Fundacja XX Czartoryskich. 498 Perg.)

5. Духівниця Якова Войни Немировича, за якою він відмовляє: церкві в с. Земно — село Марков Став; матері своїй Ганні Немириній села: Мстишин, Полганов, Коршев, Серну, Жджари, Жджаркі, Ракулін, Сердятичі, Заболотці, Грибовицю, Щенятин і Земно; дружині своїй Марії в довічне володіння села: Стволовичі, Житани, Чесний Хрест, Бубнов, Горечів, Тишковичі і Щучатин; сестрі своїй Марії і її чоловікові, князю Михайлу Васильовичу Чарторийському: Литовеж, Кречів, Горки і Олесько. Дітям князя Чарторийського повинні відійти і інші маєтки після смерті або в разі виходу заміж дружини заповідача. — Акт без числа. — Друга половина XV століття («którego testamentu kopia w domu ksiąząt Czartoryskich znajduje się»[134]).

Северин Уруський був одним з перших, хто також зробив подібне сміливе припущення. Так, в описі Немиричів герба Клямри він, не погоджуючись ні з Окольським про литовського предка Немиричів Андрія — сина троцького воєводи Миколи Гржимали[135][136], ні з Несецьким про предка Ворону з Поділля, висуває свою версію про походження київських Немиричів від Немир Резановичів: «…najprawdopodobniej przeciez pochodza od ktoregos z Niemirow, nadanych juz przez Witolda na Wolyniu i Podolu, tak naprzyklad Niemira z przydoomkiem Rezanowicz».[137]

Відомий польський історик Владислав Семкович також розглядав Немиричів полісько-київських і волинських Немир Резановичів, як один рід: «Protoplastą tej rodziny był Niemira Rezanowicz (Razanowicz), bojar wołyński, sprawujący w latach 1445 do 1452 urząd starosty łuckiego. Bratem jego był Kozaryn Rezanowicz, występujący w połowie XV w., a dalszym krewnym (plemiennikiem) niejaki Mitko, obdarzony w 1450 szeregiem nadań królewskich na Wołyniu. Ów Niemira Rezanowicz miał z żony Anny syna Jakuba Wojnę Niemirowicza i córkę Marię, która wyszła za kniazia Michała Wasilewicza Czartoryjskiego… Otoz przypuszam, ze to jestto rodzina Niemirowiczow (Niemiryczow), ktora rozrodzona na Woluniu i w Kijowszczyzni, uzywala pozniej herbu Klamry».[138]

Неакадемічні дослідження[ред. | ред. код]

Реляції возного від 8 і 9 червня 1643 року по Остапковському ґрунту. Рукопис з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника

Оригінальний підхід до цієї проблеми нещодавно з'явився і в середовищі неакадемічних дослідників.[139] Так, історик Іван Левковський звернув увагу на документи Люблінського трибуналу (Книга № 2 від 26 червня 1604 року, Лист 1715[140] та Книга № 2 від 14 травня 1607 року, Лист 153[141])[142], в яких князі Збаразькі вимагають від панів Левківських повернути їм ґрунти Остапівський (дідич Остапко Война з Городця[98]) і Сосновський (дідич Михайло Сосновський) в Левковичах і частину ґрунту Васьковского (дідич Василь Оникієвич Невмирицький). Остапівський ґрунт знаходився в Левковщизні, розташованій на північний схід від містечка Велідники, села Прибиток[143] та села Паршова (згідно реляції возного від 8 і 9 червня 1643 року[144]), а по сусідству з ним, в Сєрковщизні, знаходився ґрунт Зіньківський його старшого брата Зенька Сєрковича.[145] В ході досліджень і вивчення родоводу князів Збаразьких було встановлено, що княгиня Збаразька Марія — вона ж княгиня Рівненська і вроджена княжна Степанська (дочка князя Михайла Степанського та Федьки Юршанки),[75] її перший чоловік Яків Война Немирич, батько якого Немиря Резанович був луцьким старостою у Великому князівстві Руському на Волині Свидригайла Ольгердовича.[146] Крім того, згідно тієї ж грамоти від 1415 року автентичність якої викликає сумніви, дистриктом або районом Каменщизна (включаючи Можаровську та Городецьку землі), що лежить в Київському повіті, і переданим капітулі Віленській князем Олександром Вітовтом, володіла княгиня Степанська: «districtum sive territorium nostrum Camyenyecz dictum in terra nostra Kyowyensi iacentem, quem ducissa Stepanska habuit et possedit».[147] З огляду на те, що повіт Кам'янець ніколи не входив до складу Степанського князівства (історична межа між Степанським і Овруцько-древлянським князівством проходила в межиріччі Случі та Горині[148]), очевидно, що Яків Война Немирич переписав своїй дружині, княгині Марії Степанській частину вотчинної землі і в Левковичах.[149] Княжна Марія після смерті Якова Войни Немирича в 1461 році вдруге вийшла заміж вже за князя Семена Васильовича Збаразького. Марія Рівненська померла близько 1517 року.[150] Виходить, вона фізично не могла володіти Каменщизною в 1415 році, а це означає, що, принаймні, рік видачі цієї грамоти, безумовно, підроблений каноніками. Проте, з усього цього все-таки випливало, що канонікам віленским була достеменно відома попередня перед ними власниця Каменщизни — княгиня Степанська, що стала згодом княгинею Рівненською, яка отримала в віно Каменщизну, а також ґрунти в Левківській землі («Левковщизне») за першим чоловіком Яковом Война Немиричем, і тому нащадки князів Збаразьких претендували на землі Левківських і Невмержицьких. Точно відомо лише, що копія грамоти 1430 року, що нібито підтверджувала попередню грамоту Вітовта 1415 року, була внесена в Коронну Метрику в 1459/1460 роках (Kop. 1. Metr. Kor. (W Arch. Glownem w Warszawie) T. XI str . 122—123. Kopja ta wciagneta jest w ksiege z lat 1459/1460).[151] Очевидно, що тоді не тільки внесено запис в Коронну Метрику, а й видана сама грамота капітулі віленській на тримання маєтку Кам'янець, але вже іншим королем — Казимиром, і саме тоді в цій справжній грамоті зазначалося, що «дистриктом або районом Кам'янщина, що лежить в Київському повіті, і переданим капітулі Віленській князем Олександром Вітовтом, володіла княгиня Степанська». Адже, це саме той період, коли реальна княгиня Марія Степанська, перед самим другим заміжжям за князем Семеном Васильовичем Збаразьким (близько 1460 року), і втративши свого першого чоловіка Якова Войну Немирича, втратила і віно, записане ним — повіт-маєток Кам'янець в Київському воєводстві, оскільки це стало своєрідною розплатою Вільнюса за участь її чоловіка, свекра і навіть вітчима (Олізара Шиловича) в невдалій волинській змові 1453 року.[152] Стефан Збаразький (дружина Катаріна Сулимянка), який судився з Мартіном Левківським, був сином Владислава Збаразького (зг. 1539 і 1558, дружина Софія Пшилуська), онуком Андрія Збаразького (зг. 1512 і 1528, одружений з Ганною Гербурт), правнуком Семена Збаразького (зг. 1478 і 1482, одружений з Гебровською), праправнуком Василя Збаразького (зг. 1463 і 1474) і праправнучатим племінником князя Семена Васильовича Збаразького, одруженого з тією самою Марією Степанською, оскільки ці Василь і Семен рідні брати князі Збаразькі.[153] А це значить, що князь Стефан Збаразький з дружиною Сулимянкою мали формальні юридичні підстави (мабуть, маючи на руках старі грамоти) на землі Левковські-Невмирицькі в тому числі і тому, що були законними спадкоємцями князя Семена Васильовича Збаразького, одруженого з Марією Степанською, якщо, звичайно, не малася на увазі інша спорідненість по дружині Стефана: Сулими і Немиричі були «кревними» Олізарів, і відповідно родичами між собою, про що відомо з заповіту Романа Олізара Волчкевича.[154] Правда, сам заповіт пана Романа викликає сумніви в автентичності не тільки в авторів публікації, а й в інших дослідників, оскільки відомо, що в цьому заповіті, датованому нібито 1450 роком, згаданий в числі володінь Волчкевичів Коростишів, насправді Олізарам переходить лише в 1565 році,[155] а Олізар Шилович, названий в заповіті братом Романа Волчкевича, в дійсності був з роду волинських Кірдеєвичів.[156] Деяких осіб, зазначених у цьому заповіті швидше можна віднести до рубежу XV—XVI століть, наприклад таких як Єгорій Нємерич, який реально міг виступати сполучною ланкою між волинським Яковом Войною Немиричем і овруцьким Василем Войною з Городця. Тим не менше, в 1710 році внучка відомого козацького гетьмана Івана Михайловича Сулими — Євдокія Іванівна Сулима зі своїм першим чоловіком бунчуковим товаришем і полтавським полковником Григорієм Івановичем Черняком[157] за універсалом гетьмана України Івана Скоропадського отримали земельні угіддя саме в родовому гнізді Немир Резановичів на Володимирщині. Так було покладено початок «Черняківському фільварку», до землеволодінь якого входили села Тишковичі і Стара Лішня. Кордони угідь пролягали на околицях сіл Будятичі, Калусів (сьогодні Гряди), Низкиничі, Грибовиця, Литовеж і Осмиловичі.[158] В результаті, Марія Рівненська, уроджена княжна Степанська, як в першому шлюбі дружина Якова Войни Немирича — сина Немирі Резановича, могла мати права на Каменщизну, в тому числі і на частину Левкович-Невмирич тільки в одному випадку: якщо Немира — предок Невмержицьких, дідич даних земель за князя Вітовта і Немира Резанович — староста Луцький, був однією і тією же особою, що надала її чоловікові, тобто своєму синові Якову Войні Немиричу, отчизні володіння під Овручем, які той записав у віно своїй дружині Марії, вродженій княгині Степанській.[139]

В даному контексті, цікаво і те, що в родоначальника Киселів, Олександра (Олехно) Киселя, який служив в Ягайла і в Свидригайла на початку XV століття, мати була княгиня Четвертинська, а дружина — Немиричівна. Імовірно, що це Марія — дочка Немирі Резановича і сестра Якова Войни Немирича, яка після загибелі Олехно Киселя вийшла вдруге заміж за князя Михайла Васильовича Чарторийського. Сином Олехно був Микита, власник Низкиничів і Дорогиничів у Володимирському повіті, які його батько вислужив в Свидригайла (за іншими відомостями («Патерикон Косова»), нібито Микита був чоловіком Немиричівни).[159][160] І не випадково 8 серпня 1544 року «били чоломъ королю Жикгимонту бояре овруцкие Федор а Андрей Гридковичи Невмирицкие о том, чтож дей державца Овруцкий пан Криштофъ Кмитич судил их очевисте с подданнымъ нашимъ Власом Микитичом о остров на имя Заесеничье именя их Невмирицкого, которого он подъ ними доставалъ, менуючи то быть своею отчизною», адже один з ймовірних синів Микити Олехновича Киселя — Влас Микитич цілком міг претендувати на землю Невмирицьку, як отчину по своїй бабці — вродженій Марії Немирич Резанович, пізніше княгині Чарторийській[161]. До цього слід додати, що між Киселями і Лозками (Ложчичі близькі родичі бояр Велавських: «Федко Ложчичъ», зг. в 1524 році в числі бояр велавських, вірогідно, був не з Лозків, а з Невмирицьких;[162][163] в 1527 році Лозки відомі з печаткою «księżyc rogami do gory, aw nim krzyz o rozdartym dolnym ramieniu», тобто півмісяць (не півколо[164]) кінцями догори, а в ньому хрест, розщеплений на нижньому кінці[165]; якщо згаданий Федько з Лозків, то міг бути одружений два рази — перший раз на Марії, дочці Івана Юхновича Олехновича[125], а другий раз на N. Велавській, сестрі Доротичів) в 1604 році розвернувся судовий спір за землі над річкою Здвижем (між Києвом і Житомиром), які називалися Киселівщизною: Ставище, Пуків, Високе, Мелетичі, Щенковичі (ці землі були віном Феді Кисілевичевої з Лозків, якими вона поступилася Тишку Киселю),[166] а в 1623 році пані Лозчина судилася з інстигатором за Сєрковщизну в Овруцькому повіті під Левковичами і пустотину Безсоліци в Київському повіті під Пуковим[167] (тепер Карабачин[168]) — «…dobra Serkowszczyznu y Bezsolicy, w starostwie owruckim leza˛ce»[169]; також в описі Овруцького замку від 1545 року фіксуються два власника Норинська, Григорій Аксак і Олександр Кисіль: «Григоря Оксакова, село Норинское, дымовъ осмъ, а службъ осмъ», «Олександра Киселя село Норинское жь, службъ чотыри, подачки даютъ три копы и двадцать грошей», а вже близько 1620 року Норинську волость купив Стефан Немирич[170].

Документальні підтвердження генеалогії «дому» Вороничів по Б. Папроцькому і К. Несецькому[ред. | ред. код]

Рукопис реєстру документів архіву панів Єльців, Турбівка, 1740 рік. З фондів ЛНБ ім. В. Стефаника.

Відповідь на питання, яким чином Велавська земля на овруцькому Поліссі, включаючи і Смолчанську землю, тобто Левковську-Невмирицьку і Верповську землі (і навпаки, відповідно до Справи Можаровських, Велавська земля і Каменщизна входили до складу Смолчанскої або Смольняної землі[171]), виявилася в руках Немир Резановичів з Волині, знаходиться в словах геральдика К. Несецького в статті про Немиричів гербу Клямри: «Piotr, jeden z synów siedmiu Hrydzka i najstarszy, zostawił dwóch synów, Niemirę i Czeresnią, od Czeresni poszli Czerlińscy, czyli Czerlinkowscy, od Niemiry Niemirzycowie: na dowód tego, dekretem się jakimsiś świadczy, którym Bojarów Kotczysca, jako wysługę Piotra Hryckiewicza przysądza obiema braci».[172] Несецький називає Котчищі (разом з боярами) вислугою Петра Грицкевича, де Котчищі — це село під Велавськом (сучасне с. Кочищі, Єльський район), а Петра Грицкевича — батьком Немирі та Черешні, де Немира — предок Немиричів, а Черешня — Черленковських, дійсно названих так з 1529 року Кміт-Александровичів, що контролювали Черленковський замок з однойменним містечком під Вінницею[173][174]. К. Несецький стверджував, що доказом цього був великокнязівський декрет, яким служби бояр в Котчищах присуджувалися обом братам. Дійсне існування даного документу підтвердилося з опублікованих нещодавно сканів рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника,[175] в Липовецькому архіві Юноша-Росцішевських серед переліку документів Турбівського сімейного архіву панів Єльців («DOCUMENTA FASCICULO PRIMO COMPREHENSA PER COLLEGIUM OWRUCIENSIS SOCIETATIS IESUS TERMINO COINDESCENSION ANO 1740 IN BONIS TURBOWKA COMPORTATA ET COMMUNICATA SUCCESSEORIBUS OTIM PHILIPPI THEODORI JELCOW»), де збереглася його назва: «List ksiaza Alexandra Litewskiego dany Niemirze y Czereszni Rydkiewiczom na Kodczyce» (Без вказівки дати.«Лист князя Олександра Литовського, даний Немирі та Черешні [Г]ридкевичам на Котчищі»). Очевидно, Лист був виданий литовським великим князем Олександром Вітовтом, на бояр Котчищів, службу яких отримали Немиря і Черешня, сам же Черешня повинен виступати двоюрідним братом Немирі, ймовірно це Кміта на ім'я Матвій або ж Волчко Олександрович,[176] вказаний в українських грамотах, виданих Володимиром Розовим під № 91 «Роз'їжджа старости житомирського Жидимонта і пана Каленика Скіпорю на село Туліни, дана близько 1458 року», де свідками виступають бояри житомирські пан Ворона і пан Волчко Олександрович[177]. Не секрет, що і в Грамоті Сигізмунда I, овруцькому старості Криштофу Кмітичу (рідний дядько відомого Філона Кміти Чорнобильського), від 10 червня 1544 року староста чотири рази названий Криштофом Немиричем, очевидно, за своїми велідниковськими володіннями («земли Матвеевское, пана Криштофовы»), які перед Матвієм Алексанровичем Кмітою (Кмітою Александровичем) належали пану Немирі за правління великого князя Вітовта, як маєток-повіт Кам'янець (Каменщизна) або по-іншому, Немиричизна: «…od nayiaśnieyszego króla jego mości, Zygmunta, w sprawie antecessorom offerentis do wielmożnego niegdy Krzysztofa Niemirycza, starosty Owruckiego»[178]. Інші джерела побічно підтверджують, що батьком братів: Немирі, Казаріна і Митка Резановичів був Петро — прадід бояр Васька і Івашка Сенковичів Русиновичів,[179] отчиною яких, як і Давида Велавського, була сусідня з Немиричизною Велавська земля (Котчищі і Литовський острів).[180][181][182][183][184][185][186] З огляду на це, виявляється, що луцьким старостою в 1443 році (не пізніше, ніж з 23 IX 1442) став пан Іван Петрович, один з найдавніших намісників луцьких, згідно пам'ятної записки, зробленої восени 1538 або влітку 1540 року,[187][188][189] прихильник Свидригайла (брат Немирі — Іван Козарин Резанович?),[190] а зовсім, як прийнято було вважати,[191][192] не князь Василь Федорович Острозький або його ставленик (від Казимира).[193][194]

Грегор з Вороновиці, його син Олександр Вороновицький і Матвій Кміта в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1182
Кміти Чорнобильські: Криштоф, Семен і Філон в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1183
Герб давній Вороновичів, вислужений ще при княжатах Руських, а Леліва і Одровонж внесені в чотирьохдільний герб Філона Кміти Чорнобильського «по матках в дом його» (Bartosz Paprockі «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1187)

В статті про Єльців герба Леліва, К. Несецький називає предком багатьох родів, в тому числі Немиричів, Грегора Вороновича з Поділля, який перейшов на службу до короля Ягайла, в Григорія був син Олександр, який служив князю Свидригайлу зі своєї отчизни на Поділлі і став вінницьким старостою, в цього Олександра було сім синів, в одного з яких Гридка, теж було сім синів. Перший був Петро, ​​він залишив двох синів Немиру і Черешню. Немира був предком Немиричів герба Клямр в Київському воєводстві, а Черешня — предком Черленковських (Кміт). Цим же синам і присудив король польський боярів Котчищів, як вислугу Петра Гридкевича[195]. Вольф називав цю генеалогію, списану у Олександра Ігнатія Єльця, «фантастичною» саме через те, що не могло бути, на його думку, в Олександра Воронича семи синів і в його сина Гридка також семи синів, та ще які дали б початок відомим боярським родам[196]. Але старий геральдик Папроцький, говорить лише про сім синів Олександра і від одного з них — Матвія Кміти, веде родовід Кміт Чорнобильських: Грегор Воронович —> Олександр (Кміта) Грегорович —> Матвій Кміта —> Криштоф Кміта, Семен Кміта —> Філон Кміта Чорнобильський (син Семена)[197].

Версія Папроцького, в основному, підтверджується джерелами. Так, Кміта (Олександр), згадується в грамоті великого князя Свидригайла, яка стверджує кордони маєтку зем'янина Брацлавського, Карпа Івановича Микулинського, 1431 року, травня 31 дня: «…ино мы послалы вижа замку Браславского, пана Хацка до земянъ Браславскихъ: пана Максыма Тымковыча, пана Ярмолу, пана Евсея и пана Кмыту…», «…одътоль уверхъ рички Дидовки до гостынця Винницкаго, а гостынцемъ, мымо лозу Мохнатую, у лево, пускаючи черезъ поле до рики Згару, нижей урочища Брычнаго, где впадаетъ ричка Кулыка, где есмо засталы пана Кмыту, который призналъ: же по левой рички Кулыгы грунтъ Мыкулынскій, а по правой мой до Лытына, тамъ же въверхъ Кулыги просто до (ро)гу леса; а одъ леса ажъ до урочища Вирной долыны, где засталысмо бояръ Хмельныцкихъ: пана Евсея и иныхъ, которыи призналы по тую долыну Вирную грунтъ Мыкулынскій, а за долыною Багрыновскій;……».[198] До речі, Багриновський ґрунт недалеко від Літина належав хмельницьким боярам — Євсію і Ваську, які, ймовірно і були родоначальниками Багриновських на Поділлі.[199] Тим часом, вже в XVI столітті Багриновські фіксуються на Київщині, причому крім села Багринівці (в 1579 р. — 3 дими, в 1628 р — 4 дими) в Заушші[200] (сучасний Стремигород[201]), був ще хутір Багринівка, який знаходився по сусідству з островом Заясенецьким (Левковичі в Овруцькому повіті). Конкретне місцерозташування селища Багринівка вказують Акти Люблінського Трибуналу — це Барановщизна, тобто острів Баранковський (названий від Мелеха Барана) або інакше Скребелицький («до добр позваних Багринівки на Барановщизні»)[202]. Кміта Олександрович (Матвій Кміта Олександрович) — староста Вінницький, Черкаський і Путивльський, зазначений в Папроцького, зустрічається в таких пожалуваннях королів Казимира і Олександра: «1490, апреля 30. Лист наместнику Путивльскому, пану Кмите Александрорвичу. Сдача в аренду на три года мыта и корчмы Путивльских Киевским жидам, Мевораху и Иероелу, и Слуцкому жиду Авраму»[203], «Наместнику Веницкому, пану Кмите Александровичу, 10 коп грошей у Окушка Калиниковича з даньных пенязей Извягольских, а 2 возы соли с ключа Луцкого»[204], «1494, мая 17. Лист наместнику Черкасскому, пану Кмите Александровичу. Разрешение Киевскому боярину Васку Ершевичу призывать и осаживать людей в его имении Мошны в Черкасском повете и освобождение их от ясачной службы, чтобы они служили Ершевичу, как служат люди другим Киевским боярам».[205] З опису Вінницького замку 1552 року відомо «село пана Александрово Кмитича Черленково», де Олександр Кмітич — син Дмитра Олександровича Кмітича[206], «село Семеново Кмитича Повторцы», тобто Пултівці, «пана Семена Кмитича двор в месте», «село Семена Кмитича Летынь», «другое село пана Семена Кмитича на имя Пелчевцы» (ті ж, Пултівці) з присілками Салатами (тобто, Салашами).[207] Не дивно, що ці ж маєтки «Литина, Полтевичъ и Солаши и двора Веницкого» 29 березня 1566 року Філон Кміта обміняв на Чорнобиль, Левковичі і Кобилин.[208] В ревізії Вінницького замку від 1545 року в триманні Семена Кміти названо ще й село Вонячин (сучасне Городище Літинського району): «A kotoroie imenie Woniuczyn na tot czas pan Semen Kmitych derżyt od hospodara Jeho Miłosti».[209]

На генеалогічну версію Олександра Єльця спирався також домініканець Юзеф Антоній Лодзинський в своїй похвальній промові «Трибунал Божий з хреста Ісуса», яку він виголосив в 1723 році в Люблінському костелі отців Домініка і згодом присвяченій парнавскій хорунжинні Магдалені з Єльців Роєвській. Тут він навів скорочений варіант генеалогії, створеної його попередником. Правда, є деякі відмінності. Наприклад, Ю. А. Лодзинський вважав Ігнатія п'ятим сином самого Грегора Вороновича, де Ігнатій був прозваний Єльцем від дідичного містечка «Єльця» в Київському повіті, який до старовинного герба Клямр додав Леліва.[210][211]

Немиря (Петро) Бакотський — спільний предок подільських, волинських і поліських Немиричів[ред. | ред. код]

Відомо, що Немиря (імовірно, батько братів Немир Резановичів і Абрама, старости Звенигородського)[212] в 1388 році від князів Костянтина і Федора Коріатовичів отримав Бакоту і ряд прилеглих сіл: «Мы кн. Константинъ Коріатовичъ и братъ нашъ кн. Ѳедоръ Коріатовичъ божею милостью дедичевѣ и господаревѣ подольскои земли чинимъ сведочно своимъ листомъ всякому доброму, ктожъ на сесь листъ посмотритъ или услышитъ его чтучи, аже есмы взрѣвши нашего слугы Немиры вѣрную службу, дали есмы ему исъ нашимъ братомъ со кн. съ Ѳедоромъ за его вѣрную службу городъ нашъ Бакоту (а) на имя исъ тыми селы: исъ Студеницею, исъ Проворотьемъ, исъ Подтеремцы, исъ Ходорковцы, исъ Борсуковцы, исъ Молдавою, исъ Онисимовцы, исъ Бронницею, исъ Ладавою, исъ Бучаемъ, удеднину и вотнину и детемъ его и его прироженнымъ послѣдкомъ и со всѣмъ правомъ…»[213][214] У 1392 році виступив свідком надання князем Федором Коріятовичем пану Бедришку ряду сіл (Źrodła dziejowe. — T. V — S.22)[215]. Деякі дослідники припускають участь Немирі Бакотського в битві на Ворсклі в 1399 році, оскільки в районі битви знаходилося поселення, відоме за письмовими джерелами з другої половини XVII століття під ім'ям Немеровского городища (2 км на північний схід від села Журавне Сумської області).[216][217] Пізніше цей Немиря, під ім'ям «Петра Бакотського — старости Подільського», виступає свідком у грамотах Ягайла 1407 року Ісааку на Тисоловці і Ходьку на Ярмолинці. Дійсно, в «Жалованной грамоте короля Владислава Ягайла слугѣ его Ходку на с. Ермолинцы, въ Смотричской волости, въ вѣчное владѣніе, съ обязанностью военной службы от 1 марта 1407 года» цей Немиря названий «pan Piotr Bakothki stharostha podolski»[218]. Такої думки дотримувався український історик Ю. Сіцінський,[219] як і його сучасник, польський дослідник Поділля, К. Пуласький, котрий писав, що «…„Piotr Bakocki“… i „Niemiera Bakocki“ jest to jedna i taż sama osoba…». Він вперше публікує грамоту Ягайла вірменину Ісааку на Тисоловці, і за його свідченням, в XIX столітті, а значить і тепер — це повинно бути село Киселівка (Хмельницька область), причому тут Немира Бакотський також названий «pan Piotr Baccoczski, starosta podolski».[220] Зовсім інша думка склалася в А. Прохаськи: він припускав, що Петро Бакотський — це родовитий польський шляхтич, Пйотр Карвацян з Радоміна, каштелян Добринський, який був старостою Подільським після Петра Шафранця і перед Андрієм з Тенчина. Прохаська мотивує це тим, що нібито в 1394 році Бакота була відібрана в Немиричів і передана в ленне володіння поляку Спитку з Мельштина, а потім її отримав Пйотр Карвацян, після загибелі Спитка в 1399 році на Ворсклі і викупу його володінь у вдови Ягайлом[221]. Але, якщо звернутися до самого привілею, який отримав Спитко з Мельштина в 1395 році, то стане очевидно, що Ягайло дав йому Кам'янець, Смотрич, Скалу, Червоногрод і Бакоту на „таких же правах, які мали князі Литви і Русі“, крім Теребовлі і Стінки („Sczenca“)[222], а на себе король залишає Вінницю, Меджибіж та Божський[223]. Спитко з Мельштина замінює господарів Подільської землі князів Коріятовичів, які дарували маєтки, в тому числі Немирі Бакотському і Гриньку Сокілецькому. І це зовсім не означає, що Немиричі втратили Бакоту, адже відомо, що в той час був як генеральний подільський староста (від польського короля), так і староста міста-замку в ролі воєводи, якими реально і виступали Немиричі[224] .

Владислав Ягайло і Вітовт моляться перед битвою під Грюнвальдом. Картина Яна Матейка

Крім того 28 липня 1410 року на річці Осса (Польща, недалеко від Грюнвальдського поля) Владислав II (Ягайло), з огляду на військові заслуги шляхтича Фредра з Плешевич в битві з хрестоносцями (Грюнвальдська битва), дарує йому і його спадкоємцям королівські села Фредревці, Сушу (Schurza) і Кадіївці на річці Жванець Подільської землі Кам'янецького повіту, за що Фредро в разі військової експедиції слугуватиме королю одним списом і двома стрільцями-метальниками, де свідком виступає „Petro Вokuti“, тобто, Петро з Бакоти.[225][226] У зв'язку з цим, думка А. Прохаськи виглядає непереконливою, оскільки „Petro Вokuti“ від 28 липня 1410 року не міг бути Пйотром Карвацяном, адже з 9 березня 1410 року (тобто, за 5 місяців до появи Petro Вokuti в документі) подільським старостою став уже Пйотр Влодковіч з Харбиновіч (див. Urzednicy podolscy XIV—XVIII wieku. Spisy. Kornik 1998», S. 117—118). А звідси, реальним власником Бакоти міг залишатися лише представник Немиричів — Петро Бакотський. Остаточно цю версію підтвердила публікація в 2015 році грамоти князя подільського Свидригайла слузі Радю і його дітям на село Козлов С. Полеховим, яка була видана не 14 березня 1445 року як вважалося раніше[227], а 20 березня 1401 року.[228] «П(а)нъ Петрашь Бакотскии», свідок цього привілею в 1401 році, це той самий Немира, що під ім'ям «Петра Бакотського - старости Подільського», виступає свідком у грамотах Ягайла 1407 року Ісааку на Тисоловці і Ходьку на Ярмолинці, він же учасник Грюнвальдської битви 1410 року («Petro Вokuti»), причому русин і прихильник Свидригайла.

Герб Єзержа і «Чорний Немира» (другий праворуч) в книзі B. Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1115

Мабуть, тому Папроцький у своїй ранній роботі «Gniazdo cnoty …» називає гетьманом на Поділлі, так званого «Чорного Немиру» герба Єзержа.[229] В іншій роботі, він цього ж «Чорного Немиру» називає гетьманом над людьми лицарськими в Русі[230]. Цей легендарний Немира герба Єзержа[231] — це і є Немира Бакотський на ім'я Петро, ​​він же названий К. Несецьким також по батькові «Piotr Hryckiewicz», син Григорія Вороновича[232], міг бути одружений з пані Бибельською герба Корчак, родовід якої виводився традицією від князя Кудіна на Червоній Русі[233], а його син Немира Резанович взяв на себе герб матері, адже не випадково досить рідкісне ім'я «Кудін» зустрічається також серед прямих нащадків Немирі Бакотського (Кудін Дривинский, 1515 рік).[234][235] На відміну від Немирі Резановича, його брат Козарин Резанович заслужив власний герб у князя Вітовта, як оповідає легенда, передана Папроцьким: «клейнот давній, який вживається Султанами в Київському воєводстві. Габданк і подвійний хрест і зірка в червоному полі; той дано мужу сили великої, який громив поганів цілий день — де був на страж посланий від Вітольда, аж зірку визрів, ганяючи поган, і тоді лише повернувся, вже побоюючись помилитися в темряві».[236] Папроцький, як найстарший геральдик, цей герб визначає як власний герб в ВКЛ саме за волинсько-овруцькими Солтанами: «Султани на Волині того герба уживаються в воєводстві Київському, мужі великі і славні в тому домі здавна бували»[237], причому робить він це в розділі своєї книги про герби волинської шляхти. Це ті самі Солтани — нащадки Козарина Резановича, які також фіксуються описом Овруцького замку 1545 року, як бояри, що володіли Велавськом («Велявськом») Овруцького повіту.[238]

Гринько Сокілецький — прообраз легендарного Грегора Вороновича («Грегора з Вороновиці»)[ред. | ред. код]

Батьком Олександра Кміти і, ймовірно, батьком Петра Немирі Бакотського, дідом Немирі, Казарина, Митка, їх сетри N. Резановичів і Абрама Звенигородського, міг бути реальний історичний персонаж, Гринько Сокілецький, адже деякі його нащадки називалися Вороновицькі: Бик Олександрович названий Бик (по Папроцькому і Кояловичу, Юрій) Вороновицький, а в іншому місці — Кмітин брат, який отримав 10 коп с корчом Вруцьких[239]. Відомо, що до Сокілецької волості додавав Гриньку Федір Коріатович Вороновицю: « …А к тои к Соколецьскои волости придала ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы… Вороновицю…» (це сучасна Вороновиця — селище міського типу у Вінницькому районі Вінницької області України), яка, напевно, отримала назву від річки Воронка.[240] Тут відома і діброва «Воронна», яка згадується, наприклад, в поділі Ободенських і Вороновицьких ґрунтів від 7 квітня 1617 року.[241] Вже сучасний білоруський історик А. Груша знайшов в Національному історичному архіві Білорусі це унікальне джерело з історії Поділля кінця XIV століття — підтвердну грамоту 1391 року господаря Подільської землі Федора Коріатовича привілею, наданого Костянтином і Федором Коріатовичами воєводі Гриньку на право володіння містом Сокілець, Сокілецькою волостю, а також окресленими в грамоті прилеглими землями. А. Груша опублікував текст грамоти, ґрунтовні та детальні коментарі щодо тексту, згадуваних осіб та історичних обставин, зокрема, ідентифікував більшість із вказаних у грамоті населених пунктів[242]. На сайті НІАБ знаходиться фотокопія оригіналу грамоти на пергаменті[243]. Місто Сокілець, як центр Сокілецької волості, даний пану Гриньку, за версією деяких дослідників, це сучасне село Сокілець в Немирівському районі Вінницької області [94], але за даними археологічних розкопок — це затоплений водами Ладижинської ГЕС острів на річці Південний Буг площею понад 15 га з городищем (замковою горою) площею 532 м² та висотою 11 м біля села Сокільці Гайсинського району Вінницької області.[244][245] Місто Немирів, можливо, і заклали Немиричі (швидше за все «панъ Немирѧ Бакотьскии»[246]). Адже, в ярлику Кримського хана Менглі-Гірея Литовському великому князю Сигізмунду 1506—1507 рр., який на думку деяких дослідників дублював ярлик ще самого Мамая[247], зокрема, серед інших, є і місто Немир: «Ябу городокъ, Балыклы, Карасунъ, городокъ Дашовъ, городищо Тушинь, Немиръ, Мушачъ, Ходоровъ, со всими ихъ выходы и зъ данми, и зъ землями и водами»[248]. Унікальність знахідки і в тому, що в грамоті Федора Коріатовича згадана теща Гринька — княгиня Андріянова Вінницька, яка передала йому і своїй дочці землі:

«А также теща ѥго кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска ѧ оуздала пану | Гринькови и своимъ дѣтем своѧ села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Микулиньцѣ, Лѣтыню, Во|нѧчинъ, Дешковцѣ, Стрѣжевку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому прислушаѥть — то также ѥму вѣчно ѥсть и ѥго послѣдко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринькови и ѥго дѣтем и с тым жь правомъ, как и Соколецьскую волость».

Досить рідкісне на той момент прізвище княгині Андріянової, яке за традицією надавалося за чоловіком, дає можливість розглядати одну з відповідних кандидатур серед чернігівських Ольговичів:

Рюрик, князь Новгородський | Ігор Рюрикович, великий князь Київський †945 | Святослав I Ігорович, великий князь Київський 942—972 | Володимир I, великий князь Київський †1015 | Ярослав I Мудрий, великий князь Київський 978—1054 | Святослав II, великий князь Київський 1027—1076 | Олег Гориславич, князь Чернігівський †1115 | Всеволод II, великий князь Київський †1146 | Святослав III, великий князь Київський †1194 | Всеволод III Чермний, князь Київський †1215 | Михайло II, князь Чернігівський 1179—1246 | Мстислав, князь Чернігівський | Тит, князь Карачевський і Козельський | Адріан, князь Звенигородський, дружина Олена Гамантівна, княжна Литовська | Іван Адріанович Болх, князь Звенигордський[249]

Олена Гамантівна — донька литовського князя Гаманта (Ольгіманта Міндовговича Гольшанського?), вона ж і є княгиня Андріянова Вінницька, а дочка її та князя Андріана, якої ім'я невідоме (княжна N.), могла бути дружиною Гринька Сокілецького. Оскільки чернігівський Болхів (в суч. Орловській губернії) спалений в 1196 році, а ця область спустошена Давидом Ростиславовичем Смоленським (по Татищеву)[250] та з'являється це місто в джерелах тільки у 1556 році за царя Івана Грозного «На Нугри в Болхове», «В Болхов князя Данила Семеновича Одоевского»)[251], то за припущенням деяких істориків (П. Долгоруков) тільки від Болохівської землі на півночі Поділля, де він, очевидно, народився (літописні болохівські міста Дядьків (сучасне с. Дяківці Літинського району), Межибож (суч. с. Меджибіж Летичівського району), Божський (суч. с. Суслівці Летичівського району), Кудин (суч. Кудинка Летичівського району) локалізовані в межах володінь княгині Андріянової Вінницької), міг отримати своє прізвисько Іван Андріянович «Болх»[252], виведений Власьєвим, як син князя Андріяна Титовича Звенигородського і княгині Олени Гамантівни, тобто, можливо, тієї ж княгині Андріянової Вінницької. За версією проф. Войтовича, який дотримувався родовідних розписів[253], князь Андріян був Мстиславичем[254]. Не дивно також, що в 1552 році пани Кошчичі-Стрижовські, вихідці з Волині[255] та ймовірні нащадки бояр Котчищів з-під овруцького Велавська ?, дають відходи порожніх сіл в Брацлавському повіті тим же загадковим «Болаховцам»: «которые Болаховцы тамъ по тѣхъ селищахъ уходы даютъ имъ отъ того по три або по чотыре гроши, того всего приходитъ имъ иногды о чотыри копы грошей»[256]. Є ймовірність, що князь Андріян Вінницький і його дружина княгиня Андріянова Вінницька могли також належати до нащадків місцевих подільських князів давньоруського походження (тих же болохівських князів?), як і князь Василь Вінницький[257] або ж татарського, як свідчить литовсько-руський літопис про Синьоводську битву 1362 року, вказуючи конкретні імена тутешніх князів — братів Хочибея, Кутлубуга і хрещеного Дмитра, називаючи їх «отчичи и дедичи Подолское земли».

Гринько з Сокільці зустрічався і в інших документах, як свідок акту князів Юрія і Олександра Коріатовичів, виданого місту Кам'янець (1374 рік), як Гринько Червоногродський (Черленковський) воєвода (Hryńko czerwonogrodzki wojewoda) (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. — Відділ рукописів. — Ф. 141. — Спр.2250 / III. — Арк.2).[258] У 1375 році, як подільський староста князів Коріатовичів (Гринко панъ староста Подольскии) був свідком надавчого документа князя Олександра домініканському монастирю в Смотричі (Розов В. Українські грамоти. — № 10. — С . 20). Гринько Сокілецький фіксується і в 1388 році в документі князів Костянтина і Федора Коріатовичів для пана Немирі на замок Бакоту з селами Студениця, Привороття, Підтеремці, Ходоровці, Борсуківці, Молодова, Онисимівці, Бронниці, Лядава і Буча, де свідками цього документа є: «…кн. Семенъ Юріевичъ, кн. Василій Вiйницкій, панъ Гринко Соколецкій, Павелъ Ступичъ, Вышко Толстый, Ходко Чемеревичъ, Вышко Худый, Пашко Васковичъ, Адамко Сверщиковскій, Бедрышко Голяртъ, Печъ Францко княжій подчашій, Бернартъ Мешковскій, Михаило Прочевичъ, Якушъ Целко, Михаилъ Поповичъ, Лютко Гневоміръ, Ходоръ Верозубъ, Пломенъ Скердо, Пашко Бусловичъ, Яцко. …». В 1400 році присутній (як Hriczkone de Sokolicz) в переліку свідків надавчого документа князя Свидригайла, виданого кам'янецьким францисканцям (Kurtyka J. Najstarsze dokumenty dla franciszkanów kamienieckich z lat 1400 i 1402 / / Roczniki historyczne. — Poznań, 2001. — R. LXVII. — S. 163), а також свідок (як Rincone de Sokolecz) документа князя Свидригайла для кам'янецьких домініканців (Zbiór dokumentów znajdujących się w Bibiliotece hr. Przezdzieckich w Warszawie / Wyd. A. Chmiel. — Kraków, 1890. — № VI. — S. 12). У 1404 році був присутній (як Гринко Соколецкий)[259] серед учасників врегулювання суперечок між Владиславом II Ягайло та Ядвігою і Ельжбета Пілецькими за місто Тичин і Заліську волость (Розов В. Українські грамоти. — № 38. — С.70).[260].

Немир Резановичі: різні «отчизни» одного роду. Інші Немиричі[ред. | ред. код]

З точки зору польських істориків К. Стадницкого[261] та А. Яблоновського[262] волинський боярський рід Мокосіїв присвоїв собі князівський титул князів Несвицьких, які стали згодом протопластом князів Збаразьких, Вишневецьких, Порицьких і Воронецьких[263], що були власниками волостей Збаража, Хмільника і Вінниці[264], тобто частково і отчини бояр Вороновичів. Адже, саме ці три волості і вислугу Сокілець називав своєю вотчиною в 1434 році князь Федько Несвицький:

«… а мене его милость и дети мое и мое щядок при моюи вотчине, при Избаразискои волости, при Венницискои волостьи и при Хмельницкую волость и при Соколици при моюи выслузе, имает его милость оставит…»[265][266]

Також, згідно з документом «Привилей короля Казимира Дениску Мокосеевичу на Збаражъ доживотнымъ, а на села Исернь, Вандругу, Ляховцы а Джемелинцы и иные, вѣчнымъ правомъ от 12 января 1442 года» саме пан Іван Дениско Мокосієвич отримує в доживотне володіння Збараж і в вічне володіння села Кременецького повіту[267]. А за описом Ш. Окольського, Мокосії ще з 1073 року володіли величезною територією від Бужка над Бугом до Чорториї (адже вони мали привілей на Кременець нібито від самого Болеслава Сміливого ще в 1640-х роках[268]), степом і землею, де тоді ще було пасовище, під назвою «Вороне стадо»[269], очевидно, включаючи частково і ці три волості[270]. За словами деяких дослідників[271], виходячи з роботи Я. Длугоша, на відміну від усталених думок, сам Несвіж в 1415 році локалізується на Поділлі між Смотричем і Кременцем.[272] Примітно, що джерела фіксують саме на цій території існування в XVI столітті Валевського монастиря (поруч з Шумськом за один кілометр на північ від села Бриків),[273][274] а в 1570 році пані Андрієва Дибовська з маєтків своїх Валево (однойменний маєток «Валев» або «Велавськ» в Овруцькому повіті належав боярам Валевським або Велавським, а потім «братії їх» Солтанам), Брикова і Баймакова, 2-х бояр путних, огородників 2-х, 42-х димів і млина платить по 4 гроші.[275] 23 грудня 1563 року зем'янин повіту київського Семен Гринкович разом з дружиною своєю Софією Петрівною Граб'янкою продали один зі своїх маєтків вотчинних на ім'я селище Глівацкоє (частина?) під Києвом монастирю святого Михайла Золотоверхого «для бгомоля вечистого своего и родителей своих» за 30 коп грошей литовських,[276] причому ще в 1559 році цей же пан Семен Гринкевич фігурує як намісник київський у воєводи Григорія Олександровича Ходкевича,[277] та, за деякими припущеннями, можливо він з роду Немиричів (Невмержицьких), оскільки Невмирицькі в 1640 році нібито продовжують платити побори з більшої частини (28 злотих з 28 димів) того ж села Глеваха,[278][279][280] як, втім, згідно з реєстром поборів за 1628 рік і Іов Борецький, «яко ігумен святого Михайла Золотоверхого» зі своєї частини (Глевака дими 2).[281] У Кременецькому гродському суді, а потім в Люблінському трибуналі (1616) розглядалася справа, з якої відомо, що в 1615 році Ян Немерицький (син Федора Гридковича Невмирицького?) супроводжував партію «попелу» (поташу) з маєтків княгині Анни з Штемберку Острозької, як її фактор (слуга-купець), на сплав в річку Буг (кожна бочка вартістю по 11 злотих).[282] Також доведено ще Н. П. Дашкевичем[283] та підтверджено сучасними археологічними розкопками[284][285], що цими землями, принаймні в XII—XIII столітті, володіли загадкові «болохівські князі».[286]

Про зв'язок волинських бояр Немир Резановичів з Поділлям свідчить і литовсько-білоруський літопис, де в 1410 році[287] згадується луцький боярин Немиря (імовірно це Немиря Резанович[288]) — на той момент вже слуга князя Вітовта, а поруч з Бакотою названий Черлений городок (Червоноград[289]): «И князь великии даль половину Подольскои земли королю y 20 тисячехь, Каменець даль a Смотрич, a Скалу, a Черленыи городокь, a Бакоту», «И князь великии послаль королю 40 тисячеи пенезеи на имя паномь Немиромь …, луцкым бояриномь»[290]. Адже, багаторічний взаємозв'язок Немирі Резановича, як і його братів, з князем Свидригайлом, не завадив йому перейти на службу до князя Вітовта саме в той період, коли його патрон з групою «верхівських» князів поїхав в 1408 році в Москву, і після повернення з 1409 по 1419 рік перебував в ув'язненні в Кременецькому замку[291], про що йдеться і в привілеї від 1452 року: «дали есмо пану Немири Резановичу и записали тая именя: Литовижъ, сельцо Торговища, Червисча, Стволовичи по тому, какъ было при великомъ князю Витовти, и какъ тепер панъ Немира держалъ»[292]. В іншому документі від 1434—1437 рр.,[293] внесеним до Литовської метрики в 1501 році (Привілей великого князя Свидригайла місту Литовежу на право Магдебурзьке), є чітка вказівка, що місто Литовеж передане у володіння луцькому старості Немирі ще рідним братом Свидригайла і двоюрідним братом Вітовта — польським королем Владиславом Ягайлом, тобто до 1434 року («Niemiere capitanei Luceoriensis necnon heredis Lutoviensis, cupientes ipsius civitatis Lutowiez … ut frater noster bonae memoriae Wladislaus rex Poloniae dedit et donavit …»).[294][295] Саме в цей період служби Немир Резановичів в князя Вітовта, була можливою і їх участь в знаменитій Грюнвальдській битві, що знайшло своє відображення в художній літературі.[296]

Родина Немировичів (герба Ястшембець) стародавній і знатний в Новогрудскому повіті. Малюнок з книги Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1170

Можна не сумніватися, що саме луцький боярин Немира Резанович «при великомъ князю Витовти» і предок Невмержицьких овруцький Невмира[297] «за великого князя Витовъта» — це одна особа, оскільки вже другий Немира, згадуваний в джерелах, з християнським ім'ям Ян — конюший Вітовта 1398 року («Namur predicti Illustris Principis domini Alexandri Marschalcus equorum»[298][299]), в 1412 році разом з Зіновієм Братошичем посол Ягайла і Вітовта в Великий Новгород[300], староста полоцький 1412—1413 рр. («Johannes alias Nemir capitaneus Polocensis»[301])[302] належав до литовсько-білоруського роду, мав власну печатку ще 15 квітня 1412 року, підписавшись під угодою Вітовта і цісаря Зигмунта Люксембурзького («Apposita sigilla: Nicolai episcopi Vilnensis, Alberti Monuid capitanei Vilnensis et Johannis Niemir Polocensis»[303]), яка на переконання В. Кояловича і К. Несецького повинна бути лілією білою в червоному полі (герб Гоздава),[304][305] але прийнявшого польський герб Ястшембець, по-іншому Болещиць або Лазанки, на Городельськім сеймі в 1413 році, як «Нагора, прозваний Немир, староста полоцький» («Nagoro vocati cum Nemyr capitaneo Polocensi»)[306][307], а його син Миколай в 1412 році, як учень Краківського університету, прямо названий литовцем: «1412: Nikolaus Johannis Nemir de Lithwania»[308]. Ян Немира, хоча і був одружений з Анною[309], як і Немира Резанович[310], але був власником в Литві «добр» Вселюб в повіті Новогрудському, адже збереглася його оригінальна печатка, підвішена на Мельнському договорі від 1422 року з гербом Ястшембець і латинським написом «+ s(igillum) x iohan(n)is x de x wselub x»[311][312], як і печатка його другого сина Андрушко Немировича від 1433 року з написом «Андрейсо Вселюби». Ймовірні рідні брати цього Яна Немирі — Чиж з Мемізької волості[313] і Булгак[314] Романович[315] з Холхла разом з Немирою 18 січня 1401 року підписалися під віленсько-радунською унією «Nemyra cum suis fratribus germanis» (Немира зі своїми братами).[316] Водночас в Мазовецькому князівстві плоцьким (не полоцьким!) старостою був однофамілець полоцького старости «Nemerza capitanei Plocensis» з Кіник, герба Правдич, і 26 травня 1427 року в Плоцьку Тройден, князь Мазовецький, клопоче у Великого магістра за його сина (лат. filium) Johannа (Яна Немировича), старостича плоцького, щоб того влаштувати на службу до князя Михайла Зигмунтовича Кейстутовича,[317] а в землях Ордена в період правління Вітовта згадується лицар Nammir,[318] але всі вони, очевидно, не мають відношення до луцького старости Немирі.[319] Та й підляський рід Немир-Грималичів герба Гоздава і литовський рід Немирі — сина Мозгейки ніяк не перетиналися з волинсько-поліським родом Немир-Резановичів[138]. Врешті, Немира герба Mięszaniec (пів Орла білого і дві Троянди білі в полі червоному) — син Казимира Великого і єврейки Гестер, загинув під Копшивницею (Koprzywnica)[320], і за словами Б. Папроцького, як і його брат Пелка не залишив потомства.[321] Але, Ф. Пекосінський стверджував, що ця легенда не відповідає дійсності: Немира і Пелка, сини короля Казимира Великого, були народжені не з жидівкою Гестер, а з пані Цудкою Галовською («Cudką Galowską»), оскільки в музеї Чарторийських в Кракові зберігалася оригінальна печатка зем'янина малопольського, Пелки Галовського, яка висіла на документі від 1365 року із зображенням голови бородатої в капюшоні з двома високими вухами або рогами.[322][323]

Після повернення Свидригайла у велику політику довіра великого князя до Немири Резановича не послабла, про що свідчить його посада кімнатного (камергера) при дворі Свидригайла («Nemirza cubicularius»), який 17 січня 1432 року був послом великого князя до польського короля Ягайла.[324][325][326] А в «Листі Свидригайла з Смоленська Великому магістру Тевтонського ордена від 25 (11) квітня 1434 року» повідомляється, що Немира, як його маршалок і староста брянський («edel Nemyra, unser marschalk und hauptman von Bransk»[327][328]) був послом вже до золотоординського хана: «Воєвода його Немира[329], намісник Брянський, прибув до нього від татарського хана Сеїд Ахмета разом з великим князем цього Хана, на ім'я Бато, і з головним ватажком військ його. Посли ці донесли йому, що Хан з сильним військом і з усіма князями і воєводами своїми приготувався вже до походу і очікує призначення його».[330] Не виключено, що деякі члени цього посольства оселилися незабаром на Волині, адже не випадково дружиною Казарина Резановича стала сестра хрещеного родовитого татарина Юшка Камки (Юшка Камалетдиновича)[331], „Чаруковське подвір'я“ (назва тюркського походження) в Луцьку[332], села Татариновичі в Овруцькому повіті і Мещера в Київському повіті як отчизна і дідізна Русиновича (діти Русана і внуки Митка Петровича),[180] споріднений взаємозв'язок і сусідство Немиричів і Солтанів зі Скобейками[333], і участь останніх в «палацовому» заколоті 1440 року[334], родинні стосунки з половцями Рожиновськими, наявність в роду Немир Резановичів тюркських імен: Козарин, Солтан, Давид, Булгак і, нарешті, бажання Немиричів в процесі змови проти литовців в 1453 році, за словами Лівонського магістра, насправді «віддати Луцьк татарам», а не полякам[335]. Адже, навіть в іншому листі від 24 лютого 1436 року в день святого Апостола Матфія писав Свидригайло до Гросмейстера з Києва наступне: «Поляки мають намір вести переговори про мир, для цього відправив він до них єпископа київського і лицаря Масько Улевіча, хоча б і вважав напевно, що з ними поведуться, як з полоненими; бо татари і литовці набігами своїми заподіяли в Польщі чимало шкоди. Тут же повторює він запевнення, нічого не робити без згоди Ордена, просячи Гросмейстера не вірити нічому, що могло б до нього дійти протилежного цій його обіцянці. Далі пише він, що Смоленськ і Стародуб відпали від нього; але що Немира і воєвода Київський Юрша знову підкорили останній [Стародуб] з багатьма належними до нього повітами і знайшли там 170 взятих у полон литовців з багатьма іншими полоненими. Що він сподівається здійснити незабаром підкорення самого Смоленська. Що сам хан татарський прибув до нього на допомогу, і стоїть табором в землі його, неподалік від міста Києва».[336][337][338]

Овруцька гілка Немиричів і їх зв'язок з Волинню[ред. | ред. код]

Герб Солтанів в Київському воєводстві в книзі Bartoszа Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1131
Печатки бояр Велавських: Михайла, Теодора, Семена Івановичів Шишок Ставецьких, 1585 рік[339]

Одним з аргументів на користь цієї версії є і те, що після Давида Велавського з синами, які через провал волинської змови 1453 року зовсім не випадково залишили свою овруцьку отчизну і дідізну і чомусь «пошли прочъ, къ Волыню, зъ жонами и зъ детьми и со со всими статки своими», їх же отчизна виявилася в їх близького родича, пана Федька Горловича (тестя Вольнянця?), а вже між 1492—1506 роками Велавск і інші землі все ж перейшли «кревним» Велавських з Волині — синові Івана Козарина Резановича і рідному брату Давида Велавського — Грицькові Івановичу і онукові пана Козарина, тобто, їх племіннику, Грицькові Стецьковичу, а пізніше вже їх нащадкам — боярам Солтанам Стецьковичам (Бутятицьким) і Шишкам Ставецьким. Прізвище Ставецькі утворене від їх маєтку Ставок в Турійському районі, який Стецько Шишка отримав 11 вересня 1471 року від волинської зем'янки Марії Вохнової як придане з дружиною Матрушкою Вохновою, Бутятицькі — від села Будятичі, яке «сестринець» Стецько з дружиною отримав від Юшка Камки[340], «дідича» с. Камчинські (від Юшка Камки) Шишковичі[341] (правильна назва Тишковичі[342]),[343][344] де іншу частину того ж с. Тишковичі записав Яків Война Немирич «до живота» дружині своїй княгині Марії Степанській з правом успадкування його «сестренцями» князями Чарторийськими.[345] Це ті самі Будятичі та Тишковичі, які ще в 1450 році від Свидригайла, а в 1452 році від Казимира отримав Митко — «племенник» Немирі Резановича,[346] в 1458 році згадуваний в Острозі, як боярин-воєвода замку Подоляни в Степанському уділі князя Юрія Семеновича Гольшанського («панъ Митко воєвода Подолѧнскии»).[347][348][349] У 1490 році камчинська частина Тишковичів, яка була на королі, обміняна за Тростянець князям Сангушкам: «Князю Александру а князю Михайлу Сангушковичам на именья в Берестейском повете Сошно, а в Володимерском повете Хвалимичи а Братуловское Заечичи, а Камчинское Тишковичи, отменою напротив Тростеницы».[350] З 1521 року ця частина Тишковичів належить володимирській єпископії, оскільки тоді Йона, владика володимирський, підтверджує князю Василю Михайловичу Сангушко заміну добр його Тишкович за добра церковні Сядмарти.[351] Поряд з володимирською єпископією в 1583 році іншою частиною Тишковичів володіє княгиня Михайлова Чарторийська, тобто Софія Юріївна Ходкевич — вдова по Михайлу Олександровичу Чарторийському, який доводився правнуком Михайлу Васильовичу Чарторийському, одруженому з сестрою Якова Войни — Марією Немирич.[352] «Прывилеи Грыцку, Солтану а Богъдану Стецковичомъ Шишъкиным на некоторые части имен их по дядку их небощыку Грыцку Ивановичу спалые у Киевъскомъ и во Вруцкомь повете» від 1 липня 1523 року показують відомих зем'ян київських і волинських, Стецьковичів, власниками Велавська і Давидковичів по їх дядькові Грицькові Івановичу і братові їх Грицькові Стецьковичу Шишці: «Били намъ чоломъ дворяне н(а)ши Грыцко а Солтанъ а Богданъ Стецъковичъ Шишъкины о томъ, што братъ н(а)шъ славъное памяти Алекъсанъдръ, корол его м(и)л(о)сть, дал дядку их Грыцку Ивановичу а Грытцу Стецковичу чотыры служъбы людеи у Киевъскомъ повете у Олевъском волости на имя Собечыных, а во Вруцъкомъ повете пять служобъ, у Велавъску чотыры служъбы а пятую служъбу Давыдковичовъ…»[353]. Ті ж імена братів Стецьковичів згадані в листі господаря до воєводи київського від 28 січня 1526 року «В справе Гришка а Богда[на] Стецковичов з братом их Солтаном о взрушиване делу, учиненог(о) вы именях их у Киевском повете: Жаловали дворяне Гришко а Богданъ Стецковичи на брата своего Солтана, што ж мель з ними дель вы именъкахъ дядковшчине у Киевъскомъ повете у Велавъску, у Собичине а у Давыдковичахъ…»[354] Велавські володіння не обмежувалися одним селом, а включали і прилеглу територію. Так, археологами в 1978 році в Єльському районі виявлено два нові городища. Одне з них — у села Шишки (назва від Стецьковичів Шишкіних), відоме під назвою «Панщинна гора», розташоване на березі річки Словечна[355]. Хутір Шишки Єльського району чи інакше Селище знаходився біля села Скородне і був виселений після Чорнобильської аварії.

Випис з книг кгродських замку господарського Київського від 04. 07. 1576. Лист 1 (оригінал). ДАЖО «Дело…» Левковських.
Випис з книг кгродських замку господарського Київського від 04. 07. 1576. Лист 2 (оригінал). ДАЖО «Дело…» Левковських.
Власноручні записки Петра Могили (1628—1632 рр.) Лист, у якому вказаний Іоанн Левковський, 1609 рік (ІР НБУВ. — Ф. 312. — № 367/676 С. Арк. 25).

У виписі із гродських книг Київського господарського замку від 4 липня 1576 року Петро Солтан — син Солтана Стецьковича показаний паном, який мав володіння в селищі Левковичах, хоча офіційно купівля частини Левкович в панів Левківських була оформлена паном Солтаном в Київському земському суді аж через чотири місяці — 4 листопада того ж 1576 року (Книга Київського земського суду за 1576 рік), а через рік там же видана «Облята» його дружині Богдані Іванівні, буркграбянці (Книга земська Київська 1577 року). Мало того, ще 5 липня 1571 року пан Солтан маніфестував на Філона Кміту в Київському земському суді про наслання його людей в добра Левковичі і Невмиричі (Книга земська Київська 1571 року).[356] Схематично родовід Петра Солтана виглядає так: Іван Козарин Резанович (1450) —> Стецько Шишка (1471)—>Солтан Стецькович (Федір Стецькович Солтан, 1523) —> Петро Солтан (1576). Згідно з цим «виписом» з книг гродських київських, возний київської землі Семен Олександрович Мочульський вчинив «сознание» перед намісником Київського воєводства Єфстафієм Івановичем Ружинським у справі господарских зем'ян Київського повіту, дворян Петра Солтана, Томили, Теодора, Григорія Неліповичів, Зіновія Сидоровича, Олехно Устимовича Левковських, Михайла Сосновського[357] 1576 року червня 7 дня, в якій йому скаржилися про маєтки свої Левковичі і Невмиричі дворяни Левковські і Невмирицькі Теодор, Андрій, Севастян, Опанас і Василь і всі разом розповідали возному, що травня 20 дня 1576 року Філон Семенович Кміта, оршанський староста, незважаючи на божі і людські закони, наслав насильно на селища Левковці і Немиричі на шляхетські їхні будинки підлеглих своїх, які пограбували майно, худобу, коні, корови, воли і т . д., і завдали фізичних образ шляхтичам. У числі постраждалих згадуються Зіновій Сидорович, Григорій Неліпович, Петро Солтан, Панас Сідкевич, Тит Севастянович, Андрій Невмирицький. А «…копию оного Петру Солтану и его суседом панам Левковским и панам Невмирицким за подписом и притеснением печати выдан…»[358][359]

Відповідно з роздільним листом між братами Солтанами Стецьковичами від 23 жовтня 1576 року (писаний в Овручі), Петро Солтан разом з братами Іваном і Павлом від батька свого, небіжчика, Федора Стецьковича Солтана отримав частини свої в Білокоровичах, Давидковичах на річці Уж (суч. Давидки (Народицький район), Кгру(з)лі (суч. Грезля (Народицький район)) і Чернігівці на річці Норинь (суч. дві Чернігівки Овруцького району), а також від братанича свого Івана Григоровича Шишки частину у Велавську, дворище батькове в місті Овручі і двір свого старшого брата, дворянина господарського та уповноваженого посланця для списання козаків до реєстру (1541)[360][361], небіжчика, Стрета Солтана — Котловщину біля Овруча (на південь від Чернігівки), брати Богдан — Ятковичі в повіті Овруцькому, а Федір — Будятичі в повіті Володимирському, крім того Іван і Павло Солтан — «дворец» Пятковичі[362] (на схід від с. Виступовичі в сторону Мухоєдович)[363][364] від матері їх Богдани Суринівни, записаного на неї небіжчиком чоловіком Федором Солтаном Стецьковичем.[365]

Імена київських зем'ян Солтанів і їх велавські володіння не раз згадуються документами з Литовської Метрики в «справах» з біскупом і капітулом віленським:

  • 19 червня 1546 року. Отложенье справы бискупу виленскому зъ Солътаном а Богданом Стецковичи о островъ костельный;[366]
  • 1547 рік. Справа князя Павла бискупа виленского с земянами киевскими Стецковичами о остров костёлный Убортский и о иншие розницы межи именьем костёлным Убортским и межи их именьем Велавском.[367]
  • 6 січня 1551 року. Солтан Стецкович з бискупом виленьским: «Што первей сего земяне киевские Солтан Стецкович и з братьею своею з Богданом а з Иваном многокроть жаловали г[оспо]д[а]рю его м[и]л[о]сти на князя Павла, бискупа виленьского, и на всю капитулу Виленьскую. Иж люди его костельные волости Убортское стодоличане и липляне отнимають людеи их Велавскии остров»;[368]
  • 4 травня 1563 року. Отложенье справы капитулы Виленское з земяны повету Киевского Солтановичами о островы именья сел Стодолишского и Куплянского волости Убортское, также о многие и розные кривды: «Лет[а] Бож[его] Нарож[енья] 1563, м[есе]ца мая, 4 дня. Што княз Валерыян его м[и]л[о]сть, з ласки Божее бискуп виленьский, с капитулою костела головного виленьского светого Станислава позвали… земян г[оспо]д[а]рских повету Киевского Федора, Богдана, Петра, Павла, Ивана Солтановичов, а Солтановую-Богдану Суриновну о островы именья его м[и]л[о]сти двух сел Стодолишского, Купляньского волости Убортское, о покаженье границ звечыстых, о порубанье дерева бортного, о половенье ловов, о суму п[е]незей, на них присужоную, о вырубанье пущи на три мили, о выдранье бчол через заруку г[оспо]д[а]рскую тисечу коп грошей и о иншые многие и розные кривды…»[369]

і в «справах» зі старостою володимирським, князем Андрієм Олександровичем Сангушко:

  • 27 липня 1527 року. Справа Грицка и Солтана Шишкиных против князя Андрея Александровича Сангушки, о шкоды розные в добрах Шишкиных, Ставку, з добр князя Андрея, Турийска;[370]
  • 15 лютого 1537 року. Солтан Стецкович Шишкинич Ставецкий, с женой своей Богданой и сынами: Стретом, Богданом, Федором, Петром и Иваном продаёт князю Фёдору Андреевичу Сангушке, маршалку земли волынской и старосте владимирскому часть свою в добрах Ставку, за сумму 200 коп грошей литовских.[371]

Серед богословів в Миляновичах під Ковелем, які входили в гурток і скрипторій князя Андрія Курбського[372], що існував з кінця 1560-х до 1583 року, ряд дослідників[373][374], посилаючись на німецького історика Інгу Ауербах[375], згадують священнослужителя-клірика Павла Левковського з Ковеля, який 30 січня 1572 року чомусь тікає від А. Курбського, прихопивши з собою, принаймні, 11 книг та іншої церковної власності. Ймовірний син Павла — «Іоаннъ Левковскій» згадується в власноручних Записках Петра Могили в 1609 році, як шляхетний громадянин рівненський в числі осіб, що читали «пророчий» лист Іллі пустельника до княгині Анни Костчанки Острозької («писаніе бѣ ляцкимъ языкомъ и писмены»).[376][377][378] Очевидно, Павло Левковський і Іоанн Левковський були родоначальниками волинської гілки священнослужителів Левковських, яскравим представником якої став Левковський Олександр Євменійович.[379]

Ларіон Валевський (Іван Козарин Резанович[380]) — родоначальник Левківських[ред. | ред. код]

За словами багатьох дослідників родоначальником Левківських був Ларіон Валевський, батько Давида Велавського і дід Булгака Белавського (Велавського), слуга, пізніше боярин київського князя з села Валево (Велавська) — теперішнє село Валавськ (Єльський район) Гомельської області[381].

19 лютого індикту 13-го[382] удільний князь київський Олелько Володимирович з литовської династії Гедиміновичів — син київського князя Володимира Ольгердовича, пожалував в Овруцькому замку грамоту Ларіону Валевському („Мы, Александр Владимирович пожаловали нашего слугу Лариона Велавского“), згідно з якою, Ларіон Валевський переходив в розряд литовських служивих бояр — зем'ян, і повинен був служити „господарскою, военною, земскою службою конём“, „конно и оружно“ по призыву князя „винни, ехати на, послугу господарскую при воеводе киевскомъ якъ ихъ обошлетъ, а при старосте овруцкомъ ездити не винни, кроме своё доброе воли“. Крім цієї повинності зем'яни не несли ніякої іншої повинності і не підпорядковувалися суду княжих замків і їх державців, а судилися або перед особою самого князя, або його воєводи, або ж комісіями, що призначалися князем для кожного окремого випадку. Після повернення Велавських з Волині їх Смольчанські землі були підтверджені Мартіном Гаштольдом, а потім і листом великого князя Казимира Ягайловича в 1486 році, а острів Литовський листом короля Олександра в 1496 році. Землі Смольчанські, Левковські, Ловдиковські і острів Литовський були підтверджені за Левковськими, Гаєвськими і Булгаковськими з 1574 року Грамотою короля Генріха III і „вписаны до гроду киевского в 1597 году“[383] За оцінкою деяких дослідників зем'яни спочатку виконували роль при удільному київському князеві „щось на зразок особистої гвардії“[384].

Серед деяких прихильників гіпотези імовірного походження Левківських від волинських бояр Немир Резановичів (Іван Левковський) існує думка про тотожність не тільки Немирі — родоначальника Невмержицьких з луцьким старостою Немирою Резановичем[385], а ця тотожність стосується і Ларіона Велавського — родоначальника Левківських з рідним братом Немирі Резановича, членом ради і маршалком князя Свидригайла, маршалком Волинської землі — Козарином (Іваном) Резановичем. Іншими словами Ларіон Велавський і Козарин Резанович — це одна особа[386]. Вперше подібну думку висловив ще П. Клепатський, що цей Ларіон, очевидно, отримав своє прізвисько від маєтку Велавськ, і поступово дроблячись між родичами, Велавск в половині XVI століття належав вже кільком власникам, вихідцям з Волині: Солтану та Богдану Стецьковичам, їх племінникам Гринковичам і „брату“ Солтана і Богдана, Матвію Угриновському.[387][388] Вийшло так, що справжнє (світське) ім'я свого родоначальника Левківським не було відоме, в усякому разі на момент складання родоводу в XIX столітті, бо як в актових записах, так і в науковому обігу фігурувало дуже рідкісне, швидше таке, що нагадує чернече, ніж реальне ім'я, „Ларіон Валевський“. Хоча і не єдина письмова згадка привілею Ларіону Валевському знаходиться в „Потвержене земаномъ Киевъского повету Павлу, Семену Болгаковским, Гридку Нелеповичу, Радивону а Охрему Геевичом на имена их землю Смолчанскую и на листы Казимера корола его мл. и Володимера Киевского“ від 18 березня 1574 року і все ж на думку цих дослідників в коронну канцелярію цей лист тоді не був представлений, а підкладений фальсифікат або, швидше за все, оригінальний привілей Гаштольда від 1474 року, в який він був вписаний, оскільки вони не показывали сам „листъ славное памети князя Александра Володимеровича киевского“, а указовали, тобто вказували на нього в якомусь іншому листі. Ще в 1530 році Велавські, нібито цитуючи цей документ, в той же час зізнаються, що грамота Ларіону Валавському загинула („нижли, дей, тот лист был в нихъ зъгинулъ“) і в оголошенні дворян Левківських від 18 грудня 1649 року в переліку знищених козаками документів, на пергаменті писаних, вона не згадувалася, а згадувалися інші листи: „ a naprzód przywiley confirmaciey od … królów ich mosciów: Gasztolta, Kazimierza у Alexandra…“, які в оригіналах були на руках у Левківських не тільки в 1574, а ще й в 1648 році.

„Волинська змова“ і її наслідки[ред. | ред. код]

Павлу Клепатському невідомо було, за який „виступ“ були позбавлені всіх своїх маєтків бояри Велавські за правління київського князя Семена Олельковича.[389] Насправді, предок Левківських і всі його родичі були замішані в маловідомій, так званій волинській змові 1453 року, за що і постраждали майже всі бояри Велавські від князя Семена Київського. Пізніше, очевидно, побоюючись негативних наслідків з боку королівської влади в процесі підтвердження їх в шляхетстві і бажаючи приховати цей епізод, Левківські і не називали справжнє ім'я свого родоначальника, а лише чернече „Іларіон“ або „Ларіон“, як похідне від світського „Іван“.[390] В той складний період історії привілеями 1449 року Казимир Ягеллончик і пани литовські хотіли використати Немир Резановичів в справі приєднання Волині до Литви. Крім того, сам Свидригайло рекомендував Немирі віддати Луцьк в руки литовців по своїй кончині. У відповідності з певними ритуалами, Немира Резанович разом з іншими панами волинськими склав присягу перед послами литовськими і по смерті Свидригайла 10 лютого 1452 року віддав Луцьк литовцям. Потім, разом з Маском Гулевичем, Пешком і Федьком Козловським, Немира Резанович супроводжував тіло померлого князя до Вільно. У зв'язку з цим він брав участь в дискусіях з панами литовськими з приводу автономії Волині у складі Великого князівства Литовського. Незабаром, однак, Немир Резановичі розчарувалися в литовській урядовій політиці і, нібито разом з Олізаром Шиловичем (за словами О. Галецького загадковий „Ситріцке“ і було спотвореним ім'ям Олізара Шиловича) організували змову з метою приєднання Волині до Корони. Змова була розкрита наприкінці 1453 року і литовці вивезли і посадили Немиру Резановича до в'язниці в Вільнюсі. Ймовірно, він вийшов з в'язниці найближчим часом, тому що Казимир IV не збирався карати його, і не конфіскував у нього майже[391] ніяких добр.[392] Інший організатор заколоту, Олізар Шилович, який отримав в 1450 році від Казимира ряд сіл в Луцькому повіті і Мельницькій волості,[393] незабаром після 1453 року тимчасово втратив Горохів, на користь володимирського боярина Олешка[394] (можливо одного з синів Немирі, не задіяного в цих подіях — О(л)ашка, О[с](т)ашка Невмирича, що мав і вотчину під Овручем?). Мабуть, деякі з своїх маєтків (Кречевичі, Смідин) втратив тоді і пан Козарин Резанович, оскільки вже син великого князя Казимира, Сигізмунд Старий, 26 грудня 1509 року своєю грамотою передав старості володимирському, князю Андрію Олександровичу Сангушко данників Кречевичів в Мельницькій волості Луцького повіту,[395][396] а Кречів, нібито заповіданий Яковом Войною сестрі своїй княгині Марії, не зустрічається більше ні разу в фамільних документах князів Чарторийських, явлених в Володимирські гродські книги в 1605 році[397] та відповідно, в поборовому реєстрі воєводства Волинського за 1583 рік.[398] Також Смедин стало королівським маєтком в заставному володінні Федора Янушевича, а по смерті його в такому ж володінні з 26 травня 1508 року князя Андрія Олександровича Сангушко.[399] Не виключено, що нитками цього сепаратистського путчу був охоплений і близький Немиричам київський рід панів Єльців, адже Олельковичі також відібрали фамільні маєтки (Лучин, Селище, Турбівка) в Ігнатія Єльця, нібито у зв'язку з його активною участю в акціях Свидригайла, і тільки його синові Івашку Єльцовичу вдалося їх повернути через данину Казимира Ягеллончика.[400] Немира Резанович помер незабаром після 31 грудня 1453 року.[401] Литовці навмисно знищили всі першоджерела у цій справі, але дивом зберігся лише один лист Лівонського магістра (ландмейстера Тевтонського ордена в Лівонії) Йоганна фон Менгдена великому магістру Тевтонського ордена Людвігу фон Ерліхсхаузену від 31 грудня 1453 року, в другій частині якого йшлося про боротьбу поляків з литовцями щодо Луцька[402]:

«Стало відомо в Ризі, що якийсь Ситріцке („Sytritczke“), який в той час був на Луцьку, а тепер зі старостою луцьким сидять в тюрмі у Вільні, спланували були змову для того, щоб віддати Луцьк татарам, хоча деякі стверджують, що наміром змовників була передача Луцька полякам. Далі магістр додає, що король хотів би їх випустити з в'язниці, але Гаштольд хоче, щоб вони понесли заслужену кару».[335]

У зв'язку з цими подіями, не виглядає дивним і те, що в своєму передсмертному заповіті в 1458 році[403] Яків Война Немирич замовчує не тільки про своїх братів, а й дітей, хоча це не говорить про те, що їх не було, і, щоб хоч якось зберегти величезні володіння, він майже все майно відписує своїй сестрі Марії, яка одружена з впливовим при дворі монарха князем Михайлом Чарторийським. Адже князь Семен Київський відібрав тоді маєтки і боярські права не тільки в Давида Велавського і його дітей за участь в змові, а й в інших овруцьких Немиричів (імовірно, в сина Якова — Войни (Єгорія?) Немерича разом з братом або сином Єгорія — Василем Войною[404] та в їх близького Максима Белотського). Князь Семен був одружений з Марією Гаштольд, дочкою воєводи віленського Яна Гаштольда, який виступав за сувору кару для змовників. Мабуть, і тому в 1454—1455 роках, під час конфлікту Великого князівства Литовського з Королівством Польським, антипольськи настроєна частина литовської еліти на чолі з Яном Гаштольдом розглядала Семена, як кандидата на престол. Так, в 1476 році «Продажная запись Опанаса Бабины-Хмелевского Волчку Жасковскому на им. Хмелевъ» називає серед свідків, як Волчка Жасковського (сина сестрични Немирі Резановича — Фетинії Немирич і Костюшка), так і Войну Немерича — боярина Володимирського повіту, одного з ймовірних синів Якова Войни Немирича.[405] Можливо, що його ж, як «пана Егорья Немерича покревного мого» називає Роман Олізар Волчкевич в своєму заповіті.[406] Серед пожалувань Казимира (сер. 15-го століття)[407] є такі: Яцку Немировичу Волбыревъ[408] и Яцку Немировичу у Володимери потверженье на Летынъ а Моковичи, а под Перемылемъ Шибеное.[409] (Волбирев або по іншому Ульбарів — це сучасне село Нагірне Дубенського району на схід від Луцька. Летин — це сучасний Літин Турійського району Волинської області, знаходиться недалеко від Ставка, а також Верби і Блаженика. Моковичі — це село Турійського району Волинської області, біля Озерян. Шибене — це сучасне село Шибин Рівненська область). На противагу самого Яцка Немировича, його сини Немира (Богдан) Толпиженський (в 1467[410] и 1481—1488 роках[411]) і Немира Летыньский (близько 1489 року),[412] його онук Немира Богданович Хрінницький (Толпиженський) зі своїм сином Войною (в 1502—1511 роках[413][414]), так і їх нащадки втрачають свій патронім «Немирич», іноді вживаючи його замість імені («Немира»), і набувають топонімічні прізвиська, як наприклад, Олехно і Іван Кнегинінські «съ Кнегинина»[415], «Яцко Литинский», які згадуються у 1545 році при ревізії замків Володимирського і Луцького[416] или «Василий Юцкевич съ Моковичъ» в 1545 году[417], «Яцко Шибенский з Шибеного», 1569 рік,[418] а також Перенятинські, Хрінницькі та Толпиженські, отчизною і дідізною яких ще по листу князя Вітовта були села Хрінники, Любині, Товпижин, Вичолков, Лопавши, Смиків, а пізніше і вислуга Козарина Резановича — Кнегинін.[419][420] Польський історик В. Семкович називає Яцка Немировича, який отримав привілей на «Летынъ а Моковичи, а под Перемылемъ Шибеное»[421], братом Якова Войни Немирича: «W Metryce Litewskie zjawia się nadto w połowie XV. w. Jacko Niemirowieź, który o ile nie jest identyczny z Jakubem, jest zapewne bratem jego, otrzymuje bowiem nadania: królewskie na Wołyniu, w okolicy Krzemieńca, Włodzimierza i Peremyla, tam gdzie: Niemira i Kozaryn posiadali swe dobra».[138]

Немиричі в Червоній Русі[ред. | ред. код]

У заповіті того ж Якова Войни Немирича пані Козариновій Резановича відписувалися Горки і Олесько (половина до живота), як віно пана Козарина, тобто спочатку ними володів пан Козарин Резанович. Горки — це сучасне село Гірки Любешівський район Волинської області. Це підтверджується і тим, що успадковані князями Чарторийськими Горки в їх документах вказані на Прип'яті в Поліссі («…на именю Горках в повете Пинскомъ»[422]). Що стосується Олесько, то воно також повинно було успадковуватися князями Чарторийськими, однак ні в одному з таких документів архіву Чарторийських, а також в поборових книгах[423] його не згадується. Крім того, Олесько було кілька:

1. Любомльське Олесько (сучасний Олеськ Любомльського району) найбільш ближче розташоване до волинських маєтків Резановичів. Але про його власників поки не знайдено досить відомостей.

2. Белзське Олесько, яке з 1388 року більше в документах не згадується.

3. Буське або Припліснеське Олесько (відомий Олеський замок на Львівщині). На жаль серед його власників Козарина не виявлено.

У зв'язку з цим, історик Мицько Ігор висловив припущення, що Казарін насправді володів селом Голешов (Олешів) — сучасне село Голешов в Жидачівському районі Львівської області. На користь такого припущення свідчило те, що буквально поруч з Голешовом знаходиться село Козари, яке ймовірно отримало свою назву від Козарина Резановича[424], а поблизу с Голешовим знаходиться Жидачів, де в 1415 році?[425] Немира Резанович свідчив в документі, виданим Свидригайлом для настоятеля костелу Святої Марії в Жидачеві[426]. У сусідстві з Голешовом і Жидачевом знаходиться і Городок, де вперше в 1403 році?[427] фіксується Козарин Резанович, роз'їздчик в Галичині[428]. Козарин Резанович, об'їжджаючи цю землю, був добре знайомий не тільки з іншими свідками та учасниками даного акту (Сенько Сенновський, Ільвський, Бєлік, князь Іван Чарторийський, князь Михайло Костянтинович Ольшаницький-Курцевич, Ванько Добрянський, Пешко — маршалок великого князя, воєвода городецький — Бердоховський), а й з місцевістю в передмісті Городка («Попеловщизна», оскільки на документі був напис «№ 1. Popielowzczyzna w Grodku»), і ймовірно з її господарями, власниками Попеловщизни, тобто боярами Попелями герба Сулима, вихідцями з Перемишльської землі[429]. Нарешті 28 червня 1427 року на з'їзді руської шляхти в Галичі боярин з Львівської землі Cossarzin de Olesko (Козарин з Олесько) присягнув на вірність польському королю Владиславу Ягайло і його спадкоємцям, що з іншого боку стало визнанням за ним в числі шляхти руської привілеїв коронних і права польського.[430] Під цим документом стояла печатка Козарина з Олесько («sigillum Kozarzin de Olesko»), зображення якої не збереглося.[431] Проти даного припущення, за словами того ж Мицько, є відомості про володіння Олешовом і Козарами (можливо частиною) ще в 1419 році жидачівським старостою Леньком Зарубичем по привілею короля Ягайла. Але, безумовним є факт володіння деякими маєтками у Львівській землі (Червоній Русі) боярами Немир Резановичами, оскільки там знаходилася їх «материзна», де Немиру Резановича запам'ятали, як князя Луцького, в той час як на самій Волині князем його не називають. Серед найдавніших записок судів Львівських 1440—1456 рр. зберігся документ від 1443 року про судовий розгляд між місцевими панами Войницькими і купцями, де згадуються міста Львів, Галич і Олешко в Червоній Русі, а сам Немира названий князем Луцьким: «Nemera … Principes de Luczska» («Немера, …князь Луцький»)[432][433]. Хоча це могло бути і не випадковим, адже Немира Резанович належав до гербу «Корчак», який, за словами Б. Папроцького, веде свій початок «від колишніх слов'янських княжат» («Z dawnych książąt slawianskich ma swój początek ten klejnot»).[434][435] Могло бути і так, що пам'ять про княже походження Бибельських («Въспомѧни Ги̃ Кн̃sѧ Кудина»), як гіпотетичних предків Немирі Резановича по матері, і зіграла тут основну роль, адже не на Волині, а саме в Червоній Русі Немиру Резановича в 1443 році називають князем Луцьким. А в липні 1451 року також у Львівському суді розглядалася справа, де однією зі сторін виступав уже пан Война, тобто Яків Война Немирич (син Немирі Резановича), де він названий дворянином господарським князя Свидригайла Ольгердовича.[436][437] Деякі історики цілком обґрунтовано вважали цього Якова представником княжого роду Немирович, володіння яких на середину XV століття поширювалися на Волинь і Північну Київщину.[438]

Про княжі корені Немиричів[ред. | ред. код]

Саме ж питання про княжі корені Немиричів не раз піднімалось істориками та геральдиками, але до сих пір так і не знайшло свого остаточного вирішення. Так на думку Н. Яковенко, дуже велику групу київського дворянства, на кшталт Вороничі, Немиричі, Кмітичі, Олізари Волчковичі, Голенки, Єльці, Стрибилі, Тиші Биковські легендарна традиція пов'язувала загальним походженням з руськими князями Загомулинськими і Ілговицькими. Хоча вона ж зауважує, що історичний факт їх існування знавець княжих генеалогій Юзеф Вольф рішуче заперечував, але старі геральдисти вважали його справжнім[439]. Дійсно, один з найавторитетніших польських геральдиків — Войцех Коялович в 1650 році пише: «Hreczynowie Kierdеiowie y Hreczynowie Woynowie iedenze dom tego herbu, ktory iedni prowadza, od kniaziow Zahomylskich, drudzy od Ilhowickich»[440], де ототожнює походження дому Гречинових, що розпався на Гречин-Кірдеїв і Гречин-Войнів, коли одні ведуть їх родовід від князів Загомильських, а інші від Ілговицьких. Родів на прізвище Война в Великому князівстві Литовському було настільки багато, як писав Вольф, що зводити їх до одного роду було б недоцільно.

J. A. Jabłonowski про походження Немиричів від князів Захомильських і Ілговицьких («Heraldica: to iest osada kleynotow rycerskich y wiadomość Znaków Herbownych …», S. 172)

Однак, продовження історії загадкових князів є у іншого пізнішого геральдика — Яблоновського Йосифа Олександра (1712—1773), де автор стверджує, що князі Ілговицькі і Загомильскі йдуть від лінії Дорспрунга або ж від княжат Руських, як каже один автор, по словах Яблоновського, ймовірно маючи на увазі під невідомим автором Кояловича. До нащадків Ілговицьких і Загомильских Яблоновський зараховує дом Ворони, в тому числі Немиричів гербу Клямри і доми, вирахувані у Б. Папроцького по князях Боратинських за спільним гербом Корчак[441]: Турів, Єсманів, Солтанів, Іліничів, Мелешків, Горайнів, Мишковичів з Варкович, Боговитинів, Козерад[442]. Ці твердження А. Яблоновського, Вольф оцінює, як списані родоводні легенди, що надсилалися йому, без будь-якого критичного аналізу і вважає, що Загомильскі і Ілговицькі, як «псевдо-князі», були неіснуючими фантомами.[443]

Але, слід врахувати той факт, що Гринько Сокілецький міг бути предком Немир Резановичів і він був одружений з княжною N. Андріяновною, дочкою вродженої княгині Олени Гамантівни Гольшанської?, і гіпотетично можна пояснити твердження геральдика А. Яблоновського про походження Немиричів від князів Ілговицьких і Загомильских по лінії Довспрунга, оскільки князі Гольшанські вважали саме його своїм предком. Може бути, не випадково і родич Вороничів — Ванко Мокосієвич (згідно Окольського володів величезним пасовищем «Вороне стадо» між річками Бужок і Чортория в Західному Поділлі) був одружений з Олехною, литовською княжною Гедройц з того ж роду Довспрунгів. З іншого боку, В. Коялович, мабуть, мав на увазі, що князі Ілговицькі або Загомильскі — з чернігівської гілки Рюриковичів, адже їх нащадок — дочка княгині Андріянової Вінницької була одружена з Гриньком Сокілецьким, від якого вели свій рід, в тому числі Войни-Немиричі. Звідси, цілком зрозуміло, що в даному випадку геральдики мали на увазі походження Немиричів від князів Ilhowickich по жіночій лінії. Якщо говорити про інтерпретацію Кояловича, то незвичайне прізвище князів Ілговицьких, як представників чернігівських Ольговичів, частково підтверджується історичними топонімами. Отже, в описі річок і річечок Чернігівського полку в 1754 році зустрічається, як первинний гідронім — річка, так і вторинний ойконім населений пункт «Ілговка» (сучасна Льгівка — село Чернігівського району Чернігівської області України.): «Речка прозываемая Илговка, увойшла оная з лесу, а впала в речку Белоус; на оной поселение имеется: в вершине футор, прозиваемый Илговский, а низшее оного футора верст за две деревня Илговка владения оной же катедри Черниговской».[444] Інше джерело також підтверджує цей топонім: «Село Киянка — 65 дворов, деревня Льговка — 18, Зайцы — 22; и того 105 дворов, во владении черниговского монастыря. Оного села Киянки, деревни Льговки и Зайцов старожилы сказками показали, что за ким прежних старых лет оные села были во владении, то не упомнят, а як упомнят, владел оными селами архиепископ черниговский Лазарь Баранович, а слободку Илговку поселил де архиерей черниговский Иоан Максимовична грунте монастырском илговском; а почему тот грунт монастырский, и по яким дачам оные маетности за монастырем архиерейским во владении, того старожилы не знают»[445].

А інша назва у геральдиків князів Ілговицьких (Ilhowickich) — князі Загомильскі або Загомельскі (Zahomylski), тотожне першому географічно, адже Ілговицьке (як удільна частина Чернігівського) князівство під поглядом з Вільнюса для того ж В. Кояловича, якраз і знаходилося за містом Гомелем (літописний Гомий, раніше також входив в Чернігівське князівство)[446], тобто це було одночасно і Загомильске князівство. Виникнення топоніма «Ілговка» і літописного «Олгова поля», деякі дослідники пов'язують, як з княгинею Ольгою («К западу от Чернигова, за рекой Белоус, расположены селения Льгов и Льговка. Поле, на котором стоят сёла, видимо и следует именовать Ольговым. Весьма вероятно, что княгиня Ольга почтила присутствием окрестности Чернигова»[447].), так і з одним з чернігівських правителів на ім'я «Олег», починаючи з Віщого Олега.[448] Так, під 1148 роком Іпатіївський літопис каже про Ольгове поле: «В лѣт̑ ҂s҃ н҃s 57 . [6656 (1148)] Пакъı поиде Изѧславъ к Черниговоу. скоупѧ силоу свою. и посла поӕ полкъ оу стрьӕ своего Вѧчеслава из Оугоръ приведе полкъı в помочь собѣ. и Володимерьскии полкъ приведе и скоупѧ вси свои полкъı. Берендѣе и поиде к Черниговоу. и пришед̑ ста на Ѡлговѣ поли. и тоу стоӕша …а Изѧславъ пришедъ за Десною городъı наша пожеглъ. и землю нашю повоевали. а се пакъı /л.133/ Изѧславъ. пришед̑ ѡпѧть к Черниговоу ставъ на Ѡлговѣ полѣ. тоу села наш̑ пожгли ѡли до Любча. и всю жизнь нашю повоевали».[449] «Ольгово поле», яке згадується під Черніговом і розташоване на просторі від Троїцького монастиря до села Гущиної і річки Білоуса, являло собою не тільки поле в буквальному сенсі цього слова, а й ряд сіл; про це свідчать залишки селищ, знайдених в цьому місці, маса всіляких речей X—XII ст. і сама назва одного з сіл в цьому районі — Льгова (зрідка званого місцевими жителями Ільгова), розташованого на березі висохлої річки «Льговочки», що впадала в Білоус (літописний «Боловос»).[450]. Ольгове поле під Черніговом ідентифікує також Д. Іловайський: «Что же касается до окрестностей Чернигова, то въ эпоху Домонгольскую онѣ, повидимому, изобиловали посёлками и хуторами. Изъ ближнихъ селъ, судя по лѣтописи, самымъ значительнымъ было Боловесъ или Бѣлоусъ; оно лежало на западъ отъ Чернигова за такъ называемымъ „Ольговымъ полемъ“, на рѣчкѣ Бѣлоусъ, правомъ притокѣ Десны. На этомъ Ольговомъ полѣ обыкновенно располагалась станомъ та непріятельская рать, которая, во время княжескихъ междоусобій, подступала къ Чернигову съ Кіевской стороны»[451].

В гербовому братстві Корчаків[ред. | ред. код]

Герб Корчак (Вреби) в книзі B. Paprockiego «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1181

Про належність Немирі Резановича до багатого «руського» роду Корчаків, герб яких він міг взяти від матері,[452] вперше написав його сучасник, відомий історик, дипломат і католицький ієрарх, автор «Історії Польщі» в 12-и томах, Ян Длугош. У 5-му томі своєї «Історії …» Длугош кілька разів згадує старосту луцького Немиру Резановича («capitaneus suus Luczensis Nyemyerza») в подіях 1452 року, пов'язаних з Волинню, зокрема зазначає наступне: «… capitanei Nyemyerzae (genere hic Ruthenus, nobilis erat de domo Ciphorum) …» староста Немира (русин, був пан з дому Чаші) [453], де дом Чаші — це і є дом Корчаків, один з описів герба якого і ототожнює його з чашею. Правота Я. Длугоша, підтвердилася недавно, коли на інтернет-аукціоні була продана з приватної колекції унікальна пам'ятка XV століття, кругла свинцева печатка старости луцького Немирі Резановича з написом «Пєчать Нємирина»[454], що складається з двох гербів: у верхній частині «якір-хрест» — один із символів династії Рюриковичів[455][456][457], в нижній, Вреби-Корчак.[458] У зв'язку з цим не виглядає випадковістю і те, що герб Немирі Резановича, як, втім, частково і його брата Казаріна (герб Солтан), має типологічну подібність по малюнку основної фігури (уда-якір і хрест) з гербом Вінниці,[459] даними місту привілеєм Яна Казимира від 1650 року, а печатка міста Вінниці від 1777 року — герб Єзержа збігається з гербом Чорного Немирі (Немирі Бакотського), а також зазначається повна подібність герба Вінниці з гербом «Juracha» («Юраха»)[460], носієм якого імовірно був близький родич Немирі і староста Луцький 1429—1431 рр., воєвода Юрша («Juraha Rusin Lucki starosta»[461])[462],русин («Iursza Ruthenus»,[453] «Iursza capitaneus Luczensis»[463][464])[465][466][467] (внучка Юрші по дочці Федьці — княжна Марія Степанська одружена з сином Немирі Резановича, Яковом Войною[75]), який (помилково?) зарахований К. Несецьким до князів Гедройців,[468] мабуть через те, що серед них зустрічається князь на ім'я Юраха.[469] Але, деякі дослідники печатку Юрші на документі 1431 року про поручительство за литовських полонених[470], вважають руським родовим знаком із зображенням двох стріл, загострених в різні боки[471][472], а також схожою на герб Богорію, що нібито зображує перехрещену рогатину.[473]

На початку XX ст. Михайло Грушевський назвав походження Корчаків, втім, як і Сасів, «невиясненою і небезінтересною з культурно-історичного становища загадкою»[474]. Хоча вчений так і не запропонував жодного власного погляду на цю проблему, він першим вказав на факт розселення боярських родин в XV в., що носили герб Корчак, по всій території колишнього Галицько-Волинського князівства. Крім Холмської і Перемишльської земель, що належали до Польської Корони, сім'ї гербу Корчак знаходилися також у тих частинах Волині, які відійшли до Великого Князівства Литовського, — у Луцькому, Володимирському і Кременецькому повітах. Як і їх холмські або перемишльські гербові родичі, волинські Корчаки належали до найбільших землевласників в регіоні і відігравали значну роль в суспільно-політичному житті Волині того часу. Широка географія розселення сімей гербу Корчак, деякі ледь помітні сліди контактів між волинськими і галицькими Корчаками, спорадичні вказівки на їх солідарні виступи у політичних справах, присутність і маєтки кількох, нарешті маловпливових сімей (Балабани, Мишичі з Ситратина) як на території Галичини, так і Волині, які докладно дослідив Оскар Галецький[475] — все це могло схиляти до думки про можливе існування родинних зв'язків між цими різними гілками Корчаків, що стосувалися часів Галицько-Волинської держави. Однак, проти цієї гіпотези свідчить той факт, що на основі існуючих сьогодні джерел неможливо ніяк встановити не тільки, яким чином були споріднені між собою скажімо галицькі і волинські сім'ї Корчаків, але і виявити зв'язки спорідненості між сім'ями, які проживали в різних землях Руського воєводства[476].

Чотирьохдільний герб Кмитів Чорнобильських від Б. Папроцького

В Гербовнику Б. Папроцького, Кміти Чорнобильські зараховані до власного герба, щит якого розділений на чотири частини (1. Корчак — Три Вреби, до якого також відноситься чаша з собакою в нашоломнику, 2. Радван (дві хоругви), 3. Леліва, 4. Одровонж)[477], де логіка з'єднання цих гербів, вступаючи в суперечність з геральдичними умовностями[478], якимось чином пов'язана з предками Кмитів, але залишається поки загадкою. Б. Папроцький наполягав, що інші герби, яких «вживає» Філон Кміта Чорнобильський, зокрема, Леліва і Одровонж «wniesione po matkach w Dom iego».[479] В. Коялович і К. Несецький, сумніваючись в існуванні цього герба стверджували, що герб Лазаря Кміти Філонового сина — Радван (Radwan sowity), а в нашоломнику у нього 5 страусиних пір'їв і 6-конечна зірка, який бачив своїми очима геральдик Коялович в вільнюському костелі Сятих Іоаннів на надгробку Лазаря Кміти[480], про що сам писав і про це ж переказував Несецький: «… Кojalowícz ín MS. widzial na trumnie Lazarza Kmity Filonowego syna»…[481], причому Коялович пише, що герб Кмитів — це «chorągwie kościelne zolte bez krzyzow» (хоругви церковні жовті без хрестів), «iakom widzial na trunach y w liniach tey familiy».[482] Але, з'єднання Трьох Вребів з подвійним Радваном в печатках самого Філона Кміти Чорнобильського, з великою часткою ймовірності є підтвердженням реального існування цього четирьохдільного герба Кмитів Чорнобильських,[483] як власного герба Семена Кміти (батька Філона Кміти Чорнобильського), адже герб Одровонж міг з'явитися в цьому гербі від третьої дружини Семена Матвійовича Кміти — княгині Катерини Тимофіївни Капусти,[484] а друга дружина Семена Кміти (зг. в 1550 році), Горпина Духна Лукомська (1-й раз одружена з Михайлом Осовицьким, згідно з її тестаментом, в 1554 році померла бездітною), як виявляється, була носієм герба (князів Лукомських), який поміщав в собі також і Вреби (Корчак).[485] Звідки з'явився герб Леліва, узятий він від першої дружини Семена Кміти або когось із її предків, або від предків самих Кміт, невідомо: княжна Тетяна Іванівна Крошинська, мати Філона Кміти, була дочкою князя Івана Філіповича Крошинського[486] та княгині Ганни Львівни Буйницької. Княгиня Ганна, дружина Іванова Крошинська була дочкою князя Льва Івановича Буйницького і княгині Теодозії Федорівни Воротинської (батько Теодозії — Федір Львович Воротинський одружений був на княжні Марії Корибутівні Ольгердівні). Князь Лев Іванович Буйницький був онуком князя Юрія Толочка[487][488], який згадується в «жалованной Грамоте Великого Князя Литовского Витовта Каноникам Виленским, 1399 год»). Більше про походження князів Буйницьких (крім, як поява прізвища від маєтку Буйничі під Могилевом) немає відомостей.[489] Вельми символічно, що і «кревний» матері Філона Кміти — князь Ян, плебан[490] Крошинський, як один з найближчих, є свідком духовниці пана Якова Войни, Немириного сина, продиктованої їм на смертному одрі в поліському маєтку Стволовичі в 1458 році.[491]

Прототип головного героя билини про руського богатиря Михайла Козарина[ред. | ред. код]

Той же дослідник Ігор Мицько припускає, що Козарин Резанович став прототипом головного героя билини про руського богатиря Михайла Козарина[424][492], адже деякі епізоди в билині, крім родового прізвиська «Козарин», дійсно збігаються з реальною історією Немир Резановичів: батько Петро Коромислов (тобто Перемислов-Перемишльський?), а рідним містом богатиря Михайла Козарина називається то Галич, то Чернігів, то загадковий Карамишів або Коромислів, тобто Перемышль?[493] (Перемишль — ймовірне місце народження Ходьковни Бибельської — можливої матері Казаріна Резановича, а також місце перебування луцького старости Немирі Резановича при Раді князя Свидригайла в 1392 році?[494]), сестра Марфа (у Немир Резановичів була сестра, дружина N. Скуйбеди,[179] а її дочка була заміжня спочатку за волинським боярином, членом Ради князя Свидригайла, Івашком Ієвливичем Угриновським[495][496] (іноді помилкове написання: Івашко Невліч[497] або Івашко Кевлич[498]), а потім за володимирським старостою Костюшко[499]) і розповідь про те, як Козарин приїжджає до Києва з Галича, з міста Волинця з землі Залеської, помолитися святим чудотворцям київським, поклонитися князю Володимиру (ймовірно, його синові князю Олельку Володимировичу?) і вступити до нього на службу. Володимир, ласкаво прийнявши його, дає перше доручення: їхати до синього моря, настріляти гусей і лебедів. Очевидно, що мова йде про період «чорнобильської служби» Казарина (Ларіона Велавського), що побічно підтверджують привілеї, як самому Ларіону Велавському («в Чорнобыли не велели подводами ни стеречи»), так і родичу Немиричів, Яцку Єльцю: «1511.03.22 Потверженье Яцку Елцовичу на села в Киевском повете Козаровичи и два ч(о)лов(е)ки Демидовских Левковичи, и селишчо Ожъдиловъ, на вечность»[500] і «1525 04 03 Лист тому ж Яцку Елцу, писаныи до воеводы киевского, на землю обысочную Лосевщину, вызволяючи тую землю от служъбы осочницкое водлуг листу п(а)на воеводы киевского»[501], де зокрема зазначалося, «что дали смы ему именье Наше Козаровичи, и землю обесочную на Тетереви, на имя Лосевщизна, со вшистким, с которое ж деи земли на первых воеводъ киевскихъ звер сочивано…», где «звер сочивано» означает «искать зверя и его след»[502], і очевидно, що Козарин не тільки ніс службу по охороні Чорнобильського замку, а й "сочивал звіра"для київського князя. І ці землі недарма перейшли Яцку Єльцю, адже Єльці гербу Леліва, як і Кміти, і Немиричі, згідно геральдичних легенд, переданих К. Несецьким, вийшли з одного роду (див. також чотирьохдільний герб Кмитів Чорнобильських, де в нижній частині щита є герб Леліва[477]), причому Кмітам вдалося повернути собі чорнобильські володіння, а боротьба за овруцькі землі перетворилася на багаторічне протистояння з іншими нащадками роду Вороновичів: Левківськими, Невмержицькими та Верпівськими. Що стосується імені героя билини, то мова могла йти і про рідного брата Казарина Резановича — Дмитра (Митко, Мицько), що досить схоже з билинним Мишком, Михайлом. Побивши татар, Козарин бачить прекрасну, звільнену їм руську дівицю. Так як він вихований і виріс не вдома або перебуває в полі вже тридцять років, він ще не знає, що ця дівчина його сестра, не впізнає її. Дослідник Орест Міллер припускав, що дана билина створювалась як сюжет про кровозмішення, але що сюжет був «пом'якшений» і кровозмішення в руській билині не відбувається. Правда, таке припущення відкинув інший дослідник Пропп[503]. Якщо ж Міллер правий, і кровозмішення відбулося насправді, тоді знаходиться одне з пояснень того, чому реальний, а не билинний маршалок землі Волинської і наближений князя Свидригайла, пан Казарин Резанович заснував монастир, перетворившись в «блаженного Іларіона». Адже, за словами М. Грушевського, Козарин дівчину взяв і хотів з нею «гріх творити», але вона вчасно розговорилася, розповіла своє походження, і так виявилося, що це сестра його, яку схопили татари, але в одному з варіантів билини Козарин пізно дізнається про це, і тому йде в монастир замолювати гріхи.[504]

Численні дослідження цієї билини[505][506][507][508] говорять про те, що її головний герой, можливо, був прототипом більш раннього історичного персонажу, що згадується в «Повісті временних літ» — це Козарин, київський воєвода князя Святополка Ізяславича від 1106 року: «Рік 6614 (1106). Воювали половці близько Заречеська, і послав на них Святополк Яня і Івана Захаровича Козарина, і прогнали половців, і полон відняли». Ім'я воєводи «Іван Захарович Козарин» відноситься до більш ранніх зводів літопису (Радзивілловського і Лаврентівського)[509], про що також писав найбільш відомий дослідник «Повісті …» Шахматов А. А.[510] У той же час, більш пізній список (Іпатіївський) дає зовсім іншу картину, де крім воєводи Яня з припискою на полях «Вишатича» і «його брата Путяту», ім'я Казарина окремо йде від імені Івана Захаровича:

Перемога воєвод князя Святополка Ізяславича Яна Вишатича і Івана Захаровича Козарина над половцями під Заречеськом 1106 рік. (Мініатюра Радзивіллівського літопису).

«В лѣт̑. ҂s҃. х҃. д҃ı. [6614 (1106)] Повоева Половци ѡколо Зарѣчьска и посла по нихъ. Ст҃ополкъ Ӕнѧ Иванка Захарьича и Козарина. и въгонивьше Половцѣ до Дунаӕ. полон̑ ѿӕша а Половцѣ (а полонъ ѿӕша)»[511]

За твердженням М. Грушевського, в первісному записі провідником був тільки Іван Захарович Козарин. Локалізація давньоруського Заречеська, зроблена вченим, вказує на волинське місто між Перемишлем та Луцьком[504]. У більш вузькій локалізації цей Заречеськ знаходився між давньоруськими «Пересопницею і Мильськом», оскільки саме між ними згадується Заречеськ в Воскресенському літописі від 1148 року: «Изяславъ же иде мимо Пересопницу, пожже Зарѣческъ и ста у Мыльска».[512] За словами багатьох дослідників, київський воєвода князя Сятополка Ізяславовича — літописний Іван Захарович Козарин, зг. в 1106 році, як найбільш ймовірний далекий предок Немир Резановичів, безумовно хозарського походження: «Добре відомо, що в Києві жило досить багато вихідців зі Сходу. У топоніміці Подолу існувала назва, „Козари“, яка, можливо, залишилася від хозарської торгової колонії. Під 1106 роком згадується в літописі воєвода Святополка Ізяславича „Іван Захарович Козарин“ — ймовірно, обрусівший хазарин».[513]

«Головний» святий для Немиричів?[ред. | ред. код]

С. Марченко «Поліські образки»; останній сюжет «Маковій у Левковичах» про Левковську церкву (відео)

Святий Миколай, середньовічний стінопис, церква Св. Георгі, Болгарія

У той же рік, коли в літописі згадувався воєвода Козарин, 17 лютого 1106 року прийшов до Печерського монастиря і прийняв чернецтво з ім'ям Миколи син чернігівського князя Давида Святославича і онук Святослава Ярославича, князь Святослав Давидович. При народженні своєму Микола був названий княжим ім'ям свого діда і, ймовірно на відміну від нього, з дитинства став іменуватися під зменшувальним ім'ям Святоша. При хрещенні Святослав названий був Панкратієм. Після досягнення повноліття він одружився (дружина його називалася Анною) і мав дітей; одна з його дочок була в заміжжі за св. Всеволодом, псковським князем. У 1097 році Святослав-Панкратій був луцьким князем, але в тому ж році, обложений Боняком і князем Давидом Ольговичем, добровільно залишив м. Луцьк і виїхав до Чернігова, де володів землями. Селища Пакул і Навоз зі своїми околицями на березі Дніпра належали князю Святославу-Панкратію і згодом їм були віддані Києво-Печерській лаврі, яка довгий час володіла ними. Влаштувавши спокій своєї дружини і дітей, князь вирішив залишити славу і багатство, честь і владу князювання свого земного заради вічного Царства Небесного і прийшов до Печерського монастиря. У 1142 році Микола, на прохання великого князя Всеволода Ольговича, відлучився з монастиря для примирення чернігівських князів з їх братами. Помер Микола Святоша 14 жовтня 1143 року, його мощі знаходяться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Шанується як чудотворець.[514] Микола Святоша (в миру, князь Святослав Давидович) фактично був рідним племінником князя Святополка Ізяславича, в якого воєводою і був Козарин (Іван Захарович?). Як відомо, другою дружиною князя Святополка Ізяславича була дочка половецького хана Тугоркана (в хрещенні Олена), нащадки якого, Половці Рожиновські були споріднені з Немиричами.[515] Крім того, інший рідний дядько князя Святослава Давидовича (Миколи Святоші) був князь Олег Гориславич, прямим нащадком якого був Адріан, князь Звенигородський, а його дружина Олена Гамантівна, княжна Литовська, вона ж і була княгиня Андріянова Вінницька — теща Гринька Сокілецького. Можливо, і сам воєвода Козарин, був одружений з однією з дочок княжого дому Ольговичів, і ще тоді поріднився з сином Тугоркана, Каріманом — родоначальником Половців Рожиновських. Виходячи з цього, на думку деяких дослідників,[516] воєвода Козарин і князь Святослав Давидович (Святоша) були не тільки знайомі, але могли бути і родичами. До того ж, спочатку саме Миколу Святошу (Святослава), як руського князя і руського святого міг спочатку почитати в своєму монастирі Св. Миколая в Блаженику Казарин Резанович («блаженний Іларіон»), його ж ім'ям назвав церкву (св. Миколая) в Липі на острові біля Дольська під Турійськом і пан Митко Ставецький в 1503 році[517], а потім цю традицію вже на початку XVII століття продовжили нащадки Немир Резановичів в Миколаєвському монастирі (фундований 28 січня 1628 року) і монастирській церкві (фундована 25 січня 1627 року) в Невмиричах під Овручем.[518][519] Безперечно, як зараз, так і, ймовірно, ще 19 травня 1684 року (на свято «Миколи весняного» — день прибуття мощів Миколи Чудотворця в місто Барі, вказаний на той період в греко-католицькій традиції за Григоріанським календарем, тобто, за новим стилем), Левковські і Невмирицькі під тиском церковного начальства «офіційно» вважали покровителем своєї церкви і монастиря святителя Миколая Чудотворця, але чомусь (в даному випадку позивач Дмитро Іванович Левковський зі своїми родичами) продовжували називати його "Миколаєм Руським «: „…w roku terazniejszym, tysiac“ szescset osmdziesìat czwartym, miesiaça maja dziewiçtnastego dnia, podczas uroczystosci prazdnika, we wsi Lewkowiczach, na swietego Mikolaja Ruskiego …».[520] Але ж, іменування св. Миколи «руським богом» зустрічалося виключно в свідченнях іноземців («Среди прочих святых они больше всего чтут Николая угодника и воздают ему почти божеские почести: строят особые храмы, названные его именем, и рассказывают о его многочисленных чудесах»)[521], але не самих руських.[522][523] Інший подібний випадок зафіксований в актовому матеріалі від 1692 року в Народичах, де народ також з'їжджався з околичних сіл на свято «…w dzien swietego Mikolaja ruskiego…».[524] Можливо, що і тут, як і в першому випадку, колись шанували руського князя Святослава Давидовича (Миколу Святошу), а не Миколу Чудотворця, який був насправді Мирлікійським і зовсім не Руським.[525] Ясно, що з плином часу ця особливість зникла, і як шляхта, так і її нащадки молилися вже Миколі Угоднику, і його іконам. Так, в селі Левковичах в 1892 році відома була ікона благодатна Св. Миколая, про походження якої не збереглося жодних даних. Розповідають, що намальована художником, який робив ряд безуспішних спроб зняти копію з тієї, що мав на руках. Художник не міг нічого зрозуміти. Але уві сні йому з'явився угодник Божий Микола і сказав: «Візьми кисть і малюй, а образ свій я тобі сам покажу». І художник намалював так, як йому спало. Дата написання невідома. Паломництво на весняного і зимового Миколи (травень, грудень).[526][527] У сучасних джерелах про цю ж ікону сказано, що «в храмі є вміщена в іконостасі шанована всіма ікона св. Миколи, дуже стародавнього живопису в посрібленій ризі. Ікона ця, за розповідями старожилів, була ще зі старої церкви, яка згоріла».[528] Цікаво також, що наприкінці XIX століття в Миколаївській церкві села Блаженик перебувала чудотворна ікона Святителя і Чудотворця Миколая, яку, за переказами, перенесли в цю церкву (але невідомо, коли саме) з місцевого монастиря, розташованого неподалік в урочищі Монастирщина.[529][530]

Придомок «Резановичі»[ред. | ред. код]

Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, (Карта № 2, Володимирський повіт)

Виникнення придомка «Резановичі» в зв'язку зі згадуванням в літописі поруч з Іваном Захаровичем Казарином інших воєвод, братів Яна Вишатича і Путяти, предком яких вважається легендарний воєвода Добриня, який носив також прізвисько «Резанович» ("Говорит Добрыня Резанович: «Постой ты, Никита Карачевец! Ходил во Царь град?»; "Да говорит Добрыня Резанович: «… Ты, Никита, ходил в Царьград?»), деякі дослідники зовсім не пов'язують з Рязанським князівством (Рязань — Резановичі), а лише з так званою «Будятиной весью» на Волині (Будятичі, Низкиничі і Калусов) — гніздом Немир Резановичів, Киселів та Малковичів (Малко Любечанин — батько Добрині і Малуші), а до того ж місцем народження князя Володимира I Святославича від Малуші[531], оскільки пам'ять про Добриню Резановича зберігалася фольклорною традицією не на самій Рязанщині.[532] Хоча інші дослідники навпаки вважають прізвище Немирі Резановича патронімічним прізвиськом: «Рез, Резальщик, Резан, Резник, Резовка — от „резать“. Уп. в 1450 (Резанович Немира), землевладелец владимирский».[533] Необхідно також згадати припущення про спорідненість імені «Малък» (Малк Любечанин), що могло звучати як «Мáлик», з семітським словом «Malik», що означає «цар», «правитель», на основі чого допускається можливість, що «Малък» є можливо титулом хазарського бека, що влаштувався в руському Любечі.[534] До такого висновку прийшов ще Герман Барац, який стверджував, що «дедъ Владимира по матери былъ Любечскимъ княземъ, что имена „Малкъ“ или „Малко“ и „Малка“ — не личныя, а нарицательныя, означающия заимствованный отъ хазаръ княжеский титулъ, такъ какъ царъ, князь, властитель по еврейски: Мелехъ, по арабски — Маликъ, по халдейски — Малка; царица по евр. — Малка, по араб. — Маликатъ, по халд. — Малкета, причемъ… въ русскихъ хронографахъ и апокрифическихъ сказанияхъ смешение титула съ личнымъ именемъ — явление нередкое…».[535] Батько Малуші, на думку львівського історика Диби Ю., міг бути пов'язаний з городищем Х—XI ст., що знаходиться біля села Любче Рожищенського району, а від назви сусіднього з Будятичами володіння — села Калусова — Малко отримав інше, відоме С. Герберштейну і М. Стрийковському прізвисько Kálusczá Malec. Тим більше, що навіть в 1583 році, тут на Волині, джерела фіксують бояр з придомком «Резанович»: пан Семен Резанович тримає частину села Оран в повіті Володимирському разом з Оранськими[536], пан Гневош Резанович тримає в заставі частину села Клюск разом з Клюскими біля Турійська.[537] До того ж, тойже волинський боярин Гневош Семенович Резанович в документі від 1572 року названий Резаном Луковським (від села Луковичі в районі Волиці і Жашкович).[538] 19 лютого 1601 року, в Лисині згадується пасинок Семена Резановича Оранського, «Михайло Андрεεвичъ Кгруя отписывает грошεй готовых шабля срεбром правлεная и кони быдла и риштунку иншого домовства… матце моεй милой пне Сεмεновой Рεзановича пни Мари и брати моε рожону сыном пна Сεмεновича Рεзановича сим тестаментом моимъ ωстатнεй воли моεй ωтписую даю дарую вεчными часы…»[539]

Випис з Книги воєводства Волинського від 30 червня 1620 року про продаж Роснова, Бискупич, Волиці та Жаскович Володимирського повіту. Рукопис з фондів ЛНБ ім. В. Стефаника.

Недавня інтернет-публікація деяких рукописних актів, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, пролила світло і на цю проблему. Так, в Книзі воєводства Волинського від 30 червня 1620 року знаходився запис про те, що Юрій, підчаший Коронний Пінський, Сокальський та його брат Криштоф, конюший Коронний Кременецький, Солецький та інших, старостове і княжата Збаразькі добра свої дідичні в воєводстві Волинському повіті Володимирському лежачі, села Роснов («Rosnow» або «Rusnow»[540]), Біскупичі, Волицю, Жашковичі за суму 32000 злотих польських княгині Юриній Козичиній вічно продали.[541] Ці брати Збаразькі були синами Миколи Андрійовича Збаразького, який в свою чергу був одружений з княжною Козечанкою, а князь Юрій Дмитрович Козека одружений був на тій самій «княгині Юриній Козичиній», що купила частини Роснова і інших сіл в братів Збаразьких в 1620 році.[153] Згідно листа князю Миколі старости Володимирського, князя Костянтина Острозького, який розглядав скаргу судді повіту Володимирського Волчка Якимовича Жасковського (онука Волчка Жасковського?) від 21 серпня 1558 року Миколай Андрійович Збаразький отримав частину Жасковичів з церквою св. Миколи і Колоновське за дружиною своєю Марією Козечанкою.[542] Роснов (Руснов), Біскупичі, Волиця та Жашковичі відносилися до одного «ключа», частково належали Немиричам (в тому числі, можливо були їх «материзною» по князях Козеках: дружина Немирі Резановича, княжна Анна — сестра князя Федора Козеки?;[543] див. також «Жалованная грамота великаго князя Свидригайла Ѳетиньи Костюшковой, на село Жасковичи въ Владимирскомъ повѣтѣ от 1452 года сентября 22 дня») і їх нащадкам Волчкам Жасковським (див. «Продажная запись Опанаса Бабины-Хмелевского Волчку Жасковскому на им. Хмелевъ от 1476 года»), а інша частина князям Козекам гербу Кржижлук.[544][545] Від одного з цих сіл — Руснова (Роснова) — зараз село Руснів, знаходиться в Володимир-Волинському районі Волинської області, Немиричі імовірно і отримали свій придомок «Резановичі», «Рєзановичі» або «Рѧзановичі»[546][547], оскільки в одному з документів прізвище «Русановичі» (від села Руснова) і «Резановичі» (від того ж села Роснова) виступають як синоніми, коли Козарин названий Русанович, а його брат Немира — Розанович: «a pan Kozaryn Rusanowicz, a pan Niemira Rożanowicz, starosta Łucki».[548] Але, Резановичів-Русановичів не слід плутати не тільки з їх родичами Русиновичами, які походили від Русана (Русина) Митковича, брата Гануса, а й з нащадками Немирі з Гольця («Nemiera de Golecz») гербу Мондростки[549][550], який присутній в Пришові 31 серпня 1358 року при видачі підтвердного привілею польським королем Казимиром III русину Яцку Слонечку,[551] а також з нащадками відомих русинських бояр, учасників Галицького з'їзду 28—29 червня 1427 року: «Stanislai de Srocznow» («Stanislai de Rocznow») — шляхтича з Галицького повіту (дідича зниклого села Roznow), але з печаткою Ястшембець («sigillum Jastrzembiecz») і «Thodorek de Rossnow» («Thodorek de Roznouo») — шляхтича з далекого від Волині карпатського села Рожнів (Rozniow) в старостві Снятинському,[552][553][554][555] а тим більше Немир Резановичів не можна пов'язати з власником села Казанів («Niemirka Kaszanowicz»), який виступає свідком декрету Свидригайла шляхтичу Прокопу Тептуковичу («et Nobilem Procopium Theptucowicz») в Коломиї 20 серпня 1424 року[556] та з подільським земянином Немирою з Пилявниць («Nyemyerza de Pylavnice»), згаданому в Кам'янці в 1456 році[557], нарешті, з селом Рожанець (Rozeniecz) в Перемишльській землі, яке згідно Люстрації Королівщини від 1565 року «niedawno sie sadzicz poczela» на праві волоському, а в 1588 році Рожанець в складі староства Замхівського отримали у власність Замойські.[558][559] Одночасно частина цих маєтків: Біскупичі і Роснов (біля Бубнова)[560] 1484 року були «материзною» литовського боярина Михна Доргевича[561] —нащадка Доргема (Даргіса), брата Остіка (18 січня 1401 року під віленсько-радунською унією підписалися «Остикъ съ братомъ Доркгемъ»[562]), який прийняв на Городельськім сеймі у 1413 році герб Труби («Tramby Hosticonem», «Trambki Kosticonem»)[563][564], успадкований також частиною Немиричів — Велавськими-Левковськими.[20]

«Блаженний Іларіон»: заснування монастиря[ред. | ред. код]

Як склалася подальша доля Козарина Резановича після провалу волинського заколоту 1453 року стає ясно з привілею короля Казимира ще від 23 січня 1451 року — на схилі років він заснував власний монастир біля села Верба, в якому оселився і прийняв постриг під іменем Іларіон (від мирського Іван), навколо якого згодом виросло село Блаженик, назване на честь «блаженного ченця» (за місцевою легендою село отримало свою назву від ченця, який тут в непрохідних лісах оселився і побудував скит св. Миколая)[565]: «У Луцку. Козарину король записал тым же обычаем, как и Немири, тая именья: у Луцком повете, на имя — Княгинин а Кречевичи, а у Володимерском повете — Две Вербе а Могилно, а Гнойно, а Смедычъ, а Сомин, а Увегощ, а два ставы к Вербои, што он заставил, где руды были; а монастырь к Вербои на пущи он учинил, а поведал королю: ни одного дей отчича ко всему тому нет. А при том были панове: Кгастовт, Петраш, Сенько, Юрша, пан Михайло. А дан у Вилни генваря 23, индикт 14. Якуб».[566]

Казарин Резанович, очевидно, пішовши в монастир, який він сам і заснував, за прикладом численних схимників, відмовився від усього свого мирського майна («раздаждь имения твоя вся…») на користь свого брата луцького старости Немирі Резановича, племінників Якова (Горки і Олесько), Яцка (Кнегинін) і Тишка (Сомино)[567], оскільки вже на той момент син його Давид зі своїми п'ятьма синами будуть позбавлені овруцьких володінь і шляхетських прав, не раніше ніж до 1471 року, а молодші сини Грицько і Стецько Івановичі[568], ймовірно, не досягнуть ще повноліття, адже в ревізії Володимирського замку від 1545 року йдеться, що велика частина цих маєтків була підтверджена королем Олександром, як не дивно, за представником лицарського братства Корчаков[569], але таким, що походив з «жировицької» (литовської) гілки Солтанів, кровно не пов'язаних з волинсько-овруцькими Солтанами[570], — паном Солтаном Олександровичем: «Вербая, приселки Гнойно, Могильно, двѣ Руди, Блаженики, Красноселки: король Александръ пожаловалъ пану Солтану»[571], де на відміну від пожалування короля Казимира, вже названо і село Блаженик. Зі скарги Юрія Михайловича Чарторийського від 1610 року відомо, що нібито сам «староста луцкий Немира Резанович (…) заставил добра своё дедичные (….) села Вербое обедве, Гнойно, Могильно, монастыр Блаженик и Руды нигды урожоному Солтанови в трехстах копах грошей литовских…»[572] Встановлено, що в 1570—1577 роках маєтками Верба, Могилно, Гнойно, Рудка та Блаженик володіє вже Любачівський і Холмський каштелян, пан Миколай Лисаковський.[573] Як сказано, в тому ж документі 1610 року нібито Іван Олександрович Солтан ще в 1568 році продав Миколі Лисаковському ці маєтки, що підтверджується також заставним записом каштеляна Любачівського в 800 злотих польських на Гнойно і Могилно, Серафену Гостирадовському від 23 серпня 1569 року.[574] Але, клан Соломерецьких-Чарторийських, в який по жіночій лінії входили і Немиричі, чіпко тримає свої землі, адже Іван Олександрович Солтан був рідним дядьком (по дружині своїй Марині Василівні Соломирецькій) княжні Малгожаті Богданівні Соломирецькій, яка була першою дружиною Миколая Лисаковського, і вона по своїй кончині залишила своєму чоловікові колишні волинські маєтки Козарина Резановича, що дісталися Малгожаті, очевидно, «по близкості» своєї рідної тітки княгині Марії Василівни Соломирецької і це при тому, що ще в XV столітті князі Богдан і Василь Івановичі Соломирецькі були синами Івана Васильовича Соломирецького, одруженого з донькою князя Олександра Васильовича Чарторийського.[575][576][577][578] У 1598 році ще один власник частини цих маєтків, князь Ян Дмитрович Курцевич Булига віддає єврею Аврамові Якубовичу в оренду «…село Вербую съ присёлками: Рудою и Блаженикомъ»,[579] де неясно, що пов'язувало Курцевичів з Немиричами[580], відомо лише, що Михайло Костянтинович Ольшаницький (Курцевич) підписався разом з Казарином Резановичем під грамотою Свидригайла церкви св. Іоанна в Городку в 1403 році; але точно відомо, що і частина Геєвичів Овруцького повіту в 1687 році перейшла у власність онука старости білоцерківського Дмитра Васильовича Курцевича — полковника уманського, Максима Булиги.[581] Його вдова, Олена, 10 червня 1687 року скаржиться на козацького полковника, Криштофа Лончинського, про те, що він, дізнавшись про смерть її чоловіка, напав з своїм полком на його села, в тому числі на село вдови під назвою Бронки, яке знаходилося в районі сіл Клинець і Піщаниця під Овручем, пограбував селян, а також майно Булиги, а вдову катував.[582] Село «Бронки», «Бродке»[583] або «Бодке»[584], що належало в 1618 році Гаєвським і Лисичам, а потім Максиму Курцевичу Булизі і, нарешті його вдові,[585] — це село в районі Піщаниці і Геєвичів, правильна назва якого, очевидно, Збраньки.[586]

Протестація панів Гаєвських проти пана Прушинського. Року 1713 місяця серпня 14 дня (ЦДІАК Фонд 2 Опис 1 Справа 15, Лист 174.

Спадкоємці маєтку «Княгинин» Казарина Резановича бояри Кнегинінські разом з його овруцькими нащадками боярами Гаєвськими навіть в 1713 році ще спільно володіли Литовським островом в районі с. Скородного: «Протестация их милостей панов Геевских, против действий пана Прушинского, подстолия Житомирского… его милость пан Ян Геевский Ловдыковский своим и уроджоным их милостей панов Яцентия и Теодора Геевских Ловдыковских братии свои роджоных добр острова Литовского дедичей, якже урожоной её милости панеи Марианны Кнегининского Ростоцкой вдовы…»[587], а 1569 році самі вже були власниками частини в Горловичах, де, як відомо, поряд знаходилася і Вольняницька земля бояр Велавських-Геївських: «Богданъ Кнегининский, возный повету Луцкого, съ Кнегинина и зъ ыменя своего, которое маетъ въ повете Овруцкимъ, зъ Горлова…»[588]

Давнє існування монастиря в селі Блаженик[589] підтверджується 1498 року липня 30 дня роз'їжджим листом намісника володимирського Василя Хребтовича, з визначенням кордонів маєтків пана Янчинського від сусідніх (кордони позначені ще вел. кн. Свидригайлом), де сказано, що «…Я Василей Хребтович, наместник володимерский сознавая сим моим листом; разъезжал есми землю пану Янчинскому от господаря нашого великого князя з Мокрычаны и з игуменом Блаженицким…»[590], а також заповітом князя Федора Андрійовича Сангушки від 9 листопада 1547 року, де заповідач записує на «манастыр святого Николы у Блаженику две копы грошей…»[591]. Також в опису майна Володимирського православного братства значилося Євангеліє Св. Миколаївської церкви с. Блаженик, писаного напівстатутом початку XVI століття, без початкових листів; на останньому аркуші напис, скорописом 16-го століття про пожертвування цього євангелія церкві в 1565 році[592]. Монастиря давно немає, та й стара церква згоріла, але на місці Блаженицького монастиря, а значить і на передбачуваному місці поховання Козарина Резановича (Ларіона Валевського), з початком Незалежності був поставлений високий дубовий хрест-фігура в сучасному селі Блаженик Турійського району[593]. А вже 19 грудня 2013 року в Блаженику освячений митрополитом Луцьким і Волинським, Михайлом (Київський патріархат) нововідбудований на монастирищі храм Святителя Миколая Чудотворця.[594]

Сурдегська Ікона Божої Матері (із публікації «Сургетский Свято-Духовский монастырь», С.- Пб., 1873)

Продовженням духовних традицій «блаженного Іларіона» було те, що разом з Левковськими і Невмержицькими, меценатами створення Левковського монастиря в с. Невмиричах під Овручем, також названого в честь св. Миколи, в 1628 році стали: Андрій Малюшицький — син Ганни Солтановни (з нащадків Козарина Резановича), «Гиполит Родкевич, мечник земли Киевской, очевисто прошоный до того листу печатарь от пана Андрея Малюшицкого», одружений з Настасією Ставецькою (також з нащадків Казарина Резановича). Це підтверджує «Лист Андрея Малюшицкого, данный отцу Иеремии Гдышинскому, игумену монастыря святого Миколая, в селе Невмиричах новофундующемуся»[595]. Нащадками Ларіона Велавського (Козарина), а саме Богданом Стецьковичем Шишко-Ставецьким, тобто рідним братом Солтана Стецьковича в містечку Сурдеги Вількомирського повіту Ковенської губернії (нині — Анікщяйскій район Утенського повіту Литви) в 1510 році була побудована православна церква. За переказами, в 1530 році, над ключем, неподалік від цієї застарілої вже церкви відбулося чудесне явлення ікони Пресвятої Богородиці. Незабаром після цього на місці набуття святого образу біржанський староста Олексій Федорович, на прізвисько Владика, вибудував дерев'яну церкву в ім'я Святої Живоначальної Трійці. Через 20 років, в 1550 році, біля цієї церкви завдяки сприянню власниці сурдегського маєтку Анни Шишки Ставецької був заснований монастир. З дарчого запису (1636) на належний монастирю маєток Вожделі, видно, що скарбникова, великого князя литовського, Анна Ставецька, по чоловікові Городенська-Біллевичева, в 1636 році почала вже будувати, на місці абсолютно застарілої, нову церкву. Сурдегський монастир, на відміну від Левковського, аж до 1917 року (час закриття монастиря) залишався православним, а Сурдегська Ікона Божої Матері залишила по собі багато різних легенд. На сьогодні ікона знаходиться в Каунаському Благовіщенському соборі. Історія виникнення монастиря вперше була опублікована в Западнорусском Месяцеслове за 1865 рік у Вільно, на підставі рукописного архіву монастиря.[596] Доречно згадати тут і лист Петра Могили до пана Павла Ставецького із запрошенням прибути до Києва на торжество вступу свого на митрополію і освячення митрополичої церкви св. Софії. 1632 року червня 29[597]. У публікації «Стверджувальної грамоти короля Сигізмунда I Володимирській єпископії на землю Квасівську, з дозволом заснувати на ній містечко з Магдебурзьким правом, а також на маєток Лішню, ставок і десятину з міщан Володимирських за користування землею церковною. 1513, січень 30 дня» єпископ Володимирський і Берестейський Йосип Мокосій Баковецький в 1635 році для вписання до Книг Головних Трибунальских подав привілей Сигізмунда I, даний попереднику Йосипа владиці Пафнутію, який згідно Теодоровича[598] зг. в 1513—1521 рр., і цей Пафнутій поклав листи Казимира, в яких король назвав його «предками» (попередниками): владику Дем'яна (Даміана), зг. в 1487 році і владику Никифора, зг. в 1458 році. Тоді ж Пафнутій поклав перед Зігмунтом лист записний Юшка Камки, де якийсь боярин Митко, що випросив в Свидригайла Лішню, також названий «предком» Юшка Камки (шурина Івана Козарина Резановича). Тут мова йде про відомого Митка, «племенника Немири», тобто сина Скуйбеди і сестри Немирі і Козарина Резановичів, втрачений маєток якого Лішню його свояк Юшко Камка записав на церкву, мотивуючи тим що він був «звечним» церковним: «… И тежъ покладалъ передъ нами записъ земенина Волынского Юшковъ Камчинъ, въ которомъ же листе есть выписано, ижъ предокъ его, некоторый земенынъ Митко, упросылъ былъ у великого князя Швитригайла имѣне звечное церковное на имя Лѣшнюю, и онъ, достаточне доведавшисе, ижъ то есть имене церковное, за ся тое именье Лѣшнюю привернулъ и записалъ къ церкви Володимерской на вечность…».[599]

Генеалогія предків Левківських[ред. | ред. код]

 Козарин (Іван Захарович?), обрусівший? нащадок хозарського князя, князь Болоховський?,
воєвода київського князя Святополка Ізяславича під Зарєчеськом (1106 )  
∞ княжна із чернігівських Ольговичів (Рюриковичі)?
 │
 │
 │
  N. Козарин
   ├─N. Козарин—?—Eliasz———Radzko Okuliez Kozarin (1503)—>Окулич-Козарини гербу Дрия (Полоцьк., Лідськ.)
   │       └─———Іван Федорович Козарин (1524)—>Козарини гербу Дрия (Смоленськ.)
   ├─N. Козарин——?——?—Тимофій Козарин (1593)—>Козарини гербу Косцеша (Вітебськ.)
   │
   └─Козарин (Воронович?), воєвода, вислужив власний герб. знак (дві хоругви) при «княжатах Руських» (Папр.),
       │   ∞ N. Денисківна Мокосіївна герба Вукри?
       │  
       │
     Гринько Соколецький («Hreor z Woronowic»), червоногродський (черленковський) воєвода (1374),
     подільський староста (1375) , зг. як слуга кн. Коріятовичів (1391) ∞ княжна N. Андріянівна Вінницька,
     сестра князя Івана Андріяновича Болха (Рюриковичі-Ольговичі)
        │  
        ├─Александр Кміта (зг. до 1398, 1431, Літин); «zbudował i osadził Winnicę, i tamże był starostą»
        │  ├─Матвій, староста Він., Черн. і Любецьк., в моск. полоні «częścią z żalu, częścią z bólu, w okowach w turmie umarl» (Папр.) 
        │  ├─Кміта (Богдан) Александрович, намісник Він., Черк. і Пут., ∞ «Богдана Кмітина Огрефіна Полозівна»[600] 
        │  │   ├─Криштоф Кміта, староста овруцький (1534—1547)─(x)[601] 
        │  │   ├─Людмила (1524, 1527) ∞ Михайло Павша—>Павші
        │  │   └─Семен Кміта, дворянин госп., держ. Чорноб. ∞ 1) кн. Т. І. Крошинська; 2) кн. А.-Д. А. Лукомська; 3) кн. О. Т. Капуста
        │  │         ├─Євдокія Кмітчанка ∞ 1) Іван Проскура—>Проскури; 2) Микола Гулевич Дольский
        │  │         └─Філон Кміта Чорнобильский—>Кміти
        │  ├─Юрій Вороновицький (замок Вороновиці)
        │  │  └─Івашко Вороновицький (1545)─(x)
        │  ├─Бик (Петро) Александрович, намісн. він., Жорновища (1494), Брилеве (1497), Мартиновичі (1498), вб. тат.
        │  │  ├─Настасія Петрівна Биківна ∞ Іван Михайлович Дубицький—>Дубицькі
        │  │  └─N. Биківна ∞ Іван Богданович Гостський (1506)—>Гостські
        │  ├─Дмитрій (Кміта) Александрович, намісн. жит.—>Александр (1530)—>Черленковські
        │  ├─Волчко Александрович (1458)—>Волчковичі (Віленське і Троцьке воєводства?)
        │  └─Ворона (1458) 
        │        └─Івашко Воронич, Крошня (зг. 1486—1511); Гнєвош Воронич (Ловков, Іванівці)—>Вороничі 
        │              └─Овдотя Воронич (1523) ∞ Іван Стрибиль (с. Пилиповичі)—>Стрибилі 
        ├─Ігнатій Єлець «od dziedzicznego msta Jelca?» (ур. Селище над р. Ірпінь) 
        │    ├─Антон Єльцович (1468)─(x)
        │    └─Іван Єльцович (1468, 1471) ∞ Марина Григорівна Внучкевичівна
        │          ├─Яков Лисиця—>Лисич Булгак (Лисичонок)—>Булгак-Лисичі 
        │          ├─Федір Єлець (зг. 1514—1565) ∞ N. Матвіївна Скуйбеда Угриновська (1524)—>Єльці 
        │          └─Яцько Єлець (зг. 1511—1530) ∞ 1) дочка кн. Зіновія Яголдаєвича Сараєвича (колишн. друж. М. Гагіна); 2) М. Ю. Глинська─(x)
        │                           (Зіновій Яголдаєвич брат князя Романа Яголдаєвича Сараєвича)
        │                             ├─N. Зінов'ївна ∞ Дебр Каленикович (1497)
        │                             ├─″ Михайло Гагін (Левковичі чорноб., Вербковичі), разом з Михайлом Глинським втік до Василія III (1507)
        │                             ├─″ Федько Голенчич, син Митка Голенка, захоп. Мещеру в Сенька Русина (1498)
        │                             └─″ Кунц Сенькович[602]
        ├─Олізар «na jedno oko ślepy, juz Głuchy Wołczek» (пан Вілча з Липника, 1421; 1434?[603])—>Олізари-Волчкевичі
        ├─Богдан (загинув від татар під Брацлавом при Вітовті)—>Іван (викуп. з тат. полону Свидригайлом)—>Микулинські (Брацлавск. пов.) 
        │
        └─Немира (Петро) Бакотський, прийняв герб Єзержа («Czarny Niemierza tego herbu byl hetmanem na Podolu»), слуга
               кн. Коріятовичів (1388), староста (воєвода) Подільський (1407), учасник битви на Ворсклі (1399) і Грюнвальдскої битви (1410), 
               вислужив Велавську землю (Котчищі під Овручем), ∞ N. Ходьківна Бибельська гербу Корчак?
                   │
                   ├─Немира Резанович ∞ Анна (сестра князя Федора Козеки?)
                   │  ├─О[с]ташъко (Олешко?), боярин володимирський (1453), дідич Осташківського ґрунту на р. Жерев?
                   │  │     └─«Микула О[с]ташъкович Невмирицкий», зем'янин київський (1474)
                   │  │            ├─Гридко (Григорій)
                   │  │            │  ├─Федір (зг. 1552—1590)—>Петро, Онисім, Іван (зг. 1591)—>Невмержицькі  
                   │  │            │  ├─Андрій (″)—>Матвій (″)
                   │  │            │  ├─Севастян (Сахно) (″)—>Тимофій (″)
                   │  │            │  ├─Іван (″)—>Федір (″)
                   │  │            │  └─Степан (″)─(x)
                   │  │            └─Сидко
                   │  │                  ├─Гринь (1552, 1571)—>Іван, Василь, Семен, Юрій (зг. 1578—1603)—>Невмержицькі 
                   │  │                  └─Оникій (″)—>Опанас, Максим, Василь, Севастян, Огафія (″)—>Невмержицькі  
                   │  │                 
                   │  ├─Марія (Софія[604]) ∞ 1) Олехно Кисіль—>Киселі; 2) князь Михайло Васильович Чорторийський—>Чорторийські
                   │  ├─Яцько Немирович—>Єньковичі (Яцьковичі) Дривинські, Толпиженські, Хрінницькі, Шибенські, Літинські (волин.)
                   │  └─Яків Война, дворянин госп. Свидригайла († 1458[605]) ∞ княгиня Марія Степанська (2-й чол. князь Семен Васильович Збаразький)
                   │        ├─Немира, Пінськ. повіт, 1479 (він же Война (Юрій?) Немерич в 1476, зем'янин Володимирського повіту)
                   │        └─Василій, ″ (він же Василій Война (к) в 1538, Городець, Овруцьк. повіт, підданий капітула віл.) 
                   │              ├─Остапко, 1538 («Левковщизна»)—>Сидор Остапович 1571, шляхтич овруцький, слуга Кміти Чорноб. (1576)─(x)
                   │              └─Зенько, 1538 (Зеньківська земля в Сєрковщизні), в 1571 він же Зенько Сєркович, шляхтич овруцький─(x)
                   ├─N. сестра Немирі ∞ N. Скуйбеда 
                   │   ├─ Митко Скуйбеда («племенник Немири», 1452; «панъ Митко воєвода Подолѧнскии», 1458)
                   │   │   ├─Пашко Миткович, «воєвода ѡстрозкїи» (1464)  
                   │   │   └─Матвій Миткович Скуйбеда Угриновський (1489, 1509), «племенник» князів Василія, Солтана і Юрія Сокольських (1516)[606]
                   │   │         ├─Прокоп Угриновський (1555) ∞ 2) Орина Болбасівна (Котчищі, Велавськ)[607]—>Угриновські
                   │   │         └─N. Матвіївна Угриновська (Прибитки) ∞ Федір Єлець (1524)—>Єльці
                   │   │    
                   │   └─Фетинія, 1-й ∞ Івашко Ієвлевич (член Ради Свидр.), 2-й ∞ Костюшко (ст-та Волод.)—>Волчки Жасковські
                   ├─Митко Петрович (жив ще в 1474)
                   │  ├─Костюшко Миткович (Фосня, Вербковичі, Бельчо) ∞ Анна (сестра Михайла Павші, 1-й раз заміжня за Булгаком Лисичем)
                   │  │  ├─Орена Костюшковна, 1552 (Скородне, Лада або «Lado»[608] ) 
                   │  │  └─Семен Костюшкович ∞ Ганна─(x)
                   │  ├─Тишко («того Тишка тыи жъ люди Соминъцы забили»)─(x)
                   │  ├─Ганус, Чаруков (1452), «мешкаетъ во Вгрехъ» (1496)
                   │  └─Русан (Сенько Русин) ∞ княгиня N. Четвертинська?(″)
                   │        ├─Івашко Сенькович Русинович (1499, 1509) ∞ Марія—>Русиновичі
                   │        ├─Васько Русинович (1496, 1498) (″)
                   │        └─Андрушко Русинович (1494) (″)
                   ├─Абрам («Abrahamo swinogorodensi capitaneis», 1422) 
                   │  ├─Грицко Абрамович, зем'янин київський (Годотимль, Фосня, Жаб. остр. і част. Можарів, 1471)
                   │  │  ├─ ? —>Можаровскі (піддані капітула віл. з 1500)
                   │  │  │            └─Можаровскі (Максимілян, Іван, Геронім, Петро, Андрій, Федір) офіційно визнані шляхтичами тільки
                   │  │  │              з 26 IV 1754, отримавши охоронну грамоту від папського нунція, а 21 VIII 1754 від короля Августа III[609]
                   │  │  └─«Немира Гризскѣвич»[610], зем'янин овруцький (1509) ∞ 1) Олехна; 2) Милохна (сестри Остафія Дашкевича)
                   │  │         ├─Богдана (від Милохни) в 1511—1536 ∞ Олізар Волчкевич—>Олізари Волчкевичі
                   │  │         ├─N. Немиричівна ∞ князь N. Половець Рожиновський—>Яцько Половець Рожиновський (1536)—>Половці Рожиновські 
                   │  │         ├─Федір Немирич, учасник Ведрошської битви, в московському полоні (1500—1508)[611] ─(x)
                   │  │         └─Івашко Немирич (1510, 1539) ∞ 1) Федя Лисич Болгаківна; 2) сестра Юхна Обернеєвича; 3) дочка Йордана Скобейка
                   │  │               └─Йосиф Немирич (від Скобейковної) (зг. 1568, 1590) ∞ N. вдова Лева Івашковича Полоза (1550)[612] 2)Зофія Скуминівна
                   │  │                     └─—>Немиричі герба Клямри (олевська і черняхівська гілки)
                   │  └─«Федко Аврамовичъ, дворанинъ короля его милости», Ровно (1488)─(x)
                   ├─?—>Геронім-Ян Немира, підчаший каменецький (1470)—>Немиричі (подільські) 
                   └─Іван Козарин Резанович (Ларіон Валевський?) роз'їздчик в Галіції (1403), боярин князя Олелька Володимировича (1420),  
                          в «стороже Чернобыльской» вислужив власний герб (Сирокомля зм. півтора хр., назв. пізніше «Солтан»), учасник
                          з'їзду руської шляхти в Галичі, як боярин з Олесько, де поставив свою печатку «sigillum Kozarzin de Olesko» (1427),
                          маршалок Волинської землі (1430), заснував Блаженицький монастир в Володимирському повіті (1451) і
                          прийняв чернечий постриг під іменем «Іларіон» ∞ N. Козаринова, сестра Юшка Камки (Камалетдіновича)
                             ├─Гритцко Іванович (Велавськ, 1494)
                             │  └─Ганна ∞ Семен Костюшкович (1523)─(x)
                             ├─Стецко Шишка (1471, 1480), двор. госп. ∞ Матрухна Вохнова (2-й ч. Митко Липський—>Васко, Грицко—>Ставецькі)
                             │   ├─Іван (Кудин) Стецкович (с. Дривин)—>Федя Кудинівна ∞ Лукаш Сосновський; Євдокія ″ ∞ Васко Федорович
                             │   ├─Солтан (Федір) ″, дворянин госп., Велавськ (1523), держ. Чорноб. замка (1549—1550) ∞ Богдана Суринівна 
                             │   │   ├─Стрет Солтан, дворянин госп. (1541)─(x)
                             │   │   ├─Федір ″, пис. земск. волинськ. (1576) ∞ Ганна Макарівна Кустицька—>Солтани (овр.-вол.)
                             │   │   ├─Богдан, суддя земський речицький[613], ″
                             │   │   ├─Павло, (1576)″, (1586)[614]
                             │   │   ├─Петро, ″ купив частку в Левковичах ∞ Богдана Іванівна «бурграбянка» (1577)
                             │   │   └─Іван, ″ писар (1581), суддя (1591) гродський київський (Княжичі, Солов'ївка і м. Солтанівка)[615]                                
                             │   ├─Грицко Стецкович, дворянин госп. ″—>Іван и Гнєвош Гриньковичі (Велавськ,1552)—>Шишки Ставецькі
                             │   │                                └─Анна Ставецька, заснувала Сурдегський монастир (1550) ∞ 1) І. Зарецький; 2) N. Городенський-Біллевич 
                             │   └─Богдан Стецкович, ″ ротмістр (1559)[616] ∞ Свєтохна—>Роман (1564), Оникій ∞ Г. І. Клюська (1577)—>Ставецькі
                             │         
                             └─Давид Велавський, овруцький і волинський пан († після 1474)
                                    ├─Яків Покалевський, боярин овруцький (Покалів, Давидковичі)—>Покалевські─(x)[617]
                                    ├─Андрій Глушко Велавський, ″ (Покалів)─(x)
                                    ├─Вольнянець, ″ (Горловичі)—>Михайло─(x)
                                    ├─Павло Велавський, ″ (Литовський острів) ∞ Дорота  
                                    │   ├─Петро Доротич (1496)—>Доротичі
                                    │   ├─Антон ″
                                    │   ├─Андрій ″, 1510
                                    │   │  └─Васько Андрійович Велавський, боярин київський (с. Булгаки в Заушші, 1542) 
                                    │   └─Малко, ″
                                    │      └─Яцко Малкович (1530)—>Василій Малкович-Ходаківський (1570)—>Малкевич-Ходаківські
                                    │        └─Кіндрат Малевич (зг. 1566—1569)—>Артемій Доротич-Малевич (зг. 1604—1631)...—>Казимир Малевич[618]
                                    └─Булгак (Василь?) "Белавський" (Велавський), зем'янин овруцький (зг. 1486, Смолчанська земля)
                                          ├─"Львей" (Лев, Левко), зем'янин київський (1474) 
                                          │      ├─Неліпа (Велічко?) Левкович
                                          │      │  ├─Гридко (1571)—>Іван, Яцко (1586); Мартин, Дмитрій (1604)—>Левковські
                                          │      │  ├─Томило (″)—>Ілля (1603), Яцько (1614), Максим—>Левковські
                                          │      │  ├─Сезин (″)—>Клим Зиневич Неліпович (1592)─(x)
                                          │      │  ├─Хвен (Федір) (″)—>Тимофій, Федір, Оникій (1614)—>Левковські
                                          │      │  └─Встин (Устим) (″)—>Олехно-Олешко (1576, 1578), Пашко (1614)─(x)
                                          │      └─N. Левкович (Іван, 1489?)[619]
                                          │             ├─Андрій Левковський (1575)[620]—>Левковські(Біла Церква)?[621] 
                                          │             └─Павло Левковський (Ковель, 1572)
                                          │                   └─Іоанн Левковський (Рівне, 1609)—>Левковські (Волинь, священнослужителі)?
                                          ├─Сенюта (Верпа)
                                          │   ├─Гришко Сенютич (1524)─(x) 
                                          │   └─Іван Булгаковський (1510)
                                          │         └─—>Павло і Семен (1574)—>Булгаковські-Верповські 
                                          ├─Нестер Геєвич (1510), Нестеровщина в Левковичах (до 1525)
                                          │  └─Макар Геєвич—>Іван, Родівон, Охрім—>Геєвичі Ловдиковські—>Гаєвські
                                          ├─Яшута Геєвич (1524), Яшутевщина в Левковичах (до 1525)─(x) 
                                          └─Сидір Левкович  (1530)
                                                ├─Федір Сидорович, 1544 (Федько Ложчич, 1524?)—>Невмержицькі
                                                ├─Солуян Сидорович (с. Невмиричі) 1552—>Дмитрій і Яцко Дияконовичі—>Невмержицькі
                                                └─Зіновій Сидорович (с. Левковичі) 1576─(x)[622]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Архив Юго-Западной России: Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России, Часть VIII, Том V, стр. 406
  2. Клепатский П. Г. Очерки из истории Киевской земли: литовский период. — Записки Новороссийского университета (Одесса), ист.-филол. ф-т, 1912 г., т. 5, С. 537.
  3. Доротичі — діти Павла і його дружини Дороти, внуки Давида Велавського[ru], які володіли Литовським островом біля села Скородне (теперішній Єльський район).
  4. Литовская метрика. Том I. Книга судных дел II, Лист 348—349 (482), стр. 1190—1192. Новые регесты: РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 222, Лист 348 об. — 349 об. Опубл.: Русская историческая библиотека, издаваемая императорскою Археографическою комиссиею. Том XX, Петербургъ, 1903
  5. Коронная Метрика Московского архива Министерства юстиции, IВ., Кн. № 2, f. 167. Новые регесты: РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 192, Лист 166 об. 168. Опубл.: Михайло Грушевський. Твори: у 50 томах, Том 5, Світ, 2003, стор. 111—115.
  6. Nazwisko to jest niezrozumiałe, ale musimy zważyć, że w takiej postaci zapisane zostało w 1716 r. z ekstraktu z r. 1597 — w transkrypcji polskiej, a oryginał nadania z 1486 r. nie zachował się. Jesteśmy w prawie przypuścić, że w toku kilkakrotnych wypisów zaszło omyłkowe odczytanie oryginalnej formy i że «Beławski» to źle odczytane nazwisko «Walewski»: litera «W», w oryginale ruskim «B», została zidentyfikowana z polskim «B», a poza tym nastąpiła metateza «ale» na «ela» Див. Bułhakowie: zarys historii rodu, S. 34.
  7. «Грамота короля Казимира, подтверждающая Булгаку Белавскому право на владение Смольчанскою землею. 1486 Марта 7».
  8. Деякі дослідники відносять селище Левковичі до виробничого поселення кінця Х — середини ХІІІ ст., як і Нагоряни, Хлупляни, Прибитки в системі індустрії пірофілітового сланцю на Словечансько-Овруцькому кряжі (Див .: Овруцька середньовічна пірофілітова індустрія: результати, проблеми та перспективи дослідження / С. В. Павленко // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2010. — Вип. 1. — С. 157—166).
  9. А. П. Томашевський, С. В. Павленко ДОСЛІДЖЕННЯ ОВРУЦЬКОЇ ВОЛОСТІ У ПІВНІЧНИХ районах ЖИТОМИРСЬКОЇ обл. У 2008 р.
  10. Телегин Д. Я. Палеолитическая стоянка Збраньки на Житомирщине // Советская археология. № 1, 1980 г.
  11. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522—1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. стр. 415.
  12. Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, разд. X, с. 36—37
  13. М. Грушевський даний опис (люстрацію) Овруцького замку співвідносить з 1552 роком (М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ II. Стор. 2).
  14. Архив Юго-Зап. России Ч.IV. Т. 1, К., 1867, стр. 18.
  15. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 8. Vilnius: Ibidem, 1995., стр. 371
  16. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522-1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001.
  17. Ложчичи (Лозки) — зем'яни гніздові Підляшшя брестського, з початку XVI століття мали володіння і на Київщині. Так, згідно з розділом фамільним 1507 року мали володіння в повіті Брестському (Мілетичі) і Мозирському (Щерейковичі), які тоді до Києва належали, а в басейні Тетерева — Феневщизна, Заруддя, над Здвижем — містечко Розаїв і волость околична, входили і Пуків і Батиїв (згодом підупалі), Високе, Ставище, Бутовичам в 1600 році до Брусилова продані. Крім того, — значні володіння на Задніпров'ї по річці Карань: землі Жереб'ятинська, з городищами Глібовське, Бусурменське, Рагози, Кнегінін, Ярославське, Воронковіче і інші, які 1629 року належать вже Олізарам Волчковичам. У цього роду залишається волость Розаївська. «Добра» на Тетереві відокремилися по Юхновичах-Олехновичах (див. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IX › strona 870; Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 216—217; S. 475—481; Źródła dziejowe. Т. XXII, Warszawa, 1897, S. 594). До того ж, в 1623 році вдова Лаврінова Лозчіна претендує на маєтки по чоловікові своєму: Серковщизну в Овруцькому повіті і Безсоліци (під Пуковом) — «…dobra Serkowszczyznu y Bezsolicy, w starostwie owruckim leza˛ce» (РМ 23, РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 209, Листы 286 об.-288)
  18. Дело Волынского дворянского депутатского собрания о дворянском происхождении Валевских-Левковских. Жит. обл. гос. архив. Ф. 146. Оп. 1. № 1178.
  19. Niesiecki Kasper. Korona polska przy złotey wolnosci starożytnemi rycerstwa polskiego y Wielkiego Xięstwa Litewskiego kleynotami ozdobiona, potomnym zaś wiekom na zaszczyt podana. T. 4, стр. 450—451, Львов, 1728.
  20. а б Adam Boniecki. Herbarz Polski, Tom XIV, Warszawa, 1911. S. 208—209.
  21. Seweryn Uruskie. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. T. IX., стр. 18-19, Warszawa, 1912.
  22. Список дворян Волынской губернии. Волынская губернская типография. Житомир., 1906 год.
  23. Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrainy. Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 5. RĘKOPISY BIBLIOTEKI ZAKŁADU NARODOWEGO IM. OSSOLIŃSKICH 7444/II. Papiery Wacława Rulikowskiego. T. III. Zbiór notat genealogicznych i heraldycznych. Cz. II. XIX w. S. 243 (SYGNATURA: DE-2328).
  24. Źródła dziejowe. Т. XXII, Warszawa, 1897, S. 638.
  25. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь и Центральна Україна.- Видання друге, переглянутися и віправлене.- К. 2008, с. 248—252.
  26. Dziadulewicz Stanisław. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce, стор. 377, Wilno, 1929
  27. Dziadulewicz Stanisław. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce, стор. 386, Wilno, 1929.
  28. Яковенко Н. Витоки роду Немірічів / Н. Яковенко // Mappa Mundi: зб. наук. пр. на Пошани Я. Дашкевича з нагоді его 70-річчя. — Л .; К .; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1996. — С. 166—171.
  29. Кулаковський П. М. Михайло Грушевський як дослідник Руської (Волинської) метрики // Український історик. 1998. Т. ХХХV. С.166-171.
  30. Михайло Грушевський. Твори: у 50 томах, Том 5, Світ, 2003, стор. 111
  31. Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов, учреждённой при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. (С 1845 по 1877 год). Т. 2. Имена географические. 1882: «Булгаковская земля (в Овручском повете) вошла впоследствии в состав села Левкович и деревни Верпы… Верпа или Верпы (также Верповские земли, Тышковщизна), деревня Овручского уезда к северо-западу от Веледник… Смольчанская или Смольчинская земля, урочище около Левкович… Левковичи, Левковцы (также Левковская земля; Булгаковские земли, Невмиричи, с которым состоит в непосредственном соединении); село Овручского уезда, при верховье реки Ясенца, к северу от Веледник».
  32. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XV cz.1
  33. Акты, относящіеся к исторіи западной Россіи: 1340—1506
  34. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 20 (1536—1539): Užrašymų knyga 20 / Parengė R. Ragauskienė, D. Antanavičius (tekstai lotynų kalba). Vilnius, 2009.
  35. Архив Юго-Западной России: Часть 1. Том VI. Киев: 1883, стр. 38
  36. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 20 (1536—1539): Užrašymų knyga 20 / Parengė R. Ragauskienė, D. Antanavičius (tekstai lotynų kalba). Vilnius, 2009: «Лист Василию Пацковичу земянину с Волыни на две земли пустовских в Киевском повете — Булгаковщину и Шпаковщину от 15.01.1537»
  37. РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 24, Листы 196—196 об.
  38. Черкас Б. В. — Служіві татари в обороні українських земель Великого князівства Литовсько XV—XVI століть
  39. Акты, относящиеся къ истории южной и западной России, Том 1, стр.60-61
  40. П. Клепатский. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1. Одесса, 1912. С. 447—452
  41. Феликс Шабульдо «Семеновы люди»: их территория и роль в политических отношениях между Крымом и Литвой на исходе XV века
  42. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, стор. 685
  43. У привілеї Яна Казимира гетьману Івану Виговському «1659. VI. 4. Warszawa Diploma wielm. Wyhowskiemu, hetmanowi Zaporoskiemu, na Luboml и nowe herby» сказано: «…Nie inakszym і my teraz sposobem ze wszytkiemi pp. radami naszemi, duchownymi і swieckiemi, wszytkiemi takze stanami tej Rzeczyptej, na sejmie walnym terazniejszym przy boku naszym będącymi obojga narodow, uwazaiąc wysokie, dzielne і odwazne hetmanskie zashigi wielmoznego Iana na Wyhowie Wyhowskiego, hetmana wielkiego wojsk naszych Zaporoskich, ktory z mlodosci lat swoich, iako mu pan Bog tylko dal broniowladnią silę, na uslugę naszą і Rzeczyptej udawszy się do wojska quarcianego, wprzod za towarzysza sluząc, prętko zas potym porucznikuiąc, znamienite specimina przyszlego męstwa swego hetmanskie[go] і dzielnosci pokazowal. Albowiem w kazdej okaziej za dostoienstwo s. pamięci k.i.m. Wladyslawa, pana brata naszego, і za caiosc ojczyzny z nieprzyiacioly Krzyza swiętego po przestron[n]ych polach ukrainskich ochotnie uganiaiąc się, zawsze gotow byl nieustraszonego ducha Bogu, wspanialą starozytnych xiąząt Glinskich krew ojczyznie a czerstwe cialo ziemi dedicowac…» («Руська (Волинська) метрика. Книга за 1652—1673 pp.» / Упорядник: П. Кулаковський. — Острог-Варшава-Москва, 1999. С. 149—150)
  44. Акты, относящиеся къ истории южной и западной России, Том 1, № 161
  45. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна.- Видання друге, переглянуте і виправлене.- К. 2008, с. 248—252
  46. Dziadulewicz Stanisław. Herbarz rodzin tatarskich w Polsce, с. 368, 377, 382, ​​386, 401—402, 410, 412, 448. Wilno, 1929.
  47. Aleksander Walerian Jabłonowski. Źródła dziejowe. Zieime ruskie. Ukraina. Kijow — Bracław (т. XXII, стор. 108, 295). Варшава, 1897
  48. Wiktor Wittyg. Nieznana Szlachta Polska I Jej Herby, с. 37-38 Krakow, 1912.
  49. Задорожна О. Роль соціальних структур в поширенні протестантизму в Київському воєводстві в XVI—XVII ст. // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — СПб., 2008. — № 1 (3). — C. 24
  50. Dziadulewicz S. Perwiastek turański u szlachty ukraińskiej // Miesięcznik Heraldyczny. Lwów, 1931. R. 10. № 6, S. 133—140
  51. а б Яковенко Н. Витоки роду Немиричів / Н. Яковенко // Mappa Mundi: зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Л.; К.; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1996. — С. 166—171
  52. Kryczyński S. Początki rodu książąt Glińskich, Prace historyczne w 30-lecie działalności profesorskiej S . Zakrzewskiego, Lwów 1934 S. 404
  53. Piotr Borawski, Aleksander Dubiński. Tatarzy polscy: dzieje, obrzędy, legendy, tradycje. Стр. 22., Iskry, 1986
  54. Альфред Халиков. 500 РУССКИХ ФАМИЛИЙ БУЛГАРО-ТАТАРСКОГО ПРОИСХОЖДЕНИЯ
  55. Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. I (1340—1506 гг.), 1846, стр. 151, 178, 195.
  56. Шенников А. А. Княжество потомков Мамая. Архів оригіналу за 16 липня 2016. Процитовано 16 серпня 2016. 
  57. Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи (Кінець IX — початок XVI ст.): Склад, суспільна и політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Кріп'якевіча, 2000. — 649 с. ISBN 966-02-1683-1. — Розділ 5.3. Князі ордінського походження. Чінгізіді
  58. Лиетувос метрика, Книги 7, стр. 252
  59. Коронная Русская Метрика. Книга Записей 304, Лист 18-21
  60. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522-1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. С. 121.
  61. а б в РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 8, Л. 399—399 об.
  62. а б Źródła dziejowe. Т. XXII, Warszawa, 1897, S. 695
  63. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479—1491), стр. 72
  64. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 8 (1499 - 1514): Užrašymų knyga 8 / Parengė Algirdas Baliulis, Romualdas Firkovičius, Darius Antanavičius.. Vilnius, 1995. С. 402.
  65. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego
  66. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, стор. 684—685.
  67. Źródła dziejowe, Т. XXI, Варшава , 1897. S. 242.
  68. ДАШКЕВИЧ (Дашкович) Остафій // Довідник з історії України
  69. Матеріали міжнародного наукового симпозіуму: «Велика Волинь». — Т. 23. — Старокостянтинів, 2001. — С. 32
  70. Seweryn Uruskie. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. T. II., Стор. 81, Warszawa, 1905.
  71. Задорожна О. Ф. Рід Немірічів у шляхетській корпорації Київського воєводства: майновий статус и політична діяльність (XVI-середина XVII ст.): Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія» .- К. 2010
  72. Тесленко І. Клієнтела кн. Василя-Костянтина Острозького // Острозька академія XVI-XVII ст. — 2-е видання, виправлене і доповнене. — Острог, 2011. — С. 144—152.
  73. Сенютович-Бережний В. Остап Дашкович (Дашкевич) — вождь козацький / «Український історик», 1969, № 1-3
  74. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, S.166-169;
  75. а б в Собчук В. Степанська волость и ее ВЛАСНИКИ (до кінця 60-х років XVI ст.) Архівовано 4 березень 2016 у Wayback Machine. / В. Собчук // Нау-кові записки. — Острог: вид-во Нац. Ун-ту «Острозька академія», 2011. — Вип. 18. — С. 14-41. — (Сер. Іст. науки).
  76. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том XX. СПб.: 1903. Стб. 548.
  77. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 377—380.
  78. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 377—380.
  79. Левківський І. С. Левковские – непокорная шляхта Овручского староства. — Шляхетство полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції [Електронний ресурс]: матеріали науково-практичної конференції / , ред. В. Ф. Баранівський ; Міжнародна громадська організація «Земляцтво житомирян», Інститут історії НАН України, ВНЗ «Національна академія управління». - суспільно-науковий проект «Шляхетство як історико-культурний та державо-творчий феномен України». - Київ : ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018. С. 114—128.
  80. Jerzy Ochmański. Powstanie i rozwój latyfundium biskupstwa wileńskiego, 1387—1550: ze studiów nad rozwojem wielkiej własności na Litwie i Białorusi w średniowieczu. Uniwersytet im. A. Mickiewicz, 1963, S. 51
  81. Автори публікації ставлять під документом (див. нижче) 1486 рік, який нібито відповідає індикту четвертому. Але, 1486 року овруцьким намісником був Роман Івашкович Волчкович, а Казимир по дорозі з Польщі 1486 року попрямував в Троки, перед цим зробивши тривалу зупинку в Городні. Потім по шляху до Польщі, знову провів деякий час в Городні, а з Польщі повернувся в Петриков, і у Вільні, тим більше в березні місяці не перебував. Але, якраз в 1471 Казимир цілий рік перебував у Вільно (див. Бережков Н. Г. Литовская Метрика как исторический источник. Часть первая. О первоначальном составе книг Литовской Метрики по 1522 год. — М.: АН СССР, 1946. — 182 с.). У 1456 році Роман Волчкевич, очевидно, не міг бути овруцьким намісником. Таким чином, документ однозначно можна датувати 15 березня 1471 року (Іван Левковський «Грицко Абрамович — родоначальник Можаровських?»).
  82. а б в Задорожна О. Ф. Рід Немиричів у шляхетській корпорації Київського воєводства: майновий статус і політична діяльність (XVI-середина XVII ст.): Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія».- К., 2010
  83. а б Каманин И. М. Материалы по истории казацкаго землевладения (1494—1668гг.) / И. Каманин // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. — 1894. — Кн. VIII. — С. 7—8.
  84. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon Dioeceseos Vilnensis. T. 1, (1387—1507), Semkowiczа, Władysławа Aleksanderа. Kraków, 1932—1948, S. 402
  85. Полазна земля — ​​це земля, що обробляється з допомогою тяглової сили волів. В даному випадку документ вказує на землі в районі сучасних сіл Велика і Мала Фосня Овруцького району
  86. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522—1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. стр. 242
  87. «Панъ Федко Аврамовичъ, дворанинъ короля его милости», згадуваний в запису 1488 року, яким Федя Юршанка зізнається в даровизні Любча з присілками в повіті Луцькому на сестренця свого, на князя Богдана Васильовича Друцького, очевидно, був молодшим братом Грицька Абрамовича (див. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1. — 1366—1506. Lwów, 1887, S. 242; Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 16).
  88. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том I. Киев: 1893, стр. 1-2
  89. Див. у М. Грушевского „Барское староство, исторические очерки“ стр. 32-34
  90. Вступительная статья М. Грушевского, раздел II. Заселение юго-восточного Подолья в XV начале XVI в. См. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том I. Киев: 1893. С. 53—55.
  91. Cіцінський Ю. Боротьба за Поділля між Польщею та Литвою після Коріятовичів Архівовано 14 січень 2017 у Wayback Machine. / Ю. Сіцінський // Сіцінський Ю. Поділля над владою Литви / Упорядники Ващук Д., Мошак М.: Монографія. — Кам'янець-Подільський, 2009. — 160 с. — С.65-128.
  92. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich> Tom XIV> strona 689—696
  93. Ґедзь Тетяна. До питання про існування та локалізацію „степового“ Звенигорода
  94. а б Гедзь Тетяна. Нариси з історичної географії України. Соколецька волость та навколишні землі у 1391 році
  95. Бек Хазарії Моджар (921—943), син Арслана (див. Сайт Академика Бегунова Ю. К. История Руси. Глава 20. VI), древнє місто Маджар (Можар) на Північному Кавказі заснували хозари (див. Труды Института этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая: Новая серия, Том 99. Изд-во Академии наук СССР, 1972. С. 50), тобто білі угри (див. http://www.albertmaximov.ru/vtoraya17.htm Архівовано 2 жовтень 2009 у Wayback Machine. А. Максимов „Русь, которая была-2“]), а можари — не фінська, а угорська народність, відгалуженнями якої є і мадяри Угорщини, що відображають в своєму антропологічному вигляді групу, висхідну з часу існування мадярського племінного союзу, усіма зв'язками тяжіючого до областей Північного Кавказу (див. А. А. Хабибуллин. Народы Среднего Поволжья и Приуралья: история и культура. Меддок, 2008, С. 157—164).
  96. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon Dioeceseos Vilnensis. T. 1, (1387—1507), Semkowiczа, Władysławа Aleksanderа. Kraków, 1932—1948, S. 550—553.
  97. А. Бонецкий відносить Козарина Резановича — маршалка Волинської землі і його брата Немиру Резановича — старосту Луцького до роду Козаринів (див. «Kozarynowie h. Dryja» Herbarz polski. T. 12: Korty — Krzemieniewscy. Boniecki, Adam (1842—1909). ; Reiski, Artur (1857—1928). Warszawa: 1908, S. 47). Деякі дослідники виводять як старосту і маршалка луцького Івана Козарина Резановича, так і Окулич-Козарина герба Дрия від воєводи руського Козарина 1106 року (див. Genealogisches Taschenbuch der adeligen Häuser, Том 7, 1882. S. 238; Okulicz-Kozaryn, Wiktor. Z historii rodu Okulicz-Kozarynów, Kozarynów, Okuliczów i Kozaryn-Okuliczów. Warszawa: nakł. własnym, 2003).
  98. а б Jan Kurczewski. Kościół Zamkowy czyli Katedra wileńska: w jej dziejowym, liturgicznym, architektonicznym i ekonomicznym rozwoju. Cz. 2, Źródła historyczne na podstawie aktów kapitulnych i dokumentów historycznych. 1910, S. 187—192
  99. Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев 1867, раздел X, стр. 48.
  100. Zrodła Dziejowe, T. XX. Warszawa, 1894, S. 8.
  101. Przegląd historyczny, Том 79, Выпуск 1. Państwowe Wydawn. Naukowe, 1988, S. 130
  102. Podbereski Andrzej: Sprawa urodzonych Możarowskich z Kapitułą Wileńską.—Rocznik Literacki: pismo zbiorowe. Rok trzeci; wydał Romuald Podbereski. Petersburg, 1846. S. 127—152.
  103. Biblioteka ordynacyi Krasinskich. Muzeum Konstantego Świdzińskiego (3845) Sprawa Możarowskich z kapitułą Wileńską o osadę Możary i inne dobra… szkic historyczny skreślony około 1840 r. Rps. dawniej należał do Michała Grabowskiego, potem do K. Świdzińskiego. XIX w.k. 27.
  104. J. Bartoszewicz, Sprawa urodzonych Możarowskich z kapitułą wileńską. «Kronika Wiadomości Krajowych i Zagranicznych», 1857.
  105. Inwentarz rękopisów Biblioteki Jagiellońskiej, Том 1 Biblioteka Jagiellońska Nakł. Uniwersytetu Jagiellońskiego, 1962, S. 24: «Syg. 6049 IV. Pol. XIX w. 35,5 x 22 cm. K. 91, w tym 21 nie zapis. Opr. tekt. wspł. „Dzieje teraźniejszego powiatu Owruckiego“. Ponadto: „Możarowscy x. x. Możayscy“, wyciąg z artykułu Juliana Bartoszewicza pt. Sprawa Możarowskich z kapitułą wileńską, publikowanego w Kronice Wiadomości Krajowych i Zagranicznych za r. 1857. Wyciągi uzupełnione materiałami z papierów rodzinnych i majątkowych Możarowskich k. 82 — 90, autor nie ustalony».
  106. Kościół Zamkowy czyli Katedra wileńska: w jej dziejowym, liturgicznym, architektonicznym i ekonomicznym rozwoju. Cz. 3, Streszczenie aktów kapituły wileńskiej. Wilno, 1913, S. 36, 40, 41
  107. Мелешко, В. И. Классовая борьба в белорусской деревне во второй половине XVII—XVIII вв. / В. И. Мелешко. — Минск: Наука и техника, 1982, стр. 170
  108. Rocznik białostocki, Том 2. Państwowe Wydawn. Naukowe, 1961, S. 117, 118
  109. Дело графа Викентия Потоцкого с шляхтичами Можаровскими, 1818 год (РГИА, Фонд № 1149, Оп. 1, т. 1. Дело № 24, Листов 45).
  110. Персональный сайт белорусского историка Вячеслава Носевича
  111. Жумарь С. В., Карев Д. В., Шумейко М. Ф. Очерки истории архивного дела в Беларуси (XV в. — 1991 г.). Мн. 1999, стр. 42-43
  112. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. Т. 2: 1599—1637. СПб., 1865. С. 109.
  113. Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, S. 15
  114. Дѣло графа Викентія Потоцкаго съ шляхтичами Можаровскими, о правѣ владѣния имѣніем «Каменщизна» называемомъ. Архив Государственного Совета. Том IV, стр. 13-22
  115. У Заушші на Жереві ще в XVI—поч. XVII століття дідізною Немиричів залишалися ґрунти Немирівський, Осташковський, Левковський і слобода Немирівка (див. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894. S. 17, 61, 96, 98, 587, 312, 352, 356, 635).
  116. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IX › strona 196
  117. Задорожна О. Формування і територіальний склад Олевської волості Немиричів (XVI — середина XVII століття) / О. Задорожна // Teatrum Humanae Vitae : Студії на пошану Наталі Яковенко . — К. : Laurus, 2012. — C. 249. Архів оригіналу за 11 червень 2016. Процитовано 17 лютий 2017. 
  118. 1506-1544 Акты, относящіеся к исторіи западной Россіи (Том 2), док. № 170
  119. Akty otnosjaščiesja k istorii Južnoj i Zapadnoj Rossii, sobrannye …, Том 2, № 117
  120. РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 8, Л. 489 об.—490.
  121. Бычкова М. Е. Состав класса феодалов России в XVI в: историко-генеалогическое исследование. Наука, 1986, С. 68
  122. РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 197: Листы 30 об. — 33 об.
  123. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 588.
  124. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XII › strona 517
  125. а б Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 216—217
  126. І. О. Бурнейко. шляхетських рід Немірічів у справах для церковних Волинські акценти (Кінець XVI — третя чверти XVII ст.) з .217—221 // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. — Луцьк: ВНУ ім. Лесі Українки, 22. 2009 р. 324 с.
  127. Яковенко Н. Витоки роду Немиричів / Н. Яковенко // Mappa Mundi: зб. наук. пр. на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. — Л.; К.; Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 1996. — С. 161—162.
  128. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego, s. j: powiększony dodatkami z …, Том 6, S. 550
  129. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 6-13
  130. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 22—29
  131. Цей акт в Литовській метриці Кн. зап. № 3 датується від 9 листопада 1449 року (див. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стб. 101—102 або Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych …, Том 2, S. 194, № 1891.)
  132. Цей акт в Литовській метриці Кн. зап. № 3 датується від 2 листопада 1449 року (див. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стб. 100—101 або Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych …, Том 2, S. 194, № 1891.)
  133. Fundacja XX Czartoryskich. 498 Perg. Див. оригінал: [Kazimierz król polski, wielki książę litewski nadaje dziedzicznie panu Mitkowi krewnemu pana Niemiry, w nagrodę za wierną służbę, wieś Lipę i oba brzegi (stawu) w powiecie przemyskim oraz wsie: Budiaticze, Tyszkowicze, Dąbrowicę i Lisznię w powiecie włodzimierskim.]
  134. Kasper Niesiecki. Herbarz polski, Том 3, S. 226.
  135. Okolski S. Orbis Polonus. T. 1. Р. 394—398
  136. Швидше за все, Миколая Гримали (або Гржимали), як каштеляна або навіть воєводи троцького не існувало взагалі не тільки в середині XV століття, а й пізніше (див. Jozef Wolff. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego 1386—1795, Kraków 1885 S. 55-57, 62-63), а був Миколай Немира Грималич, староста Мельницький і маршалок королівський (Мельник — це сучасне Підляське воєводство, Сім'ятицький повят) в 1499—1533 рр., за твердженням Семковича, він використовував герб Гоздава і не пов'язаний не тільки з полісько-київськими, а й з полоцько-новогрудськими Немиричами (до речі, і в Кояловича Немира, староста Мельницкий, використовував герб Гржимала, що відбилося також і в гербовнику Т. Гайла «Hrymalicz h. Grzymała» (див. Tadeusz Gajl Herby szlacheckie Rzeczypospolitej Obojga Narodów, Wydawnictwo L&L, Gdańsk 2003).
  137. Seweryn Uruskie. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. T. 12., Warszawa, 1915. S. 102—105
  138. а б в Semkowicz W., "O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlachtą polską w Horodle roku 1413, w: Lithuano-Slavica Posnaniensia. Studia Historia, t. III, Poznań 1989, S. 96-103
  139. а б Ігор Кравчук. Скарби кличуть. Журнал «Гетьман» Номер 4-5 (52) 2013.
  140. Źródła dziejowe. T. 21. 1894, S. 472.
  141. Źródła dziejowe. T. 21. 1894, S. 114.
  142. ЦДІАЛ України, фонд 773, сумаріуші актів Брацлавського (1590—1768) і Київського (1604—1749) воєводств
  143. Частина Прибиток входила і у володіння Єльців, оскільки дочка Матвія Скуйбеди Угриновського була одружена з Федором Єльцем, за що Федір отримав від Матвія село Прибитки в Овруцькому повіті в 1524 році (Lietuvos Metrika. knyga Nr. 14 (1524—1529): Užrašymų knyga 14 / Parengė D. Antanavičius ir L. Karalius. Vilnius, 2008. С. 90). Прибитки, також як і Велавськ, і Котчищі, і Високе дісталися Матвію Угриновському, ймовірно, як «материзні» по його бабці Скуйбедіновій — сестрі Немирі Резановича (Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 408—409).
  144. Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrain. Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 91 (Archiwum Radzimińskich) (sygnatura oryginału: 27). Karty 22-23
  145. Zrodła Dziejowe, T. XX, стор. 25-29. Warszawa, 1894.
  146. «Яків-Война Немирич, син Немирі Резановича», див. Бірюліна О. У пошуках сакральної пам'ятки: топографічний та людський простір чудотворної ікони Богородиці з Пілганова / О. Бірюліна // Волинська ікона: дослідження та реставрація: матеріали ХІХ міжнар. наук. конф. — Луцьк, 2012. — С. 113—118. Марія, дружина князя Михайла Васильовича Чарторийського, була дочкою пана Немирі Резановича старости Луцького і сестрою пана Якова Войни Немирича (див. Jozef Wolff. Kniaziowie …, S. 23). Княгиня Марія Рівненська була вдова по Якову Войні Немиричу, синові старости Луцького (див. Jozef Wolff. Kniaziowie …, S. 607).
  147. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon Dioeceseos Vilnensis. T. 1, (1387—1507), Semkowiczа, Władysławа Aleksanderа. Kraków, 1932—1948, S. 98-99
  148. Звіздецький, Б. А. Городища ІХ—ХІІІ ст. на території літописних древлян / Б. А. Звіздецький; НАН України. Інститут археології. — К. : Б. в., 2008.
  149. Фігурою, хронологічно підходящою в чоловіки якоїсь княгині Степанської, міг бути князь Семен Степанський, помер до 1399 року (див. Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи… Розділ 3.5. ІЗЯСЛАВИЧІ. ТУРОВО-ПІНСЬКІ КНЯЗІ. ЧЕТВЕРТИНСЬКІ. СОКОЛЬСЬКІ), після вдови якого, нібито і отримує Каменщизну капітул від Вітовта в 1415 році. Але, 11 серпня 1387 року цей князь Семен Степанський згадується в числі княжат — братії Вітовта: «… cum fratribus nostris … Symeene Stepansky …» (див. J. Wolff. Kniaziowie…S. 504; Prochaska, Antoni (1852—1930) Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430. — 1882. S. 13), що повністю виключає вилучення маєтку Вітовтом у вдови свого «брата» (княгині Степанської).
  150. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 607
  151. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji wileńskiej = Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon Dioeceseos Vilnensis. T. 1, (1387—1507), Semkowiczа, Władysławа Aleksanderа. Kraków, 1932—1948, S. 136—139
  152. «Была ли Мария Ровенская той самой княгиней Степанской, которая владела Каменщизной перед капитулом виленским?»
  153. а б Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 619
  154. Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, Вступна стаття и Комментарии В. М. Русанівського. — К .: Наукова думка, 1965., № 2.
  155. Продаж Коростишева Филоном Кмітою «брату своєму» Івану Олізару Волчкевичу відбувся в 1565 році. Див. у Похилевича «Сказания о населенных мѣстностях Киевской губернии…»
  156. Див. «1483 и 1486. Отказные записи Олизара и Порфирия Кирдеевичей Луцкому Красносельскому Спасскому монастырю на села с угодьями и на десятину». АЗР, Т. 1, № 84, стр. 104—105
  157. Мотыжинский архив. Акты переяславского полка. XVII—XVIII в. Киев, 1890, стр. 63-66
  158. Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і Волинь. Матеріали ІХ наукової історико-краєзнавчої міжнародної конференції 20-23 січня 1998 року. Луцьк 1998, С. 11
  159. Frank E. Sysyn Between Poland and the Ukraine THE DILEMMA OF ADAM KYSIL, 1600—1653. Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute, 1985, S. 44, 258—259.
  160. Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrainy. Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 5. RĘKOPISY BIBLIOTEKI ZAKŁADU NARODOWEGO IM. OSSOLIŃSKICH 7444/II. Papiery Wacława Rulikowskiego. T. III. Zbiór notat genealogicznych i heraldycznych. Cz. I. XIX w. (S. 365—368).
  161. РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 192: Листы 22 об. — 24
  162. Иван Левковский. Возвращаясь к Василию — предку Невмирицких. Федько Ложчич из Невмирицких?
  163. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 224 (1522—1530): 4 -oji Teismų bylų knyga. Vilnius, 1997. Акт № 140
  164. Алфьоров О., Однороженко О. Українські особові печатки XV—XVII ст. // за матеріалами київських архівосховищ. — Харків, 2008.— C. 94—95.
  165. Herbarz polski. T. 16: Łopuszańscy — Madalińscy / ułożyli Adam Boniecki i Artur Reiski. Warszawa: 1913. S. 49—51.
  166. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 475—481.
  167. Згідно королівського привілею («Dokument, w którym Zygmunt III nadaje żołnierzowi Stanisławowi Bielinie, sioło zwane Sierkowszyczyzna z pustacią Besolica, w województwie kijowskim, starostwie owruckim, Warszawa 10 IV 1632 r.») і його випису із Коронної Метрики (AGAD): «1632.04.10 Zygmunt III nadaje sioło zwane Sierkowszczyzna z pustacią Besolicą w województwie kijowskim, w starostwie owruckim, Stanisławowi Belinie, żołnierzowi. Sioło to przypada mu po śmierci Stefana Ruckiego i jego żony, Heleny Rodkiewiczówny, którzy z kolei trzymali je po Piotrze Podbielskim i jego żonie. Sioło to ma pozostać w posiadaniu ich i spadkobierców, aż do wybrania sumy zapisanej w konstytucji 1589 roku. pol. Datum: Kraków, na sejmie. Za zasługi odniesione w wyprawach moskiewskich pod Stefanem Batorym, Piotr Podbielski otrzymał w dożywocie wioskę Serkowczyznę w starostwie owruckim i pod Pukowem pustynię Bezsolicą, a ponadto zapis 2000 złotych na tejże Serkowczyznie. VL, II, f. 1291, s. 292» (див. Inwentarz Metryki Koronnej Księgi wpisów i dekretów polskiej kancelarii królewskiej z lat 1447—1795. Opracowały Irena Sułkowska-Kurasiowa i Maria Woźniakowa 1973. Naczelna Dyrekcja Archiwów Państwowych, Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie.) та інших актових записів, власниками Сєрковщизни були: Зенко Сєркович Левківський з Городця (згадується ще в 1571 році, див. Zrodła Dziejowe, T. XX, S. 25-29) не залишив потомства і Сєрковщизна перейшла на короля; Петро Юрійович Подбельский (6—8 червня 1575 року його батько Юрій Подбельский купив в Федора Невмирицького землю Смольчанску і село Булгаковщину — Книга Київського земського суду за 1575 рік) з дружиною в «доживотне» володіння отримав Сєрковщизну і Безсоліци від короля Стефана Баторія (1575—1586) ; Стефан Руцький з дружиною Хеленою Родкевічевною з 1589 року «доживотно»; до 1619 року — підчаший київський Лаврін Ложка (див. також Архив ЮЗР, ч. 2, т. 1. стр. 127), після його смерті — староста овруцький каштелян кам'янецький скарбник двору, Андрій Горський, див. Люстрацію Овруцького замку 1622 (Źródła dziejowe. T. 5. 1877, S. 120), де фільварок Сєрковщизна вказаний вже в посесії старости Овруцького; а в 1623 році свої права на Сєрковщизну і Безсоліцу пред'явила вдова Вавржінца (Лавріна) Лозки, вроджена Анна Гулевичівна, дідічка Вітачова (по Бонецькому, Лаврін Ложка був сином Василя, онуком Яцька, правнуком Бориса і праправнуком Федька Лози), але, як видно, безрезультатно, оскільки з 1632 року жовнір Станіслав Білина отримав Сєрковщизну і Безсоліцу від короля Зигмунта III, з 1635 — Ян Солтан, з 1638 — Станіслав Вілям з дружиною Зофією Яловицькою, в 1639 — власники Ян Туробойський і Олександр Яловицький з дружиною Єфросинією Потеєвною, а з 1661 року — по смерті Стефана Мнишка, власник Сєрковщизни Павло Тетеря, генеральний писар Війська Запорозького (див. Wpisy dotyczące czterech województw: bracławskiego, czernihowskiego, kijowskiego i wołyńskiego z lat 1569—1673 wniesione do ksiąg Metryki Koronnej Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.).
  168. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom III › strona 827
  169. РМ 23, РГАДА, фонд 389, опись 1, Дело 209, Листы 286 об.—288.
  170. Норинська волость Немиричів першої половини XVII століття: склад, формування, населення / О. Задорожна // Краєзнавство. — 06/2009 . — № 3/4 .
  171. «Конклюзія з боку вроджених Можаровських» від 04. 02. 1743 року (Док. № 1-8)
  172. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego
  173. Дорош, І. Землеволодіння української шляхти на Брацлавщіні з кінця ХIV до середини ХVII ст. [Текст]: збірка наукових праць / І. Дорош; І. Дорош // Подільська старовина. — Вінниця, 2003. — С. 65-82
  174. Черленковський замок
  175. Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrainy.Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 5.RĘKOPISY BIBLIOTEKI ZAKŁADU NARODOWEGO IM. OSSOLIŃSKICH: 4144 / III. Archiwum lipowieckie Junosza-Rościszewskich. Sumariusze i regestry. XVIII w. K. 197. Листи рукопису 128—130 (файл. Стор. 262). Рукопис реєстру документів архіву панів Єльців.
  176. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст: Волинь и Центральна Україна. Критика, 2008, стор. 171
  177. Вол. РОЗОВ УКРАЇНСЬКІ ГРАМОТИ ТОМ ПЕРШИЙ XIV в. і перша половина XV в. У КИЇВІ З друкарні Української Академії Наук 1928, стр. 166—168
  178. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 61-89
  179. а б AGAD, Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych, Dz. X, Sygn. 4782, K. 1. Опубликовано: Акти Волинського воєводства кінця XV—XVI ст. (із зібрання Пергаментних документів Архіву головного актів давніх у Варшаві) / Відп. ред. Г. Боряк; Підг. до др.: А. Блануца, Д. Ващук, Д. Вирський (латиномовні документи). НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2014. — 154 с. Документ № 4.
  180. а б Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 6 (1494—1506): Užrašymų knyga 6 / Lietuvos istorijos institutas; parengė A. Baliulis. Vilnius: LII leidykla, 2007., № 283, стр. 186
  181. Акты Литовской метрики, Том I, 1413—1498 гг., собр. проф. Ф. Леонтовичем. Варшава, 1896, стр. 118.
  182. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 99
  183. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 101—102
  184. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T.3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 152—153
  185. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 59-60, док. № 4, стр. 37-41, док. № 10
  186. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. Том 4, Ч. 2, стр. 107
  187. Судебная книга витебского воеводы, господарского маршалка, волковыского и оболецкого державцы М. В. Клочко. Литовская метрика. Книга № 228. Книга судных дел № 9. 1533—1540 гг. / Подг. к печ. В. А. Воронин, А. И. Груша, И. П. Старостина, А. Л. Хорошкевич. Москва, 2008. Док. № 210, стр. 355—356; стр. 370.
  188. «Iwan Piotrowicz, jeden z najdawniejszych namiestników luckich, wymieniony w notatce spisanej dla pamiçci 1538 roku (ML. 27). Ten sam zapewne, pan Iwan, starosta lucki i brat jego, pan Piotr, podpisani 1443 r. na przywileju danym Jelowickim (Arch. Sang.)», див. Adam Boniecki Herbarz polski: Cze̜ść 1. Wiadomosći historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich (Том 8), Warszawa: 1905, S. 64.
  189. Urzędnicy Wołyńscy XV—XVIII wieku: spisy / Opracowal Marian Wolski. Polska akademia nauk. Biblioteka Kόrnika; Instytut historii. — Kόrnik, 2007. S. 95.
  190. О. Галецький переконаний, що старостою луцьким став в 1442 році прихильник Свидригайла, а не Казимира: «O tem, źe starosta łucki (był nim zapewne juz wówczas gorliwy stronnik Swidrygiełly Niemira Riazanowicz) już w polowie 1442 r. nie był starosta Kazimierza, lecz Swidrygiełly, świadczy dokument Kazimierza w sprawie Korca z 23 IX 1442», див. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915, S. 45; 51—52.
  191. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 345.
  192. Поліщук В. В. Луцький замковий уряд в адміністративній системі Великого князівства Литовського до реформ 1564—1566 рр. // Український історичний журнал. — Київ, 2003. — № 2. — С.3-13; 2005. — № 1. — С. 108—124.
  193. Вихованець, В. (2012) Загадковий акт Казимира Ягелончика (в Троках, від 7-го індикта). Острозький краєзнавчий збірник. (Вип. 5). pp. 9-29.
  194. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, №VI, S. 3.
  195. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego, S. J. Powiększony dodatkami z …, Том 4, S. 477
  196. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, стр. 684—685.
  197. Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego (1858), S. 852
  198. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 1-21.
  199. Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви / Упорядники Ващук Д., Мошак М. НАН України. Інститут історії України. — Кам'янець-Подільський, 2009, стор. 128
  200. Zrodła Dziejowe, T. XX, Warszawa, 1894, S. 78, 152
  201. Опись актовой книги Киевскаго центральнаго архива [Текст] : (оффициальное издание архива). - Киев : в Университетской тип., 1869-1907. - 23 см. Книга Киевская гродская, записовая и поточная, 1712 года / сост. И. М. Каманин. - 1889. - док. №130
  202. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 102, 353—354
  203. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 220
  204. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 277
  205. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 542
  206. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст: Волинь і Центральна Україна. Критика, 2008, стор. 171
  207. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 602, 607, 608
  208. Лаппо И. И. Великое Княжество Литовское за время от заключенія люблинской уніи до смерти Стефана Баторія, 1569—1586: опыт изслѣдованія политическаго и общественнаго строя, Том 1. Тип. И. Н. Скороходова, 1901, стр. 431
  209. Źródła dziejowe. T. 6, 1877, S. 114
  210. Łodziński Józef Antoni Franciszkan. Trybunał Boski z krzyża Jezusowego w kościele W. W. O. O. Dominikanów przy dorocźney podwyszenia krzyża S. uroczystości w roku 1723 ogłoszony a potym Wielmożney Jmci Pani Magdalenie z Jelców Rojewskiey Chorążyny parnawskiey etc. etc. przez X. Józefa Antoniego Łodzińskiego S. Th. Doktora, na ten czás Gwardyáná y Kaznodzieję Ordynáryusza Lubelskiego. Franciszkana dedykowany. Z pozwoleniem przełożonych roku Páńskiego 1724 dnia (20) Miesiąca (kwietnia).W Lublinie (1724).
  211. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IV › strona 408
  212. У Грамоті великого князя Свидригайла шляхетним Чоботам на маєток Ричеков від 1445 року, березня 3 дня серед Ради великого князя названий Немира Резанович, як «панъ Немиричъ, староста Луцкій», де «пан Немирич», очевидно, означає син Немирі (Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 9—10, док. № 5), хоча в інших джерелах з посиланням на оригінал тієї ж грамоти записано «панъ Немиря, староста Луцкій» (див. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные …, Том 1, стр. 59)
  213. Teki krakowskie — Объёмы 4-6, Regionalny Ośrodek Studiów i Ochrony Środowiska Kulturowego w Krakowie, 1997 — (Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola. Страница 170—171)
  214. Īzvi͡estīi͡a — Выпуски 1-5 (Варшавскіе Университетсіе известія, 1893, ІІІ, Страница 21-22)
  215. В. М. Михайловський Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення. Український історичний журнал. — 2009. — Вип. 5, (№ 488). — 241 с.
  216. Антон Овчарик, Віктор Приймак. «Археологічні аспекти вивчення битви на Ворсклі 1399 року» С . 36-42 (Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні: зб. наук. ст. Вип. 8 / Н.-д. центр «Часи козацькі» Укр. т-ва охорони пам'яток історії та культури, Центр пам'яткознавства НАН України та УТОПІК ; редкол.: Д. Я. Телегін (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Часи козацькі, 1999).
  217. «Неужели „гетьман“ Немира Бакотский („Черный Немира“) — участник битвы на Ворскле и Грюнвальдской битвы?»
  218. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том I. Киев, 1893. стр. 3-4
  219. Ващук Дмитро — Подільське князівство за часів Коріатовичів: невідомий рукопис Ю. Сіцінського
  220. Pułaski Kazimierz. Szkice i poszukiwania historyczne … Kraków, 1887.
  221. Urzednicy podolscy XIV—XVIII wieku. Spisy. Kornik 1998 «, S. 117—118 — № 532
  222. Михайловський В. М. Васальні стосунки князів Коріатовичів із Казимиром ІІІ та Людовіком Угорським / В. М. Михайловський // Український історичний журнал. — 2010. — Вип.4 (493). — С.4-15.
  223. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 18
  224. Молчановский Н. В .: Нарис звісток про Подільської землі до 1434 роки (Переважно за літописами) Видавництво: Київ, 1885, стор .: 296, 297, 264—266.
  225. Zrzódła do dziejów polskich: Wydawane przez Michała Grabowskiego i …, Том 1, S. 159—161
  226. Згідно, „Каталогу пергаментних документів Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові 1233—1799: Наукова думка, 1972“ (док. № 51, стор. 49-50), грамота від 28 липня 1410 року дана на річці Осса, збереглася в оригіналі (ЦДІАЛ, Ф. 201, Оп. 46, Справа 3, Лист 2).
  227. Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1965. № 10, С. 36-37.
  228. Полехов С. В. Наследники Витовта. Династическая война в Великом княжестве Литовском в 30-е годы XV века / Отв. ред. Б. Н. Флоря. Институт российской истории РАН. ‒ М.: "Индрик", 2015. ‒ С. 511- 512.
  229. B. Paprocki «Gniazdo cnoty: zkąd herby rycerstwa sławnego Krolestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Zmudzkiego y inszych Państw do tego Krolestwa nalezacych Książąt y Panow poczatek swoy maią». Kraków: 1578, s. 1115
  230. Bartosz Paprocki «Herby rycerstwa polskiego» S.707
  231. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego SJ: powiększony dodatkami z …, Том 6, S. 546
  232. Тут «Чорний» і «Воронович» або лицар герба хреста і чорного ворона-крука, який до того ж і родом з замку Вороновиця, можливо слова-синоніми, але, втім, могло бути і по-іншому: Немира, як староста подільський (1407 рік), отримав прізвисько Чорний від Чернь-града — прикордонної причорноморської фортеці, відомої з 1421 року, але виходячи з Воскресенського літопису і ханських ярликів, вона, ймовірно, вже існувала з кінця XIV століття на лівому березі Дністра трохи вище Маяка (див. Петрунь Ф. Е. Нове про татарську старовину Бозько-Дністрянського степу // Східний світ. — 1928. — № 6. — С. 155—175.), оскільки привілеєм на той же Чорний град в 1442 році був пожалуваний вже інший подільський староста, Теодорик Бучацький (див. АЮЗР. — К., 1893. — Ч. 8, — Т. 1. Материалы для истории местного управления в связи с историей сословной организации. Акты Барского староства XV—XVIII ст. / Под ред. М. С. Грушевского. С. 25—28). Невідоме для геральдиків також походження Миколая Чорного з Поділля («Mikołaj Czarny»), підсудка кам'янецького, який набув село Бабшин в 1439 році, і гіпотетично наче міг також бути сином Немирі Чорного. А його сини Михайло і Миколай з Гуменця, зем'яни подільські; Михайло залишився Бабшинським, був хорунжим кам'янецьким і залишив дочку Зофію, а Миколай писався з Гуменців і залишив трьох синів: Яна, Якоба і Миколая Гуменецьких, посесорів Пукова, які в 1487 році взяли в опіку сестру свою стриєчну Зофію, дочку Михайла Бабшинського. Крім того, під час ревізії воєводств Руського та Подільського 1469 року Якоб і Михайло з Гуменців показали привілеї на різні суми на Пукові, Просяткові, Чубовцях, Валковцях, вечисті даровизни Бабшинець, Сидорова, Гуменця з Пакошовкой і ін .; Якоб з Гуменця записав 1460 року дружині своїй Ганні, 300 гривень на Пукові (див. Adam Boniecki. Herbarz Polski, Т. 8, S. 5-6; Ibid. T. 10, S. 17; Ibid. T. 1, S. 63; Ibid. T. 3, S. 318; Miesie̜cznik heraldyczny, Обсяги 10-11. Nakł. Oddziału Warszawskiego Polskiego Towarzystwa Heraldycznego., 1931, S. 207.) Але, сучасним дослідникам, схоже на те, вдалося встановити приналежність судді і підсудка кам'янецького Миколая Чорного з Гуменця і Бабшина (8.06.1441 — 28.04.1447), відомого ще з 1437 року до польського герба Świerczek і потомства польського лицаря Михайла Адванця з Бучача (див. Roczniki historyczne, Том 66: Kazimierz Tymieniecki, Zygmunt Wojciechowski. Pozanskiego Towarzystwa Przyjaciół Nauk., 2000. S. 106). Очевидно також, що і «Владъ Чєрныи» (1407), слуга польського короля Владислава і «Иванъ Чорный» (1438, 1442, 1446, 1447), з «вірної Ради» князя Свидригайла, і «Петръ Чоръныи» (1456, т1462), боярин воєводи Стефана — всі вони, здається, не пов'язані не тільки з Миколаєм Чорним з Поділля, а й з Немирою Чорним герба Єзержа (див. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст .: У 2-х т. Т. 2 / Ред. тому: Л. Л. Гумецька, І. М. Керницький. — К .: «Наукова думка», 1978. — С. 547—548).
  233. Дмитро Дядько: генеалогічній етюд Ігор Мицько
  234. Архив Юго-Западной Россіи: Акты о происхожденіи шляхетских родов в Юго- Западной Россіи, 1876
  235. Ворончук І. О. Шляхетський рід Дривинських: генеалогія і матримоніальні зв'язки (XVI — перша половина XVII ст.) // Студії і матеріали з історії Волині. — Кременець, 2012. — С. 195—210.
  236. В. Paprocki «Gniazdo cnoty…». Kraków: 1578, s. 1131, пер. І. Левковського
  237. B. Paprocki «Herby rycerstwa polskiego», S. 865
  238. Архів ПЗР, Частина 4, Т. 1, стор. 45
  239. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 276
  240. Історія міст і сіл Української РСР: Вінницька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. С. 172.
  241. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 588
  242. Аляксандр Груша. Невядомая грамата Фёдара Кариятавіча 1391 р // Беларускі гістарични агляди. — 2001. — Т. 8. СШ. 1-2
  243. НІАБ. Ф. 147, оп. 2, спр. 178, арк. 581
  244. Кучера М. Середньовічне городище біля с. Сокільці на Південному Бузі. Археологія, 1965, вип. XIX. С. 201—214.
  245. Виногродська Л. Предмети озброєння та обладунків XIV—XV ст. з розкопок замків на Побужжі// Вісник Національного університету «Львівська політехніка». — 2006. — № 571: Держава та армія. С. 74—84.
  246. Baliński, Michał. Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana. T. 2 Cz. 2, Warszawa, 1845; S. 1376—1377
  247. Фелікс Шабульдо (Київ) Чи існував ярлик Мамая на українські землі? (до постановки проблеми)
  248. Аkty, otnosi͡ashchiesi͡a k istorii Zapadnoĭ Rossii: sobrannye i …, Том 2
  249. Власьев Г. А. «Потомство Рюрика» (Т.1). Князья Черниговские. Ч. 1 — СПб., 1906
  250. Татищев В. Н. История Российская с самых древнейших времен… Книга третья М.: 1774. С. 321.
  251. Разрядная книга 1475—1598 гг. М. АН СССР. (Институт истории). Наука. 1966.
  252. Долгоруков, Петр Владимирович (1816/17-1868). Российская родословная книга, издаваемая князем Петром Долгоруковым: [В 4-х ч.]. — СПб. : тип. К. Вингебера, 1854—1857. Ч. 3 : [Гл. 4-я: Фамилии, имеющие иностранные почетные титла]. — 1856, стр. 10
  253. Родословная книга Князей и Дворян российских и выезжих. Часть I, М.: 1787, стр. 195
  254. Л. Войтович. ОЛЬГОВИЧІ. КАРАЧЕВСЬКА ГІЛКА
  255. Нейманъ Ц. Старая Брацлавщина и ея люди// Киевская Старина.- К., 1889.- Т. XXV. С. 532—547
  256. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 610
  257. Tęgowski J. Pochodzenie kniaziów Iwana i Fiodora Nieswickich / J. Tęgowski // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. 1996. Tom 7. S. 125—135; Tęgowski J. Jescze o pohodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego / J. Tęgowski // Genealogia. Studia і Materiały Historyczne. 1996. Tom. 8. S. 87-90.
  258. Див. текст привілею тут: Cіцінський Ю. Князі Коріятовичі / Ю. Сіцінський // Сіцінський Ю. Поділля над владою Литви / Упорядники Ващук Д., Мошак М.: Монографія. — Кам'янець-Подільський, 2009. — 160 с. — С.17-43.
  259. Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи, Том 1
  260. В. М. Михайловський Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві — 1394 рр.): соціальна структура князівського оточення
  261. Stadnicki K. Bracia Władysława-Jagiełły Olgierdowicza króla Polski, wielkiego xięcia Litwy / K. Stadnicki. — Lwów: Z drukarni Zakladu Narod. im. Ossolinskich, 1867. s. 105—109
  262. Źródła dziejowe. T. 6. Warszawa, 1877; S. LXIX
  263. Wolff J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od konca czternastego wieku / J. Wolff. Kraków, 1895. S. 179, 275—276.
  264. Вісник Львівського університету: зб. наук. праць. Серія [8], — Львів: Видавничий центр Львівського нац. ун-ту, 2011 г. Вип. 46. Папа, Іванна. Загадка походження князя Федька Несвіцького: давні та новітні дискусії Архівовано 4 березень 2016 у Wayback Machine. / І. Папа. — С.42-64.
  265. Розов В. Українські грамоти / В. Розов. — К.: З друкарні Української АН, 1928. — Т. 1. XIV в. та перша половина XV в., стор. 130
  266. Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединенных с ней владений (от 1387 до 1710 года) изданное Виленскою Археологическою комиссией под редакцией ученого секретаря Маврикия Круповича. — Вильно, 1858. — Ч. 1. — С. 18-19
  267. Акты, относящиеся к истории Западной России, документ № 73
  268. Яковенко Н. Внесок геральдики у творення «території з історією»: геральдичні легенди волинської, київської і брацлавської шляхти кінця XVI — середини XVII ст. / Н. Яковенко // Записки НТШ Т. CCLX: Книга 1; Праці Комісії Спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін — Львів: 2010 — С. 290—291.
  269. Гринько Сокілецький, він же «Грегор Воронович» з генеалогії Олександра Ігнатія Єльця, явно був близьким бояр Мокосіїв герба Вукри (мати Гринька Сокілецького була з бояр Мокосіїв?), також, як і не могло бути збігом, що Гринько Сокілецький володів Вороновицею та одночасно Грегор Воронович був родом з Вороновиці по Папроцькому, а їх ймовірні родичі Мокосії володіли пасовищем «Вороне стадо» («Князь Федько Несвижский — ключ к раскрытию тайны происхождения Гринька Соколецкого (Григория Воронича)?»).
  270. Szymon Okolski. Orbis Polonus, Том 3, S. 306—310
  271. Келембет С. М. Походження князів Несвізькіх, Збаразьких та Вишневецьких // Культура народів Причорномор'я. 2009. № 164. С. 75-77
  272. Joannis Dlugossii senioris canonici Cracoviensis Opera …, Том 13, Випуск 4, s. 174
  273. Сендульский А. Д. Валевский монастырь [в Кременецком уезде]. — ВЕВ, 1872 г., № 3, с. 87—90; № 4, с. 130—136.
  274. Рожко В. Православні монастирі Волині і Полісся . — Луцьк, 2000. — С. 164—165
  275. Źródła dziejowe. T. 19, Warszawa; 1889 році, S. 25
  276. В одному з документів: Akty, otnosjaščiesja k istorii južnoj i zapadnoj Rossii, sobrannye i …, Том 1, док. № 156. дата продажу вказана помилково 1561 роком, хоча в інших актових записах — це 1563 рік (див. також Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря … док. № 10, 132, 133).
  277. Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві XVI—XVIII ст. з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: зб. док. / ред.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, П. С. Сохань; уклад.: Ю. А. Мицик, С. В. Сохань, Т. В. Міцан, І. Л. Синяк, Я. В. Затилюк; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — К., 2011. — С. 169, док. № 128.
  278. ЦДІАК. Фонд 11 опис 1 Справа 9, Лист 869 об.
  279. Іван Левковский «Семен Гринкович не из рода Невмирицких?»
  280. Поліщук В. Невідомий намісник київських воєвод Семен Гринькович та аналіз акту на продаж с. Глевахи Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирю у 1563 р. // Український археографічний щорічник. Т. 26/27. Нова серія. Вип. 23/24. – К., 2020. – С. 165-202.
  281. Zrodła Dziejowe, T. XX, Warszawa, 1894, S. 77, 173.
  282. 35/16/0/8.1/1529: [Ekstrakty z ksiąg trybunalskich spraw z terenu województwa wołyńskiego z lat 1595—1775] (scan: 24.jpg)
  283. Дашкевич Н. П. Ещё разыскания и вопросы о Болохове и Болоховцах. Университетские известия № 1. Киев, 1899
  284. І. С. Винокур, В. І. Якубовський, О. І. Журко, В. П. Мегей, «Археологія», № 1, 2003
  285. Якубовський В. Скарби Болохівської землі. — Кам'янець-Подільський: «Медобори» (ПП Мошак М. І.), 2003.
  286. «Тайна Болоховских князей»
  287. Молчановский Н. В.: Очерк известий о Подольской земле до 1434 года (Преимущественно по летописям) Издательство: Киев, 1885, стор. 272—274.
  288. Троневич П. О. Волинь в сутінках української історії ХІV-ХVІ ст. [Текст] / П. О. Троневич. — Луцьк: Християнське життя, 2003 С. 38
  289. Червоногородський замок перебував у зниклому м. Червоноград на території сучасної Тернопільської області України в безпосередній близькості від села Нирків Заліщицького району
  290. Слуцький літопис
  291. Леонтій Войтович. Князівські дінастії Східної Європи (Кінець IX — початок XVI ст.): Склад, суспільна и політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000. — 649 с. 7.8. Князі и традиції державності
  292. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев, 1907, стр. 25
  293. Довнар-Запольский, М. В. Акты Литовско-русского государства, изданные М. Довнар-Запольским. Вып. 1. (1390—1529 г.). — М. : Унив. тип., 1899. № 8.
  294. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 22 (1547): Užrašymų knyga 22 / Parengė A. Blanucsa, D. Vashchuk, D. Antanavičius. Vilnius, 2010, стр. 17-18.
  295. Акты Литовской Метрики. — Т.1. — Вып. 2. 1499—1507. — Собраны Ф. Леонтовичем. — Варшава, 1897, № 589.
  296. Константин Тарасов. Погоня на Грюнвальд: Историческая повесть. — М.: Воениздат, 1986.
  297. Невмира і Немира — це одна і та сама особова назва (див. Історичні джерела та їх використання. Вип. 6. К.: Наукова думка, 1971. С. 115).
  298. Codex diplomaticus Lithuaniae. Edward Raczyński, nakładem Zygmunta Schlettera, 1845. S. 256.
  299. Любавский М. К. Литовско-русский Сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства. М.,1900, стр. 25.
  300. Полное собрание русских летописей, Том 3. С. 105.
  301. Lewicki, Anatol. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. T. 2, 1382—1445. Kraków: Akademia Umiejętności, 1891 . S. 55.
  302. Див. грамоти «пана Немира намесника полоцкого» ризькій міській раді в 1412—1413 рр. — Полоцкие грамоты XIII — начала XVI вв. Вып. I / Сост. А. Л. Хорошкевич. — М.: Институт истории СССР, 1977. — № 44, № 45; С. 123—124.
  303. Prochaska, Antoni (1852—1930) Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430, S. 231.
  304. Wojciech Kojałowicz Wijuk, Albertas Vijūkas-Kojelavičius/ Herbarz rycerstwa w. x. Litewskiego: tak zwany Compendium czyli o klejnotach albo herbach, których familie stanu rycerskiego w prowincyach wielkiego xięstwa Litewskiego zaźywaja/ Heroldium, 2002, S. 53, 73.
  305. Kasper Niesiecki. Herbarz polski, Том 6. S. 547.
  306. Akta unii Polski z Litwą 1385—1791, wyd. S. Kutrzeba, W. Semkowicz, Kraków 1932. S. 54—72.
  307. Volumina legum: Przedruk Zbioru praw staraniem XX. pijarów w …, Том 1
  308. Album studiosorum Universitatis Cracoviensis, Обсяги 1-3, Uniwersytet Jagielloński: 1887 S.32
  309. Дружина Яна Немирі, Анна жива ще в 1439 році, про що відомо з папської булли (див. Irena SuŁkowska-Kuraś «Bullarium Poloniae: litteras apostolicas aliaque monumenta Poloniae Vaticana continens. 5. 1431—1449»; 1995, S. 286).
  310. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов. Акты о землевладении в Юго-Западной России XV—XVIII вв. Directmedia, 2013. С. 27.
  311. Przemysław Nowak i Piotr Pokora "Dokumenty strony polsko-litewskiej pokoju mełneńskiego z 1422 roku, Poznań 2004, S. 83
  312. Рымвідас Пятраўскас, Максім Макараў. Літоўская знаць у канцы XIV—XV ст.: Склад — структура — улада. ТАА «Інбелкульт», 2015, стр. 280.
  313. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стр. 122
  314. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стр. 106
  315. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стр. 13
  316. Prochaska, Antoni (1852—1930) Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430, S. 73-74
  317. Prochaska, Antoni (1852—1930) Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430, S. 771.
  318. / Prochaska, Antoni (1852—1930) Codex epistolaris Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae 1376—1430, S. 972.
  319. Рымвідас Пятраўскас, Максім Макараў. Літоўская знаць у канцы XIV—XV ст.: Склад — структура — улада. ТАА «Інбелкульт», 2015, стр. 87.
  320. Kasper Niesiecki: Herbarz polski, Том 6, S. 404
  321. Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego, S. 741
  322. Franciszek Piekosiński. Heraldyka polska wieków średnich /Kraków: 1899. S. 221, 244.
  323. Paweł Dudziński: Alfabet heraldyczny. Warszawa: Diogenes, 1997, s. 198.
  324. GStA PK, XX. HA, OBA, Nr. 05934. Registratur-/Altsignatur: XXIX 57. König von Polen an (Swidrigal): Verletzung des Beifriedens durch den DO. Tagfahrt mit dem Großfürsten, dem DO u. den Walachen. Peter Schaffranecz. Freilassung des Grusina. Radoschycze 1432 f. 5. p. octav. epyph. Laufzeit: 1432 Januar 17.
  325. GStA PK, XX. HA, OF, Nr. 14, s. 687—689.
  326. Petrauskas, R. «Didžiojo kunigaikščio institucinio dvaro susiformavimas Lietuvoje (XIV a. pabaigoje — XV a. viduryje)». Lietuvos istorijos metraštis 2005/1. Vilnius, 2006, p. 5—38.
  327. GStA PK, XX. HA, OBA, Nr. 06799. Registratur-/Altsignatur: XVII a 54. Großfürst Swidrigal an Hochmeister: Die Ereignisse und Verhältnisse in Litauen u. Rußland. Tatarenkaiser. Podolien. Nemyra. 1 Zettel. — Wezna 1434 Sonntag vor Tiburcii et Valeriani. Laufzeit: 1434 April 11.
  328. GStA PK, XX. HA, OBA, Nr. 06802. Registratur-/Altsignatur: XVII a 54. Großfürst Swidrigal) an (Hochmeister): Die Dinge in Litauen. — 5. f. p. Tiburcii, ohne Jahr. Laufzeit: (1434 April 15).
  329. В оригиналі листа "Nemyra" (див. вище), а в Коцебу помилк. "Nemyzа" (див. August von Kotzebue/ Switrigail 1820, S. 117—118). „Nemyzą“, тобто Немира (див. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915, S. 301).
  330. Коцебу, А. Свитригайло, Великий князь литовский, или Дополнение к историям Литовской, Российской, Польской и Прусской, СПб.: В Тип. Медицинского Департамента Министерства Внутренних Дел, 1855. стр. 194—197.
  331. Див. Мосин А. Г. Уральские фамилии: том Фамилии жителей Камышловского уезда Пермской губернии (по данным исповедных росписей 1822 года). Изд-во «Екатеринбург», 2000, стр. 152:

    "Камкин. Камка — «шелковая цветная узорчатая ткань» (СРЯ); «шелковая китайская ткань с разводами» (Даль); слово есть уже в «Xожении за три моря» Афанасия Никитина (XV в.) и в духовной грамоте Михаила Верейского (1486 г.), распространено в XVI в. (Фасмер). Известны и другие значения слова камка: «разновидность верши»; «личинка насекомых, которая используется как приманка для рыбы» (СРГСУ); «лоскуток»; «водяное растение ряска»; арх. «чайная чашка» (СРНГ). Ср. также: камкать — волог., влад."бить, колотить"; волог."крепко обнимать" (СРНГ). При объяснении фамилии обычно исходят из значения камка — «шелковая ткань» (Унбегаун. С. 155; Грушко, Медведев. С. 408) или «верша для ловли мелкой рыбы» (Полякова. С. 98). Более вероятно, однако, образование фамилии от Камка — производной формы имени Камалетдин (Камай) или Кам«.

  332. 15 лютого 1452 року в Троках рідні брати Ганус і Русан отримують взамін отчини своєї („противъ отчины далъ Швитрикга[й]л[о]“) підтвердження привілею князя Свидригайла на те саме „именье Чоруковъ“, подвір'я від якого в Луцьку в 1494 році земянин волинський Андрушко Русинович продає княгині Марії Рівненській, як отчизну і дідину свою (Архів Сангушків, Т. 1, стор. 101—102).
  333. 1624 року. Липень 17. Між Марушою зі Стецьких Суриновою пов., а Гіпполітом Родкевичем (і його дружиною Настею Ставецькою) позв. про підданих з добр Ровбовщина села Полохачова добр до містечка Скобейкова села Хлупляни збіглих — декрет. Лист 66. (Źródła dziejowe, Т. XXI, Warszawa, 1897, S. 331). Йордан Скобейко згадується разом з Івашко Немиричем вуєм Яцка Половця (Rulikowski E. Opis powiatu Wasilkowskiego pod względem historycznym, obycajowym i statystycznym. — Warszawa: 1853. S, 32-41). „Jesyf Nemyrycz: imenye ieho Czernechow — materyzna po Skobeyku“ (Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I.. С. 127)»[1525 03 27-31] Грицку, Солтану а Богдану, Стецковичом, до земенки вруцкое Скобеиковое о десят ложок сребрных дядковны их" ((Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 14 (1524—1529): Užrašymų knyga 14 / Parengė D. Antanavičius ir L. Karalius. Vilnius, 2008. С. 296). Федір Кордиш Скобейкович на Поділлі, 1533 рік, виходець з Волині (Бонецький, Herbarz polski — Том 11 — Сторінка 144)
  334. Киянин Скобейко, будучи ключником і конюхом великого князя Зигмунта, став безпосереднім виконавцем вбивства свого патрона (Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi … wiadomoscia o zyciu), а за словами Длугоша, сучасника цих подій, змову очолив князь Іван Чарторийський «русин за віросповіданням і по крові» (505786/312 / Длугош, Opera omnia, т. XIII, стор. 619) разом зі своїми братами Олександром та Михайлом, де останній був зятем Немирі Резановича.
  335. а б Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915, S. 197—235
  336. GStA PK, XX. HA, OBA, Nr. 07156. Registratur-Altsignatur: XVII a 89. Großfürst Swidrigal an Hochmeister u. den DO in Preußen: Die Verhandlungen mit Polen, seine Lage u. d. Bündnis mit dem Orden. 1 Zettel: Sw's Schreiben an d. Röm. Kaiser. --- Kyow 1436 f. 4. p. b. Matthiae ap. Laufzeit: 1436 Februar 29.
  337. Коцебу, А. Свитригайло, Великий князь литовский, или Дополнение к историям Литовской, Российской, Польской и Прусской, СПб.: В Тип. Медицинского Департамента Министерства Внутренних Дел, 1855. стр. 220
  338. Petrauskas R. Knighthood in the Grand Duchy of Lithuania from the Late Fourteenth to the Early Sixteenth Centuries// Lithuanian Historical Studies. 2006. Vol. 11. P. 63.
  339. Piekosiński Franciszek. O dynastycznem szlachty polskiej pochodzeniu. Kraków: 1888. S. 232 (Tabl. 3).
  340. Архив ЮЗР, Часть VIII, Том 3, стр. 627—628
  341. Archiwum ksiazat Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. T.1., Lwów, 1887, S. 91-92; T. 3, Lwów, 1890, S. 210
  342. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 4 (1479-1491): Užrašymų knyga 4 / Parengė L. Anužytė. Vilnius, 2004. №22. С. 77.
  343. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 20-21
  344. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 174, 301
  345. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 11-13
  346. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1. — 1366—1506. Lwów, 1887, S. 45, №XLVIII; S. 47-48, №L.
  347. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887. — S. 50.
  348. Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1965., № 12.
  349. Ігор Мицько помилково назвав князя Юрія (Семеновича) Кобринським (див. Мицько, Ігор. Давній унівський пом'яник // Actes testantibus. Ювілейний збірник на пошану Леонтія Войтовича / Відпов. редактор Микола Литвин (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць. Вип. 20. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України). — Львів, 2011. — С. 489). Оскільки, серед синів Семена Кобринського князя Юрія не було (див. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 168), то, ймовірно, що Митко був служебником в князя Юрія Семеновича Гольшанського, який отримав від короля Казимира привілей на Степань з Золотолином, Подолянами і Горбаковим, Городцем, Тутовичами і Лухчою (див. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 98).
  350. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 174
  351. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 210
  352. Źródła dziejowe. T. 19, Warszawa ; 1889, S. 119, 124.
  353. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522—1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. стр. 235
  354. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 14 (1524—1529): Užrašymų knyga 14 / Parengė D. Antanavičius ir L. Karalius. Vilnius, 2008, стр. 236
  355. Ежегодник Археологические открытия — Наука., 1979, стр. 432
  356. "Xiąg ziemskich i grodzkich Kijowskich w Kijowskim magistracie znajdujących się zacząwszy od roku 1571 aż do roku 1646 z datą i essencją wypisana kwerenda; Powtorna kwerenda w Kijowie reszty tranzakcyj rόżnych, kwerenda xiąg ziemskich i grodzkich w magistracie Kijowskim najdujących się od roku 1570 do roku 1 640 ". \\ — ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104.
  357. У 1566 році цей Михайло Сосновський служив «отправчим» повіту Луцького, Кременецького та Володимирського при розсилці листів великого князя Сигізмунда Августа про невидачу поголовщини (Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 30. СПб.: 1914, стб. 876). Михайло Сосновський («Сосновицкий») 4 червня 1575 року купив в Андрія Левковського його частку в Левковичах (Книга київського земського суду за 1575 рік. \\ — ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104). Пан Михайло Сосновський міг бути сином Лукаша Сосновського (від с. Соснова між волинськими Тишковичами і Бубновом), а його матір'ю була Федя Кудинівна Древинська — двоюрідна племінниця Солтана Стецьковича і двоюрідна сестра Івана і Гнєвоша Грицковичів. Можливо Митко з Колчина (пізніше Ставецький і Липський) був перший раз одружений з Матрухною Вохновою (вдовою Стецька Шишки), а другий раз із Юліаною Левківною (Арх. Санг. Т. 3, стор. 34). Брати Матрухни, тобто діти Марії Вохнової з паном Вохно (Вохно — дідич Ставка, зг. 1470, Арх. Санг., Т. 1, стор. 65) — Івашко і Васко Вохновичі, в останнього дружина N. Билицька. Діти Василя Вохновича і Билицької — Грицько, Яким Васькович Вохнович (с. Колчин), Мася Васковна Вохновича і її чоловік Юхно Вербовицький, які віддали с. Колчин Федору Сангушці за Вербу, а цю частину Верби староста купив в їх сестри Марії та її сина Лавріна. Також в 1533 році Мася Васьковна Вохновича продала маєток Биличі — свою материзну Федору Сангушці. (Арх. Санг. Т. 3, с. 440—441, 448—449) Яким Вохно — син Василя Вохновича, від якого були нащадки на Колчині Ставецькі, а його вдова Тетяна (невістка Масі Вохнової і Юхна Вербського) вийшла вдруге за Вітенського, її син Грицько від Якима називався Кулчинський Вохнович-Вітенський (по матері); подружжя Вітенских позичали гроші у Богдана Івашковича на викуп Колчина (дідичного маєтку його дружини, тобто Вітенської) від Митка Ставецького (Арх. Санг. Т. 3, стор. 54, 365, 375). Ймовірно, у Стецька Казариновича крім Грицька, Солтана і Богдана був син Кудин (некалендарне ім'я) або по-іншому Скиндир, оскільки «Скиндир» і «Кудин» — це дві форми одного імені «Акиндин» або «Анкудин» (Арх. Санг. Т. 3, стор. 397), в інших джерелах він же названий календарним (хрещеним) ім'ям Іван Стецькович (Boniecki A. «Poczet rodow …» S. 335; РГАДА, Фонд 389, Оп. 1, Дело 239, Лист 122 об. — 124.), який мав частку на Древині — селі, що знаходиться зараз в Іваничівському районі Волинської області), а в нього дочки: Євдокія одружена з Васком Федоровичем (Древинським?) і Федора за Лукашем Сосновським (Арх. Сангушків, Т. 4, стор. 58, 74, 213).
  358. Дело Волынского дворянского депутатского собрания о дворянском происхождении Валевских-Левковских. Жит. обл. гос. архив. Ф. 146. Оп. 1. № 1178
  359. «Выпис с книг кгродских замку господарского Киевского: Лета по нарожении Божего 1576 месяца июля 4 дня…»
  360. «…послали есмо тамъ дворенина н(а)шого Стрета и ро/сказали тых казаковъ яко в Киеве, такъ в Черкасехъ и в Каневе, кто / их колве тамъ будеть, на рейстра списати…»; — Метрыка Вялікага княства Літоўскага. Кніга 28 (1522—1552): Кніга запісаў 28. / Падрыхтоўка тэкстаў да друку і навуковы апарат: Валеры Мянжынскі, Уладзімір Свяжынскі. Менск, 2000. (Док. № 6, 21,43, 53). Див. Тэкст справаў.
  361. Винар Л. Початки українського реєстрового козацтва // Український Історик. — 1964. — Т. 1, ч. 2/3. — С. 14.
  362. Пятковичі — від антропоніма Пятко, однієї з 32 форм імені Петро (Немира?), див. Бірыла М. В. Беларуская антрапанімія. Уласныя імёны, імёны-мянушкі, імёны па бацьку, прозвішчы. Мінск, 1966. С. 135—137. За ту ж П'ятковську землю в 1544 році була суперечка Гриневич-Яцковських з Криштофом Кмітичем (Немиричем).
  363. Zrodła Dziejowe, T. XXI, Warszawa, 1894, S. 239 (док. від 14 травня 1618 року Лист 135).
  364. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, Карта № 8
  365. Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. — К.: Наукова думка, 1995, стор. 202—205
  366. РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 30, Листы 130 об. (103 об.) — 131 (104) Публ.: Метрыка Вяликага Княства Литоускага. Книга 30 (1480—1546 гг.). Книга записау № 30 (копия канца XVI ст.) / Падрыхт. В. С. Мянжынски. Мн.: Беларуская навука, 2008.
  367. РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 235, Лист 49 об. — 51 .
  368. НГАБ. — Ф. КМФ-18. — Воп. 1. — Адз. зах. 239. Арк. 122 адв.-124. РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 239, Лист 122 об. — 124.
  369. НГАБ. — Ф. КМФ-18. — Воп. 1. — Адз. зах. 259. Арк. 71-71 адв. РГАДА, Фонд 389, оп.1, Дело 259, Лист 71- 71 об.
  370. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T.3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 310
  371. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T.4 1535—1547, Lwów, 1890, S. 68
  372. У 1570 році Андрій Курбський вдруге одружився: цього разу його дружиною стала Марія Юріївна Козицька, уроджена Гольшанська — рідна внучка Анни Михайлівни Чарторийської і правнучка Михайла Васильовича Чарторийського і Марії Немирич (див. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa, 1895).
  373. Історія церкви та релігійної думки в Україні: у 3. кн.: Навч. посібник для студ. вищих навч. закладів. — К. : Либідь, 1994 . — ISBN 5-325-00575-8. Кн. 2 : Середина XV — кінець XVI століття / В. Ульяновський., 1994. — С. 47
  374. М. В. Дмитриев. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595—1596 гг. (Труды исторического факультета МГУ: Вып. 22; Сер. II, Исторические исследования: 7). — М.: Издательство МГУ, 2003. — С. 53.
  375. Inge Auerbach. Andrej Michajlovič Kurbskij: Leben in osteuropäischen Adelsgesellschaften des 16. Jahrhunderts O. Sagner, 1985. S. 386.
  376. ІР НБУВ. — Ф. 312. — № 367/676 С. Листы 23 об.—26.
  377. Архив Юго-Западной России: Часть 1. Том VII. Киев: 1887. С. 93—98.
  378. Записки святителя Петра Могили / Упоряд. І. В. Жиленко. Київська духовна академія і семінарія; Інститут рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського; Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. — К.: Фенікс, 2011. — С. 132—143.
  379. Іван Левковський. «В поисках родоначальника волынской ветки священнослужителей Левковских».
  380. Під ім'ям «Иванъ Коварынъ Резановичъ», маршалок великого князя, він згадується серед свідків — членів Ради князя Свидригайла в «Жалованой грамоте князя Свидвигайла Ивану Мушате на имѣніе въ Луцкомъ повѣтѣ от 5 ноября 1430 года» (див. Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи, Том 1, № 18, стр. 11). Але, в виданні Розова ця грамота надрукована по фотографічному знімку з оригіналу на пергаменті, який перебував в Архіві Чапських в Кракові, де на відміну від АЮЗР, виданої з копії підтвердження Сигізмунда I від 20 вересня 1541 року пан маршалок без помилки названий своїм справжнім ім'ям «Иванъ Козаринъ Резановичь», в оригіналі документ датований 6935 роком, що відповідає 1426 року , але з подачі Вольфа віднесена автором даного видання до 1445 року. (Див. Розов В. Українські грамоти / В. Розов. — К.: З друкарні Української АН, 1928. — Т. 1. XIV в. та перша половина XV в., № 81, стор. 149—151).
  381. В роботі Н. Яковенко і Боряк Г. В. «Родова антропонімія Правобережної України як відображення соціальної структури суспільства (за актами кінця XIV—XVI ст.)» згадується Ларіон Валевський: "Ларіон Валевський — підтвердження кн. Олелька «на службу з боярами» з с. Валево … «
  382. Індикту 13-му відповідають 1450 рік, 1435 рік, 1420 рік, 1405 рік. (Н. И. Горбачевский. Краткие таблицы, необходимые для истории, хронологии, вообще для всякого рода археологических исследований и в частности для разбора древних актов и грамот Западного края России и Царства Польского. Вильна, 1867, параграф 35, 36). Але після публікацій Володимира Антоновича в науковому середовищі, включаючи М. Грушевського і М. Любавського, закріпилася думка, що індикт 13-й відповідає виключно 1450 року, оскільки 1443—1455 рр. були роками правління київського князя Олелька: „Родоначальникъ Левковскихъ-Ларіонъ Валевскій, получилъ грамоту на владѣніе землею отъ князя Олелька Владиміровича 1450 года“. (Архив Юго-Западной Россіи: Акты о происхожденіи шляхетских родов в … — Страница 16). Також в іншому виданні Архіву ПЗР члени Археографічної комісії, так це і пояснюють: „Так, как в годы правления князя Александра Владимировича (1440—1455) индикт 13-й падает на 1450 год, то к нему мы и приурачиваем акт.“ (Архив ЮЗР, Часть 8, Том 6, стр. 1). Але новітні наукові публікації стверджують, що Вітовт віддав Київ Олельку Володимировичу набагато раніше: в 1408—1422 роках — (Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 1: Абаленскі — Кадэнцыя. — Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. С. 218). Подібну думку висловлював ще в 1883 році Едвард Руліковський, на думку якого, в битві на Ворсклі в 1399 році загинув київський намісник Іван Борисович. У 1422 році старостою Києва вже був Михайло Іванович, пізніше намісником князь Андрій Іванович Друцький. Надалі мова йде про воєводу Юршу. Хто ж був в період 1400—1422 років київським намісником точно не відомо. Автор статті про Київ припускає, що це був князь Олександр Володимирович, оскільки вже 1408 року Олелька вказано в хроніках, як керівника київських полків (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IV › strona 75). Наступна дата — 1435 рік, що відповідає індикту 13-му, на думку багатьох дослідників, збігається з часом ув'язнення Олелька Володимировича Сигізмундом в Кернові: „ОЛЕКСАНДР (ОЛЕЛЬКО) ВОЛОДИМИРОВИЧ… у 1432—1440 рр. утримувався в ув'язненні у Кернові, а дружина та сини Семен і Михайло — в Утянах“. (Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи. — Ізборник). Звідси, з огляду на більш сучасні дослідження, датою видачі листа Ларіону Велавському можна вважати не 1450, а 1405 або 1420 роки.
  383. Книга гродская киевская записовая и поточная 1716 года, № 32, лист 15 на обороте. З книги: Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, стр. 1-6
  384. Коростенский край в период татаро-монгольского и литовского господства (1240—1569 гг.)
  385. Крім герба матері, Корчак («…capitanei Nyemyerzae (genere hic Ruthenus, nobilis erat de domo Ciphorum)…», див.: J. Dlugossii..., T. 5, 1878, S. 103—105), Немира Резанович використовував і герб батька, Єзержа (Sławomir Górzyński, Jerzy Kochanowski. Herby szlachty polskiej. Wydawn. Uniwersytetu Warszawskiego, 1990. S. 73; Alfred Znamierowski Herbarz rodowy, Świat Książki, Warszawa 2004).
  386. Ігор Кравчук. Скарби кличуть. Журнал „Гетьман“ Номер 4-5(52) 2013.
  387. Троюрідними братами Матвія Угриновського (імовірно він був онуком сестри Немирі Резановича), згідно документу LX от 1538 року: „..а в Котъчисщах и въ Велавску по третей части; ино тутъ же стоячи братя его земяне повету Киевъского…“ були Солтан, Богдан і Грицько Стецьковичі, адже саме вони отримали привілей („Прывилеи Грыцку, Солтану а Богъдану Стецковичомъ Шишъкиным на некоторые части имен их по дядку их небощыку Грыцку Ивановичу спалые у Киевъскомъ и во Вруцкомь повете“) на Велавськ, куди входили і Котчищі і Високе.
  388. Клепатский П. Г. Очерки из истории Киевской земли: литовский период. — Записки Новороссийского университета (Одесса), ист.-филол. ф-т, 1912 г., т. 5, стр. 209
  389. Клепатский П. Г. Очерки из истории Киевской земли: литовский период. — Записки Новороссийского университета (Одесса), ист.-филол. ф-т, 1912 г., т. 5, стр. 537.
  390. Зазвичай чернечі імена починалися на ту ж букву, що і світські: тут чернече Іларіон — від світського Іван (див. Зимин А. А. Методика издания древнерусских актов. Москва, 1959. С. 49).
  391. Імовірно, маєток Торговиця спав на господаря, адже його наступник Сигізмунд I до 1512 передав це володіння своєму писарю Михайлу Васильовичу Свинуському з роду Євлашковичів (див. Poczet rodów w Wielkiém Księstwie Litewskiém w XV i XVI wieku / ułożył i wyd. Adam Boniecki. 1887» S. 108), а потім князям Корецьким (див. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 221).
  392. Коли великий князь Сигізмунд був убитий в вербну неділю 1440 року, в цій змові брали участь всі три брата Чарторийські: Іван, Олександр і Михайло Васильовичи (Пресняков А. Е. «Лекции по русской истории Глава XII. Литовско-Русское государство после Витовта. Свидригайло и Сигизмунд». Москва, 1939), а Немира Резанович був тестем одному з братів Чарторийських (князю Михайлу Васильовичу). Логічно, що король Казимир, який прийшов до влади після цієї змови, не міг покарати одного з винуватців свого сходження на престол — Михайла Васильовича Чарторийського, а значить не сильно постраждав і його тесть, луцький староста, з урахуванням його колишніх заслуг перед Великим князівством. Тому-то і його син, Яків Война намагався всі маєтки записати на свою сестру Марію, її чоловіка князя Михайла Васильовича і своїх племінників Чарторийських.
  393. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стб. 99-100.
  394. Олешку, боярину Володимирскому, село Олизарово Шиловича Горюховъ у Луцку, до воли. Панъ Петрашъ.Русская историческая библиотека Отдел 1. Directmedia, 2013
  395. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 71.
  396. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, том 5. Почаев: тип. Почаевской лавры. — 1903. С. 461.
  397. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 6—35.
  398. Źródła dziejowe. T. 19, Warszawa ; 1889, S. 124.
  399. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии / Т. 5 : Ковельский уезд. — 1903. С. 161—167.
  400. Петро Кулаковський. Родина Єльців на Київщині у другій половині XV—XVI ст. Генеалогія. Збірка наукових праць. Вип. І. — К.: ВД «Простір», 2013. С. 159. Архів оригіналу за 4 березень 2016. Процитовано 21 серпень 2016. 
  401. Krzysztof Ożóg. Niemira Riazanowicz h. Korczak. Polski słownik biograficzny: (Том 31) Rehbinder Jerzy-Rewkowski Zygmunt. Polska Akademia Umiejętności 1988 года, S. 269—270.
  402. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papezkich, cesarskich, krolewskich, książęcych …, Том 2, S. 197, № 1913.
  403. Записки НТШ. — 2001. -. Т. 241, стор. 496.
  404. Можливо, Василь і його рідний брат Война Немирич виявилися потім в Пінському повіті, див. «Лист судного дела 30 июля 1479 года» (Лопарев Х. М. Описание рукописей Императорского Общества любителей древней письменности, Том I, 1892 г., стр. 324—326).
  405. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 154
  406. Українські грамоти XV ст. / Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1965., № 2.
  407. Земельні надання та підтвердження Казимира Ягеллончика на українські землі Великого Князівства Литовського / А. Блануца // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2007. — Вип. 7. — С. 124—140.
  408. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стр. 107
  409. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й СПб.: 1910. стр. 111
  410. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 6 1549—1577. Lwów, 1910, S. 97.
  411. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 77
  412. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 288
  413. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 132, 147
  414. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стб. 671—672, № 100
  415. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. Т.4. — К., 1859, стр. 114
  416. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. Т. 4. — К., 1859, стр. 26
  417. Pamjatniki, izdannye vremennoju Kommissieju dlja razbora drevnich aktov
  418. Архив Юго-Западной России. Часть 2. Том I. Киев: 1861, стр. 7
  419. Села Хрінники і Товпижин знаходились в Перемильскому повіті і були суміжними через річечку Стир з Шибеним і Липою, які також належали Немиричам, а Кнегинін, відданий Немирою Хрінницьким в доживотне володіння своїй дружині княгині Ганні Жижемській, очевидно, все-таки перейшов пану Івану Михайловичу Хрінницькому-Кнегинінському по вую його Немирі (див. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев, 1907, стр. 442—447, док. LXXII).
  420. Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія / І. О. Ворончук — К.: 2012. С. 49—50
  421. Ці маєтки Яцка Немировича не згадуються в духовниці Якова Немировича (див. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 11-13).
  422. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 29
  423. Źródła dziejowe. T. 19, Warszawa; 1889 році, S. 124
  424. а б Мицько І. Волинський Олеськ: етимологія назви та час заснування// Старий Луцьк. Науково-інформаційний збірник Вип. VІІІ. — Луцьк, 2012. — С. 16-25
  425. В опублікованому джерелі дата 1415 рік могла бути помилковою або сама грамота є фальсифікатом, оскільки тоді князь Свидригайло знаходився в Кременецькій в'язниці і не міг її видати (Мицько І. Коли написана жідачівська ікона Богородиці? // Перші «Федушкові читання». Руда, 2011). Інші ж дослідники не сумніваються, що ця грамота видана від імені князя Свидригайла саме в 1415 році, в той час намісника Жидачева і одночасно ув'язненого в Кременці (Михайловський В. Історія одного розмежування біля Крилоса в 1412 році // Вісник львіського університету. Серія історична. — Львів, 2010. — Вип. 45. — С. 526). Деякі вчені вважають, що цю грамоту слід датувати більш раннім часом, тому що інших документальних свідчень перебування Свидригайла в Жидачівських землях в той час немає (Іванна Папа Жидачівське князівство і Гедиміновичі: спірні питання історії, Львів, 2012, С. 177—185).
  426. Akta grodzkie i ziemskie z c zasów Rzeczypospolitej Polskiej z …, Том 2
  427. Ця дата не раз піддавалася сумніву істориками, 1428 або 1443 рік також відповідали індикту 6-му (Розов В. Украинские грамоты. — № 78. — С. 143—146)
  428. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 2-й. СПб., 1875, стр. 16
  429. Барвінський Б. Конашевичі в Перемиській землі в 15 і 16 ст.: генеалогічно-історична монографія. — ЗНТШ, 1930 р., т. 100, с. 3 — 139
  430. Z Jana Zamoyskiego inwentarza archiwum koronnego, materylły do dziejów Rusi i Litwy w XV wieku. Archiwum Komisji Historycznej. T. 12, Cz. 1, 1919, S. 181.
  431. Piekosiński Franciszek «Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego T.7; Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne», 1907. S. 102.
  432. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, Том 14, S. 111, № 872
  433. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915, S. 127
  434. Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego, S. 677
  435. Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XIV — начала XVI века: Историко-генеалогическое исследование. Тюмень., 2001, стр. 4
  436. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie, Том 14, S. 325, № 2508
  437. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915; S. 121, przypis № 4
  438. Мишко Д. І. Соціально-економічні умови формування української народності: (становище селян і антифеодальні рухи на Україні в XV — першій половині XVI ст.) / Д. І. Мишко ; АН УРСР, Ін-т історії. — К. : Вид-во АН УРСР, 1963. С. 44—45; 145—146. Архів оригіналу за 6 квітень 2016. Процитовано 22 серпень 2016. 
  439. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст: Волинь і Центральна Україна. Критика, 2008, стор. 88, 167
  440. Wojciech Kojałowicz Wijuk, Albertas Vijūkas-Kojelavičius / Herbarz rycerstwa w. x. Litewskiego: tak zwany Compendium czyli o klejnotach albo herbach, których familie stanu rycerskiego w prowincyach wielkiego xięstwa Litewskiego zaźywaja / Heroldium, 2002 S. 312
  441. Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego, S. 851—856
  442. Józef Aleksander Jabłonowski. Heraldica: to iest osada kleynotow rycerskich y wiadomość Znaków Herbownych, 1752, S. 144, 171, 172
  443. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 659
  444. Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Выпуск седьмой. — Чернигов. — 1908 (1906—1908). — С. 3-52
  445. Василенко Н. П. Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729—1730).- Чернигов, 1908. — С. 11-15.
  446. Макушников О. Гомель с древнейших времён до конца XVIII века: историко- краеведческий очерк. — Гомель: ЦНТИ, 2002.
  447. Алексей Викторович Гудзь-Марков. История славян, 1995, стр. 372
  448. «Исторія говоритъ намъ, что городъ Черниговъ съ 884 года ещё сталъ принадлежать Русскимъ князьямъ, а, слѣдовательно, и русскому господству, съ того момента, какъ Вѣщій Олегъ, опекунъ малолѣтняго великаго князя Игоря, сына Рюрикова, за два года передъ тѣмъ овладѣвъ Кіевомъ, покорилъ и Сѣверянъ… первоначальное завоеваніе самаго Чернигова и первое правленіе городомъ связано съ первымъ правителемъ, носившимъ имя „Олега“… что съ именемъ перваго Олега, покорившаго Сѣверянъ и положившаго начало гражданскому благоустройству Чернигова, связывается самое лучшее воспоминаніе о дѣятельности великаго князя, имя котораго передается изъ рода въ родъ и изъ одного поколѣнія въ другое… и другихъ великихъ князей съ именемъ Олега, а именно: 2) Олега Михаила Святославича, сына Святослава Ярославича (1076—1094—1097 гг.) 3) Олега Святославича Ольговича (1164 г.); 4) Олега Ѳеодосія Святославича, сына Святослава Всеволодовича (1202—1204 гг.); 5) Олега Георгія Святославича Игоревича, Курскаго князя, захватившаго Черниговъ въ 1226 году. Перечисленные князья съ именемъ Олега отличались противоположными качествами дѣятельности и потому находятся въ рѣзкой противоположности съ той, которая увѣковѣчила имя перваго Олега въ Черниговѣ… Но, какъ бы то ни было, съ общимъ именемъ всѣхъ перечисленныхъ Олеговъ связывается названіе одного поля, находящагося за Черниговомъ, которое сохранило доселѣ въ лѣтописяхъ изъ лѣтъ древнихъ наименованій Олегова поля» (Ефимов А. Олегово поле // Труды XIV Археол. съезда в Чернигове. Т. III. 1908. Под редакцией графини Уваровой. МОСКВА. 1911 С. 89—92.).
  449. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 360—383.
  450. Голубовский П. В. Ук. соч. С. 28; Ефимов А. Олегово поле // Труды XIV Археол. съезда. Т. III. С. 89—92. Див. Мавродин В. В. Очерки истории левобережной Украины. Москва, 2002, стр. 23
  451. Иловайский Д. И. Исторія Россіи: ч. 1. Киевский период, 1876, стр. 61
  452. Історик Іван Левковський вважає (Стаття «Возвращаясь к истокам: Грамота Немире на Бакоту от 19 сентября 1388 года»), що коли 1404 року Гринко Сокілецький був присутнім серед учасників врегулювання суперечок між Владиславом II Ягайло та Ядвігою і Ельжбетою Пілецькими за місто Тичин і Заліську волость, поруч з ним були вказані рідні брати Андрейко і Грицько Бубельські (тобто, Бибельські), і десь в той час Гринько посватав свого сина Немиру (Бакотського) за їх сестру — дочку Ходька Бибельського, після чого Немира Резанович скористався гербом матері Корчак, а Стецько Шишка назвав свого сина рідкісним ім'ям Кудін, в честь родоначальника своєї бабці Бибельскої, князя Кудіна («Въспомѧни Ги̃ Кн̃sѧ Кудина»)
  453. а б Joannis Dlugossii Senioris Canonici Cracoviensis Opera omnia = Jana Długosza kanonika krakowskiego dzieła wszystkie. T. 14, Historiae Polonicae libri XII. T. 5, 1878, S. 103—105
  454. За попередньою оцінкою деяких фахівців ця печатка належала луцькому старості Немирі Резановичу (Іван Левковський). Інші дослідники допускають, що вона могла бути гербовим знаком Немирі Богдановича Хрінницького (початок XVI століття), оскільки знахідка виявлена ​​була в одному з волинських маєтків бояр Хрінницьких. Але, герб Хрінницьких, хоч і має деяку схожість, все ж не збігається з цією печаткою (Kasper Niesiecki: Herbarz polski, Том 3, «Українські особові печатки ХV-ХVІІ ст. за матеріалами київських архівосховищ» / О. Алфьоров, О. Однороженко. — Харків, 2008, стор. 178—180), хоча Толпиженські при цьому використовують давній герб Немиричів — Єзержа: «Tołpyżyński h. Jezierza» (Herby szlacheckie Rzeczypospolitej Obojga Narodów — T — Tadeusz Gajl). Очевидно, й інше: Немира Хрінницький фактично був правнуком Немирі Резановичу, онуком Яцку Немировичу і сином Богдану (Немирі) Толпиженському, що цілком пояснює географію знахідки (див. розд. «Волинська змова» і її наслідки).
  455. Шаповалов Г. І. Знак Рюриковичiв не тризуб, а якiр-хрест // Бiблiотека журналу «Пам'ятки Украiни». Кн.1: Нацiональна символiка. — К., 1990. — С. 33-36.
  456. Шаповалов Г. І. Про походження символу «якiр-хрест» та знаку Рюриковичiв // Древности степного Причерноморья и Крыма. — Запорожье, 1992. — Т.III. — С. 177—183.
  457. Шаповалов Г. И. О символе «якорь-крест» и значении знака Рюриковичей // Византийский временник. — М., 1997. — № 57 (82). — С. 204—210.[недоступне посилання з червня 2019]
  458. Аукцион антиквариата. Лот «Печатка „Пєчать Нємирина“».
  459. Місто Вінницю, за легендою, заснував Олександр Кміта: "Hreor Woronowicz mając syna jednego, … Alexandra … Tenże na Podolu mieszkając zbudował i osadził Winnicę, i tamże był starostą "(див. B. Paprocki «Herby rycerstwa polskiego», S. 865); «Hrehor Woronowicz z Podola, … na służbę do Króla Władysława Jagiełłą, jego syn Alexander … zbudował i osadził Winnicę» (див. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego, SJ Powiększony dodatkami z …, Том 4, S. 477).
  460. Савчук Ю. Герби міста Вінниці: традиція та сучасність. Зб. наук. праць Подільська старовина. До 100-річчя з дня народження докт. іст. наук В. Д. Отамановського. — Вінниця, 1993. С.175-186
  461. Kronika polska, litewska, zmodzka i wszystkiej Rusi … wiadomoscia o zyciu …S. 182.
  462. Е. Руліковський, нібито посилаючись на Карамзіна (Николай Михайлович Карамзин. История государства российскаго, Том 5), а за ним і П. Клепатський називають Юршу в 1430—1438 роках Станком Ганковичем Юршою (див. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom III › strona 63 і Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom VII › strona 356; Клепатский П. Г. Очерки из истории Киевской земли: литовский период. — Записки Новороссийского университета (Одесса), ист.-филол. ф-т, 1912 г., т. 5, стр. 349), очевидно, маючи на увазі, що маєток Станьково в Білій Русі, який належав його синові маршалку господарському і наміснику Володимирському, Івашку Юрші (див. Русская историческая библиотека Отдел 1, № 109), Івашку Юрші, дочка якого Людмила була одружена з Юрієм Івановичем Заберезінським (див. Pietkiewicz, K., Wielkie Księstwo Litewskie pod rządami Aleksandra Jagiellończyka. Studia nad dziejami panstwa i społeczeństwa litewskiego na przełomie XV i XVI w., Poznań 1995, S. 92; Акты, издаваемые Виленской комиссией для разбора древних актов. Directmedia, 2013, стр. 15), названо по імені батька (див. «О скарбы пана Юршины», Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 6; № 580, стр. 392), в той час, як О. Галецьким (див. Oskar Halecki. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. Nakł. Akademii Umiejętności, 1915. S. 38), С. Кучинським (див. Stefan M. Kuczyński. Provinces Tchernihiw-Siversk sous le gouvernement de Lithuanie. Z zasilku Funduszu Kultury Narodowej, 1936. S. 227), так і в коментарях до сучасного видання Я. Длугоша (Т. 12) він названий «Jursza Iwanowicz, nobilis Ruthenus, cap. Luceoriensis 1429—1431, Brianensis 1432, Cremenecensis 1447—1452, palat. Kijoviensis 1437, praefectus Braclaviensis 1451, ante 1475 obiit (S. M. Kuczynski, PSB, XI, p. 347; L. Korczak, Litewska rada, p. 86)» (див. Joannis Dlugossii annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae: 1445—1461, Том 12. Wydawnictwo Naukowe PWN, 2003, S. 403); див. також С. В. Полехов. ГОРОДЕЛЬСКАЯ УНИЯ: ВЗГЛЯД ЧЕРЕЗ ШЕСТЬ СТОЛЕТИЙ 1413 M. HORODLĖS AKTAI (DOKUMENTAI IR TYRINĖJIMAI). AKTY HORODELSKIE Z 1413 ROKU (DOKUMENTY I STUDIA) / SUD. J. KIAUPIENĖ, L. KORCZAK. VILNIUS; KRAKÓW, 2013. 544 С.: ИЛЛ., де сказано, що «Луцким старостой в 1429—1431 гг. был православный боярин Юрша Иванович» і «Jurscha Iwanowicz, Gyrscha, Gyrsso, Юрша» (див. Рымвідас Пятраўскас, Максім Макараў. Літоўская знаць у канцы XIV—XV ст.: Склад — структура — улада. ТАА «Інбелкульт», 2015, стр. 316—317) .
  463. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. [T. 1], 1384—1492 : ex antiquis libris formularum, corpore Naruszeviciano, autographis archivistique plurimis collectus opera Augusti Sokołowski, Josephi Szujski. Pars 1, Ab anno 1384 ad annum 1444. — 1876. S. 70.
  464. Joannis Dlugossii Senioris Canonici Cracoviensis Opera omnia = Jana Długosza kanonika krakowskiego dzieła wszystkie. T. 13, Historiae Polonicae libri XII. T. 4. 1877. S. 451.
  465. Jan Długosz. Opera omnia, Том 5, S. 414, 415, 417, 419.
  466. Urzędnicy Wołyńscy XV—XVIII wieku: spisy / Opracowal Marian Wolski. Polska akademia nauk. Biblioteka Kόrnika; Instytut historii. — Kόrnik, 2007. S. 94
  467. Любавский М. К. Литовско-русский Сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства. М.,1900, стр. 69
  468. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego S.J.
  469. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 66
  470. Piekosiński Franciszek «Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego T. 7; Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne», 1907. S. 47; AGAD, dok. perg., № 4451.
  471. Однороженко О. А. Родова геральдика Сіверської та Смоленської земель доби Середньовіччя (друга половина XIV—XV ст.) / О. Однороженко // Сiверянський лiтопис. — 2008. — № 3. — С. 17.
  472. Однороженко О. А. Родова геральдика Волинської землі в другій половині XIV — першій половині XV ст. / О. А. Однороженко // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. — 2008. — № 822, вип. 10. — С. 46.
  473. Andrzej Kulikowski. Wielki herbarz rodów polskich. Świat Książki, 2005. S. 177.
  474. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ III. Стор. 1.
  475. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. — Kraków: Akademija Umiejętności, 1915. S. 122—123; S. 55, 138, 142
  476. Зазуляк Ю. П. Шляхта руського воєводства у XV ст.: дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2004.
  477. а б Bartosz Paprocki. Herby rycerstwa polskiego, S. 852
  478. "Z reguły w tarczy czteropolowej umieszczano w pierwszym polu herb zainteresowanego, w polu drugim jego matki, w trzecim babki macierzystej, w czwartym zaś babki ojczystej "(див. Heraldyczna gramatyka).
  479. B. Paprocki «Gniazdo cnoty…» Kraków: 1578, s. 1187
  480. Źródła do dziejów polskich, t. II, wyd. M. Malinowski, A. Przezdziecki, Wilno 1844. S. 342.
  481. Kaspar Niesiecki: Herbarz Polski, powiekszony dodatkami z pozniejszych autorow, rekopisow …
  482. Wojciech Kojałowicz Wijuk, Albertas Vijūkas-Kojelavičius/ Herbarz rycerstwa w. x. Litewskiego: tak zwany Compendium czyli o klejnotach albo herbach, których familie stanu rycerskiego w prowincyach wielkiego xięstwa Litewskiego zaźywaja/ Heroldium, 2002, S. 257—258.
  483. «Українські особові печатки ХV-ХVІІ ст. за матеріалами київських архівосховищ» / О. Алфьоров, О. Однороженко. — Харків, 2008, стор. 74
  484. Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 2000. — 649 с. Розділ 5.1. Князі невстановленого походження
  485. Herbarz polski. T. 16: Łopuszańscy — Madalińscy / ułożyli Adam Boniecki i Artur Reiski. Warszawa: 1913, S. 109.
  486. Herbarz polski. T. 12: Korty — Krzemieniewscy. Warszawa: 1900, S. 323
  487. Herbarz polski. T. 2: Bonieccy h. Bończa — Chmieleńscy. Warszawa: 1900, S. 236
  488. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 213
  489. Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича, 2000. — 649 с. ISBN 966-02-1683-1. — Розділ 1.9. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПОМ'ЯНИК. СПРОБА ІДЕНТИФІКАЦІЇ КНЯЗІВСЬКИХ ІМЕН
  490. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886. С. 13.. Плебан — це католицький священник (див. Горбачевский Н. Словарь древняго актоваго языка Сѣверо-Западнаго края и Царства Польскаго. Виленский Уч. Округ, 1874. — С. 250).
  491. Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссией для разбора древних актов Акты о землевладении в Юго-Западной России XV—XVIII вв. Издатель: Directmedia, 2013, стр. 29
  492. Древние российские стихотворения, собранные Киршею Даниловым. Издание подготовили А. П. Евгеньева, Б. Н. Путилов. М., 1977. № 22.
  493. Сергій Конча. Сіверський похід Іллі Муромця.
  494. Дата привілею 1392 рік — явно помилкова, деякі дослідники датують його 1436 роком (див. Гісторыя Беларусі IX—XVIII стагоддзяў. Першакрыніцы Архівовано 11 травень 2012 у WebCite Див. також Ревизия пущ и переходов звѣриных в бывшем Великом Княжествѣ Литовском с присовокуплением грамот и привилегий на входы в пущи и на земли, составленныя Старостою Мстибоговским Григорием Богдановичем Воловичем в 1559 году. Изданы Виленскою Археографическою коммиссиею, 1867. С. 327—328).
  495. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стб. 97.
  496. 1489, марта 23. Лист старостей Луцкому, маршалку Волынской земли, пану Петру Яновичу. Пожалование слуге его Матвею в опеканье имения Угриново, оставленнаго взявшей его за сына его тетке Ивашковой Иевлевича Угриновской ея первым мужем, покойным Ивашком Иевлевичем (Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й. СПб, 1910, стр. 436—438).
  497. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 45.
  498. Архив Юго-Западной России: Часть 7. Том I. Киев: 1886, стр. 9.
  499. Пан Костюшко був старостою Володимирським в 1442 році перед князем Михайлом Костянтиновичем Пінським (див. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 14). На думку О. Галецького, на момент видачі привілею на Жасковичі (1452 сентября 22. Жалованная грамота великаго князя Свидригайла Ѳетиньи Костюшковой, на село Жасковичи въ Владимирскомъ повѣтѣ див. Акты, относящіеся к исторіи Южной и Западной Россіи, Том 1, № 30) Фетинія була вже вдова («Jego wdowa Fetynia Kostiuszkowa otrzymuje 22 IX 1451 nadanie od tego księcia», див. Oskar Halecki. Ostatnie lata Świdrygiełły … S. 300) .
  500. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 8 (1499—1514): Užrašymų knyga 8 / Parengė Algirdas Baliulis, Romualdas Firkovičius, Darius Antanavičius. Vilnius, 1995, стр. 440—441
  501. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522—1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. стр. 369
  502. Сочать // Толковый словарь живого великорусского языка: в 4 т. / авт.-сост. В. И. Даль. — 2-е изд. — СПб. : Типография М. О. Вольфа, 1880—1882. Т. 4, с. 291
  503. Пропп В. Я. Русский героический эпос
  504. а б Грушевський М. C. Історія української літератури: В б т. 9 кн. Т. 4. Кн. І / Упоряд. О. М. Таланчук; Приміт. C. K. Росовецького. — К.: Либідь, 1994.
  505. В. Миллер. К былине о Казарине. Очерки русской народной словесности, т. II, М., 1910, стр. 9, 15—17.
  506. Л. Якуб. К былине о Михаиле Казарине. Этнографическое обозрение, тт. XV и XVI, М., 1906, стр. 112—113.
  507. А. П. Скафтимов. Поэтика и генезис былин. Саратов, 1924, стр. 177—178.
  508. В. И. Пропп. Русский героический эпос. Л., 1955, стр. 147—160.
  509. Полное собрание русских летописей
  510. Моррис Халле. Для Романа Якобсона: Очерки по случаю его шестидесятилетия, 11 октября 1956. Мутон, 1956
  511. ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 251—285.
  512. Полное собрание русских летописей
  513. Гупало К. Н., Ивакин Г. Ю. О ремесленном производстве на Киевском Подоле. «Советская археология», 1980 год, стр. 211
  514. ЖИТИЕ ПРЕПОДОБНОГО НИКОЛАЯ СВЯТОШИ, КНЯЗЯ ЧЕРНИГОВСКОГО, ПЕЧЕРСКОГО ЧУДОТВОРЦА, В БЛИЖНИХ ПЕЩЕРАХ ПОЧИВАЮЩЕГО (память 14/27 октября)
  515. Rulikowski E. Opis powiatu Wasilkowskiego pod względem historycznym, obycajowym i statystycznym. — Warszawa: 1853. S, 32-41
  516. Іван Левковський. «Какому Богу молились предки Левковских?»
  517. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T.3 1432—1534, Lwów, 1890, S. 33, 34.
  518. ДАЖО, Фонд 178, Опис 53, Справа 43 «Главное обозрение (генеральное описание) костёлов Овручского и Барашевского деканатов».
  519. Іван Левковський: «Левковская церковь и монастырь, кем и когда основаны»
  520. Архив Юго-Западной России, Часть 4, Том 1
  521. Гваньини А. Описание Московии / Александр Гваньини / Пер. с латинского. — М.: «Греко-латинский кабинет» Ю. А. Шичалина, 1997. — 176 с.
  522. Алексей Лидов. «Русский бог». О почитании образа св. Николая в Древней Руси. Archeologia Abrahamica, ред.-сост. Л. А. Беляев. М., 2009, сс.135-155.
  523. Jan Drabina. Studia Religiologica Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellónskiego (Том 1194). Nakł. Uniwersytztu Jagiellónskiego., 1996, S. 99-101.
  524. Архив Юго-Западной России, Часть 3, Том 2
  525. Житие святителя и чудотворца Николая, архиепископа Мирликийского (из «Жития Святых» св. Димитрия Ростовского)
  526. Православні монастирі Волині і Полісся: [іст.-краєзн. нарис] / ред. … краєзн. нарис]/ В.Рожко. — Луцьк: Волин. обл. друк., 2011. — 220 с.
  527. Сборник: Девятисотлетие православия на Волыни. 992—1892. Житомир, 1892, ч. I, стр. 320—321.
  528. Руйнування Української церкви — складова голодоморної стратегії (автор Тарас Ярослав). Геноцид України в ХХ столітті: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Простір-М, 2010, С. 215.
  529. Альманах «Молода нація». В-во «Смолоскип», 1999, № 11-13, С. 82.
  530. Рожко В. Чудотворні ікони Волині і Полісся. — Луцьк: Медіа, 1998 р. С. 49.
  531. Диба Ю. Історично-географічний контекст літописного повідомлення про народження князя Володимира Святославовича: Локалізація Будятиного села // Княжа доба. Історія і культура. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. — Вип. VI. — С. 37-70
  532. Смирнов Ю. И. Добрыня Рязанич. Народные культуры Русского Севера. Фольклорный энтитет этноса. Выпуск 2: Материалы российско-финского симпозиума (Архангельск, 20-21 ноября 2003 г.) / Отв. ред. В. М. Гацак, Н. В. Дранникова. — Архангельск: Поморский университет, 2004.
  533. Александра Баженова «Славян родные имена: словарь исторических родокоренных имён и прозваний славян и русов за два тысячелетия». Русская традиция. Изд-во «Ладога-100», 2006, стр. 385
  534. Карпов Алексей. Владимир Святой. "Молодая гвардия, " ЖЗЛ. 1997, стр. 14-15
  535. Барац Г. М. Собрание трудов по вопросу о еврейском элементе в памятниках древне-русской письменности. 1924, стр. 142
  536. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom XV cz.2, strona 414
  537. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XV cz.2 › strona 87
  538. № 92. Заставний запис Івана Івановича Клюського, який дав у заставу Гнівошеві Семеновичу Рязанові Луковському половину свого маєтку в Клюсові до сплати боргу. 4 березня 1572 опубл. Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. — К.: Наукова думка, 1995. — 248 с. Пам'ятки української мови, стор. 156—158
  539. ЦГИАК, ф. 27, оп. 1, дело 14, листы 225 об.—226 об.
  540. Архив Юго-Западной России. Часть 2. Том I. Киев: 1861, стр. 315.
  541. Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrain. Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 91 (Archiwum Radzimińskich) (sygnatura oryginału: 27). Kartа 101.
  542. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев: 1907, стр. 143—145.
  543. Первинною отчизною князів Козек було Поросся, як і споріднених з Немиричами князів Половців Рожиновських (в 1499 році «кн(я)зь Иванъ | Юр(ь)евичъ Жославскии и з своими сынми, съ кн(я)земъ Михаиломъ, а кн(я)земъ Өедо|ромъ, а кн(я)земъ Богданом… селомъ своимъ на имя Лососною, што емȣ доста|ло ся по его кн(е)г(и)ни, менял с кн(я)земъ Анъдреем и Л(ь)вом Козечичом на его землю ωтчинъную, | што на Рши, Ро[ш]скою землею», див. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 6 (1494—1506): Užrašymų knyga 6 / Lietuvos istorijos institutas; parengė A. Baliulis. Vilnius: LII leidykla, 2007. док. № 284, стр. 187), вони з'явилися на Волині, як, втім, і Немиричі, разом з Свидригайлом (Wolff. Kniaziowie … S. 180).
  544. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 181—183.
  545. Pamjatniki, izdannye vremennoju Kommissieju dlja razbora drevnich aktov …стр. 11, 23, 24, 25, 27
  546. Розов В. Українські грамоти / В. Розов. — К.: З друкарні Української АН, 1928. — Т. 1. XIV в. та перша половина XV в., документы № 75, 78, 80, 81, 84, 85.
  547. «Немиричи: загадка возникновения придомка „Резановичи“ раскрыта?»
  548. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. — К., 1868. — С. 1-21.
  549. Polski Słownik Biograficzny. Т. XXII. 1977. — Janusz Bieniak i Jerzy Wyrozumski: Niemierza z Gołczy h. Mądrostki.
  550. Balzer O. Genealogia Piastów. — Akademia Umiejętności, Kraków. 1895. S. 400—411.
  551. Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства 13 — першої пол. 14 ст.: Дослідження, тексти. — Львів: НТШ, 2004. № 11, С. 781—783.
  552. Piekosiński Franciszek «Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego T.7; Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne», 1907. S. 80, 103.
  553. Z Jana Zamoyskiego inwentarza archiwum koronnego, materylły do dziejów Rusi i Litwy w XV wieku. Archiwum Komisji Historycznej. T. 12, Cz. 1, 1919, S. 183, 191.
  554. Źródła dziejowe. T. 18, cz. 1. Warszawa: 1902, S. 91, 102, 171.
  555. Źródła dziejowe. T. 18, cz. 2. Warszawa: 1903, S. 138, 258, 391.
  556. Leon Rzyszczewski, Antoni Muczkowski, Julian Bartoszewicz. Codex diplomaticus Poloniae quo continentur privilegia regum Poloniae…, Том 1, S. 301.
  557. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. 1 1366—1506. Lwów, 1887, S. 48.
  558. Źródła dziejowe. T. 18, cz. 2. Warszawa: 1903, S. 395, 444.
  559. Жерела до історії України-Руси. Том 2. Описи королівщин в землях руських XVI віку. Люстрації земель Перемиської й Сяноцької / Під ред. М. Грушевського. Львів, 1897. С. 219.
  560. Біскупичів на Володимирщині було тоді три: Біскупичі № 1 (зараз с. Соснина) перебувають між Тишкевич і Бубнова (умовно «Грибовицькі»), Біскупичі № 2 знаходяться на північний схід від Маркостава і Лукович (умовно «Загоровські»), Біскупичі № 3 знаходяться на північ від Низкинич (умовно «Низкиницькі»), див. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. — Dział II-gi: «Ziemie ruskie» Rzeczypospolitej / Opracował i wydał Aleksander Jabłonowski. — Warszawa; Wiedeń, 1899—1904, (Карта № 2, Володимирський повіт). За твердженням М. Любавського, дане село Біскупичі — це село Грибовицької волості, маєток князів Козек (М. К. Любавский. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства…, стр. 228).
  561. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й, СПб., 1910. стр. 391—392, № 82
  562. Любавский М. К. Литовско-русский Сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства. М.,1900, стр. 28.
  563. Akta unii Polski z Litwą 1385—1791, wyd. S. Kutrzeba, W. Semkowicz, Kraków 1932. S. 50—72.
  564. Volumina legum: Przedruk Zbioru praw staraniem XX. pijarów w …, Том 1
  565. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року), Т. 1, 1984. С. 111.
  566. Русская историческая библиотека, издаваемая Археографической комиссией. Том 27-й. СПб, 1910, стр. 97
  567. Русская историческая библиотека Отдел 1, № 215
  568. Брати Стецьковичі практично скрізь пишуться по батькові (Стецьковичі), але в одній з книг Литовської метрики (ЛМ—30), крім батька названі ще й по дідові Івану («Солтаномъ а Богданомъ Ивановичомъ Стецковичи») по відношенню до двох братів, як і записані в заголовку авторами видання в документі №107 від 1546 року (див. Метрыка Вяликага Княства Литоускага. Книга 30 (1480—1546 гг.). Книга записау № 30 (копия канца XVI ст.) / Падрыхт. В. С. Мянжынски. Мн.: Беларуская навука, 2008. №107).
  569. У Б. Папроцького литовські Солтани дуже чітко стоять під гербом Корчак, відділяючись від волинсько-овруцьких Солтанів власного герба, причому походять вони, як і Ілінічеви і Мелешкови від литовсько-руського лицаря Чуппи, який прийняв герб Корчак в 1413 році на Городельському сеймі (Herby rycerstwa polskiego: Bartosz Paprockі). За словами А. Бонецького, онук Олександра Солтана, Іван Андрійович, підскарбій придворний, надав свій герб Вреби (Корчак) нобілітованому Станіславу Микуличу (Poczet rodów w Wielkiém Księstwie Litewskiém w XV i XVI wieku / ułożył i wyd. Adam Boniecki. S. 330—333). Однак, всупереч старому геральдику Папроцькому, а також Бонецькому всі інші (Окольський, Коялович, Несецький) вперто наполягали, що ці Солтани належали саме до власного гербу (Солтан гербу Сирокомля), який як додавав Окольський вислужений предком того дому в битві з татарами під Києвом (Herbarz polski Kaspra Niesieckiego). Але, як відомо, публікація Грамоти київського митрополита Мисаїла до папи Сікста IV, 1476 року, оприлюднена Іпатієм Поцеєм в 1605 році показує Михайла Загоровського сином пана Олександра Солтана, і в даному випадку не виникає вже жодних сумнівів, що ці Загоровські також, очевидно, як і їхні побратими литовські Солтани, належали до гербу Корчак (див. Ворончук І. О. Рід Загоровських у приватному й публічному житті шляхетського соціуму Волині XVI — першої половини XVII ст. // Українознавство. — К., 2012. — № 4. — С. 61-69).
  570. Олег Однороженко. Руські родові герби XIV—XVI ст. як генеалогічне джерело. Генеалогія. Збірка наукових праць. Вип. І. — К.: ВД «Простір», 2013. С. 410. Архів оригіналу за 4 березень 2016. Процитовано 21 серпень 2016. 
  571. Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов. Т.4. — К., 1859, стр. 178
  572. Сергій Горін. Монастирі західної Волині (Друга половина ХV -перша половина ХVІІ ст.). — Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер» 2007.
  573. Źródła dziejowe. T. 19, Warszawa; 1889, S. 21, 71, 72. Архив ЮЗР, Часть 6, Т. 1, стр. 91
  574. Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. — К.: Наукова думка, 1995, стор. 220—223.
  575. Herby rycerstwa polskiego: Zebrane i wydane r, S. 435—436 Авторы: Bartosz Paprocki
  576. Adam Boniecki. Herbarz Polski, Tom XVI, S. 185, Warszawa, 1913.
  577. Русская историческая библиотека Отдел 1, 2013
  578. Jozef Wolff. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku, Warszawa, 1895, S. 500, 503.
  579. Архив ЮЗР, Часть 6, Т. 1, стр. 263—270.
  580. Можливо, зв'язок йшов по дружинах князів Курцевичів, що мали половецькі або кавказько-мажарські коріння (див. Павленко С. Родовід гетьмана І. Мазепи //Сіверянський літопис. — 2007. — № 5. — С. 57-70).
  581. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XV cz.1 › strona 555
  582. Архив Юго-Западной России. Часть 3. Том II. — Акты о казаках на правой стороне Днепра, 1679—1716 гг. Под ред. В. Б. Антоновича. С. 141—144.
  583. Adam Boniecki. Herbarz Polski, Tom XVI. Warszawa, 1911. S. 34.
  584. Źródła dziejowe, Т. XXI, Варшава, 1897. S. 242.
  585. Antoni Józef Rolle. Opowiadania: serya czwarta, Том 2: 1884.
  586. Новицкий И. П. Указатель к изданиям Временной комиссии для разбора древних актов, учреждённой при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе. (С 1845 по 1877 год). Т. 2. Имена географические. Киев, 1882. С. 61.
  587. ЦДІАК Фонд 2 Київський гродський суд опис 1 Справа 15, Листи 174—175
  588. Архив Юго-Западной России. Часть 2. Том I. Киев: 1861, стр. 8
  589. М. Грушевський. Історія України-Руси. Том V. Розділ IV. Стор. 2.
  590. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том IV. Киев, 1907, стр. 118—120
  591. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. Т.4 1535—1547 Lwów 1890, S. 563
  592. Н. И. Теодорович Город Владимир Волынской губернии, в связи с историей Волынской епархии. Почаев. Типография Почаево-Успенской Лавры, 1893, стр. 204
  593. Рожко В. Блаженик — забута сторінка історії. Газета «Свобода» № 19 от 11 мая 2008 года, стр. 26
  594. Волинська єпархія УПЦКП (офіційний сайт).
  595. Архив Юго-Западной России: Часть 4. Том I. Киев, 1867. стр. 61-62
  596. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи
  597. Седмица. RU Церковно-Научный Центр «Православная Энциклопедия»
  598. Н. И. Теодорович Город Владимир Волынской губернии, в связи с историей Волынской епархии. Почаев. Типография Почаево-Успенской Лавры, 1893, стр. 47—77.
  599. Архив Юго-Западной России: Часть 1. Том VI. Киев: 1883. стр. 18-20
  600. 1527 року місяця травня 30 дня індикта 3. Поділ Криштофа і Семена Кмітів добр Пикова, Коростешова, Веледник і ін. Див. Sukcesja papierów po Sapiehach linii siewierskiej: d) Akta osobiste i majątkowe Łukasza i Zofii z Chodkiewiczów Sapiehów, odziedziczone przez Lwa Sapiehę, oraz papiery Kmitów Czarnobylskich z l. 1505–1630 i Pawszów z l. 1511–1598.
  601. Криштоф Кмита не залишив по собі потомства (див. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том VI. Киев: 1911. С. 158—159).
  602. «Генеалогическая легенда и реальность: есть ли взаимосвязь?»
  603. Silviu Andrieş-Tabac. Simbolurile heraldice ale comunei Lipnic, raionul Ocniţa Tyragetia, serie nouă, vol. VII (XXII), nr. 2, Istorie. Muzeologie. — Геральдические символы сельской коммуны Липник Окницкого района. Рис. 1—2. Гербовые печати пана Вылчи из Липника: 1421 и 1434 гг. С. 318. Печатка Михайла Волчковича 1499 року повністю збігається з печатками пана Вілчі з Липника (див. «Українські особові печатки ХV—ХVІІ ст. за матеріалами київських архівосховищ» / О. Алфьоров, О. Однороженко. — Харків, 2008. С. 25); Грамоти XIV ст. / Упорядк., вст. ст., ком. i слов.-покаж. М. М. Пещак — К., 1974. — С. 118—149 (№82); Однороженко О. А. Українська родова геральдика доби середньовіччя та раннього модерну (XIV–XVIII ст.): Автореф. дисс. … докт. іст. наук. — К., 2009.
  604. Kasper Niesiecki. Herbarz polski, Том 3. S. 226.
  605. Uruski Seweryn. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. T. 12., Warszawa, 1915. S. 102.
  606. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 231 (1540—1543): 12-oji Teismų bylų knyga / Parengė I. Valikonytė, N. Šlimienė, S. Viskantaitė-Saviščevienė, L. Steponavičienė. Vilnius, 2007. С. 150—151.
  607. «1555 год, октября 10. Заставная запись Прокопа Матвеевича Угриновского жене его Орине Болбасовне на село Котчищи и Велавск» (див. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том VI. С. 44).
  608. Відомо також Лядо або «Lado» Лучанки над річками Словечна і Рудниця панів Невмирицьких, яке було однією з частин великої бортної землі (острова) Лада, що знаходилася в районі села Медведного і Лучанок. Відомо, що село Скородне і інша частина бортної землі Леді (Лада), що за описом 1545 року належали Орені Костюшковні («Орены Костюшъковны дворище в месте Овруцкомъ, на которомъ сама живетъ, дворецъ у Мешковцахъ, пашня, наймомъ пашетъ, на Норини чотыри чоловика, подачки, ани службы жадное з нихъ нетъ, бобровые гоны есть; въ селе Скороденскомъ службы чотыри, подачки грошей, пол кади меду; земля бортная, именемъ Лада, наймомъ ее ходитъ. », див. Архив Юго-Западной России. Часть IV. Том 1. Акты о происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России. Киев, 1867, разд. X, С. 47.), в 1578—1579 роках фігурували як спірні володіння Єсифа Немирича і київського ротмістра Каспера Стужинського. В 1581 році фіксуються три власники: Василь Мощеницький, N. Ласко і Пустинно-Микільський монастир. Пізніше Єсифу вдалося довести своє право на ці маєтки, принаймні він заставив своєму синові Матвію маєток Лада, Медведне, частину в Скородному (Демковщині), Довгосілля, Сновидовичі і Кисоричі. Застава тривала як мінімум до 1618 року (див. Задорожна О. Формування і територіальний склад Олевської волості Немиричів (XVI — середина XVII століття) / О. Задорожна // Teatrum Humanae Vitae : Студії на пошану Наталі Яковенко . — К. : Laurus, 2012. — C. 253 Архівовано 11 червень 2016 у Wayback Machine.).
  609. Дѣло графа Викентія Потоцкаго съ шляхтичами Можаровскими, о правѣ владѣния имѣніем «Каменщизна» называемомъ. Архив Государственного Совета. Том IV, стр. 13-22
  610. Вотчинні маєтки цієї гілки Немиричів в Єльському районі Білорусі: Кузьмичі, Добринь і Медведне за традицією ще на рубежі XVI—XVII ст. вважалися складовою частиною «добр Котчищ» (див. «О первичной отчизне Немиричей»)
  611. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозький: монографія // В. Ульяновський. — Острог: Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2009. — Вип. 2. C. 24.
  612. Грушевский А. Пинское полесье. Directmedia, 2013. С. 79—80.
  613. "...въ Рѣчицы—до Богдана Солтана, судьи земского Рѣчицкого..." (см. Akty Brestskago grodskago suda, Том 1. С. 275).
  614. Архив Юго-Западной России: Часть 8. Том V. С. 424.
  615. У листі Сигізмунда I від 31 серпня 1518 року по спору за родові володіння з сестрою Семена Полоза, тобто дружиною брата Духни Суриновної, Михайла Волчковича — Михайлової (її ім'я було Огреня: «Била намъ чоломъ пани Михаиловая Волчковича Огреня о томъ, што отецъ мужа её панъ Волчко купилъ был у земянина киевъского у Грыцъка Абрамовича именье его на имя Годотимль со въсимъ» (див. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 12 (1522—1529): Užrašymų knyga 12 / Parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. Vilnius, 2001. стр. 242), вдові Суриновій Духні з дітьми були присуджені маєтки в Овруцькому та Київському повітах: «…Выступовичъ половицу, а Ильинцов половицу, а Шепеличъ половицу; которую ж половину Шепеличъ панъ Сенюшко на церковъ Пречистое Богоматери Печерское Киевъское въ шестидесятъ копахъ грошей записалъ; а в поли селишча: Дмитровичы, а Морулинъ, а Рокитное, а Ольшаницу, а на Роси езъ, а два члвки въ Солътегаеве…» (див. Литовская Метрика. Книга Судных Делъ II (1505—1523), № 297, Лист 256—258 об. Опубл.: Русская историческая библиотека, издаваемая императорскою Археографическою комиссиею. Том XX, Петербургъ, 1903.). «Солътегаев» або «Soltajew» (див. Архів Сангушків, Т. 3, стор. 175), про який йде мова в документі — це Мала Солтанівка на річці Стугні, 1518 року називалася ще Солов'ївка (див. Źródła dziejowe, Т. XXI, Варшава, 1897. S. 40, 80, 93, 152). У 1548 році частини Соловіївців і Княжич отримав Василь Данилович Трипільський за дружиною своєю Соломонідою Суриновною (див. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich  › Tom XII  › strona 534), а його сини Федір, Ждан, Гапон і Федір молодший Трипільські обміняли їх з Солтанами Стецьковичами на Давидковичі і Чернігівці під Овручем: «...землю Давы(д)ковскую и Черъниговскую, которую, де(и), есми выменя(л) и до(с)талъ о(т) пна Ивана Со(л)тана за (и)менье мое Кнжичи...» (див. ЦДІАК, фонд 4, оп. 1, Спр. 1, Арк. 101 зв.—102 зв.; Źródła dziejowe, Т. XXI, Варшава, 1897. S. 473). Поруч з Малою Солтанівкою (колишня Солов'ївка) пани Солтани заклали і Велику Солтанівку (див. Źródła dziejowe. Т. XXII, Warszawa, 1897, S. 614).
  616. Документальна спадщина Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві XVI—XVIII ст. з фондів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: зб. док. / ред.: О. С. Онищенко, Л. А. Дубровіна, П. С. Сохань; уклад.: Ю. А. Мицик, С. В. Сохань, Т. В. Міцан, І. Л. Синяк, Я. В. Затилюк; НАН України, Нац. б-ка України ім. В.І. Вернадського, Ін-т рукопису, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — К., 2011. — С. 169, 171; док. №№ 128, 129.
  617. «Куда исчезли бояре Покалевские?»
  618. Іван Левковський «Генеалогия Казимира Малевича»
  619. «Кияномъ, Ивану а Величку Левъковичомъ, 6 копъ грошей з мыта Киевъского...» (див. Кн. Запис. 4, Русская ист. библ. Т. 27, стб. 314).
  620. «Xiąg ziemskich i grodzkich Kijowskich w Kijowskim magistracie znajdujących się zacząwszy od roku 1571 aż do roku 1646 z datą i essencją wypisana kwerenda; Powtorna kwerenda w Kijowie reszty tranzakcyj rόżnych, kwerenda xiąg ziemskich i grodzkich w magistracie Kijowskim najdujących się od roku 1570 do roku 1640».\\ — ІР НБУВ. — Ф. 1. — Спр. 4104.
  621. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. — Київ: Стилос, 2002. С. 14. Архів оригіналу за 7 вересень 2014. Процитовано 15 серпень 2016. 
  622. Знак (x) означає, що нащадки невідомі, знак ( ") — знак повтору, знак (∞) — чоловік (дружина), знак (†) — помер (ла); див. також Родословная схема.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]