Леонтій Леонтійович Беннігсен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Левін Август Готліб Теофіл
фон Беннігсен
Bennigsen.jpg
портрет Беннігсена 1820 р.
Народження 10 лютого 1745(1745-02-10)
Брауншвейг
Flag of Hanover (1692).svg Курфюршество Ганновер
Смерть 3 жовтня 1826(1826-10-03) (81 рік)
Бантельн
Flag of Hanover 1837-1866.svg Королівство Ганновер
Приналежність Banner of the Holy Roman Emperor (after 1400).svg Священна Римська імперія
Велика Британія Велика Британія
Вид збройних сил Російська імператорська армія
Роки служби Flag of Hanover (1692).svg1759—1773
Прапор Російської імперії1773—1818
Звання генерал від кавалерії
Командування Литовське генерал-губернаторство, Головний штаб армії
Війни / битви Штурм Очакова,
Битва під Міром,
Битва під Зельвою,
Битва під Берестям,
Битва під Ліпнішками,
Битва під Солами,
Штурм Дербента,
Битва при Пултуську,
Битва під Ейлау,
Битва при Гуттштадті,
Битва під Гейльсбергом,
Битва під Фрідландом,
Бородінська битва,
Тарутинський бій,
Битва під Лейпцигом,
Облога Гамбурга
Титул барон, граф
Рід Bennigsen[d]
Інше масон
Нагороди
Орден Святого апостола Андрія Первозванного з алмазними знаками
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Олександра Невського
Орден Слона
Командор ордена Марії-Терезії
Орден Чорного орла
Орден Святої Анни
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Кавалер Великого хреста ордена МечаЛицар Великого хреста Королівського Гвельфського ордена
Золота зброя «За хоробрість» з алмазами
Леонтій Леонтійович Беннігсен у Вікісховищі?

Леонтій Леонтійович Беннігсен, Левін Август Готліб Теофіл фон Беннігсен (нім. Levin August Gottlieb Theophil von Bennigsen; рос. Ле́вин А́вгуст Го́тлиб Теофи́ль фон Бе́ннигсен; нар.10 лютого 1745 р., Брауншвейг — †3 жовтня 1826 р., Бантельн) — барон, граф (1813), генерал від кавалерії на російській службі, прославився як командуючий російською армією в битві при Прейсіш-Ейлау проти Наполеона. Генеральна битва з його участю стала першою, що Наполеон не виграв.

Життєпис[ред. | ред. код]

Родом з давнього баронського роду з курфюршества Ганновер; син барона Левіна Фрідріха Беннігсена (1700—1762), службу розпочав 14-річним хлопчиком у ганноверській піхоті, брав участь у Семирічній війні.

У 1773 році перейшов з підполковників ганноверської армії на службу в Росію, яка в той час вела війну з Туреччиною. Прийнятий з чином прем'єр-майорa в Вятський мушкетерський полк. У 1774 р. бився проти турків, перебуваючи в армії Румянцева, а в 1787 р. отримав чин полковника і призначений командиром Ізюмського легкокінного полку, з яким брав участь у кампаніях 1789 і 1790 років і відзначився при штурмі Очакова і при взятті Бендер.

Масон, відвідував ложі в Ганновері і Гамбурзі. У 1775 р. став членом-засновником московської ложі «Щирість» (Чистосердечие)[1].

У 1792 р., під час дій проти польських конфедератів, командував особливим «летючим загоном», брав участь у битві під Міром, а потім разом з генералом Ферзеном взяв замок Несвіжу; виконував доручення під Зельвою, Вовковиськом і при ураженні головних сил ВКЛ під Берестям. У 1794 р. розбив поляків під Ліпнішками і Соламі (за що був нагороджений чином генерал-майора), а потім, переправившись вплав через р. Німан, справив несподіваний напад на російського ворога, що стояв у Оліта, і завдав йому поразки. У боях, що відбувалися під Вільно, взяв 7 гармат, за що був нагороджений орденом Св. Георгія 3-го класу. Після закінчення війни отримав великі маєтки, мав 1080 кріпаків в Слуцькому повіті Мінської губернії.

У 1796 р. брав участь у війні з Персією і проявив особливі заслуги при взятті Дербента.

14 лютого 1798 р. отримав звання генерал-лейтенанта, але через зв'язки з братами Зубовими потрапив в опалу, і вже 30 вересня 1798 р. вийшов у відставку.

Був одним з активних учасників змови 11 березня 1801 р. призвів до вбивства імператора Павла I, проник з вбивцями в його спальню (про що свідчать його записки). 15 березня Беннігсен знову прийнятий на службу, 11 липня призначено Литовським генерал-губернатором. 11 червня 1802 р. отримав звання генерала від кавалерії.

У 1805 р. був начальником одною з російських армій, відправлених на допомогу Австрії проти Наполеона, але взяти участь у військових діях не встиг. У кампанію 1806 р. за битву при Пултуську отримав орден Святого Георгія 2-го ступеня. 1 січня 1807 р. призначений на головнокомандувача замість графа Каменського. Воював у битві при Бергфріді[2]. 26-27 січня в кровопролитній битві при Прейсиш-Ейлау стримав натиск французької армії, очолюваної Наполеоном, нагороджений орденом Св. Апостола Андрія Первозванного і 12 тисячами рублів щорічної пенсії. Весною того ж року розбив маршала Нея у Гуттштадті, потім дав відсіч Наполеону у Гейльсберга, але влітку був розбитий під Фрідландом.

Після поразки 26 червня 1807 р. замінений на посту головнокомандуючого графом Буксгевденом. У суспільстві і армії всю провину за поразки поклали на Беннигсена[3]. В умовах патріотичного піднесення проти нього працювала і та обставина, що він не говорив російською мовою на службі в Російській імперії будучи підданим англійської монархії[4]. Був змушений покинути армію і виїхати у свій маєток.

Повернувся на службу 27 квітня 1812 р. із призначенням на службу при імператорі Олександрі I[5] без певних доручень, супроводжував його в Вільну.

12 червня 1812 р., коли наполеонівські війська почали переходити р. Німан, у своєму заміському палаці в Закреті Беннігсен організував бал, на якому був присутній Олександр I. На початку війни 1812 р. був залишений без певної посади при Головній квартирі 1-ї Західної армії, до того ж командувачам 1-ї і 2-ї Західними арміями генералам Барклаю-де-Толлі і Багратіону було «рекомендовано» в усьому з ним радитися.

Був одним з керівників опозиції Барклаю-де-Толлі, критикуючи практично всі його накази. В середині серпня 1812 р. Барклаю-де-Толлі вдалося все-таки видалити Беннігсена з армії. Але в Торжку Беннігсен зустрів призначеного на головнокомандувача Кутузова, який оголосив про призначення його начальником Головного штабу армії.

Брав участь в Бородінській битві. Як начальник Головного штабу, склав диспозицію (план битви) для російської армії. На думку деяких істориків, ця диспозиція була в цілому невдалою і призвела до величезних втрат російська армії під час битви[6]. Напередодні бою попрямував на лівий фланг в корпус Тучкова і віддав розпорядження негайно виступити з Утицкого лісу вперед на відкрите місце і зайняти позиції лівіше армії Багратіона. В результаті, корпус Тучкова і Московське ополчення понесли марні втрати. Прихований контрудар у фланг і тил французької армії був зірваний. Проте, був нагороджений за Бородінський бій орденом Св. Володимира 1 ст..

Після Бородіно на знаменитій нараді в Філях відстоював необхідність дати Наполеону новий генеральний бій під стінами м. Москви, для бою він вибрав оптимальну з точки зору оборони неприступну позицію між Філямі і Воробйовими горами з двома висотами на Поклонній горі в центрі, зміцнивши її глибоким ескарпом (нині Мінська вулиця), але не отримав підтримки Кутузова. Фактично очолив в армії опозицію Кутузову, тим більше, що той фактично відсторонив його від керівництва штабом.

Керував боєм при Тарутині, де був поранений. Неузгодженість на полі бою викликала загострення давнього конфлікту Кутузова і Беннігсена, який звинуватив Кутузова в неправильному командуванні, в ряді випадків навіть віддавав накази через голову головнокомандувача. 30 жовтня Кутузов писав дружині[7]: «Беннігсена майже до себе не пускаю і скоро відправлю».

15 листопада, за офіційною версією зіпсутого здоров'я, Беннігсен, був нагороджений за битву у Тарутині алмазними знаками до ордена Св. Андрія Первозванного і 100 тисячами рублів, був відправлений в м. Калугу чекати нового призначення. Залишок війни провів в м. Лузі.

У 1813 р. призначений головнокомандувачем резервною армією, що формувалася в Польщі. В кінці вересня 1813 р. польська армія прийшла в Богемію на посилення російських військ, що діяли проти Наполеона.

3 жовтня Беннігсен, слідуючи на з'єднання з Головною армією до Лейпцигу, розбив маршала Сен-Сіра при Доні, близько Дрездена; 6 і 7 жовтня брав участь у битві під Лейпцигом. Після цього він військами своєї армії поступово обклав Торгау, Віттенберг, Магдебург і Гамбург (див. Війна Шостої коаліції).

Іменним найвищим указом від 29 грудня 1813 р. (10 січня 1814) генерал від кавалерії, барон Левін-Август-Готліб Беннігсен був піднесений в графське достоїнство. Після укладення Паризького миру нагороджений орденом Св. Георгія 1-го ступеня.

Після повернення в Росію призначений головнокомандуючим 2-ю армією, розквартированою в Південно-Західному краї зі штаб-квартирою в Тульчині. За час його командування армією сильно підупала дисципліна, в інтендантській частині сталися великі зловживання. Положення Беннігсена ускладнилося і вкрай негативним відгуком про нього імператорського флігель-ад'ютанта Кисельова, спрямованого для ревізії справ у 2-й армії. Після цього 3 травня 1818 р. Олександр I «погодився на звільнення» Беннігсена, і той отримав дозвіл виїхати в Ганновер. Останні роки провів у своєму ганноверском маєтку Бантельн, сильно хворів і до кінця життя осліп.

Родина[ред. | ред. код]

Беннігсен з сім'єю

Леонтій Беннігсен мав 8 дітей від чотирьох шлюбів[8].

  • дружина — Фредеріка фон-Штейнберг[9] (пом. 1773)
  • дружина — Елізабет Мейєр (Мюллер)[9] (пом. 1776). Їх син:
    • Адам (Адам Іоган Казимир) Леонтійович[10] (1776—1816), генерал-майор.
  • дружина — Амалі фон-Швіхельт (пом. 1789)
  • дружина — Марія-Леонарда (або Катерина) Фадеївна Буттовт-Андржейкович (1775—1858)
  • Олександр Левін фон Беннігсен (1809—1893)

Твори[ред. | ред. код]

Пам'ять[ред. | ред. код]

У 2012 р. Центральним банком Російської Федерації була випущена монета (2 рубля, сталь із нікелевим гальванічним покриттям) із серії «Полководці й герої Вітчизняної війни 1812 року» із зображенням на реверсі портрета генерала від кавалерії Л. Л. Беннігсена[11].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. (рос.)Серков А. И., «Русское масонство. 1731—2000 гг.» Энциклопедический словарь. Российская политическая энциклопедия, 2001. — 1224 с. — 3 000 экз. — ISBN 5-8243-0240-5
  2. Бергфриде // Военная энциклопедия : [в 18 т.] : [рос.] / под ред. В. Ф. Новицкого [и др.]. — СПб. ; [М.] : Тип. т-ва И. В. Сытина, 1911—1915. (рос.)
  3. (рос.)Шахмагонов Н., «Кому служил барон?» // Дорогами тысячелетий: Кн.3. — М., 1989. — С.192—216.
  4. (рос.)Радио ЭХО Москвы, Не так, 24.03.2012 14:11 Леонтий Беннигсен: Алексей Кузнецов
  5. (рос.)Милорадович Г. А.,. Беннигсен граф Леонтий Леонтиевич // Царствование императора Александра I. Генералы, состоящие при Особе Его Величества // Список лиц свиты их величеств с царствования императора Петра I по 1886 г. По старшинству дня назначения. Генерал-адъютанты, свиты генерал-майоры, флигель-адъютанты, состоящие при особах, и бригад-майоры. — Київ : Типография С.В. Кульженко, 1886. — С. 161.
  6. (англ.)Dr. Christopher Duffy. Borodino and the War of 1812. — London : Cassel, 1999. — 208 с. — ISBN 0-304-35278-0.
  7. (рос.)М. И. Кутузов — Е. И. Кутузовой, 30 октября 1812, («верст с сорок от Смоленска»)
  8. (рос.)Уголки Бологовского края. Дворянские усадьбы — усадьба Кемцы (Беннигсены) Архівовано 5 March 2016[Дата не збігається] у Wayback Machine.
  9. а б (рос.)Бенингсен графы (существующий род) Архівовано 30 October 2014[Дата не збігається] у Wayback Machine.
  10. (рос.)Беннигсен Адам Леонтьевич (Adam Johann von Bennigsen)
  11. Серия: Полководцы и герои Отечественной войны 1812 года. Архів оригіналу за 2012-10-23. Процитовано 2012-10-13. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]