Леніція
Лені́ція (від лат. lens, lenis — в'ялий) в мовознавчій фонетиці — послаблення артикуляції приголосних звуків, що перебувають у позиції між двома голосними. Леніція може бути як суто фонетичним явищем, так і мати морфосинтаксичний зміст (наприклад, у кельтських мовах). Це процес, коли звук стає «легшим» для вимовляння, м’якшим або більш схожим на голосний. Це одне з найпоширеніших явищ у фонетиці, яке пояснюється прагненням мовця зекономити зусилля під час мовлення.
Процес послаблення зазвичай іде за певною ієрархією:
Одзвінчення: Глухий звук стає дзвінким (наприклад, [p] >[b]).
Спірантизація: Проривний звук перетворюється на щілинний (фрикативний). Наприклад, латинське faba дало іспанське haba, де [b] вимовляється дуже м’яко.
Елізія: Повне зникнення звука.
В українській мові: перехід праслов'янського вибухового [g] у фрикативний [h] або перехід [в] у [ў] наприкінці слів чи перед приголосними.
В кельтських мовах (ірландська, шотландська) леніція — це граматичне правило: початковий приголосний слова змінюється залежно від артикля чи роду.
В іспанській мові: Звуки [b], [d], [g] між голосними вимовляються значно слабше, ніж на початку слова.
В англійській мові: Американська вимова слова water ([t] звучить майже як швидке [d] або [r])
- Ірландська леніція (an Séimhiú) [Архівовано 1 жовтня 2011 у Wayback Machine.]