Ленін Володимир Ілліч

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Володимир Ленін (Ульянов)
рос. Владимир Ильич Ленин
Володимир Ленін (Ульянов)

Flag of the Soviet Union (1924–1955).svg 1-й Голова Ради Народних Комісарів СРСР
Час на посаді:
30 грудня 1922 — 21 січня 1924
Попередникпосада запроваджена
НаступникРиков Олексій Іванович

Flag of the Soviet Union (1924–1955).svg 1-й Голова Ради Народних Комісарів РРФСР
Час на посаді:
8 листопада 1917 — 21 січня 1924
ПопередникКеренський Олександр Федорович як голова Тимчасового уряду
НаступникРиков Олексій Іванович

Народився10 (22) квітня 1870(1870-04-22)
Симбірськ, Російська імперія
Помер21 січня 1924(1924-01-21) (53 роки)
Горки, Московська область, Російська РФСР, СРСР
Політична партіяРСДРП, РСДРП(б), РКП(б)
ДружинаНадія Крупська

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Володи́мир Іллі́ч Ле́нін (рос. Владимир Ильич Ленин, справжнє прізвище — Улья́нов — рос. Ульянов; 10 (22) квітня 1870(18700422), Симбірськ, Російська імперія — 21 січня 1924, Горки, Московська область, Російська РФСР, СРСР) — політичний діяч, депутат Державної думи [1] Російської імперії, політичний та державний діяч Радянської Росії та СРСР, російський революціонер, публіцист, лідер більшовиків.

Перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСР, теоретик комунізму, лідер міжнародного комуністичного руху.

Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 та Громадянської війни в Росії. Засновник диктаторського режиму у Радянській Росії[2], що був поширений на всі пізніше захоплені нею території.

У подальшому ініціатор червоного терору[3] та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки»[4][5][6][7], яка стала головною причиною Голодомору в Україні 1921—1923 років та Голоду в Поволжі 1921—1922 років; конфіскації приватної власності та церковних цінностей[8][9][10][11][12][13].

Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обґрунтування комуністичної ідеології. У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Походження та ранні роки

Старий Симбірськ. Так виглядало місто в роки дитинства і юності Володимира Ульянова

Серед предків першого керівника Радянської Росії та СРСР є представники кількох народів і культурних традицій Російської імперії та інших країн. Серед його предків виділяють росіян, німців і шведів, євреїв, чувашів та калмиків. Тому не дивно, що Володимир Ульянов, називаючи себе росіянином (рос. русским), мало надавав значення національним особливостям у своєму житті, володів і користувався кількома мовами, робив переклади для власних потреб.

Володимир Ульянов народився у губернському місті Симбірську у сім'ї високопосадового губернського держчиновника і особистого дворянина[14]. Батько — Ульянов Ілля Миколайович (1831—1886) — інспектор народної освіти; мати — Ульянова Марія Олександрівна (1835—1916), здала екстерном екзамени на право працювати вчителем початкових класів, але ніколи не працювала, займалась власною багатодітною сім'єю.

Сім'я, в якій виховувався майбутній революціонер, в основному складалася з інтелігенції та була за родоводом різноманітною; виділяють у ній представників різних національних груп: росіян, калмиків, чувашів, євреїв, німців і шведів. Сам дід Леніна по батькові, Микола Васильович Ульянов (1770—1838), чуваш за національністю, був кріпаком із Нижньогородської губернії, який переселився в Астрахань, де працював ремісником; він одружився із Анною Олександрівною Смирновою (1800—1871), батько якої Олександр Лук'янович Смирнов був калмиком.

Батько матері Володимира Ульянова, Олександр Дмитрович Бланк (1801/04-1870), лікар за професією, походив із єврейської родини, що проживала у містечку Старокостянтинів Волинської губернії, був сином Мойше Іцковича Бланка. 1820 року був, разом із братом, хрещений.[15][16][17][18][19].

Володимир Ульянов у п'ять років навчився читати, з дев'яти років відвідував Симбірську гімназію, де виявився відмінником: переходив з класу в клас із нагородами. Не останнім чинником успішних випускних оцінок молодшого Ульянова було те, що директором гімназії був Федір Михайлович Керенський — персональний друг сім'ї Іллі Миколайовича і батько майбутнього голови Тимчасового уряду Росії Олександра Федоровича Керенського. Після передчасної смерті голови сім'ї Ульянових Ф. М. Керенський піклувався про майбутнє молодшого Улянова — відверто настояв на тому, щоб вчителі виставили Володі в випускному гімназичному атестаті найвищі оцінки та йому було видано «Золоту медаль», що об'єктивно не зовсім відповідало реальним знанням та здібностям майбутнього «вождя Революції»[20]. Але «Золота медаль» надавала можливість поступати до університету поза конкурсом і вступними екзаменами. Також Ф. М. Керенський допоміг Володимиру Ульянову вступити до Казанського університету — написав позитивну персональну характеристику та власне поручився перед владою та керівництвом університету за лояльність Володі Ульянова[21], котрому після страти його старшого брата Олександра за участь у терористичному угрупуванні і плануванні вбивства царя Олександра III, вступ до університету було закрито як «політично неблагонадійному елементу». Запорука Керенського-старшого зіграла позитивну роль і для Володимира було зроблено виняток.

1887 року вступив на юридичний факультет Казанського університету, але власне навчанням цікавився мало. У грудні цього ж року його виключено за участь у студентському страйку[22]. У 1887—1889 роках знайомився з творами Карла Маркса, в 1888 брав участь у роботі нелегальних марксистських гуртків. У 1891, згідно з ним самим написанною автобіографією, склав екзамени екстерном за курс юридичного факультету Петербурзького університету.[23] Після отримання диплому, між роками 1892-93, записався як помічник присяжного повіреного Хардіна, у Самарі, та декілька разів виступав по дрібних процесах. Восени 1893 переїхав до Петербурга, де записався помічником присяжного повіреного адвоката Волкенштейна[24]. У квітні-травні 1895 за дорученням петербурзьких марксистів виїздив до Швейцарії, де познайомився з Г. Плехановим, В. Засуліч, Павлом Аксельродом. Після повернення до Росії об'єднав марксистські групи Петербурга в організацію під назвою «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У 1895 заарештований, у 1897-99 перебував на засланні у с. Шушенське[ru] Єнісейської губернії, яке дуже нагадувало відпочинок в санаторії.[25]

Після відбуття заслання виїхав за кордон, де заснував і співредагував російську соціал-демократичну газету «Іскра» (1900—1903).

Організатор другого з'їзду РСДРП (1903). Позиція Леніна з питань побудови та організації діяльності партії призвела до розколу РСДРП на «більшовиків» і «меншовиків». Очоливши «більшовиків», Ленін вів безперервну фракційну боротьбу.

У листопаді 1905, у період піднесення російської революції, повернувся у Росію. Під час революції відмовився від співробітництва з ліберальними політичними течіями, виступав за радикалізацію революційного руху та встановлення «диктатури пролетаріату». Після поразки революції у грудні 1907 знову емігрував за кордон. Узявши участь у революції 1905 року, був змушений виїхати з Російської імперії після її поразки і жив у Швейцарії до 1914.

Вже перебуваючи у еміграції, 1909 року Ленін опублікував свою головну роботу «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Робота була опублікована після того, як Ленін усвідомив, наскільки широку популярність отримали махізм і емпіріокритицизм. Під час Першої світової війни 1914-18 проголосив гасло поразки свого уряду у війні і перетворення війни з імперіалістичної у громадянську. Однак ці гасла йому не вдалося нав'язати ні більшовикам, ні соціал-демократичним партіям Європи. Позиція Леніна та його прихильників була вигідна державам Троїстого Союзу, тому вони (в основному Німеччина) надавали більшовикам матеріальну підтримку (див. «Пломбований вагон»).

1917—1924

Ленін повернувся до Росії лише після Лютневої революції 1917 (див. «Пломбований вагон»).

На початку квітня 1917 року, повернувшись до Петрограда, він розпочав діяльність, спрямовану на повалення Тимчасового уряду та ліквідацію двовладдя. Під час виступу поблизу Фінляндського вокзалу у Петрограді виолосив гасло «Вся влада радам!», згідно якого передбачався мирний перехід влади до рад; одночасно висунув лозунги про припинення воєнних дій, передачу землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Завершив свій виступ словами «Хай живе світова соціалістична революція!»[26]. Однак від липня 1917, після невдалої спроби більшовицького перевороту в Петрограді, ставив питання про перехід влади до рад шляхом збройного повстання: розробляв план збройного перевороту під час перебування у Фінляндії, де переховувався від арешту та суду (засуджений на підставі «злочинного діяння передбаченого 51, 100 і 1 п. 108 ст. Кримінального Укладення Російської імперії»).

У жовтні 1917, щоб безпосередньо керувати підготовкою повстання, нелегально перебрався до Петрограда, а вже 24-25 жовтня (7-8 листопада) 1917 в Петрограді захопив з більшовицькою партією владу.

4 (17) грудня 1917 року висунув ультиматум Українській Центральній Раді.

Від перших днів радянської влади й до самої смерті — голова більшовицького уряду — Ради Народних Комісарів (Раднаркому).

20 грудня 1917 року встановив під загрозою штрафу, відправлення на фронт, розстрілу та застосування заходів військового часу задумані ним раніше примусові роботи та контроль над громадянами багатих класів та службовцями банків, акціонерних підприємств, державних і громадських організацій. До багатих класів він відніс людей, які заробляли 500 рублів і більше або мали майно на суму вище 1000 рублів.[27][28][29][30][31][32] Проте ще раніше 18 листопада Ленін та інші народні комісари встановили собі зарплату 500 рублів та надбавку 100 рублів за кожного члена сім'ї.[33] Працівники апарату Раднаркому отримували навіть вищі зарплати, наприклад, секретар РНК отримував 700 рублів, другий секретар РНК — 550 рублів, керуючий справами — 800 рублів.[34] Ще до революції сам Ленін розкішно проживав за рахунок доходів з оренди маєтку матері, в якому використовувалась наймана праця селян, придбаного за 7500 рублів в 1888 році. Наприклад, за один місяць в 1893 році він витратив 74 р. 30 коп, а річна зарплата кухарки в цей час становила 35-40 рублів.[35][36][37][38] Мати Леніна Марія Ульянова з 1886 року отримувала в сумі половини державного окладу покійного чоловіка 100 рублів пенсії.[25] На цей час це були великі суми, враховуючи, що реальна інфляція тільки за три роки до Лютневої революції становила 389 %[39], а від Лютневої революції до початку Жовтневого перевороту купівельна спроможність рубля зменшилась ще в чотири рази.[40] Згідно з дослідженнями історика-ленінознавця Анатолія Латишева, В. Ленін за час свого правління відвідував розкішні бенкети і за його розпорядженням для нього та його соратників в таємниці від народу будували шикарні санаторії, персональні дачі та будинок відпочинку під час жорстокого голоду в країні.[41][42]

Голова Ради народних комісарів (прем'єр-міністр) РРФСР Ленін виголошує промову під час радянсько-польської війни

Застосовуючи терор і насильство, з перших місяців революції Ленін з більшовиками здійснював політику заборони приватної торгівлі, хлібної монополії, продовольчої диктатури, «воєнного комунізму», «продрозкладки», загальної трудової повинності та масової конфіскації приватної власності, що викликало масове незадоволення серед широких верств населення і спричинило громадянську війну.[43] Зокрема, за особистими розпорядженнями Леніна підлягали конфіскації акції акціонерних товариств, орендована нерухомість та підприємства, що порушували правила робітничого контролю.[44] В 1918 Ленін році проголосив та реалізовував політичний лозунг Грабуй награбоване, націлений на пограбування приватного майна в широких верств населення.

Незгідний із передаванням влади законно обраним Установчим зборам, розігнав їх 5 січня 1918 року та за допомогою масового насильства, терору, політики заборони приватної торгівлі, хлібної монополії, продовольчої диктатури, «воєнного комунізму», «продрозкладки», загальної трудової повинності, конфіскації приватної власності громадян спровокував у Росії громадянську війну. У роки громадянської війни — Голова Ради робітничої і селянської оборони (створеної 30 листопада 1918 року).

Попри те, що на нього здійснено 30 серпня 1918 року невдалий замах есерки Фанні Каплан (за однією з версій, замах був містифікований більшовиками з метою розв'язання масового терору), Ленін став натхненником та організатором не лише перемоги більшовиків у Росії, а й завоювання Росією майже всіх незалежних держав, що утворилися на руїнах Російської імперії. Цієї перемоги вдалося добитися лише внаслідок поєднання тотального терору та репресій проти політичних супротивників, з одного боку, — та тимчасових компромісів із дрібним та середнім селянством і національними рухами, з іншого.

У березні 1919 для керівництва світовим комуністичним рухом з метою здійснення світової революції російські більшовики на чолі із Леніним заснували Комуністичний інтернаціонал.

В. Ульянов виступив із обґрунтуванням необхідності створення Третього, Комуністичного інтернаціоналу (Аудіо Виступ В. Ульяноваопис файлу).

1921 року наполіг на переході від політики «воєнного комунізму» до так званої нової економічної політики.

1922 року виступив ініціатором створення СРСР.

Від середини грудня 1922 року Ленін, — після різкого погіршення стану здоров'я, — і до самої смерті був фактично усунений від керівництва державою та партією.

Похований у Мавзолеї на Красній площі у Москві.

Ленін як політик

Як політик був послідовним супротивником розподілу і децентралізації влади у суспільстві і отже такого політичного інституту суспільства як демократія, яку він називав «буржуазна демократія». Робив все можливе для зосередження, централізації влади у власних руках, для цього використовував такі поняття як «демократичний централізм» та «диктатуру пролетаріату», яка на думку критиків комунізму, була евфемізмом диктатури партії більшовиків.

Існує глибока двозначність у природі більшовизму, яка яскраво відбивається в політичній кар'єрі Леніна. Яку мету він ставив перед собою: продовжити роботу Петра Великого чи знищити її наслідки? Перенісши столицю Росії з ексцентричної фортеці Петра в центр країни, Ленін начебто оголосив себе послідовником протопопа Авакума та старовірів і слов'янофілів. У цій ролі він виступає як один з пророків «Святої Русі», втілюючи в собі протест російської душі проти західної цивілізації. А проте теоретичну основу свого віровчення Ленін знаходить не в себе на батьківщині, а запозичує її у вестернізованого німецького єврея Карла Маркса. Хоча правда й те, що доктрини, ближчої до цілковитого заперечення всього західного суспільного устрою, ніж марксистське вчення, цей російський пророк двадцятого сторіччя на Заході не знайшов би. Саме негативні, а не позитивні елементи марксистської ідеології зробили її конгеніальною російському революційному духові; і це пояснює, чому в 1917 році ще екзотичний на той час російський капіталізм західного зразка був зметений не менш екзотичною західною антикапіталістичною доктриною. Таке пояснення підтверджується і метаморфозою, яку пережила ця марксистська філософія в російській атмосфері, де, як то неважко переконатися, марксизм перетворено на емоційну і інтелектуальну заміну православного християнства, де Маркс виступає в ролі Мойсея, а Ленін — як Месія, а зібрання їхніх творів визнано за Святе Письмо цієї нової атеїстичної церкви — церкви агресивної і войовничої.[45]

Вважається творцем партії російських комуністів і її вождем за його життя. Як зазначав Арнольд Джозеф Тойнбі[46]

Успіх ленінського диктаторського режиму однопартійного типу доведений багатьма його наслідувачами. Проминувши тих наслідувачів, що називали себе комуністами, вкажімо лише на режим, установлений Мустафою Кемалем Ататюрком задля повного відродження Туреччини; на фашистський режим Муссоліні в Італії; на націонал-соціалістичний режим Гітлера в Німеччині.

Ленін і Державна Дума Російської імперії

Ленін обгрунтовував необхідність активного бойкоту Державної думи I скликання у січні—лютому 1906 року у статтях: рос. «Бойкотировать ли Государственную думу?», «Государственная дума и социал-демократическая тактика», «Современное положение России и тактика рабочей партии» та в інших працях [47]. Більшовицьку тактику він відстоював на IV з'їзді РСДРП 1907 року.

Без успіху висувався кандидатом до Державної думи II скликання в Петербурзі [48].

У роботі «До питання про національну політику» писав:

Мене обрали до Державної думи від Катеринославської губернії…[49] [50]
Інформація щодо його діяльності у Державній думі відсутня у офіційних біографіях часів СРСР.

Ленін і диктатура пролетаріату

Ленін уважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих — диктатура пролетаріату, яку він окреслював наступним чином:

“Диктатура означає — прийміть це раз назавжди до відома, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[51].
“Необмежена, позазаконна, в найпрямішому сенсі слова, влада, що спирається на силу, — це й є диктатура”[52].
“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насилля” [53].

Насправді таке визначення диктатури не має ніякого стосунку до жодної науки.[54]

Ленін і більшовики покладались на пролетаріат як найбільш свідому та організовану частину трудящих. Проте кількість самого пролетаріату становила абсолютну меншість у складі населення Російської імперії. В кінці ХХ століття пролетаріат, відповідно до розрахунків самого Леніна, налічував приблизно десять мільйонів робітників[55] серед понад 130 мільйонів всього населення Російської імперії.[56] Перед самою Жовтневою революцією кількість найманих робітників становила, за різними оцінками, від 10 % до 14,6 % всього населення Російської імперії. Кількість фабрично-заводського пролетаріату налічувала 2 — 3 % від кількості зайнатих.[57][58]

Комуністична партія вважалась авангардом пролетаріату.[43] Більшовики в результаті жовтневого перевороту встановили диктатуру партії під виглядом диктатури пролетаріату.[59]

Ленін і терор

Докладніше: Червоний терор

Ленін виступав за узаконення терору, за допомогою якого партія більшовиків прийшла до влади:

Суд повинен не усунути терор; обіцяти це було б самообманом або обманом, а обґрунтувати і узаконити його принципово, ясно, без фальші і без прикрас. Формулювати треба якомога ширше, бо тільки революційне правосвідомість і революційна совість поставлять умови застосування на ділі, більш-менш широкого.[60]

Ленін закликав чинити самосуд над ворогами радянської влади та до масових вбивств заможних селян.[61][62]

Ленінський режим вперше застосував хімічну зброю проти власного народу під час придушення тамбовского повстання.[63]

Висловлювання екстремістського характеру з закликами до терору та насильства над ворогами комунізму часто зустрічаються у працях Леніна.[64] Головний науковий співробітник Інституту російської історії РАН Володимир Лавров звернувся з клопотанням до слідчого комітету Росії провести експертизу творів Леніна на предмет екстремізму.[65][66] Володимир Лавров вважає, що Ленін повинен бути засуджений за злочини проти людяності, які не мають терміну давності, зраду Батьківщини, екстремізм і тероризм.[67] Церковний (РПЦ) і громадський діяч Дмитро Смірнов вважає Леніна більшим негідником, ніж Адольф Гітлер, який, на його думку, до власного народу ставився значно краще ніж Ленін до російського народу.[68]

Ленін та Україна

Лозунг самовизначення був для марксистів не ціллю, а тактикою. Більшовики, як послідовники марксизму, вважали, що стирання національних відмінностей пов'язано з світовим суспільним розвитком та прогресом.[69] Ленін декларував на словах право націй та народів на самовизначення. Однак в певних конкретних політичних ситуціях та обставинах він запречував це право і проводив відповідну російську колоніальну та імперську політику.[70] Ще під час радянсько-української війни в 1918 році Ленін зазначав, що створення місцевих радянських урядів на окупованих територіях національних республік «забирає можливість в шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин, як окупацію».[71]

В Україні Ленін не бував ніколи, хоча його рід по матері походив з України. Під час виступу на нараді безпартійних делегатів IX Всеросійського з'їзду Рад у Москві (23—28 грудня 1921 р.), на пряме питання, чому він не приїздить в Україну, відповів:

Тут одержано ще ряд записок. Одна записка українського товариша з Києва, він запитує: чому я ніколи на Україні не був? На Україну поїхати далеко. Таку поїздку здійснити важко[72]

В ті часи в Україні вирувала Отаманія та Антибільшовицькі повстання, то ж поїздка або мала б негативний пропагандистський характер, коли би довелося приховувати візит, або ж мала б фатальні для Леніна наслідки.

Не володів українською мовою, хоча читав окремі твори Володимира Винниченка[73]. Але українську культуру та історію визнавав достатньо самостійною, щоб розглядати українське національне питання відповідно до підтримуваного ним лозунга про «право націй на самовизначення», і використовувати його відповідно до поточних потреб керованої ним партії. Тому публічно підтримував український національний рух. Одним з проявів цього було використання заборони святкування владою Російської імперії ювілею Тараса Шевченка 1914 року, а також конфлікту між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917 .

Олексій Риков та Володимир Ленін. 1922

Багато хто вважає, що він послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим, та з цих позицій критикував Лозунг самовизначення був для марксистів не ціллю, а тактикою. Михайла Драгоманова, Лева Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови» (Повне зібр. тв. т. 24., с. 125). Вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. З цих міркувань видав 3 грудня 1917 року «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради» та організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917—1918 років. Однак контролю над Україною не зміг втримати через воєнні обставини і укладення УЦР Берестейського миру 1918 року. У липні 1918 року під тиском обставин дав згоду на утворення КП(б)У в межах російської Компартії (діяльність РКП(б) в Україні була б порушенням умов Берестейського миру). КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 місяці, на своєму I з'їзді, КП(б)У ввійшла до РКП(б) з підпорядкуванням загальним партз'їздам та ЦК»[74]. Перші два з'їзди КП(б)У відбувались у Москві. Зазнав критики від українських комуністів (зокрема Сергія Мазлаха та Василя Шахрая) за нехтування українським рухом і українськими національними інтересами[75].

У липні 1921 року, займаючи посаду Голови Ради Народних Комісарів сусідньої держави і визнаючи, формально, Українську Соціалістичну Радянську Республіку незалежною, В. Ульянов писав (маючи на увазі голод у Росії):

Якщо район, охоплений неврожаєм і голодний, займає територію з 25 мільйонами населення, то чи не слід рядом заходів найреволюційніших взяти саме з цього району молодь до армії в кількості близько 500 тисяч штиків? (і навіть може до 1 мільйона?).

Мета: допомогти населенню до певної міри, бо прохарчуємо частину голодних, і, може, посилками додому хліба допоможемо до певної міри голодним. Це перше. А друге: розташувати ці 1/2 мільйона на Україні, щоб вони допомогли посилити продроботу, будучи сугубо заінтересовані в ній, особливо ясно усвідомлюючи і почуваючи несправедливість ненажерливості багатих селян на Україні.

Урожай на Україні приблизно визначають (Раковський) 550—650 мільйонів пудів. Віднімаючи 150 мільйонів пудів на засів і 300 (15 x 20 = 300) на годівлю сім'ї і худоби, маємо остачу (550—450 = 100; 650—450 = 200) в середньому близько 150 мільйонів пудів. Якщо поставити на Україні армію з голодних губерній, цю остачу можна було б зібрати (податком + товарообмін + окремими реквізиціями з багатих на допомогу голодним) повністю.[76] — Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917—1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 411.

Варто зазначити, що це не єдиний документ, де червоноармійцям РРФСР голова уряду Володимир Ульянов давав дозвіл надсилати додому продуктові посилки з України. Те ж саме дозволив голова уряду Німеччини Адольф Гітлер у 1941 році[джерело?].

Безпосередньо винний в організації голоду 1921—1922 в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та іншим організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню[77].

З іншого боку, невдалі спроби російських більшовиків встановити контроль над Україною та розмах українських антибільшовицьких повстань у 1919-21 змусили Леніна змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Ленін активно протидіяв ідеї «автономізації» незалежних республік (прибічником якої був, наприклад І. В. Сталін), висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Розою Люксембург, Йосипом Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ані Ленін, ані його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю.

Необхідно негайно завести перекладачів в усіх штабах і військових установах, зобов'язавши безумовно всіх приймати заяви і папери українською мовою. Це безумовно необхідно — щодо мови всі поступки і максимум рівноправності.[78]

Показовими є погляди Леніна на особливості роботи в Україні, що викладені у Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним (28.12.1919, опубл. у «Правді», чис. 3 за 4 січня 1920 р.)[79]

Керівництво Радянської Росії на чолі з В. Леніним особливо непокоїла діяльність провідника українського визвольного руху Симона Петлюри, змушеного від 1920 року перебувати на еміграції. За свідченням Султан-Галієва, 1922 року на засіданні ЦК РКП(б) В. Ленін, зокрема, сказав:

Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання[80].

Псевдоніми Леніна

Наприкінці 1901 року у Володимира Ульянова з'явився псевдонім «Н. Ленін», яким, зокрема, він у цей період підписував роботи, що виходили друком. За кордоном ініціал «Н» зазвичай розшифровується як рос. «Николай», хоча насправді ні в одній з прижиттєвих публікацій Леніна даний ініціал не розшифровувався. Малося багато версій про походження цього псевдоніма. Наприклад, топонімічна — по назві сибірської річки Лена.

На думку історика Владлена Логінова, найправдоподібнішою є версія[81], пов'язана з використанням паспорта реально існуючого Миколи Леніна.[82] Знайомого Надії Крупської Сергія Леніна, який для Володимира Улянова вкрав паспорт свого батька Миколи Леніна, розстріляли більшовики в 1919 році.[83]

Рід Леніних простежується від козака Посника[84], якому у XVII столітті за заслуги, пов'язані із завоюванням Сибіру і створенням зимівок по річці Лені, пожалували дворянство і прізвище Ленін. Численні нащадки його не раз відзначалися і на військовій, і на чиновної службі. Один з них, Микола Єгорович Ленін, дослужившись до чину статського радника, вийшов у відставку і в 80-х роках XIX століття оселився в Ярославській губернії, де й помер 1902 року.[85] Його діти, які співчували соціал-демократичному руху, що зароджувався у Росії, були добрими знайомими Володимира Ілліча Ульянова і після смерті батька передали Володимиру Ульянову його паспорт, правда з виправленою датою народження. Є версія, за якою паспорт Володимиру Іллічу дістався ще навесні 1900 року, коли сам Микола Єгорович Ленін ще був живий[86] .

За сімейною версією Ульянових псевдонім Володимира Ілліча походить від назви річки Лена. Так, Ольга Дмитрівна Ульянова, племінниця В. І. Леніна і дочка його рідного брата Д. І. Ульянова, що виступає як автор, який вивчає життя сім'ї Ульянових, пише на захист цієї версії на підставі розповідей свого батька:

… Про походження псевдоніма «Ленін». «Я маю підставу припускати, — писав мій батько, — що цей псевдонім походить від назви річки Лена, так прекрасно описаної Короленком. Володимир Ілліч не взяв псевдонім Волгін, тому що він був досить потріпаним, зокрема, його використав, як відомо, Плеханов, а також інші автори, наприклад, відомий богошукач Глінка тощо».[87]

За іншою версією, Ленін вибрав цей псевдонім (за назвою річки Лена) в протилежність Плеханову, який, у свою чергу, мав псевдонім «Волгін» (від назви ріки Волга). Оскільки після 2-го з'їзду РСДРП Плеханов розійшовся з Леніним і був довгий час одним з лідерів меншовицької фракції, Ленін вирішив взяти такий псевдонім на знак розбіжності, тому що ріка Лена текла в протилежному напрямку від Волги.

Після приходу до влади В. І. Ленін офіційні партійні та державні документи підписував «В. І. Ульянов (Ленін)».

У нього були також інші псевдоніми: В. Ільїн, В. Фрей, Ів. Петров, К. Тулін, Карпов, Старик і ін.

Культ особи Леніна

Оскільки ідеологія марксизму-ленінізму мала в Радянському Союзі яскраво виражений характер релігійної віри (квазірелігія, псевдорелігія), вона повинна була витіснити Християнство та зайняти його місце у масовій свідомості населення[88]. Так Комуністична партія займала місце Церкви, майбутнє комуністичне суспільство ототожнювалося з життям після смерті, фігура Карла Маркса ототожнювалася з Іваном Хрестителем, а образ Леніна займав місце Ісуса Христа. Синонімами імені Леніна в офіційній радянській пропаганді були: «великий вождь», «вождь пролетаріату» та «вождь трудящих всього світу». Ім'я Леніна стало сакральною святинею, а його особа — культом. Кожний наступний керівник Партії та СРСР (починаючі з Йосипа Сталіна) як і положено «апостолам» Христа, послідовно в радянській пропаганді називався «вірним учнєм Леніна» або «вірним послідовником та продовжувачем справи Леніна»[89][90][91][92].

Створення культу особи Леніна було розпочате його дружиною Надією Крупською. В одному з перших біографічних нарисів, вона вказувала на Леніна, як «передового борця робітничого класу». Ленін особисто відредагував цей нарис. Починаючи з 1918 року в Росії плакати із зображенням Леніна почали випускати великими накладами, при цьому сам Ленін схвально до цього ставився. Ще за життя Леніна його ім'ям були названі два міста: Ленінськ (1919), поблизу Царицина та Ульяновка (1922), поблизу від Петрограда.[93]

Від 1923 року так званою «старою гвардією», «непохитними, стійкими й незламними учнями Леніна»[94] була розпочата переробка та пряма підробка історії революційного руху в Росії, що була продовжена Й. Сталіним та його поплічниками і загалом завершена до початку 1930-х років. Схема розвитку революційного руху в Росії, розроблена Й. Сталіним, зводилась до того, що більшовики на чолі з В. Леніним і Й. Сталіним завжди правильно вирішували будь-які проблеми руху, а маси повністю й безумовно їм довіряли. Це привело до фальсифікації історичних подій, іконізації В. Ульянова-Леніна та канонізації так званого ленінізму відповідно до сталінських уявлень[95].

Увічнення імені Леніна

Пам'ятники Леніну

Пам'ятник Леніну в момент падіння. Хмельницький, 21 лютого.

В. І. Ленін посідає одне з перших місць за кількістю пам'ятників споруджених на його честь. Хоча точна кількісна статистика пам'ятників Леніну не відома, існують підрахунки активістів, за якими станом на 1991 рік у світі нараховувалось більше 14 тисяч пам'ятників Леніну, з яких 7 тисяч припадало на Росію і 5,5 тисяч — на Україну.[96].

Після повалення СРСР внаслідок демонтажу ця кількість зменшилась і станом на початок 2014 року становила приблизно 9,3 тисячі, з яких 6 тисяч — у Росії і понад 2 тисячі — в Україні[96]. В Україні на початку 1990-х повністю були очищені від пам'ятників Леніну західні області, а із загостренням кризи і масових протестів 2013- початку 2014 років процес демонтажу пам'ятників Леніну, переважно стихійного, поширився також на північні, центральні області, і частково також південні і східні області.

Ленініана

Продукція різних жанрів мистецтва (в літературі, живопису та скульптурі, музиці, кіно та в ін.) присячених особі Леніна, отримала в СРСР офіційну назву «Ленініана».

Леніну присвячені такі великі музичні твори
Твори українських композиторів[97]
  • У 1920-ті роки[98]:
М. Повх-Ніколаєв, траурний марш для духового оркестру «Пам'яті улюбленого вождя» ,
Василь Овчаренко, «Похідний марш пам'яті Леніна» для оркестру,
Лев Штейнберг, «Траурний марш пам'яті Леніна» для фортепіано,
Павло Толстяков, «Пам'яті Леніна» для мішаного хору з фортепіано;
В. Ступницький, «Ленінський Заповіт» для мішаного хору і фортепіано[99]
  • Повоєнний час:
В. Філіпенко «Прославим слово Леніна» (1967, на сл. П. Тичини),
Л. Дичко, кантата «Ленін» на вірші Д. Бєдного, Н. Заболоцького, В. Маяковського, Расула Рзи і революціонної пісні «Варшавянка» (дипломна робота)[98][100]
М. Дремлюга, ораторія «Ленін» (сл. А. Прокоф'єва, В. Луговського, Р. Рзи, А. Кулешова і А. Коренева, 1969);
Є. Зубцов, «Серцем до Леніна», кантата для солістів, дитячого хору та оркестру[101]
Про Леніна знято фільми

Похідні імена

Від прізвища-псевдоніма Ленін утворено такі імена:

жіночі
  • Лені́на — утворене від прізвища-псевдоніма В. І. Ульянова — Ленін.[102]
  • Нінель — утворене в результаті зворотного читання псевдоніма Ленін.[103]
чоловічі
  • Вілен — від Володимир Ілліч Ленін
  • Орлен — від Октябрська Революція Ленін
  • Марлен — від Маркс Ленін
  • Лемаркс — від Ленін Маркс
  • Мелс — від Маркс Енгельс Ленін Сталін
  • Владлен — від Владимир Ленин (російською)

Основні твори

  • Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів? (Что такое «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов?, 1894)
  • Розвиток капіталізму в Росії. Процес утворення внутрішнього ринку для великої промисловості (Развитие капитализма в России. Процес образования внутреннего рынка для крупной промышленности, 1899)
  • Що робити? (Что делать?, 1902)
  • Матеріалізм й емпіріокритицизм. Критичні уваги щодо однієї реакційної філософії (Материализм и эмпириокритицизм. Критические заметки об одной реакционной философии, 1908)
  • Філософські зошити [вперше опубліковані 1929—1930 років після смерті Леніна] (Философские тетради, 1914—1916)
  • Крах II Інтернаціоналу (Крах II Интернационала, 1915)
  • Імперіалізм як вища стадія капіталізму (Империализм как высшая стадия капитализма, 1916)
  • Держава і революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції (Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции, 1917)
  • Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі (Детская болезнь «левизны» в коммунизме, 1920)

Видання українською

  • Ленін В. І. Твори. 25 тт. — Харків; Київ: Пролетар, 1929—1931.
  • Ленін В. І. Вибрані твори в шести томах. — Харків; Київ: Пролетар, 1931.
  • Ленін В. І. Квітневі тези. — Київ: Вид-во політичної літ-ри України, 1953.
  • Ленін В. І. Про національне і національно-колоніальне питання. — Київ: Державне вид-во політичної літ-ри УРСР, 1957.
  • В. І. Ленін про Україну. У двох частинах. — Київ: Вид-во політичної літ-ри України, 1969. — Ч. І. — 720 с.; Ч. ІІ. — 760 с.
  • Ленін В. І. Вибрані твори в трьох томах. — Київ: Вид-во політичної літ-ри України, 1961—1962.
  • Ленін В. І. Повне зібрання творів. 55 тт. — Київ: Вид-во політичної літ-ури України, 1970—1975.
  • Маркс К., Енгельс Ф., Ленін В. І. Про пролетарський інтернаціоналізм. — Київ: Вид-во політичної літ-ри України, 1972.
  • Ленін В. І. Філософські зошити. — Київ: Вид-во політичної літ-ри України, 1979.

Див. також

Примітки

  1. IV скликання, від Катеринославської губернії: див. В.І. Ленін про Україну. У двох частинах. Частина I. 1893—1917.— К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1969.— С. 464.
  2. Тойнбі, Арнольд. Дослідження історії. Том 2/Пер. з англ. В. Митрофанова, П. Таращука.— К.: Основи, 1995.— С. 178.
  3. С. П. Мельгунов. «Красный террор» в России 1918—1923. Архів оригіналу за 22 June 2012. Процитовано 6 June 2012. 
  4. Улянич Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — Київ: МАУП, 2004. — 84 с.
  5. Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — С. 57–72. Архів оригіналу за 18 May 2013. Процитовано 22 May 2012. 
  6. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 36. — С. 316. Архів оригіналу за 19 January 2018. Процитовано 3 February 2018. 
  7. Вышел Декрет СНК о продразвёрстке. Архів оригіналу за 4 October 2013. Процитовано 31 May 2012. 
  8. Конфискация средств производства у капиталистов в первые месяцы социалистической революции (ноябрь 1917 г. — июнь 1918 г.). Архів оригіналу за 4 October 2013. Процитовано 4 October 2013. 
  9. Юрий Георгиевич Фельштинский, Георгий Иосифович Чернявский, Лев Троцкий. Книга вторая. Большевик. 1917—1923 гг. Глава 6 Большевистский диктатор.8. Конфискация церковных ценностей. Архів оригіналу за 5 October 2013. Процитовано 4 October 2013. 
  10. Тезисы закона о конфискации домов с сдаваемми в наем квартирами. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 35. — С. 108. Архів оригіналу за 8 April 2018. Процитовано 3 February 2018. 
  11. Декрет о ревизии стальных ящиков в банках. Архів оригіналу за 5 October 2013. Процитовано 4 October 2013. 
  12. [[Ігор Бунич|Игорь Бунич]]. Золото партии. Архів оригіналу за 5 October 2013. Процитовано 4 October 2013.  Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  13. Записка Ф. Э. Дзержинскому с проектом Декрета о борьбе с контрреволюционерами и саботажниками. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 35. — С. 156. Архів оригіналу за 12 January 2019. Процитовано 3 February 2018. 
  14. Особисте дворянство Архівовано 18 April 2008 у Wayback Machine. — таке, що отримувалось за вислуги, але не наслідувалось нащадками. Тому, коли Володимир Ульянов-Ленін після Революції у партійних анкетах писав «дворянин» — це не відповідало дійсності
  15. Ефим Меламед. Как явное делали тайным. Архів оригіналу за 11 November 2014. Процитовано 4 November 2012. 
  16. Владимир СОЛОУХИН. О происхождении Ленина. Архів оригіналу за 15 June 2013. Процитовано 14 February 2013. 
  17. Родословная Владимира Ильича Ульянова (Ленина). Архів оригіналу за 14 листопад 2012. Процитовано 14 February 2013. 
  18. УЛЬЯНОВ Илья Николаевич. Архів оригіналу за 9 July 2017. Процитовано 11 March 2019. 
  19. Болгаро-чувашское родословие В. И. Ульянова-Ленина
  20. Мотовилова С. Минувшее // Новый мир. 1963. № 12. — «Вы знаете, что Керенский — наш, симбирский? Сын директора гимназии. Его отец был очень дружен с отцом Ленина, который был тогда директором народных училищ.<…> Этой дружбой отца Керенского и отца Ленина и объясняется отчасти великолепный диплом Ленина. Ведь только что был повешен его брат, надо было, чтоб диплом был так безупречен, чтоб Ленина приняли в университет.»
  21. Про це див.: В. І. Ленін. Повне Зібрання творів (5-е видання), Т.1.
  22. За іншими джерелами його звільнили з університету за власним бажанням. Архів оригіналу за 2008-10-25. Процитовано 2008-11-05. 
  23. Відомий пострадянський дослідник біографії Ульянова-Леніна піддає цей факт великому сумніву. Див.: А. А. Арутюнов. Мнимый диплом Ленина. Архівовано 2008-10-25 у Wayback Machine.
  24. А. Ульянова-Елизарова. Ленин (Ульянов), Владимир Ильич / Энциклопедический словарь Русского Библиографического Института Гранат. Седьмое, совершенно переработанное издание. Второй выпуск сорок первого (41) тома. Приложение к циклу статей «Союз Советских Социалистических Республик»: Деятели Союза Советских Социалистических Республик и Октябрьской революции. С. 311.
  25. а б Колодный Лев Ефимович. Ленин без грима(рос.)
  26. Після 1938 року у всіх виданнях цієї промови епітет «світова» було викреслено і вперше знову з'явився лише 1984 року при перевиданні спогадів Н. К. Крупської про Леніна. Див.: Сироткин, Владлен. От «военного коммунизма» к нэпу. Международная обстановка. — В кн.: Архивы раскрывают тайны…: Междунар. вопросы: события и люди / Сост. Н. В. Попов.— М.: Политиздат, 1991.— С. 46—75.
  27. Грозящая катастрофа и как с ней бороться. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 34. — С. 161 Архівовано 11 January 2019 у Wayback Machine.(рос.)
  28. Удержат ли большевики государственную власть? В. И. Ленин: ПСС. — Т. 34. — С. 310—312 Архівовано 5 March 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  29. Игорь Бунич. Золото партии Архівовано 5 October 2013 у Wayback Machine.(рос.)
  30. Записка Ф. Э. Дзержинскому с проектом Декрета о борьбе с контрреволюционерами и саботажниками. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 35. — С. 156 Архівовано 12 January 2019 у Wayback Machine.(рос.)
  31. Проект декрета о проведении в жизнь национализации банков и о необходимых в связи с этим мера. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 35. — С. 174—177(рос.)
  32. Декрет СНК «Социалистическое отечество в опасности!» от 21 февраля 1918 года. Дополнение к декрету СНК «Социалистическое отечество в опасности!» В. И. Ленин: ПСС. — Т. 35. — С. 354—360. Архів оригіналу за 12 January 2019. Процитовано 14 February 2018. (рос.)
  33. Постановление Совета Народных Комиссаров о размерах вознаграждения Народных Комиссаров, высших служащих и чиновников Архівовано 5 February 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  34. Б. К. Кокшарова В. И. Ленин в Совнаркоме в 1917 году Архівовано 5 February 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  35. Николай Валентинов. Малознакомый Ленин. Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 14 February 2018. 
  36. Александр Галух. Владимир Ленин: «Надо поощрить энергию и массовидность террора!». Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 14 February 2018. 
  37. Александр Галух. "Прошу прислать деньжонок: мои подходят к концу… " — подобные просьбы в обширной переписке, которую Володя вел с матерью и сестрами, встречались часто, даже когда Ленину было за 40. Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 14 February 2018. 
  38. Ленин В. И. Полное собрание сочинений Том 55. Письма: 1893 г. Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 14 February 2018. 
  39. Алексей Синяков. Что изменилось в России за 100 лет. Архів оригіналу за 15 February 2018. Процитовано 14 February 2018. 
  40. Галина Николаевна Белоглазова Деньги, кредит, банки: учебник
  41. «Добрий» Ленін любив випити і видавав накази про розстріли без вагань — історик. Архів оригіналу за 18 February 2018. Процитовано 18 February 2018. 
  42. Латышев А. Г. Рассекреченный Ленин. — М.: Март, 1996. — 336 с.: илл. — ISBN 5-88505·011-2. с. 327(рос.)
  43. а б Шестаков Владимир. Новейшая история России Архівовано 5 February 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  44. В. И. Ленин, ПСС, т. 35, с. 30, 108, 209, 174, 429 Архівовано 27 February 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  45. Тойнбі, Арнолльд. Дослідження історії. том 1 / Пер. з англ. В. Шовкуна.— К.: Основи, 1995.— 614 с.— С. 208.
  46. Тойнбі, Арнольд. Дослідження історії. Том 2./Пер. з англ. В. Митрофанова, П. Таращука.— К.: Основи, 1995.— С. 178.
  47. В. И. Ленин. Полное собрание сочинений. Т. 12. Октябрь 1905 ~ апрель 1906.— М.: Изд-во политич. лит-ры, 1968.— С. IXX—XX.
  48. Володимир Ілліч Ульянов (Ленін ).— Знамениті, великі, геніальні люди. Найцікавіше про них!
  49. В.І. Ленін про Україну. Частина I. 1893—1917.— К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1969.— 720 с. (Інститут історії партії при ЦК компартії України — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС).— С. 464.
  50. В. И. Ленин. Полное собрание сочинений. Т. 25. Март ~ июль 1914.— М.: Изд-во политич. лит-ры, 1969.— С. 66.
  51. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 376. Архів оригіналу за 15 серпень 2010. Процитовано 17 April 2012. 
  52. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 380. Архів оригіналу за 15 серпень 2010. Процитовано 17 April 2012. 
  53. В.И.Ленин ПСС (пятое издание) т.41 стр. 383. Архів оригіналу за 15 серпень 2010. Процитовано 17 April 2012. 
  54. Виктор Аксючиц. Инфернальная лениниана Архівовано 27 November 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  55. Массовые источники по социально-экономической истории России периода капитализма / Под ред. И. Д. Ковальченко и В. И. Бовыкина. М.: Наука, 1979. Глава 4. Источники о численности, составе и положении рабочего класса (С. И. Антонова, С. Я. Алияров, А. Г. Голиков, Ю. И. Кирьянов. М. Г. Мейерович). С. 160—190. Архівовано 23 January 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  56. Сифман Р. И. Динамика численности населения России за 1897—1914 гг. //Брачность, рождаемость, смертность в России и СССР. М., 1977. Архівовано 31 March 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  57. Андрей Колганов. В. И. Ленин (1918—1923): Кризис революционного проекта Архівовано 18 April 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  58. Воейков М. И. К вопросу о количественном и качественном составе рабочего класса// Рабочий класс в процессах модернизации России: исторический опыт. М., 2001. С. 168—169.(рос.)
  59. Дорошко М. С. Номенклатура: Керівна верхівка Радянської України (1917—1938 рр.). Архів оригіналу за 18 квітень 2018. Процитовано 17 April 2018. 
  60. Ленин В. И. Собрание сочинений (4-е издание) т. 45, С. 190–191[недоступне посилання з червень 2019]
  61. Л. Е. Балашов. Критика марксизма и коммунизма, стр. 19 , 23. Архів оригіналу за 6 October 2013. Процитовано 18 June 2012. 
  62. Ленин В. И. Собрание сочинений (4-е издание) Т.35 ст. 204[недоступне посилання з червень 2019]
  63. Константин Грамматчиков, Елена Зубова. О Ленине, Сталине И «Православных Коммунистах»(рос.)
  64. Розин Э. Ленинская мифология государства. В. И. Ленин — организатор советского террора. 236 Архівовано 20 February 2013 у Wayback Machine. (рос.)
  65. Ленина проверят на экстремизм Архівовано 24 October 2012 у Wayback Machine. (рос.)
  66. Ученый просит проверить работы Ленина на экстремизм Архівовано 27 August 2012 у Wayback Machine. (рос.)
  67. Суд в мавзолее. Обвиняемый — Ленин Архівовано 25 December 2013 у Wayback Machine. (рос.)
  68. Ленина в РПЦ назвали "еще большим злодеем, чем Гитлер Архівовано 4 December 2012 у Wayback Machine. (рос.)
  69. Геннадій Єфіменко. Помста, попередження, виховання, покарання. На кого був спрямований Голодомор?. Архів оригіналу за 18 January 2018. Процитовано 18 January 2018. 
  70. А. Авторханов. ИМПЕРИЯ КРЕМЛЯ. Советский тип колониализма Архівовано 30 July 2017 у Wayback Machine.(рос.)
  71. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 37. — С. 234 Архівовано 21 January 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  72. Ленін В. І. про Україну. У двох частинах. Частина II. 1917—1922.— К.: Вид-цтво політ. літ-ри, 1977.— С. 444.
  73. Лист до І. Ф. Арманд. — В кн.: В. І. Ленін про Україну. Частина I. 1893—1917. К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1969. — С. 592—593.
  74. Малая Советская Энциклопедия. Том четвертый. Ковальская—Массив. — М.: Акционерное общество «Советская энциклопедия», 1929. — С. 278.
  75. Сергій Мазлах і Василь Шахрай. До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?). Друге видання.— Нью-Йорк: Вид-во Пролог, 1967.— 304 с.
  76. Заметки о мерах борьбы с голодом и об усилении хозяйственной работы. В. И. Ленин: ПСС. — Т. 44. — С. 67 — 69. Архів оригіналу за 14 February 2018. Процитовано 15 February 2018. 
  77. Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5, 15-21.
  78. Із телеграми Й. Сталіну до Харкова 22.2.1920.— У кн.: В. І. Ленін про Україну. Частина II. 1917—1922.— К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1977.— С. 320.
  79. В. І. Ленін про Україну. Частина II. 1917—1922.— К.: Вид-во політич. літ-ри України, 1977.— С. 298—304.
  80. Сергійчук Володимир. Тавруючи визвольний прапор. Діяльність агентури та спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом ОУН-УПА. Видання третє, доповнене.— К.: ПП Сергійчук M. І., 2011.— С. 4.
  81. Навіщо Брежнєв просив перевірити мозок Леніна. Звідки Ульянов взяв псевдонім?. Архів оригіналу за 28 April 2007. Процитовано 28 April 2007. 
  82. Штейн М. Г. Дворянські роди Ульянових і Леніних в історії Росії: дисертація доктора історичних наук: 07.00.02. — СПб., 2008.- 910 с.
  83. Александр Галух. Владимир ульянов стал лениным благодаря знакомым, которые, украв паспорт у своего отца, николая ленина, отправили ульянова в германию с фальшивым документом Архівовано 15 February 2018 у Wayback Machine.(рос.)
  84. Штейн М. Г. Ульянови та Леніни. Таємниці родоводу і псевдоніма. — СПб., 1997.- С. 198, 203—206.
  85. Штейн М. Г. Ульянови та Леніни: сімейні таємниці Архівовано 6 November 2011 у Wayback Machine. — СПб., 2005.
  86. Авер'янов К. А., доктор історичних наук Втеча з підробленим паспортом. Розгадана таємниця чи псевдоніма Леніна? Архівовано 27 October 2011 у Wayback Machine.// Перше вересня. Історія. № 13 (805). 1-15 липня 2006. С. 4-14
  87. Ульянова О. Д. Рідний Ленін (Володимир Ілліч і його сім'я). — М.: ІТРК, 2002. — С. 26.
  88. Понкин И. В. Типология государств по критерию светскости. Архів оригіналу за 3 November 2013. Процитовано 31 August 2012. 
  89. Короткий курс історії ВКП(б): Великий вождь и учитель Коммунистической Партии и советского народа Архівовано 27 July 2012 у Wayback Machine.
  90. Смена: Великий продолжатель дела Ленина. Архів оригіналу за 5 March 2016. Процитовано 31 August 2012. 
  91. Ленин вчера и сегодня. Архів оригіналу за 5 March 2016. Процитовано 31 August 2012. 
  92. Верный продолжатель дела великого Ленина, выдающийся политический деятель современности Леонид Ильич Брежнев. Архів оригіналу за 4 March 2016. Процитовано 31 August 2012. 
  93. Вилен Люлечник. Как возник культ Ленина. Архів оригіналу за 26 березень 2013. Процитовано 4 December 2012. 
  94. Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С. 8.
  95. Вилкова В. П., Ненароков А. П. Послесловие. — В кн.: Троцкий Л. Д. Сталинская школа фальсификаций: Поправки и дополнения к литературе эпигонов.— Репринтное воспроизведение книги, опубликованной в Берлине в 1932 г. издательством «Гранит».— М.: Наука, 1990.— 336 с. (Академия наук СССР. Научный совет «История Великой Октябрьской социалистической революции»).— С.294 — 295.
  96. а б Дмитрий Кудинов Памятники Ленину Архівовано 1 October 2014 у Wayback Machine.
  97. Детальніше див. у виданні: М. Гордійчук. Українська музична Ленініана. — К., 1970
  98. а б Мринська Ірина Олександрівна. стильова динаміка жанру музики in memoriam у творчості українських композиторів першої половини XX століття Архівовано 26 August 2014 у Wayback Machine.
  99. Ступницький В. П. Ленінський Заповіт: [для мішан. хору з фп.] / муз. В. Ступницького ; сл. М. Терещенко ; [худ.] Євген Мей. — [Х.]: Державне вид-во України, [1925] (Трест «Київ-Друк») . — 12 с. : кол. іл.
  100. C. Алексеева Музыка Леси Дычко Архівовано 2 June 2013 у Wayback Machine.
  101. Серцем до Леніна [Ноты]: кантата для солістів дит. хору та орк. : Клавір / Є. М. Зубцов ; сл. М. Сингаївський ; пер. з укр. А. Ковальчук. — 2-е вид. — К. : Муз. Україна, 1990. — 40 с. — Парал.: укр., рос. мовами. — 0.55 р.
  102. Етимологічний словник української мови: В. 7 т./ АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983. Т. 3: М/ Укл.: Р. В. Болдирєв та ін.— 1989. ISBN 5-12-001263-7 Т. З.: Кора — М/ Укл.:Р. В. Болдирєв та ін.-1989.-552с. ISBN 5-12-001263-9. 10450 прим. (с.:221)
  103. Етимологічний словник української мови: У 7 т./ Редкол. О. С. Мельничук (головний ред) та ін.— К.: Наук. думка, 1983 —. — (Словники України) ISBN 966-00-0816-3 Т. 4: Н-П/ Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. Ред.тому: В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко — 2003. — 656 с. ISBN 966-00-0590-3 (с.:101)

Джерела та література

  • Ю. І. Шаповал. Ленін Володимир Ілліч // [2] Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  • Багмут Й., Шморгун П., Твори В. І. Леніна на Україні (видання, розповсюдження і переклад). — Київ: Державне вид-во політичної літ-ри УРСР, 1960.
  • Гофенедер Ф., Радянська мовна полтика в Україні. Переклади творів Леніна українською 1930-х та 1950-х рр. // «Дивослово». — № 4 (637). — Квітень 2010. — С. 37-47.
  • Волкогонов Д. А., Ленин. Политический портрет. 2 кн. — Москва: «Новости», 1994. — 480 с.; 512 с. — ISBN 5-7020-0866-9 (рос.)
  • Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине: В 5-ти т. (Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС; Редкол.: М. П. Мчедлов и др.) 3-е изд.— М.: Политиздат, 1984./ Т. 1. Воспоминания родных.— 639 с.; Т. 2.— 494 с.; Т. 3.— 526 с.; Т. 4.; Т. 5. Воспоминания зарубежных современников.— 541 с. (рос.)
  • Ленин. Человек — мыслитель — революционер. воспоминания и суждения современников / сост.: С. Е. Гречихо и др. — М.: Политиздат, 1990. — 574 с. — ISBN 5-250-00716-3. (рос.)
  • Логинов В. Т., Владимир Ленин. Выбор пути: Биография. — М: «Республика», 2005. — 447 с.
  • Логинов В. Т., Неизвестный Ленин — М.: «Эксмо», «Алгоритм», 2010. — 576 с. (рос.)
  • Логинов В. Т., Владимир Ленин: как стать вождём. — М.: «Эксмо», «Алгоритм», 2011. — 448 с. (рос.)
  • Лукач Д., Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей [1924] / Пер. с нем. — М.: «Международные отношения», 1990. — 141 с. (рос.)
  • Harper, J. [Anton Pannekoek], Lenin als Philosoph. Kritische Betrachtung der philosophischen Grundlagen des Leninismus, Amsterdam 1938. (нім.)

Посилання


Твори Леніна

Про нього