Леді Лланголлена

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Портрет Леді Елеонори Батлер та Міс Понсонбі «Леді Лланголлена»

«Леді Лланголлена», Елеонора Батлер (1739—1829) і Сара Понсонбі (1755—1831) — дві ірландки з вищого суспільства, чиї стосунки шокували та зачаровували їхніх сучасників та сучасниць.[1] Пара переїхала до готичного будинку в Лланголенні[en], Північний Уельс, в 1780 році після виїзду з Ірландії, щоб уникнути соціального тиску традиційних шлюбів. Протягом багатьох років до них приходили численні почесні гості. Серед гостей були Персі Шеллі, Байрон, Веллслі і Вордсворт, останній з яких написав про них сонет.

Раннє життя[ред. | ред. код]

Елеонора Шарлотта Батлер (11 травня 1739 — 2 червня 1829) — була членкинею сім'ї Батлерів, графів (а пізніше герцогів) Ормонда, як дочка Волтера Батлера, де-юре 16-го графа Ормонда та Елеонори Моррес. Її сім'я, резиденцією якої був замок Кілкенні, вважала її надзвичайно освіченою. Вона здобула освіту в монастирі у Франції й тому розмовляла французькою.

Сара Понсонбі (1755 — 9 грудня 1831) — осиротіла в дитинстві й жила з родичами Вудстоку, графство Кілкенні. Дочка Шамбр Брабазона Понсонбі й Луїзи Лайонс, вона була троюрідною сестрою Фредеріка Понсонбі, 3-го графа Бессборо, і, таким чином, троюрідною сестрою його дочки леді Керолайн Лемб.

Їхні сім'ї жили в 15 милях (25 км) одна від одної. Дві жінки познайомилися 1768 року й швидко зблизилися. Протягом багатьох років вони розробляли план приватного заміського усамітнення. Це була їхня мрія — жити нетрадиційним життям разом.

Валлійський дім[ред. | ред. код]

Плас Ньюїдд, поблизу Лланголлена, 1840 рік

Замість того, щоб зіткнутися з можливістю примусового укладення небажаних шлюбів, вони разом покинули графство Кілкенні у квітні 1778 року. Їхні сім'ї знайшли їх і силою спробували змусити відмовитися від своїх планів — але марно.[2] Вони переїхали до Вельсу, а потім послали за служницею Сари, Мері Керілл, яка жила з ними й працювала на них до кінця свого життя. Мері померла першою, і всі троє були поховані на одній ділянці з тим самим надгробним знаком.[3][4]

Привівши свій план у дію, вони здійснили мальовничу екскурсію сільською місцевістю Вельсу і врешті-решт оселилися на півночі Вельсу. Спочатку вони жили в орендованому будинку в селі Лланголлен, а в 1780 році переїхали в невеликий котедж недалеко від села, який назвали Плас Ньюїдд або «новий особняк».[5] Вони продовжували жити за власною системою, хоча могли розраховувати лише на скромний дохід від нетерпимих родичів і, зрештою, на пенсію за цивільним списком. Вони покращили Плас Ньюїдд в готичному стилі за допомогою панелей з валлійського дуба, стрілчастих арок, вітражів і великої бібліотеки, в якій вони приймали своїх численних гостей.[4] Вони взяли на роботу садівника, лакея і двох покоївок. Це призвело до значного боргу, і їм довелося покластися на щедрість друзів[2].

Визнання і популярність[ред. | ред. код]

Вони присвячували свій час зустрічам з рядом друзів та подруг, великому листуванню, приватним заняттям літературою і мовами, а також доброустрою свого маєтку. З роками вони прибудували круглу кам'яну молочну ферму і створили розкішний сад. Елеонора вела щоденник їхньої діяльності. Жителі Лланголлена називали їх просто «леді» (англ. the ladies).[2]

Через пару років їхнє життя привернуло інтерес зовнішнього світу.[1] Їхній будинок став притулком для відвідувачів, які подорожували між Дубліном та Лондоном, включаючи таких письменників, як Анна Сьюард[en][4], Роберт Сауті[3], Вільям Вордсворт[3], Персі Шеллі[3], лорд Байрон[3] і сер Вальтер Скотт[3], а також воєначальник Герцог Веллінгтонський[3] і промисловець Джозайя Веджвуд[3]; письменниця-аристократка леді Керолайн Лемб[en][3], уроджена Понсонбі, також приїздила в гості. Анна Лістер з Йоркширу відвідала цю пару і, можливо, була натхненна їхніми стосунками, щоб неофіційно одружитися з власною коханою.[6] Навіть мандрівники з континентальної Європи чули про цю пару і приїжджали відвідати їх, наприклад, німецький дворянин і ландшафтний дизайнер Герман фон Пюклер-Мускау[en], захоплено писав про них.[2]

Ці дами були відомі по всій Британії, але, як кажуть, вони вели «досить нецікаве життя».[7] Королева Шарлотта хотіла побачити їхній котедж і переконала короля Георга III призначити їм пенсію. Зрештою їхні сім'ї стали толерувати їх.

Особисте життя[ред. | ред. код]

Батлер і Понсонбі прожили разом 50 років. На їхніх книгах і скляному посуді стояли обидва набори ініціалів, а їхні листи були підписані спільно. До кінця свого життя вони обидві носили чорні костюми для верхової їзди та чоловічі циліндри. Деякі відвідувачі та відвідувачки вважали це ексцентричним і застарілим — особливо порошком для волосся, — але сусіди вважали, що одяг практичний для життя на свіжому повітрі.[3][4]

Чутки про те, що вони були в сексуальних стосунках, ходили під час і після їхнього життя.[8] У 1791 році журнал описав їх і натякнув, що вони мали сексуальні стосунки.[3] У 1791 році журнал описав їх і натякнув, що вони мали сексуальні стосунки.[3] За твердженням Патрісії Хемпл, вони були вражені цією ідеєю і заперечували проти характеристики журналу до такої міри, що консультувались з Едмундом Берком щодо можливості подати до суду на журнал за наклеп.[3]

У різкому контрасті з роботами їхньої сучасниці Анни Лістер, у їхньому листуванні чи щоденниках немає нічого, що вказує на сексуальні стосунки.[4] Деякі вважають стосунки Батлер і Понсонбі бостонським шлюбом або романтичними стосунками між двома жінками, які вирішили жити разом і мати «стосунки, схожі на шлюб»[6]. Інші приходять до висновку, що у цих двох була несексуальна романтична дружба.[8] Норена Шопленд зазначає, що сучасні погляди, покликані відрізняти одностатеві стосунки від романтичної дружби, вказують на те, що вони мали сексуальні стосунки.[9]

Історик Юджин Койл розповідає, що «низка їхніх домашніх собак мали ім'я „Сафо“»[8]

Смерть та спадщина[ред. | ред. код]

Меморіал на кладовищі Святого Коллена

Мері Керілл померла 22 листопада 1809 року. Елеонора Батлер померла 2 червня 1829 року у віці 90 років. Сара Понсонбі померла через два роки, 9 грудня 1831 року, у віці 76 років. Всі вони поховані разом у церкві Святого Коллена в Лланголлені.[3] Нині Плас Ньюїдд є музеєм, яким керує Рада графства Денбішир.

Батлер-Хілл, недалеко від Плас Ньюїдд — названий на честь Елеонори Батлер. Стверджується, що громадський будинок Понсонбі Армз, внесений до списку II класу на Мілл-Стріт у Лланголлені, отримав свою назву від Сари Понсонбі.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Mavor, Elizabeth (1971). The Ladies of Llangollen. Harmondsworth, UK: Penguin Books. 
  2. а б в г Dixon, Anne Campbell (4 May 2002). Wales: A tale of two ladies ahead of their time. The Daily Telegraph. 
  3. а б в г д е ж и к л м н п р Hampl, Patricia (April 2018). The Ladies Who Were Famous for Wanting to Be Left Alone. Longreads (амер.). 
  4. а б в г д Brideoake, Fiona (2004). "Extraordinary Female Affection": The Ladies of Llangollen and the Endurance of Queer Community. Romanticism on the Net (англ.) (36–37). ISSN 1467-1255. doi:10.7202/011141ar. 
  5. Llangollen. Google Maps. 
  6. а б Taylor, Verta; Whittier, Nancy; Rupp, Leila J. (2008). Feminist Frontiers (вид. 8th). Boston, USA: McGraw Hill. с. 391. ISBN 978-0-07340-430-1. 
  7. O'Donnell, Leeanne (30 квітня 2011). An Extraordinary Affair. RTÉ Radio 1. Doc on One. 
  8. а б в Coyle, Eugene (2015). LIFESTYLES: THE IRISH LADIES OF LLANGOLLEN: 'the two most celebrated virgins in Europe'. History Ireland 23 (6): 18–20. ISSN 0791-8224. JSTOR 43598746. 
  9. Shopland, Norena (2017). Extraordinary Female Affection. Forbidden Lives: LGBT stories from Wales. Seren Books. 

Подальше читання[ред. | ред. код]